Щоденник Джонатана Гаркера. Продовження. Мене охопили якісь дикі почуття, коли я збагнув, що опинився у в’язниці

 

Мене охопили якісь дикі почуття, коли я збагнув, що опинився у в’язниці. Я бігав сходами вгору‑вниз, перевіряючи кожні двері, висовуючись із кожного вікна, яке тільки міг знайти, але незабаром, переконавшись у власній безпомічності, відкинув усі інші почуття. Згодом, озираючись назад, я подумав, що, мабуть, поводився тоді, як божевільний, як щур у мишоловці. Однак, коли я переконався у власній безпорадності, я заспокоївся, я був спокійний, як ніколи у житті. Я сів і почав міркувати, як його найкраще чинити у моєму становищі. Але я так і не ухвалив твердого рішення. Проте одне я знав напевно – граф не повинен дізнатися про те, що я відкрив своє становище. Він сам добре відає, що я ув’язнений, оскільки зробив це власноруч, і має на це свої підстави, і звісно ж, вводитиме мене в оману, якщо я зізнаюся, що мені все відомо. Отже, мій план зводився до того, що я триматиму свої знання і страхи при собі, а очі – розплющеними. Я певен, що мене обдурили, немов дитину, і причиною тому були чи то мої власні страхи, чи то відчайдушна ситуація, але хай там як, зараз мені необхідно зберегти ясність розуму, тоді я все витримаю.

Тільки‑но я дійшов цього висновку, як почув, що зачиняються величезні вхідні двері. Я знав, що це повернувся граф. Він не одразу пішов у бібліотеку, тому я обережно рушив до своєї кімнати і побачив, що він прибирає моє ліжко. Це було дивно і підтвердило мої підозри. В домі немає жодної прислуги! А коли я згодом розгледів через шпарину прочинених дверей, як він накриває до столу в їдальні, то остаточно переконався, що маю рацію. Якщо він сам береться прислужувати, це свідчить про те, що в замку більше нікого немає. Отже, цілком можливо, що граф власною персоною і був тим візником, який доправив мене сюди. Це жахливе припущення, але якщо це так, то що означає його здатність контролювати вовків одним порухом руки? І чому всі ті люди в Бистриці та в екіпажі так страшенно боялися за мене? Що означали їхні подарунки: розп’яття, часник, шипшина і гірська горобина?

Нехай Господь благословить ту добру, добру жінку, яка повісила мені на шию хрестик! Він заспокоює мене і надає сили, коли я торкаюся його. Дивно, що річ, до якої я завжди ставився неприязно, вважаючи це ідолопоклонством, в часи самотності допомагає долати труднощі. Що це? Чи суть у самій речі, чи вона нагадує про добре ставлення до мене і підтримку, а це надає сили. Іншим часом, можливо, я ретельніше вивчу це питання. А зараз я мушу довідатися про графа Дракулу якнайбільше, бо це може прислужитися. Сьогодні ввечері він розкаже мені про себе, якщо тільки я зможу повернути розмову в це русло. Але треба бути дуже обережним, щоб не викликати в нього підозру.

 

Опівночі

Я мав тривалу розмову з графом. Я поставив йому кілька питань про історію Трансільванії, і він гаряче підтримав тему. Розповідаючи про різні події і людей, а надто про битви, він говорив так, ніби сам брав у них участь. Пізніше він пояснив це, сказавши, що для шляхти гордість за своїх пращурів і своє ім’я тотожні гордості за самого себе. Тому їхні перемоги – це його перемоги, і їхня доля – його доля. Коли він розповідав про свій дім, він завжди говорив «ми», і взагалі майже завжди говорив у множині, як говорять королі. Хотілося записати все, що він розповів, настільки цікавою виявилася ця розповідь. Здавалося, вона охоплює всю історію країни. Він розповідав із величезним захопленням, проходжуючись кімнатою, погладжуючи свої довгі білі вуса і хапаючи все, що трапить під руку, ніби намагаючись стерти ту річ на порох своєю надзвичайною силою. Але все ж таки один уривок із розмови я запишу якнайдетальніше, бо тут ідеться про історію його роду:

– Ми, секлери, маємо право пишатися собою, бо в наших жилах тече кров багатьох відважних народів, які билися як леви за владу над цією землею. Тут, у вирі змішення європейських рас, виділилося плем’я угрів, які успадкували від ісландців бойовий дух, яким тих наділили Тор і Один і який берсерки виказали у битвах на морських узбережжях Європи, Азії, а також Африки, – люди навіть думали, що то були вовкулаки. Коли вони прийшли сюди, то змішалися з гунами, які у битві стирали все з лиця землі. Про гунів казали, що в їхніх жилах тече кров старих відьом, яких вигнали зі Скіфії і які спарувалися з дияволом у пустелі. Дурні! Дурні! Який диявол чи яка відьма могли бути рівними за величністю Аттилі, кров якого текла у жилах гунів?

Склавши руки, він правив далі:

– Хіба дивно, що ми – плем’я переможців і цим пишаємося? Адже коли мадяри, ломбардці, авари, болгари чи турки багатотисячною навалою рушили на нас, ми змушували їх тікати! Хіба це дивно, що Арпад, рухаючись угорською вотчиною разом зі своїми легіонами, наразився тут на нас, коли перетинав кордон, і що Гонфоглалас був розбитий тут? І коли нащадок угрів рушив на схід, переможці мадяри визнали секлерів спорідненим племенем, і нам довірили охороняти кордон із Туреччиною, що ми й робили століттями. А обов’язок цей – охорона кордонів – не з легких, бо як кажуть турки, вода спить, а ворог не дрімає. Кого, як не нас, по всій землі, зайнятій Чотирма народами, називали «кривавими мечами»? Або, в разі війни, кого першого вони звали під знамена свого короля? А коли прийшов час спокутувати ганьбу мого народу, ганьбу Кассова, коли валаські й мадярські стяги загинули під турецьким півмісяцем, хто як не воєвода з мого роду перетнув Дунай і розбив турків на їхній землі? То справді був Дракула! Але його підлий рідний брат, коли той загинув, продав свій народ туркам, затаврувавши його ганьбою рабства! Але ж то був не той Дракула, який надихнув свій народ, який знову і знову кидав свої війська проти ворога, переправляючись через Велику ріку в Турецьку землю, той, якого розбили, а він знову, і знову, і знову повертався, попри те, що повертався один з кривавого поля бою, на якому його війська були розгромлені, бо знав, що тільки сам зможе здобути остаточну перемогу. Про нього казали, що він дбав тільки про себе. Але чого варті селяни без свого вождя? Чим закінчиться війна, якщо він своїм розумом і серцем не буде з ними? Після битви під Мохачем ми знову скинули угорське ярмо. І знову ми, в чиїх жилах тече кров Дракул, стали вождями свого народу, бо наш вільний дух не витримував неволі. Так, мій юний друже, секлери, як і Дракули, можуть пишатися своєю кров’ю, своїм розумом, своїми мечами і своїми стрімкими досягненнями, про які Габсбурги і Романови навіть і не мріяли! Але часи війн уже минулися. Зараз, у часи ганебного миру, кров стала надто дорогоцінною річчю, а перемоги великих народів перетворилися на небилиці.

Наближався ранок, і ми розійшлися по своїх кімнатах. (Пам. Цей щоденник страшенно нагадує початок «Арабських ночей», бо все обривалося криком півня, або «Гамлета» у тому місці, де йдеться про привид Гамлетового батька).

 

12 травня

Дозвольте мені розпочати з фактів, голих фактів, які підтверджуються книжками і цифрами, у правдивості яких годі сумніватися. Я не повинен їх плутати ані зі своїми спостереженнями, ані з тим, що я запам’ятав. Минулого вечора, прийшовши зі своєї кімнати, граф почав ставити мені якісь юридичні питання щодо певних своїх справ. Я ж був виснажений, бо цілий день провів за книжками. Просто щоб дати розумові якусь роботу, я перечитував деякі теми, з яких мене екзаменували у юридичній колегії Лінкольна. Граф мав особливу манеру з’ясовувати інформацію. Спробую навести тут його запитання послідовно, бо колись це якимось чином може прислужитися.

Спершу граф запитав, чи можливо в Англії мати двох або більше повірених у справах. Я відповів, що він може мати хоч десятьох, якщо забажає, але мати понад одного повіреного задля однієї справи не надто розумно, бо ж один може виконувати нараз тільки одну справу, а зміна повіреного може зашкодити інтересам клієнта. Здалося, мій співрозмовник цілком зрозумів. Потім він запитав: якщо у клієнта виникнуть якісь практичні труднощі, наприклад, щодо банківських справ, а його повірений у цей час стежитиме за розвантаженням корабля, чи слід у цьому разі звертатися до місцевого повіреного у банківських справах, якщо це відбувається далеко від дому. Я попросив пояснити детальніше, що саме він хоче знати, аби помилково не ввести його в оману. Він мовив:

– Гаразд. Я поясню. Ваш друг, і мій також, містер Пітер Гоукінс, який мешкає поблизу прегарного собору в Ексетері, розташованого далеко від Лондона, купує мені за вашої допомоги нерухомість у Лондоні. Чудово! Але, відверто кажучи, це може здатися дивним, що я беру на допомогу у своїх справах не лондонських повірених, а тих, хто мешкає так далеко. Чи не спровокую я своїми діями конфлікт інтересів? Я хочу, щоб місцеві інтереси не перетиналися з моїми бажаннями, бо той, хто живе у Лондоні, можливо, переслідує свої цілі або хоче бути корисним своїм друзям, а мені йдеться про те, щоб знайти власного агента, який працюватиме лише на мене. Припустімо, я, маючи купу справ, волію доправити кораблем товар, скажімо, у Ньюкасл або в Доргем, або в Гарвіч, або в Дувр, то чи не легше це передоручити комусь, хто живе у тих портових містах?

Я відказав, що, звісно ж, легше, але саме тому повірені у справах мають цілу мережу агентів на місцях, отже місцева робота буде виконана місцевою людиною за інструкцією будь‑якого повіреного. Таким чином, клієнт замовляє послуги в однієї людини, а та, своєю чергою, може передоручити їхнє виконання іншій, і жодних турбот із боку клієнта.

– Але ж, – сказав граф, – я і сам міг би вільно керувати власними справами. Чи не так?

– Звісно, – відповів я, – так, власне, й чинять ділові люди, які не бажають утаємничувати у свої справи сторонніх людей.

– Гаразд! – мовив він і заходився далі розпитувати про значення документів на перевезення вантажу і їхнє оформлення, а також про всілякі труднощі, які можуть виникнути і яких він прагне уникнути заздалегідь. Я, наскільки міг, розтовмачив йому все. Після спілкування з ним у мене склалося чітке враження, що він і сам чудово міг би працювати повіреним у справах, адже не було жодного питання, відповіді на яке він би не знав. Як на людину, яка зроду не була в Англії і яку, а це було очевидно, годі було назвати підприємцем, графові знання і ділова хватка вражали. Коли він отримав відповіді на свої запитання, а я звірив усе, наскільки це було можливо, із правознавчими книжками, він раптом підвівся і сказав:

– Ви вже написали другого листа нашому другу містеру Пітеру Гоукінсу, відтоді як відправили першого, або комусь іншому?

Я з гіркотою відповів, що ні, адже у мене не було жодної можливості відправляти листи.

– Тоді напишіть зараз, мій юний друже, – мовив він, поклавши важку руку мені на плече, – напишіть вашому другу і кому треба, і повідомте їм, будь ласка, що залишитеся тут іще на місяць.

– Ви хочете мене тут затримати на такий тривалий час?

Тільки‑но я уявив це, у мене все аж у грудях обірвалося.

– Авжеж, я дуже цього хочу і відмови не прийму. Коли ваш патрон, або, якщо хочете, працедавець, повідомив, що пришле свою довірену особу замість себе, само собою було зрозуміло, що мої потреби задовольнятимуться повною мірою, а мене не обмежуватимуть. Чи не так?

Що мені залишалося робити, як не вклонитися на знак згоди? Йшлося про інтереси містера Гоукінса, а не мої. Я мусив думати про нього, не про себе. До того ж, поки граф Дракула говорив, у його очах і в поведінці було щось, що змусило мене пригадати: я в’язень і вибору в мене немає. Граф зарахував уклін як свою перемогу, а мій стурбований вираз обличчя – як свою владу наді мною. Він одразу ж скористався цим, але у притаманній йому люб’язній манері, що виключала будь‑який опір із мого боку.

– Але дуже прошу вас, мій славний юний друже, не обговорювати у ваших листах нічого, крім справ. Понад усякий сумнів, вашим друзям буде приємно довідатися про те, що з вами все гаразд і ви із задоволенням очікуєте на повернення додому. Чи не так?

Говорячи це, він передав мені три аркуші паперу і три конверти. Всі вони були з найтоншого іноземного паперу. Глянувши на них, я перевів погляд на графа, помітив ледь помітну посмішку на його губах, яка оголила гострі білі ікла з червоними яснами, і зрозумів його без зайвих слів – мені слід писати дуже обережно, бо він може прочитати листи. Отже, я вирішив написати зараз лише формальні листи, а пізніше таємно викласти містеру Гоукінсу всі подробиці мого перебування тут, а також Міні, якій я можу написати стенограмою – нехай граф спробує розшифрувати її, якщо зможе. Написавши два перші листи, я трохи заспокоївся і взявся до читання, поки граф робив нотатки, звіряючи їх із книжкою, що лежала у нього на столі. Потім він взяв мої два листи і поклав їх до своїх біля письмового приладдя, після чого вийшов. Коли двері по ньому зачинилися, я перехилився через стіл і подивився на листи, що лежали на столі адресами вниз. Я не відчув жодних докорів сумління, вчинивши так, бо в моєму становищі я мусив захищати себе в будь‑який спосіб.

Один із листів призначався Семюелу Ф. Біллінґтону з Вітбі Кресент, буд. 7, другий – панові Лейтнеру з Варни, третій – «Коутт і Ко» з Лондона, і четвертий – панам Клопстокові й Білроту, банкірам із Будапешта. Другий і четвертий листи були незапечатані. Тільки‑но я зібрався був їх прочитати, як побачив, що дверна ручка смикнулась. Я кинувся на своє місце і ледь устиг схопити книжку, яку читав, перш ніж граф зайшов у кімнату, тримаючи ще одного листа. Він забрав зі столу решту листів, ретельно їх запечатав, а потім, обернувшись до мене, сказав:

– Сподіваюсь, ви пробачите мені. У мене багато приватних справ цього вечора. Ви, сподіваюся, знайдете все необхідне самостійно.

У дверях він обернувся і після секундної паузи докинув:

– Дозвольте дати вам пораду, мій юний друже. Хочу вас попередити з усією серйозністю, що вам не варто залишати ці кімнати і шукати собі притулку деінде в замку, бо він дуже старий і зберігає у пам’яті чимало таємниць, і тому, хто необережно засне де заманеться, можуть наснитися погані сни. Стережіться ж! Тільки‑но ви відчуєте, що вас хилить на сон, миттю біжіть у свою спальню або залишайтеся тут, у цих кімнатах. Це задля вашої ж безпеки. Але якщо ви не будете обережним, то… – він зробив рух руками, ніби вмиває їх. Я чудово все втямив. Єдине, у чому я сумнівався, – чи може бути якийсь сон, жахливіший за це нереальне, жахливе павутиння з мороку і таємничості, в яке я втрапив.

 

Пізніше

Я дописую останні слова, і в мене більше немає жодних сумнівів. Я не боятимусь заснути в будь‑якому місці у замку, де немає графа. Я повісив розп’яття над узголів’ям ліжка. Гадаю, що таким чином звільню свій відпочинок від видінь, тому там воно і залишатиметься.

Коли граф залишив мене, я вирушив до своєї кімнати. Трохи згодом, не почувши жодного звуку, я вийшов зі спальні і піднявся кам’яними сходами туди, де з вікна, зверненого на південь, милувався навколишніми краєвидами. Дивлячись на цей безмежний простір, я відчував у ньому присутність свободи, такої недосяжної для мене. Надто гостро це усвідомлювалося, коли я озирав цей краєвид і згадував гнітючу темряву внутрішнього двору. Споглядаючи з вікна, я відчував себе в’язнем, і мені закортіло ковтнути свіжого повітря, попри те, що вже була ніч.

Я поволі відчуваю, що до мене відгукується якась нічна істота. Це все мої розхитані нерви. Я злякався власної тіні! Мене переповнюють різноманітні жахливі фантазії! Одному Богові відомо, як лякає мене це кляте місце. Я милувався прегарним краєвидом, який відкрився мені у яскравому місячному сяйві, яке освітлювало все навколо майже як удень. Далекі гори розчинялися у м’якому світлі, а на долини й ущелини лягала оксамитово‑чорна тінь. Але не лише сама краса тішила мене. З кожним подихом до мене повертався мир і спокій. Раптом, досі перехиляючись через підвіконня, я зауважив якийсь рух на поверх нижче і ліворуч від мене, де, як я собі уявляв, були вікна графової кімнати. Вікно, з якого я визирав, було високе, глибоко розташоване у стіні. Це було склепінчасте вікно, побите негодою, але досі ціле. Хоча, вочевидь, наличників тут немає вже давненько. Сховавшись за кам’яною кладкою, я обережно визирнув.

І побачив голову графа, що вистромилася з вікна. Обличчя я не бачив, але впізнав його за поставою голови і рухом кистей рук. У кожному разі, його руки я би не сплутав ні з чиїми іншими, бо не раз мав можливість спостерігати за ними. З першого ж нашого знайомства я зацікавився його руками, це була своєрідна розвага для мене. Але ж це й не дивно для людини, що почувається в’язнем, – найменшу дрібничку перетворити на розвагу. Але на зміну цікавості прийшло відчуття відрази і жаху, коли я побачив, що слідом за головою з вікна висунулося все тіло графа. Він поповз головою донизу по стіні замку просто над жахливою прірвою, а плащ його майорів навколо нього, як величезні крила. Я не повірив своїм очам. Я спочатку подумав, що то якась омана, спричинена місячним сяйвом, якась гра світла і тіні, але, придивившись, переконався, що це не обман зору. Я бачив, як пальцями і нігтями він чіпляється за каміння, яке тримається у стіні вже без будівельного розчину, що осипався під впливом часу, тож граф хапається за кожен виступ, кожну нерівність у стіні. Спритно рухаючись униз, він нагадував ящірку.

То що ж це за людина, чи що це за істота? Я відчуваю, як це жахливе місце наганяє на мене страх. Я боюся, я страшенно боюся, і немає мені порятунку. Мене охоплює такий жах, що я навіть і не смію думати про…

 

15 травня

Я ще раз бачив графа, що дряпався вниз, неначе ящірка. Він спустився на кількасот футів і, трохи взявши ліворуч, зник у якійсь дірці чи вікні. Коли його голова щезла, я вистромився з вікна, намагаючись краще розгледіти місце, де його не стало, але марно, бо відстань була надто великою і мій кут спостереження заважав бачити більше. Я знав, що він залишив замок, тому вирішив дослідити замок ретельніше, ніж наважувався до цього часу. Я повернувся до кімнати і, прихопивши ліхтар, заходився перевіряти всі двері. Як я і очікував, всі вони були зачинені, але замки в них були відносно новими. Тоді я спустився кам’яними сходами в хол, через який я вперше потрапив у замок. Я побачив, що витягнути прогоничі і зняти з гаків величезні ланцюги на вхідних дверях доволі легко. Але двері були замкнені на ключ, а ключів не було! Значить, ключі мають бути в кімнаті графа. Треба буде стежити за ним, раптом він піде, залишивши двері незамкненими, тоді я зможу зайти, взяти ключі й вислизнути. Я рушив далі різними сходами й коридорами, перевіряючи всі двері. Одна чи дві маленькі кімнати біля зали виявилися відчиненими, але в них не було на що й глянути, крім старих меблів, вкритих пилом століть і поїдених міллю. Однак нарешті, піднявшись угору сходами, я знайшов одні двері, на які, здавалося, варто ледь‑ледь натиснути, щоб вони відчинилися. Натиснувши сильніше, я побачив, що вони справді незамкнені, а їхній опір був зумовлений тим, що з них випали петлі і полотно осіло на підлогу. Тут у мене з’явилася можливість, якої вже, можливо, більше ніколи не буде, тож я зібрався в кулак і штовхнув їх так, щоб можна було пройти. Я опинився у крилі замку, яке тягнулося правіше за мої кімнати і на поверх нижче. По розташуванню вікон я зрозумів, що анфілада кімнат міститься на південному боці замку, а вікна останньої кімнати дивляться на захід і південь. Виявилося, що із цих боків – величезна прірва. Замок був побудований на вершині великої скелі, ось чому з трьох боків він був цілком неприступний. Високі вікна були розташовані так, що їх не випадало поцілити ані пострілом з пращі, ані з лука, ані з кулеврини, водночас вони цілком забезпечували кімнати світлом і свіжим повітрям. Таким чином, із трьох боків замок охорони не потребував, бо був неприступний. На заході лежала широченна рівнина, і далеко за нею здіймалися високі зубчасті гори, верхівки яких тулились одна до одної, а прямовисні скелі були вкриті гірською горобиною і глодом, які коренями вплітались у тріщини, розщілини й невеликі отвори поміж брил. Вочевидь, у цій частині замку колись мешкали жінки, бо вигляд вона мала затишніший за ті кімнати, що я вже бачив.

Гардин на вікнах не було, тому жовте місячне сяйво, проникаючи крізь скло, виповнювало кімнату м’яким світлом, приховуючи товстий шар пилу, яким було вкрито все, а також ховаючи вплив часу і молі, які зоставили тут свій відбиток. Мій ліхтар мало чим допомагав при такому яскравому місячному сяйві, але він захищав мене од відчуття страшенної самотності в цьому місці, від якого хололо в грудях і розхитувалися нерви. Це, однак, було краще, ніж залишатися на самоті в кімнатах, які я зненавидів завдяки присутності в них графа; я спробував заспокоїтись, і поступово приємна рівновага оволоділа мною. Сидячи тут за маленьким письмовим столиком, я уявляв собі, як чарівна леді, занурена у свої думки, червоніючи, пише таємні любовні послання… Я ж сиджу і пишу стенограмою в щоденнику про все, що трапилося відтоді, як я розгортав його востаннє.

На дворі – ХІХ століття у самому розквіті. І ще додам, поки моя свідомість остаточно не зрадила мені: минулі століття завжди мали і мають владу над людьми, поки сучасність остаточно не знищить їх.

 

Згодом. Ранок 16 травня

Збережи, Боже, мою свідомість, бо я відчуваю, що втрачаю її. Безпека і впевненість у безпеці вже в минулому. Відтоді як я живу тут, мене підтримує одна лише надія на те, що я не збожеволію, якщо, звісно, вже не збожеволів. Якщо я ще при здоровому глузді, то, звісно, божевіллям є думати, що із всього того паскудства, яке оточує мене в цьому ненависному місці, граф є найменш страшним, та ще й єдиною людиною, від якої я можу очікувати порятунку, але лише доти, доки я потрібен для здійснення його задуму. Але так воно і є. Господи Всемогутній! Боже милостивий, дай мені сили держати себе в руках, в іншому разі я точно збожеволію. Я хочу пролити світло на нові обставини, які спантеличують мене. Аж дотепер я не знав напевно, що Шекспір мав на увазі, змусивши Гамлета кинути: «Мої таблетки! Скоріш неси мої таблетки!», «ця зустріч, яку я перервав»[3] тощо. Зараз у мене таке відчуття, що я втрачаю розум, бо відчув таке потрясіння, яке не могло не вплинути на мою свідомість. Аби прийти до тями, я знову беруся до щоденника. Звичка ретельно заносити записи до нього має допомогти мені заспокоїтися.

Таємниче попередження графа лякає мене. Воно лякає мене ще більше не тоді, коли я думаю про нього, а коли згадую про те, що в майбутньому він матиме страшну владу наді мною, бо я боятимусь брати під сумнів його слова!

Зробивши записи в своєму щоденнику, я, на щастя, поклав його і ручку в кишеню і відчув, що мене хилить на сон. Я пам’ятав застереження графа, але відчував насолоду у непокорі йому. Бажання заснути дедалі зростало, а разом із ним зростав і опір, який був передвісником сну. Місячне сяйво заливало м’яким світлом усе навколо, а безкраї простори за вікном давали відчуття свободи, яке освіжало мене. Я вирішив цієї ночі не вертатися у свої похмурі кімнати і спати тут, де за старих часів дами сиділи, співали і жили солодким життям, доки в їхніх ніжних душах не поселявся смуток за чоловіками, яких забирали безжальні війни. Я посунув диван із кутка, де він стояв так, щоб лежачи споглядати чудові краєвиди на заході й півдні, й, не думаючи і не турбуючись про пилюку, приготувався заснути. Мені здається, я справді заснув. Я сподіваюся на це, але мені страшно, бо все, що сталося згодом, було жахливо реальним, настільки реальним, що навіть зараз, сидячи у себе в спальні, залитій вранішнім сонячним світлом, я взагалі не можу повірити, що все це мені не наснилося.

Я був не сам. Кімната була та сама, анічогісінько не змінилося в ній відтоді, як я увійшов до неї. Я бачив вкриту порохом підлогу, освітлену яскравим місячним сяйвом, зі своїми слідами на ній. Навпроти мене у місячному сяйві стояли три молоді жінки; судячи з їхнього одягу і з манер, то були леді. Гадаю, що я побачив їх крізь сон; вони не відкидали тіні. Наблизившись до мене, вони якийсь час стояли і дивилися на мене, а потім заходилися пошепки перемовлятися між собою. У двох із них було темне волосся й орлині носи, як у графа, і величезні темні очі з пронизливим поглядом; у темряві на тлі жовтавого місячного сяйва вони здавалися червоними. У третьої було настільки світле, наскільки це взагалі можливо, густе золотисте волосся й очі, наче якісь прозорі сапфіри. Мені здалося, що я вже десь бачив її раніше, і бачив уві сні, але де й коли, не знаю. У всіх трьох були сліпучі білі зуби, які блищали мов перлини, і яскраво‑червоні, наче рубіни, чуттєві вуста. Але в них було щось таке, що змушувало мене відчути занепокоєння і водночас палке бажання, змішане зі страхом. Цієї миті в моєму серці спалахнуло якесь пожадання: мені закортіло, щоб вони кинулися цілувати мене тими своїми червоними вустами. Напевно, негоже записувати такі подробиці, бо колись це може навернутися на очі Міні і ще, чого доброго, завдасть їй болю, але це була правда, і тут нічого не вдієш. Про щось стиха погомонівши між собою, вони раптом залилися сміхом, і то таким чистим і переливчастим, як не засміється ніхто в світі. Я відчув блаженство, схоже на те, яке з’являється, коли, бува, втамуєш нестерпну спрагу. Білявка грайливо похитала голівкою, а інші заходилися під’юджувати її.

Одна сказала:

– Нумо! Ти перша, а ми – за тобою. Починай‑но.

А друга додала:

– Він молодий і дужий. Тут поцілунків вистачить на всіх.

Я лежав нерухомо, дивлячись на них із‑під вій і з нестерпним болем очікуючи на втіху. Білява дівчина наблизилася до мене і нахилилася так низько, що я відчув її подих. Він був одночасно і солодким, як мед (це лоскотало мені нерви, як і її голос), і дуже‑дуже огидним – бридким, як запах крові.

Я боявся розплющити очі й далі спостерігав за ними з‑під вій. Дівчина опустилася навколішки, нахилилася до мене, вигинаючи шию і облизуючись, як тварина, і подивилася з відвертою хтивістю, водночас хвилюючою й відразливою. Наскільки я бачив у місячному сяйві, її криваво‑червоні вуста і червоний кінчик язика, яким вона облизувала гострі білі зуби, блищали, вкриті слиною. Чимраз ближче до мене схилялася її голова, її губи оминули мій рот і підборіддя та поповзли до горла. Потім вона завмерла, прицмокуючи і облизуючи зуби і вуста, і я відчув гарячий подих на своїй шиї. І ось мені залоскотало шкіру шиї, як, бува, часом хтось ледь‑ледь торкається її. Я відчув, як її ніжні вуста припали до моєї надчутливої шкіри, а за хвилю два гострі ікла мало не вп’ялися в неї, проте білявка лише торкнулася ними шкіри і завмерла. Я закотив очі в солодкому екстазі, а серце моє калатало в очікуванні.

Але зненацька мене блискавкою пронизало інше відчуття. Я відчув присутність графа, але не лише саму присутність, а й те, що він захлинається від люті. Розплющивши мимоволі очі, я побачив, як граф своєю дужою рукою вхопив біляву жінку за горло і з неймовірною силою відкинув її; його блакитні очі палали люттю, білі зуби скреготіли від гніву, а бліді щоки аж зачервоніли. Але ж який вигляд він мав у той момент! Я навіть уявити не міг такого сказу і люті, всі демони пекла – і ті не здатні на таке. Його очі палали страшним червоним світлом, неначе в них відбивалося полум’я пекельного вогню. Його обличчя було смертельно блідим, незворушним – достоту як маска! Широкі брови, що зросталися на переніссі, тепер здавалися тяжкою смугою металу, розпеченого до білого жару. Злісно жбурнувши від себе жінку, він зробив рух у бік двох інших, ніби хотів відштовхнути і їх. Цей наказовий жест я вже бачив, коли він угамовував вовків. Він звернувся до них зовсім тихо, майже пошепки, але мені здавалося, що голос його дзвенить, розтинаючи повітря:

– Як сміли ви торкнутися його? Як сміли ви накинути на нього оком, якщо я заборонив це? Пішли геть! Усі, геть! Ця людина належить мені! Стережіться ж, якщо полізете до нього, матимете справу зі мною.

Білява дівчина кокетливо посміхнулася до нього:

– Ти сам нікого не кохав і ніколи не кохатимеш!

Інші жінки на знак підтвердження розсміялися радісним, напрочуд бездушним сміхом, від якого мені стало моторошно, але для них, здавалося, то було миле дружнє спілкування.

Граф обернувся, уважно вдивляючись у моє обличчя, і сказав тихим м’яким голосом:

– Так, я також кохав. Ви самі були свідками в минулому, хіба ні? Ну гаразд, я вам обіцяю, що тільки‑но залагоджу з ним усі свої справи, ви націлуєтеся з ним донесхочу. А тепер геть! Геть! Я повинен розбудити його, бо є ще дещо, що ми маємо зробити.

– Хіба ми сьогодні вночі нічого не отримаємо? – запитала одна з панянок, стримуючи сміх и вказуючи на мішок, який граф кинув на підлогу і який ворушився, наче в ньому лежало щось живе. Граф замість відповіді ствердно кивнув. Одна з жінок умить кинулася до мішка і розкрила його. Якщо я не помиляюся, це було напівзадушене дитя, що ледве дихало і тихенько стогнало. Жінки наблизилися до нього й оточили, я страшенно налякався. Але коли я розплющив очі, вони зникли, а разом із ними і цей жахливий мішок. Але тут не було інших дверей, а пройти повз мене непомітно вони не могли. Здавалося, що вони просто розтанули у місячному сяйві й вилетіли у вікно, бо тієї миті, коли вони остаточно зникли, я бачив, як за вікном промайнули якісь тіні.

А потім мене накрило хвилею такого жаху, що я знепритомнів.

 

 

Розділ 4

 

⇐ Предыдущая1234567Следующая ⇒

Поделиться: