Щоденник Джонатана Гаркера. Продовження

 

5 травня

Я, напевно, заснув, бо в іншому разі помітив би, що ми опинилися в непересічному місці. У темряві внутрішній двір видався мені широченним; через те, що від нього вели декілька неосвітлених доріжок до великих круглих арок, він, можливо, здавався більшим, ніж був насправді. Треба лишень було роздивитися його за дня.

Коли коляска зупинилася, кучер зіскочив і простягнув мені руку, щоб допомогти спуститися. І цього разу я знову підмітив його неймовірну силу. Здавалося, в нього замість рук сталеві лещата, якими він міг би, якби захотів, легко розчавити мою руку. Потім він узяв мою поклажу і поставив на землю поруч зі мною. Я стояв біля величезних вхідних дверей, старих і оббитих великими залізними цвяхами; перед дверима була кладка з масивного каменю. Навіть у тьмяному світлі я побачив, що каміння в стіні хоча й було велике, але вельми стерлося під впливом часу і погоди. Поки я так стояв, мій кучер заскочив на передок і смикнув повідець. Коні рушили, і незабаром і вони, і коляска зникли у темряві одного зі склепінь.

А я залишився стояти у цілковитій тиші й не знав, що діяти далі. Тут не було жодної ознаки дзвоника чи дверного молотка. Навряд чи мій голос міг би проникнути скрізь ці похмурі стіни і темні вікна. Час, поки я чекав, здався мені нескінченним. Я відчув, як сумніви і страх охоплюють мене. Що це за місце, куди я потрапив і що це за люди? І в яку жахливу пригоду я вплутався? Чи це було звичною практикою в житті помічника повіреного у справах, коли його відряджають задля роз’яснення щодо придбаної у Лондоні нерухомості іноземцем? Помічник повіреного у справах! Міні б це не сподобалося. Повірений у справах. Бо перш ніж залишити Лондон, я отримав звістку про те, що склав іспити успішно і відтепер я – повноцінний повірений у справах! Я почав терти очі та щипати себе, аби пересвідчитися, що не сплю. Все це скидалося на страшний сон, і я сподівався, що раптово прокинувшись із променями вранішнього сонця, які пробиваються у вікно, я опинюся в себе вдома. Але тіло мені боліло, а очі мене не обманювали. Звісно ж, я не спав, і навіть більше, був у Карпатах! Усе, що мені залишалося, це набратися терпіння й чекати ранку.

Тільки‑но я дійшов такого висновку, як почув важкі кроки за величезними дверима і побачив крізь щілини, як наближається слабке світло. Потім почулося бряжчання ланцюга, хтось відсовував масивні засуви. З гучним скрипом повернувся ключ у замку, і переді мною повільно розчинилися величезні двері. На порозі стояв високий старий чоловік із гладко виголеним обличчям і з довгими білими вусами. Він був одягнений в усе чорне, від голови до п’ят. У руці він тримав старовинний срібний ліхтар, у якому полум’я горіло без трубки і захисного скла, відкидаючи тіні, що тремтіли на протягу од відчинених дверей. Вишуканим рухом правої руки старий запросив мене увійти і звернувся до мене чудовою англійською, щоправда, з якоюсь дивною вимовою.

– Ласкаво просимо до мого будинку! Заходьте у нього вільно і за своїм вільним бажанням!

Він не зробив жодного руху мені назустріч, стоячи як статуя, ніби цей жест запрошення перетворив його на камінь. Але тільки‑но я переступив поріг, як він миттєво опинився біля мене, простягнув мені руку і з такою силою стиснув мою, що змусив мене здригнутися. Його рука була крижана, вона нагадувала радше руку небіжчика, ніж живої людини. Він знову повторив:

– Ласкаво просимо до мого дому. Заходьте вільно, йдіть без страху і залиште нам щось від того щастя, яке ви з собою принесли.

Сила рукостискання була така сама, як і в мого візника, обличчя якого я не розгледів, і на якусь мить я засумнівався, чи то, бува, не одна й та ж сама людина. Щоб упевнитися, я запитав:

– Граф Дракула?

Він вишукано вклонився і відповів:

– Я – Дракула. Вітаю вас у своєму домі, містере Гаркер! Заходьте, нічне повітря прохолодне, а вам, мабуть, потрібні їжа і відпочинок.

Говорячи це, він повісив ліхтар на гачок на стіні, ступив уперед і взяв мій багаж. Він зробив це скоріше, ніж я встиг завадити йому. Я заперечував, але він наполіг на своєму.

– Сер, ви – мій гість. Вже пізно, і мої люди не можуть вам допомогти. Дозвольте мені самому подбати про вас.

Він наполіг на тому, що сам понесе мої речі. Ми перетнули довгу галерею, потім піднялися великими гвинтовими сходами, потім знову йшли вже іншою великою галереєю, де на кам’яній підлозі вилунювали наші кроки. В кінці цієї галереї він відчинив важкі двері, і я з насолодою побачив добре освітлену кімнату, посеред якої стояв стіл із вечерею, а у великому коминку палав вогонь.

Граф зупинився, поставив мої речі на підлогу, зачинив двері, перетнув усю кімнату і відчинив інші двері, які вели у маленьку восьмикутну кімнатку, освітлену єдиною лампою і, здається, без жодного вікна. Пройшовши і через цю кімнату, він відчинив інші двері й жестом запросив мене увійти. Це була спальня, добре освітлена і зігріта іншим коминком, куди, вочевидь, недавно поклали дрова, бо верхні дрова ще не встигли обвуглитися. Граф, поставивши тут мій багаж, сказав, перш ніж зачинити двері:

– Вам, певно, треба освіжитися після подорожі й узятися до свого туалету. Сподіваюся, тут ви знайдете все необхідне для цього. Коли ви будете готові, приходьте в іншу кімнату, де ви знайдете накритий для вас стіл.

Світло, тепло і люб’язність графа майже розвіяли мої сумніви і страхи. Отямившись, я відчув, що вмираю з голоду. Отже, сяк‑так навівши марафет, я перейшов до іншої кімнати.

Вечерю вже подали. Мій господар, який стояв з одного боку величезного коминка, спираючись на кам’яну стіну, граційним рухом запросив мене до столу і сказав:

– Прошу вас, сідайте. Розташовуйтеся зручніше і беріться до вечері. Я перепрошую, що не розділю з вами трапези, бо вже пообідав і ніколи не вечеряю.

Я передав йому запечатаного листа від містера Гоукінса. Він розпечатав його і заходився читати з похмурим видом. Потім із чарівною усмішкою передав його мені. Я прочитав, і один уривок із нього мене неабияк потішив.

 

«На превеликий жаль, мушу сповістити вас, що приступ подагри, яка постійно мені дошкуляє, цілком позбавив мене можливості подорожувати. Але я маю втіху повідомити, що відряджаю до вас свого помічника, якому цілком довіряю. Це юнак, енергійний і талановитий, а також вартий довіри. Він розважливий і небалакучий. Ця людина працює у мене вже багато років. Під час свого перебування у вас він буде цілком у ваших руках і виконуватиме ваші інструкції».

 

Граф підійшов до столу і зняв кришку з тарілки. Переді мною на тарілці лежала чудово засмажена курка. Вона вкупі з сиром, салатом і пляшкою витриманого токайського вина, якого я перехилив два келихи, і склала мою вечерю. Поки я їв, граф закидав мене запитаннями про мою подорож, і я розказав йому по черзі все, що пережив під час цієї мандрівки.

Упоравшись із вечерею, на прохання мого господаря я посунув ближче до вогню фотель і закурив сигару, запропоновану ним; граф вибачився, що він сам не курить. Відтепер у мене з’явилася можливість краще розгледіти його, і я виявив, що його зовнішність дуже цікава.

Це було обличчя вольової людини, надто вольової; він мав тонкий орлиний ніс із високим переніссям і якісь нетипові ніздрі, високе опукле чоло, густе волосся, але рідке на скронях. Його густі кущисті брови майже зросталися на переніссі. Рот, наскільки я зміг його розгледіти під пишними вусами, був жорсткий, навіть досить жорстокий на око, з дуже гострими білими зубами. Зуби прозирали поміж губ, які мали надто яскравий червоний колір, як на його вік, що свідчило про те, що переді мною людина дивовижної життєвої сили. І, нарешті, його вуха були білі й сильно загострені вгорі. Широке вольове підборіддя і впалі щоки, які немов застигли. Але понад усе вражала надзвичайна блідість.

До цього часу я ще не розгледів його долонь, бо вони лежали у нього на колінах і у світлі коминка здавалися білими і витонченими. Але побачивши їх зараз, близько від себе, я не міг не помітити, що вони м’ясисті, загрублі, з товстими пальцями. Це звучить дивно, але посеред долоні у нього росло волосся. Нігті на руках були довгі, тонкі й загострені на кінцях. Коли граф нахилився до мене і торкнувся мене рукою, я мимоволі здригнувся. Можливо, це через його смердюче дихання, але мене охопило відчуття відрази, якого я не зміг приховати.

Граф, вочевидь, помітив це, тому що миттю відсунувся від мене і з якоюсь похмурою посмішкою, яка говорила більше, ніж він хотів би, і враження від якої підсилювали випнуті зуби, він сів біля коминка. Деякий час ми обидва мовчали. У вікно я побачив перші проблиски світанку. Але прислухавшись, я почув, що десь унизу, у долині, виють вовки. У графа аж очі заблищали, і він сказав:

– Ви тільки послухайте цих дітей ночі! Яку музику вони грають!

Побачивши вираз мого обличчя, він докинув:

– Вам, мешканцю міста, не зрозуміти почуттів мисливця. – Потім він підвівся і сказав: – Ви, напевно, стомилися з дороги. Ваша спальня вже готова. Завтра прокидайтеся коли заманеться. До полудня мене не буде, отже гарненько виспіться. Приємних вам снів.

Люб’язно вклонившись, він розчинив переді мною двері у восьмикутну кімнату; я зайшов у свою спальню.

Отже, навколо мене повно всіляких дивовиж. Мене посідають сумніви. І я боюся. Я замислююся над такими дивними речами, що сам собі зізнатися не наважуюся. Борони мене, Боже, заради тих, кого я люблю.

 

7 травня

Прийшов ранок. Я насолоджувався відпочинком останні двадцять чотири години. Я проспав більшу частину дня і прокинувся сам. Коли я одягнувся і зайшов до кімнати, де ми вечеряли, я знайшов холодний сніданок на столі й каву, що грілася на вогні. На столі лежала цидулка, в якій було написано: «Мені потрібно виїхати на певний час. Не чекайте на мене. Д.». Я всівся і з апетитом поснідав. Закінчивши трапезу, я пошукав очима дзвіночок, аби дати знати прислузі, що вже закінчив, але не побачив нічого схожого на дзвіночок. Відсутність дзвіночка в такому домі мене неабияк здивувала, бо кожна річ навколо мене свідчила про багатство господаря. Столовий посуд був золотий, та ще й такої тонкої роботи, що, певно, коштував дуже дорого. Гардини і драпірування на стільцях і кушетках, балдахін над моїм ліжком, все це було із найдорожчої і найкрасивішої матерії. Мабуть, за ці речі запросили нечувану ціну, коли їх робили, і хоча всі вони були старовинні, вони чудово збереглися. Я бачив щось подібне до цього у Гемптонському палаці, але порівняно з графовим помешканням там було потерте дрантя, що його до того ж поїла міль. Але в жодній кімнаті я не побачив дзеркал. Дзеркала не було навіть на туалетному столику в моїй кімнаті, тож мені, щоб поголитися і розчесатися, довелося дістати маленьке дзеркальце із сумки. Я ще не бачив жодного слуги і не чув жодного звуку поблизу замка, крім виття вовків. Скінчивши трапезу (до речі, я не знаю, чи то був сніданок, чи обід, тому що було між п’ятою і шостою), я пошукав щось, що можна було б почитати, бо не хотів прогулюватися замком без дозволу графа. Але в кімнаті не знайшлося абсолютно нічого – ані книги, ані газети; я відчинив інші двері кімнати і побачив перед собою щось на кшталт бібліотеки. Я спробував був відчинити двері на протилежному боці кімнати, але вони виявилися замкненими.

На своє величезне задоволення я знайшов у бібліотеці величезну кількість книжок англійською мовою – цілі полиці, заповнені ними, а також купу журналів і газет, хоча серед них не було жодної більш‑менш свіжої. Тут були книжки на всі смаки: з історії, географії, політики, політичної економіки, ботаніки, геології, права, все, що стосується Англії, англійського життя, звичаїв і традицій. Зустрічалися навіть такі книжки, як путівник по Лондону, «Червоний» і «Синій» довідники, альманах Вітакера, довідники сухопутних військ і військово‑морського флоту, і, що мене особливо потішило, щорічний юридичний довідник.

Поки я роздивлявся книжки, двері розчинилися, й увійшов граф. Він тепло привітався зі мною, поцікавився, чи добре я відпочив уночі, й провадив:

– Радий бачити вас тут, у бібліотеці. Певний, що ви знайдете тут чимало цікавого для себе. Це – мої компаньйони, – сказав він, поклавши руку на якісь із книжок. – Вони були для мене добрими друзями кілька років тому, коли я зібрався відвідати Лондон, вони мене багато‑багато годин розраджували. Завдяки ним я познайомився з вашою великою Англією, а знати – це значить любити. Я уявляю, як ходитиму в натовпі вулицями вашого прегарного Лондона, занурюся у вир людських пристрастей і суєти, житиму цим життям, з його змінами, смертю, і всім, що робить його таким, як воно є. Але, на жаль, я знаю вашу мову тільки з книжок. Проте завдяки вам, мій друже, я сподіваюсь, що знатиму її так, що зможу нею розмовляти.

– Але, графе, – сказав я, – ви знаєте мову і розмовляєте англійською досконало!

Граф, витончено уклонившись, сказав:

– Дякую вам, мій друже, але ви мене аж надто хвалите. Я досі не впевнений у своїх знаннях, у яких багато прогалин. Щиро кажучи, я знаю граматику і маю деякий словниковий запас, але поки що не відаю, як усе це використовувати.

– Насправді, графе, ви розмовляєте чудово, – заперечив я.

– Не зовсім, – відповів він. – Якби нині я потрапив до вашого Лондона і спробував би розмовляти, будь‑хто впізнав би у мені іноземця. Тут я – аристократ. Я – боярин. Усі тутешні мешканці знають мене, бо я – володар. А у чужій землі чужинець – ніхто. Люди не знають його, а не знати означає не дбати про нього. Я задовольнюся тоді, коли, почувши, як я розмовляю, ніхто не зупиниться і не тицьне в мене: «Іноземець!» Я так довго почувався господарем тут, що хочу залишатися господарем і там, принаймні не мати господаря над собою. Ви прибули сюди не тільки як довірена особа мого друга Пітера Гоукінса з Ексетера, аби познайомити мене із суттю справи щодо мого придбання нерухомості в Лондоні. Сподіваюся, ви затримаєтеся тут іще на деякий час, щоб у ході наших розмов я міг навчитися правильної англійської вимови. І дуже прошу вас виправляти мене, коли я припускатимусь помилок, хай і незначних. Прошу вибачення за свою тривалу відсутність сьогодні, але сподіваюся, ви зрозумієте мене і вибачите людині, яка має вирішити дуже багато важливих справ.

Ясна річ, я сказав, що готовий допомогти йому чим зможу, і запитав, чи я можу приходити у бібліотеку, коли захочу. Він відповів:

– Так, звісно, – і додав, – ви можете ходити замком, де вам заманеться, крім тих кімнат, які замкнені. Але вам, звісно ж, і самому не захочеться туди потрапити. На це є свої причини, і якби ви дивилися на світ моїми очима і мали знання, які є в мене, ви, можливо, краще б зрозуміли мої слова.

Я відповів, що впевнений у цьому, і він правив далі:

– Ми – у Трансільванії, а Трансільванія – це не Англія. Наші шляхи – не ваші шляхи, і тут ви, безперечно, зустріли чимало дивних речей. Хоча, судячи з того, що ви розповіли мені про свою подорож сюди, ви в цьому вже і так переконалися на власні очі.

Це стало початком нашої тривалої розмови, було дуже очевидно, що йому кортить поговорити. Підтримуючи розмову, я засипав його запитаннями стосовно того, що трапилося зі мною, або того, що я помітив. Іноді він уникав відповіді, або переводив розмову у незрозумілу для мене площину, але в основному на всі мої запитання він відповідав відверто. Згодом, почуваючись трохи впевненіше, я запитав у нього про ті дивні речі, що сталися минулої ночі, а саме, чому кучер ходив туди, де бачив сині вогники. Тоді він пояснив мені, що місцеві мешканці вірять у те, що раз на рік у певну ніч (саме такою була минула ніч) нечиста сила нібито має безмежну владу, а сині вогники вказують на місця, де зарито скарби.

– Ці скарби були сховані, – правив він, – саме на тих теренах, якими минулої ночі вела вас дорога. Можливо, там і справді є скарб, адже за цю землю кілька століть тому билися і валахи, і сакси, і турки. Вся ця земля залита людською кров’ю, як патріотів‑захисників, так і загарбників. Тоді, в давнину, були смутні часи. Коли навала австрійців і угорців прийшла на цю землю, захисники вийшли назустріч їм. То були чоловіки, і жінки, і старі, ба навіть діти. Вони чекали на загарбників серед скель уздовж перевалу, бо в цьому місці вони могли завдати нищівного удару по значно більших ворожих силах. Загарбнику, крім перемоги в битві, мало що дісталося, бо земля сховала у своїх глибинах переважно все.

– Але ж чому, – запитав я, – всього цього так ніхто і не знайшов, якщо відомо про точне місце, чи люди просто не хочуть брати на себе клопіт і шукати?

Граф посміхнувся, і при цьому проступили його ясна, і я побачив довгі гострі ікла: це здалося мені щонайменше дивним. Він мовив:

– Тому що селяни в душі боягузи і дурні! Ті вогники з’являються тільки однієї ночі на рік, а кожна людина в цих краях намагається по спромозі залишитися в себе вдома, тремтячи від жаху за зачиненими дверима. І, любий сер, навіть якщо хтось і наважиться на це, він, однак, не знатиме, що діяти. Навіть той селянин, про якого ви мені розказували, нібито він помічав місця, де був вогник, не знатиме, де шукати при денному світлі власні помітки. Навіть ви, присягаюся, не зможете віднайти ці місця знову!

– Тут ви маєте слушність, – сказав я. – Я знаю не більше за мертвих, де шукати скарби.

Потім ми перейшли на іншу тему.

– Розкажіть мені, – попросив граф, – про Лондон і про той будинок, який ви придбали для мене.

Вибачившись за недбалість, я пішов у свою кімнату по документи, які досі лежали в моїй валізі. Поки я розкладав їх по порядку, то чув дзвін порцеляни і срібного посуду в сусідній кімнаті. Потім, поминаючи цю кімнату, я помітив, що стіл уже прибрано і лампи запалено, хоча до цього в кімнаті панувала темрява. Лампи також горіли і в кабінеті, чи бібліотеці. Я знайшов графа, коли той лежав на софі й читав англійський довідник Бредшо про все на світі. Він прибрав зі столу книжки і папери, і ми заглибилися у вивчення документів. Його цікавило геть усе; він поставив мені мільйон запитань щодо розташування маєтку і його околиць. Вочевидь, він іще раніше ретельно вивчив усе, що стосувалося цього маєтку, бо знав про нього дуже багато, набагато більше за мене. Коли я зауважив це, він відповів:

– Це справді так, але, мій друже, хіба це не є необхідним? Коли я приїду туди, я буду там сам, пардон, і я буду поводитися за звичаями своєї країни, а мого друга, Джонатана Гаркера, не буде поруч, щоб виправляти мене і допомагати. Він буде у Ексетері, за багато миль від мене, можливо він у цей час працюватиме з юридичними документами разом з іншим моїм другом, Пітером Гоукінсом. Ось так!

І ми знову заглибилися в обговорення справ щодо купівлі нерухомості у Перфліті. Я виклав йому суть справи, він підписав необхідні папери і під мою диктовку написав листа містеру Гоукінсу. Потому він почав мене розпитувати, як то мені пощастило надибати таку затишну місцинку. Я зачитав йому свої нотатки, які зробив у той час. Ось що я тоді написав:

 

«У Перфліті, ідучи окружною дорогою, я натрапив на таке місце, яке, як на мене, відповідало вимогам замовника. Цей занедбаний будинок нині продавався. Він був оточений високим муром з масивних брил старовинної архітектури, яка не знала ремонту вже багато‑багато років. Старі важкі дубові ворота були окуті залізом, з’їденим іржею.

Цей маєток називається Карфакс, достоту від спотвореної старої назви Quatre Face, бо будинок має чотири стіни і розташований у просторі згідно з орієнтацією сторін світу за компасом. Все це розміщується на двадцятьох акрах землі, оточених вищезазначеним кам’яним муром. Тут чимало дерев, які роблять це місце непривітним на вигляд. А ще тут є глибокий темний ставок, точніше маленьке озерце, яке вочевидь наповнюють якісь джерела, бо вода в ньому чиста, і до того ж із нього бере свій початок досить великий струмок. Будинок – дуже великий, побудований ще за часів середньовіччя. Стіни – товсті. Вікна розташовані високо й оздоблені залізними ґратами. Він схожий на в’язницю. Поблизу нього розташована старовинна каплиця чи церква. Всередину я не заходив, бо не мав ключів од вхідних дверей. Але я зробив своїм «Кодаком» кілька знімків будинку з різних боків. Частина будинку була добудована, але в якийсь дивний спосіб, отож я можу хіба що здогадуватися, яку величезну площу він має. Либонь, він вельми просторий. Поблизу є декілька будинків, один із яких є дуже великий, і нещодавно його перетворили на приватну лікарню для душевнохворих. Однак його навіть не видно з особняка».

 

Коли я закінчив читати, граф сказав:

– Я радий, що він великий і старовинний. Сам я – нащадок давнього роду, і життя у новій домівці просто вб’є мене. Будинок не може відразу ж ожити; та зрештою, як мало потрібно днів, щоб скласти століття! Я також радий, що там є старовинна каплиця. Ми, трансільванські аристократи, не допускаємо навіть думки про те, що наші кістки лежатимуть серед кісток простих смертних. Я не шукаю ані веселощів, ані радощів, я не прагну насолоджуватися сонячними світлом та іскристою водою, як того прагне молодь. Я вже немолодий, і моє серце, змучене роками смутку, не надається до втіхи. До того ж стіни мого замку зруйновані. Тут рясно падають тіні, й вітер несе прохолоду крізь зруйновані зовнішні стіни і вікна. Я люблю напівморок і тінь і волів би, по змозі, залишатися наодинці зі своїми думками.

Слова графа і його вигляд якось не відповідали одне одному. Можливо, причиною цьому був вираз обличчя, який робив його посмішку злою і похмурою.

Згодом, вибачившись, він покинув мене, попросивши зібрати документи. Не було його якусь хвилю, а я в цей час роздивлявся книжки. Однією з них був атлас, розгорнутий саме на Англії, і було помітно, що цю карту багато використовували. Глянувши на неї, я зауважив, що певні місця були відмічені маленькими кружечками. Уважно придивившись, я спостеріг, що один такий кружечок був біля Лондона на схід від нього, вірогідно там, де розташований новий маєток графа. Два інші були біля Ексетера і Вітбі на Йоркширському узбережжі.

Приблизно за півгодини граф повернувся.

– О! Ви досі роздивляєтеся книжки. Гаразд! Але вам не слід увесь час працювати. Ходімо! Мені сказали, що ваша вечеря вже готова.

Він узяв мене під руку, і ми увійшли до іншої кімнати, де на мене на столі чекала вишукана вечеря. Граф знову вибачився, що не складе мені компанії, бо вже пообідав, коли їздив у справах. Але він сидів, як і попередньої ночі, й балакав, поки я їв. Після вечері я закурив, так само, як і минулого вечора, а граф залишився зі мною, балакаючи і розпитуючи мене про всяку всячину, годину за годиною. Я відчував, що вже пізня година, але не міг нічого сказати, бо мав обов’язок перед своїм господарем і мусив йому догоджати. Спати мені не хотілося, бо вчорашній тривалий сон укріпив мене, але я не міг позбутися відчуття холоду, яке зазвичай охоплює з настанням світанку, коли приплив змінюється відпливом. Подейкують, люди, які стоять на порозі смерті, помирають або на світанку, або коли змінюються приплив і відплив. Той, хто на собі відчув це явище саме в ці періоди, вірить у це… Зненацька ми почули крик півня, який різко увігнався у чисте вранішнє повітря.

Граф Дракула скочив на ноги:

– Як? Уже ранок? Який же я неуважний, що так вас затримав! Наступного разу розповідайте мені про мою нову батьківщину Англію менш захопливо, бо в іншому разі я постійно забуватиму, як скоро минає час, – і витончено уклонившись, він швидко покинув мене.

Я повернувся до своєї кімнати і, відсунувши гардину, визирнув у вікно, але майже нічого не там не побачив. Мої вікна виходили у внутрішній двір, і все, що я розгледів, – це тепла сірість ранкового неба. Я посунув гардину на місце і заходився занотовувати події цього дня.

 

8 травня

Коли я почав вести свої записи, то боявся, що надто детально все описую. Але тепер я радий, що від самого початку деталізував свої нотатки, бо і в самому цьому місці, і в усьому взагалі є щось настільки дивне, що я постійно відчуваю неспокій. Я волів би якнайшвидше залишити це місце, а краще взагалі сюди не приїздити. Можливо, це на мене так вплинуло неспання тієї дивної ночі, але якби ж то цим усе і обмежилося! Якби тут був хоч хтось, з ким можна було б поговорити, я б значно легше все це витримав, але ж тут немає нікого. Тут я можу розмовляти лише з графом, і боюся, що тут він – єдина жива душа. Я буду прозаїчним, наскільки дозволять факти. І це допоможе мені пережити своє перебування тут і не розігратись уяві. Якщо це станеться – я пропав. Дозволю собі розказати, як усе було… чи як мені здавалося…

Я проспав лише кілька годин і, прокинувшись, відчув, що не можу більше спати. Я сів. Дістав своє туалетне приладдя, поставив на вікні дзеркальце для гоління і заходився голитися. Раптом я відчув руку на своєму плечі й почув голос графа, який бажав мені доброго ранку. Я завмер, бо мене вразило, що я не бачу його у дзеркалі, хоча кімната позаду мене відбивалася у ньому. Спантеличений, я трохи порізався, але не помітив цього відразу; відповівши на привітання графа, я знову обернувся до дзеркала переконатися, що я помилився. Але й цього разу помилки не могло бути, бо граф стояв біля мене і я міг бачити його через плече! Але у дзеркалі я бачив тільки кімнату позаду себе і себе самого, а графа – ні.

Це було щось неймовірне! Нічого дивнішого серед усіх тих загадкових речей, які я бачив, перш ніж приїхав сюди і згодом, іще не траплялося. Відчуття неспокою, що мене охоплювало щоразу, коли граф був поблизу, почало зростати. Але тут я помітив нарешті свій поріз на підборідді, з якого виступила краплина крові. Я відклав бритву і, розвернувшись упівоберта, вирішив пошукати пластир. Побачивши моє обличчя, граф блимнув очима з якоюсь демонічною люттю і раптом ухопив мене за горло. Я відхилився назад, і його рука торкнулася мотузки, на якій висіло розп’яття. Це спричинило раптову переміну в ньому, бо лють минулася так швидко, що я навіть засумнівався, чи було все це насправді.

– Будьте обережнішим, – сказав він. – Будьте обережнішим під час гоління, бо можете порізатися. У цій країні це набагато небезпечніше, ніж ви гадаєте.

Потім, схопивши дзеркало для гоління, він правив далі:

– Це ця паскудна річ винна в усьому. Ця мерзенна дрібничка – плід людського марнославства! Геть її звідси! – і відчинивши своєю жахливою рукою одним ривком вікно, він жбурнув дзеркало, яке розбилося на друзки, розлетівшись бруківкою внутрішнього двору. Потім він мовчки вийшов. Це було дуже неприємно, бо я не знаю, як тепер голитимусь, хіба що братиму скриньку для годинника або кришку від туалетного набору, – моє щастя, що вони металеві.

Увійшовши до їдальні, я побачив, що сніданок вже подано, але графа ніде немає. Отже я поснідав на самоті. Мені видалося дивним, що жодного разу я ще не бачив, як граф їсть чи п’є. Він, напевно, дуже ексцентрична людина! Поснідавши, я вирішив трохи пройтися замком. Я вийшов на сходи і побачив перед собою кімнату, що виходила вікнами на південь.

Який же дивовижний краєвид відкрився переді мною! З мого місця все було видно як на долоні. Замок здіймався на самій вершині над величезним крутим проваллям. Якщо викинути з вікна камінь, він пролетить тисячу футів і нічого не зачепить. Годі було оком охопити те море зелені, яке творили верхівки дерев і яке подекуди прорізали глибокі, мов бездонні, ущелини, і срібні нитки річок, що брали свій початок у вузьких прірвах.

Але мені бракує слів, аби описати всю ту красу, що я побачив. Насолодившись досхочу краєвидами з вікна, я рушив замком далі. Всюди були двері, двері, двері, і всі зачинені. Виходило, що єдиний можливий вихід із замку, – вікна. Значить, цей замок – справжня в’язниця, а я – в’язень!

 

 

Розділ 3

 

⇐ Предыдущая1234567Следующая ⇒

Поделиться: