Предмет та методи культур о логії.

Стр 1 из 32Следующая ⇒

Завдання для диференційованого

Заліку

Для студентів заочної форми навчання

2,3 курс спеціальність

182«Технології легкої промисловості»

071«Облік і оподаткування»

Розробник: Пасічник О.А.

Розглянуто і схвалено на засіданні

комісії діловодства та інформаційної

діяльності

Протокол №___від________2018 р.

Голова комісії_____ Рейнська В.Б.

Рівне – 2018

Предмет та методи культурулогії.
Співвідношення культури з іншими науками.
Походження терміна «культура».
Структура культури, види, функції.
Етапи розвитку світової та української культури.
Еволюція уявлень щодо цивілізації, співвідношення понять «культура» та «цивілізація».
Класичні цивілізаційні концепції другої половини 19 – першої половини 20 ст. (теорії М. Я. Данилевського, О. Шпенглера, А. Дж. Тойнбі).
Людина у первісній культурі. Міфологічний світогляд як духовна основа первісної культури.
Розвиток культури Стародавньої Греції та Риму.
Феномен культур Сходу. Основні відмінності західної і східної культур.
Особливості культур Стародавньої Індії та Китаю.
Особливості культур Стародавньої Месопотамії та Єгипту.
Основні риси та особливості середньовічної культури 5-14 ст.
Значення культури Візантії.
Поширення християнства та його значення.
Середньовічна західноєвропейська культура. Рицарська культура.
Загальна характеристика доби Ренесансу.
Етапи розвитку культури доби Відродження.
Представники епохи Відродження.
Культура бароко та її особливості.
Поширення романтизму в Європі.
Значення культури епохи «Просвітництва» 18 ст.
Імпресіонізм та його представники.
Модернізм та його течії на початку 20 ст.
Специфіка масової культури.
Релігійні вірування стародавніх слов’ян.
Трипільська культура та її особливості.
Особливості впливу християнства на розвиток Київської Русі.
Суспільно-політичні твори Київської Русі та їх значення.
Архітектура Київської Русі 11–12 ст.
Культура Галицько-Волинської держави.
Феномен козацької культури 15–17 ст.
Костянтин Острозький. Значення та вплив Острозької Академії.
Особливості релігійної ситуації в Україні на межі 16–17 ст. Братства.
Значення та вплив Києво-Могилянської Академії у 18 ст.
Видатні представники культури українського народу 18 ст.
Українська барокова архітектура, музика, першої половини 18 ст.
Внесок Григорія Сковороди в культуру українського народу.
Традиційна культура українського народу.
Розвиток української науки та освіти в 19 ст.
Значення ідей Кирило-Мефодіївського товариства.
Український літературний процес середини 19 ст.
Культура українського народу кінця 19 – початку 20 ст.
Культурне піднесення 20–х рр. 20 ст. на Україні, політика «українізації».
Розвиток кіно та театру у 20–30–х рр. 20 ст. в Україні.
«Розстріляне відродження» 30–х років 20 ст. в СРСР.
Культурне життя України після Другої світової війни.
Соціальний реалізм в українському мистецтві 30–70–х рр. 20 ст. (архітектура, живопис, музика).
Культурний розвиток України на межі 20–21 століть.
Культура та освіта України в умовах незалежності.

Поясніть терміни:

1. Авангардизм

2. Агіографія

3. Геоцентрична система

4. Зікурат

5. Ієрогліфи

6. Імпресіонізм

7. Канон

8. Капела

9. Клір

10. Комедія дель арте

11. Кроманьйонець

12. Культурний натуралізм

13. Магдебурзьке право

14. Матеріалізм

15. Натурфілософія

16. Пантеїзм

17. Парсуна

18. Раціоналізм

19. Реалізм

20. Романський стиль

21. Романтизм

22. Схоластика

23. Теологія

24. Тоталітаризм

25. Утопічний соціалізм

Значення культури Візантії.

В історії світової культури візантійській цивілізації належить видатне місце. Для неї були характерні особлива урочистість, пишність, внутрішня шляхетність, витонченість форм і глибина думки. Впродовж тисячолітнього існування Візантія, що увібрала античну спадщину греко-римського світу й елліністичного Сходу, створила своєрідну, воістину блискучу культуру. Аж до XIII ст. за рівнем розвитку освіченості, напруження духовного життя та барвистості художніх форм вона була попереду середньовічної Європи. її література сприяла виробленню нового естетичного ідеалу Середньовіччя: на противагу античній героїзованій особистості висувався образ маленької, слабкої, гріховної людини, яка щиро прагнула спасіння. У візантійському образотворчому та ювелірному мистецтві, що за технікою виконання довго перебували на недосяжному для інших країн рівні, особливо чітко були сформульовані принципи середньовічної художньої творчості.
Візантійська культура — це закономірний етап розвитку світової культури, який, проте, мав неповторні особливості, зумовлені синтезом західних і східних духовних начал. Як за географічним, так і за етнічним становищем Візантія була своєрідним мостом між Заходом і Сходом, а в культурному розвитку виступала з'єднуючою ланкою між західною і східною культурами. При цьому відбувався їх плідний взаємовплив. До XI ст. у культурі Візантії домінували східні елементи, а з часу правління Комнінів відчувався вплив Західної Європи. Культурні контакти з нею досягли апогею у XIII —XIV ст., коли зародження у Візантії та Італії пе-редренесансних течій, обмін їх досягненнями прискорювали розвиток гуманізму як загальноєвропейського явища.
Важливо, що при всіх процесах цього культурного синтезу зберігалась греко-римська культурна основа. Впродовж тривалого часу Візантія була прямою спадкоємницею античних традицій у мистецтві, філософії, праві, політиці та літературі, хоч і просякнутих могутнім впливом християнства. Тому особливість візантійської культури полягала не просто у синтезі західних і східних елементів, а й у їх існуванні саме при домінуванні греко-римсь-ких традицій, збереженні античної спадщини, що стало надалі основою пізнішого розвитку гуманістичних ідей і зародження європейської культури епохи Ренесансу.
Як "золотий міст" між західною і східною культурами Візантія мала глибокий і стійкий вплив на розвиток багатьох країн середньовічної Європи, зокрема Південної і Східної, де утвердилось православ'я. Через Візантію дійшли до нащадків стародавні пам'ятки: переписані середньовічними писцями рукописи грецьких поетів і збірки римського права, збережені у працях візантійських письменників численні фрагменти античних творів. Через Візантію антична й елліністична культурна спадщина, духовні цінності, створені в Греції, Єгипті, Сирії та Палестині, Римі, передавалися іншим народам. Візантія до XIII ст. залишалася найвисокорозвинутішою державою Європи, а тому вона суттєво впливала на сусідні країни.
Особливо відчутно цей вплив виявлявся у галузі образотворчого мистецтва, релігії та філософії, суспільної думки та космології, писемності й освіти, політичних ідей та права. Візантійська реміснича техніка, архітектура і живопис, природознавство і література сприяли формуванню середньовічної культури європейських народів і країн мусульманського Сходу.
Велика роль належала візантійській культурній спадщині у зародженні гуманістичного руху XIV —XV ст. Освічені люди з Греції, поселяючись в інших країнах, приносили з собою "грецьку мудрість". Греки за походженням філософ Георгій Геміст Плифон і художник Ель Греко посіли помітне місце в культурі європейського Відродження. Безумовно, сприйняття візантійських традицій в Італії та Іспанії, Грузії та Вірменії, інших країнах Заходу і Сходу помітно сприяло подальшому прогресу їхніх національних культур. Особливо ці традиції були відчутні у самобутніх здобутках народів Греції, Румунії, Сербії та Болгарії.

Важко переоцінити значення візантійської культури для розвитку Київської Русі, а згодом України, і Московської держави. Вже з IX ст. починаються активні контакти Візантії та Київської Русі знаменитим шляхом "з варягів у греки". З легендарного походу князя Аскольда на Царгород у 860 р. було фактично започатковане хрещення Русі.

У середині X ст. поїздка київської княгині Ольги до імператора Константина Багрянородного мала велике . значення у дальшому розвитку торгово-політичних відносин між обома країнами і поширенні християнства на Русі. Шлюб сестри візантійського імператора Василія II — Анни з київським князем Володимиром довершив перетворення християнства на державну релігію Русі (акт хрещення 988 р.). У такому вигляді воно повністю успадкувало візантійську традицію. Візантійська християнська концепція богообраності імператорської влади відчутно вплинула на формування "самодержавства" Київської Русі. Церква тут також була залучена до коронації київських князів, символізуючи, як і у Візантії, божественне освячення їхньої влади.
Запровадження християнства на Русі сприяло поширенню серед її населення слов'янської писемності — кирилиці. З Візантії у великій кількості прибували богослужебні книги і предмети християнського культу, був запозичений церковний спів.
Найпомітніший вплив Візантії на мистецтво Київської Русі. Давньоруські князі запрошували до Києва, а згодом і до Володимира візантійських архітекторів і художників для спорудження храмів та монастирів. Збудований Ярославом Мудрим у Києві 13-ку-польний собор Св.Софії був спроектований візантійськими зодчими, що використали й традиції давньоруської архітектури. У створенні його мозаїк і фресок, поряд з візантійськими митцями, брали участь і місцеві майстри, переймаючи досвід. У Володимирі під час розпису Дмитріївського собору місцеві майстри працювали над фресками вже на рівні з художниками, запрошеними із Константинополя.

Впродовж багатьох віків й українська культура зазнавала значного впливу унікальної духовної спадщини Візантії. Це яскраво виявилося у збереженні тісних зв'язків українського православ'я з Константинопольською церквою, системі навчання в школах церковних братств України, діяльності Острозької та Києво-Могилянської академій. Як і в Росії, українське богослов'я, іконопис, церковна архітектура та література тривалий час дотримувалися візантійської традиції. Мотиви візантійської філософії відчутні в українській православній полемічній літературі, творчості видатного українського мислителя Григорія Сковороди. Відомими центрами освіти, науки, будівельного та образотворчого мистецтва візантійської орієнтації в Україні були Київ і Чернігів.
Після падіння Константинополя Московська держава вважала себе прямою спадкоємницею Візантійської імперії. Вона запозичила герб Візантії (орел з двома головами), а її князі перейняли титул царів (цесарів). Становище православ'я в Росії нагадувало візантійську схему взаємовідносин церкви, держави і монарха. Російське іконописне мистецтво, значну роль в якому відіграв виходець з Візантії Феофан Грек, архітектура, книжкове видавництво, філософія, богослов'я, освіта, вишукана словесність (література) і політичні теорії аж до XVII ст. зберігали незаперечні риси візантійської традиції.

Етапи розвитку романтизму

Передромантизм - явища і тенденції в європейській літературі й духовній культурі II половини XVIII ст., які підготували ґрунт для розвитку романтизму. Риси:

· зростання інтересу до середньовічної літератури та народної творчості;

· відведення головної ролі уяві, фантазії, творчості;

· виникнення поняття "романтичного", що передувало появі терміна "романтизм".

Ранній романтизм (кінець XVIII - початок XIX ст.)

Доба наполеонівських війн та період Реставрації утворили першу хвилю романтизму. В Англії це творчість поетів Дж.Г.Байрона, Персі Буші Шеллі, Дж. Кітса, романіста В.Скотта, у Німеччині - майстра сатиричної прози Ернста Теодора Амадея Гофмана і блискучого лірика й сатирика Генріха Гейне.

Риси:

-універсалізм, прагнення охопити буття в його повноті (що існує і має існувати), дати йому синтезуюче художнє вираження; -тісний зв'язок із філософією;

-тяжіння до символу й міфу як найбільш адекватних форм художнього вираження; -розлад з дійсністю;

-різке протиставлення дійсності й ідеалу, розчарування й негативізм.

Розвинені форми (20-40-ві рр. XIX ст).

Друга хвиля романтизму розпочинається після липневої революції у Франції та після повстання у Польщі, тобто після 1830 р.

Пізній романтизм (після революції 1848 р.).Романтизм не був монолітним. У ньому існували різні течії.

Течії романтизму

Народно-фольклорна (початок XIX ст.) - течія, орієнтована на фольклор і народнопоетичне художнє мислення. Спершу вона проявилася в Англії, у "Ліричних баладах" У.Вордсворта, перше видання яких з'явилося в 1798 р. В Німеччині вона була стверджена гейдельберзькою школою романтиків, потім набула поширення в інших європейських літературах, особливо у слов'янському світі. Особливості:

· не тільки збирали народну поезію й черпали з неї мотиви, образи, барви, а й знаходили в ній архетипи своєї творчості, дотримувалися принципів і структур народнопоетичного мислення;

· їх приваблювала простота поетичного вислову, емоційна наснаженість і мелодійність народної поезії;

· не сприймали буржуазну цивілізацію, прагнули знайти опору в протистоянні їй у народному житті, свідомості, мистецтві.

"Байронічна" (Дж Байрон, Г.Гейне, А.Міцкевич, О.Пушкін, М.Лермонтов та ін.), бо завершене втілення вона отримала у творчості Байрона. Особливості:

-серцевину течії складала ментально-емоційна установка, котру можна визначити як "ідеалізацію заперечення";

-розчарування і меланхолія, депресія, "світова скорбота" - ці "негативні емоції" набули абсолютної художньої цінності, стали провідними ліричними мотивами, що визначали емоційну тональність творів;

-культ духовного й душевного страждання, без якого не мислили повноцінну людську особистість;

-гостре протиставлення мрії і життя, ідеалу й дійсності;

-контраст, антитеза - головні елементи художнього твору.

Гротескно-фантастична, яку ще називали "гофманіеською", за іменем її найвідомішого представника. Основна риса: перенесення романтичної фантасмагорії до сфери повсякденного життя, побуту, їх своєрідне переплетіння, внаслідок чого убога сучасна дійсність поставала у примхливому гротескно-фантастичному висвітленні, розкриваючи при цьому непривабливу сутність. До цієї течії можна віднести пізній готичний роман, у певних аспектах творчість Е.По, Гоголя "петербурзьких повістей".

Утопічна течія. Набула значного розвитку в літературі 30-40-х років XIX ст., проявляючись у творах В.Гюго, Жорж Санд, Г.Гейне, Е.Сю, Е.Джонса та ін.

Особливості:

· перенесення акценту з критики і заперечення на пошуки "ідеальної правди", на ствердження позитивних тенденцій і цінностей життя;

· проповідування оптимістичного погляду на життя і його перспективи;

· виступ проти "індивідуалізму сучасної людини" і протиставлення йому героїв, сповнених любові до людей і готовності до самопожертви;

· вираженння оптимістичної надії і пророцтва, стверджування ідеальної правди;

· широке використання риторичних засобів.

"Вольтерівська" течія, яка зосередилася цілковито на історичній тематиці, на розробці жанру історичного роману, історичної поеми і драми. Модель жанру історичного роману була створена В.Скоттом. Ця течія в певних аспектах стала переходом до реалізму.

Специфіка масової культури.

Активно використовуючи особливості масової свідомості, засоби масової комунікації сприяли створенню індустрії масової культури. Масова культура проявляє себе в наступних сферах ^[1] :

1) індустрія "субкультури дитинства", спрямована на формування стандартизованих норм і зразків особистісної культури, закладаються основи базових ціннісних установок, що заохочуються в даному суспільстві;

2) масова загальноосвітня школа, долучаються учнів до основ наукових знань, відбір яких відбувається відповідно до типових програм; виховує стандартні поведінкові навички, необхідні для соціалізації дітей;

3) засоби масової інформації, що ставлять за мету під приводом інформування населення, об'єктивної інтерпретації поточних подій формування необхідного "замовнику" громадської думки;

4) система національної або державної ідеології і пропаганди, маніпулює свідомістю громадян в інтересах правлячих еліт і формує масові політичні рухи;

5) масова соціальна міфологія, яка переводить складні, що вимагають спеціального вивчення і відповідної наукової підготовки явища в пласт буденної свідомості; що дозволяє "людині маси" відчувати себе причетним до науки, політики, державного життя і т.п .;

6) індустрія реклами, моди, що формує стандарти престижних інтересів і потреб, способу і стилю життя, керуюча попитом рядового споживача, що перетворює процес невпинного споживання різних соціальних благ в самоціль існування;

7) індустрія фізичного іміджу - масовий фізкультурний рух, аеробіка, культуризм, косметологія і т.п .;

8) індустрія дозвілля - масова художня культура (пригодницька, детективна і бульварна література, аналогічні жанри кіно, оперета, поп-музика, шоу-індустрія, цирк, туризм тощо), за допомогою якої досягається ефект психологічної релаксації людини.

Звернемо увагу на те, що названі форми масової культури максимально затребувані в рамках сучасної повсякденної культури. А вона, як зазначає в своєму дослідженні, присвяченому жанру "масової белетристики", Т. Ф. Кузнєцова, "торкаючись навіть найскладніших проблем (діалектики почуттів, способів висловлювання, осягнення законів Всесвіту, віри), йде по шляху спрощення (відомості до міфів , звичним стереотипам, готовим формулами), так як вирішує питань не пізнання, а повсякденному орієнтації в дійсності " .

В даний час в сферу масової культури залучена і така форма масової комунікації, як Інтернет, який стає глобальним засобом поширення продуктів культури. Світ стає "глобальним селом" (М. Маклюен). Поява електронних засобів змінює багато традиційних уявлень про способи трансляції соціокультурного досвіду, формах людської взаємодії і т.п. Однак це явище і його соціокультурні наслідки потребують відповідного спеціальному дослідженні.

Перелік напрямів, що сформувалися в рамках масової культури, свідчить про те, що вона є структурною, органічною частина всього культурного простору. Отже, масова культура - продукт сучасної цивілізації з притаманними їй рисами урбанізації та загальної освіти. Майже до початку XX в. існували досить чітко розділялися елітарна культура і народна. Перша була поширена в містах, серед тих, хто мав можливості отримати відповідну освіту і виховання. Друга створювалася часто людьми неписьменними, але є носіями традицій.

Масова культура - це багатофункціональний, об'єктивне явище сучасного етапу культури, в яку неминуче залучені всі верстви населення. І проблема, на наш погляд, полягає в управлінні динамікою масової культури, тобто виробленню ефективних механізмів відбору необхідних і перспективних її напрямків і вибракування тих, які призводять до незворотної деградації культурних цінностей і зразків.

Завдання для диференційованого

Заліку

Для студентів заочної форми навчання

2,3 курс спеціальність

182«Технології легкої промисловості»

071«Облік і оподаткування»

Розробник: Пасічник О.А.

Розглянуто і схвалено на засіданні

комісії діловодства та інформаційної

діяльності

Протокол №___від________2018 р.

Голова комісії_____ Рейнська В.Б.

Рівне – 2018

Предмет та методи культурулогії.
Співвідношення культури з іншими науками.
Походження терміна «культура».
Структура культури, види, функції.
Етапи розвитку світової та української культури.
Еволюція уявлень щодо цивілізації, співвідношення понять «культура» та «цивілізація».
Класичні цивілізаційні концепції другої половини 19 – першої половини 20 ст. (теорії М. Я. Данилевського, О. Шпенглера, А. Дж. Тойнбі).
Людина у первісній культурі. Міфологічний світогляд як духовна основа первісної культури.
Розвиток культури Стародавньої Греції та Риму.
Феномен культур Сходу. Основні відмінності західної і східної культур.
Особливості культур Стародавньої Індії та Китаю.
Особливості культур Стародавньої Месопотамії та Єгипту.
Основні риси та особливості середньовічної культури 5-14 ст.
Значення культури Візантії.
Поширення християнства та його значення.
Середньовічна західноєвропейська культура. Рицарська культура.
Загальна характеристика доби Ренесансу.
Етапи розвитку культури доби Відродження.
Представники епохи Відродження.
Культура бароко та її особливості.
Поширення романтизму в Європі.
Значення культури епохи «Просвітництва» 18 ст.
Імпресіонізм та його представники.
Модернізм та його течії на початку 20 ст.
Специфіка масової культури.
Релігійні вірування стародавніх слов’ян.
Трипільська культура та її особливості.
Особливості впливу християнства на розвиток Київської Русі.
Суспільно-політичні твори Київської Русі та їх значення.
Архітектура Київської Русі 11–12 ст.
Культура Галицько-Волинської держави.
Феномен козацької культури 15–17 ст.
Костянтин Острозький. Значення та вплив Острозької Академії.
Особливості релігійної ситуації в Україні на межі 16–17 ст. Братства.
Значення та вплив Києво-Могилянської Академії у 18 ст.
Видатні представники культури українського народу 18 ст.
Українська барокова архітектура, музика, першої половини 18 ст.
Внесок Григорія Сковороди в культуру українського народу.
Традиційна культура українського народу.
Розвиток української науки та освіти в 19 ст.
Значення ідей Кирило-Мефодіївського товариства.
Український літературний процес середини 19 ст.
Культура українського народу кінця 19 – початку 20 ст.
Культурне піднесення 20–х рр. 20 ст. на Україні, політика «українізації».
Розвиток кіно та театру у 20–30–х рр. 20 ст. в Україні.
«Розстріляне відродження» 30–х років 20 ст. в СРСР.
Культурне життя України після Другої світової війни.
Соціальний реалізм в українському мистецтві 30–70–х рр. 20 ст. (архітектура, живопис, музика).
Культурний розвиток України на межі 20–21 століть.
Культура та освіта України в умовах незалежності.

Поясніть терміни:

1. Авангардизм

2. Агіографія

3. Геоцентрична система

4. Зікурат

5. Ієрогліфи

6. Імпресіонізм

7. Канон

8. Капела

9. Клір

10. Комедія дель арте

11. Кроманьйонець

12. Культурний натуралізм

13. Магдебурзьке право

14. Матеріалізм

15. Натурфілософія

16. Пантеїзм

17. Парсуна

18. Раціоналізм

19. Реалізм

20. Романський стиль

21. Романтизм

22. Схоластика

23. Теологія

24. Тоталітаризм

25. Утопічний соціалізм

Предмет та методи культур о логії.

Культуру як гранично широкий феномен вивчають з різних сторін представники різних наукових дисциплін.

З одного боку, це філософія культури. Філософія культури є галуззю філософського знання, яка містить уявлення і оціночні судження людини про власне місце в культурі. Крім того, за сферою наукового зацікавлення філософії культури дотепер закріплені такі напрями досліджень з теорії й історії культури як "історія культурологічної науки", "категоріальний апарат культурології", "динаміка культури", "культура й цивілізація".

З іншого боку, культуру досліджують представники окремих наук – історії, соціології, мистецтвознавства. Зазвичай, такі виходять з тих загальних теоретико-методологічних принципів, які існують в даних науках мають своїм предметом окремі явища культури.

Натомість, у сучасному розумінні культурологія – комплексна наука про сутність, функції, закони розвитку культури, її засадничі прояви, як загальні, що діють протягом всієї людської історії, так і локальні, що описують становлення і функціонування культури в умовах тієї чи іншої цивілізації.

Жодна з окремих і самостійних наук не здатна знайти відповіді на ці питання, бо їх масштаб настільки великий, що вони не можуть бути осмислені в рамках, припустимо, мистецтвознавства або етнології. Отже, необхідно вийти за межі компетенції приватних наук, піднятися на більш високий рівень абстракції, ніж той, на якому працюють філологи та літературознавці, лінгвісти й антропологи, соціологи та історики.

Традиційно, предмет культурології поділяється на теорію культури та історію культури. Зрозуміло, що обидві сфери культурологи взаємопов'язані: теорія культури створюється на основі фактичного матеріалу, здобутого історією культури, а аналіз історико-культурних явищ здійснюється, виходячи із запропонованих теорією культури закономірностей.

Згідно з більш сучасним підходом, у предметі культурології виокремлюються сфери фундаментальної культурології та прикладної культурології. Поміж іншим, такий поділ пояснюється соціально- економічними причинами, необхідністю для культурології, як втім, для всіх інших гуманітарних наук, у XXI ст. не тільки проводити наукові дослідження, але й шукати різні джерела їх фінансувати, отже, отримувати від них безпосередній економічний ефект.

Головним для фундаментальної культурології є створення загальної теорії культури, стосовно якої всі існуючі концептуальні моделі культури виступають як окремі випадки. У її рамках повинен бути здійснений синтез всього теоретичного знання про культуру, накопиченого протягом ряду століть як у процесі розвитку культурологічної думки, так і в результаті дослідження культури іншими гуманітарними науками.

Прикладна культурологія досліджує організацію і технологію культурного життя суспільства, вивчає підготовку фахівців для сфери культури, діяльність соціокультурних інститутів і установ культури, аналізує культурологічні медіа проекти та художньо- мистецькі акції. Головним напрямом досліджень у сфері прикладної культурології є прогнозування, проектування та регулювання культурних процесів, розробка культурної політики; економічне, політичне і духовне забезпечення реалізації культурних програм. Прикладна культурологія вивчає інтереси публіки, мотиви залучення до культури, форми організації дозвілля.

У сучасній пострадянській спеціальній культурологічній літературі "загальним місцем" є розуміння культурологічної методології як питомо збірної та комплексної^[1]. Ця культурологічна методологічна аксіома пов'язана з особливостями вітчизняного розуміння культурології як інтегральної науки про культуру в цілому на противагу дотепер поширеному в англомовній літературі уявленням про прикладні Cultural Studies. Уважається – як інтегративна область знань культурологія не просто запозичує методи з інших гуманітарних дисциплін, а навпаки, завдяки відомому "ефекту кооперації" набуває значно більших можливостей у дослідженні культури як цілісної системи.

Значна кількість та різноманітність культурологічної методології прирівнюється до типової для сучасного стану науки "трансдисциплінарності", покликаної за допомогою методів суміжних наук вирішувати неоднозначну й багатобічну пізнавальну ситуацію. Єдине, що культурологічна специфіка вбачається лише у певній видозміні різних методів відповідно до потреб конкретного дослідження.

Методологію культурологічного дослідження включає загальнонаукові та спеціальні методи, які в реальній практиці застосовуються одночасно. Найпоширенішими загальнонауковими методами, які рівною мірою використовуються як в культурології, так і в інших науках, є системний, історичний, порівняльний і типологічний. Прикладом спеціально-наукових методів, які розробляються і використовуються переважним чином у культурологічних студіях (хоча можуть запозичуватися іншими науковими дисциплінами) є власне культурологічний метод (метод соціокультурної детермінації).

Системний метод уважається невід'ємним загальнонауковим методом у дослідженні будь якого великого і складно структурованого об'єкта. Він полягає у вивченні його як єдиного цілого з узгодженням функціонування всіх його частин.

Системний підхід можна вважати продуктом XX ст. Хоча було б невірно думати, що, наприклад, у минулому сторіччі наука не вивчала різні системи. Системний підхід нині проник в усі галузі наукового знання та людської діяльності як загальний та найбільш ефективний метод вирішення складних проблем. Однак, на думку більшості дослідників, найбільші перспективи має системний підхід в соціокультурній царині, адже суспільства та культура – це, безумовно, це найскладніші та найєрархієзованіші з усіх відомих систем.

До основних принципів системного дослідження слід віднести:

– підхід до досліджуваного об'єкта-системи як до цілого і випливаючі звідти уявлення про середовище системи та її елементи;

– наявність системоутворюючих зв'язків, які представляють певну структуру системи, що дозволяє бачити ряд рівней системи та їхній порядок.

Пізнання на основі системного підходу передбачає:

1 – визначення елементів системи;

2 – визначення зв'язків елементів у системі;

3 – дослідження функціонування елементів у системі;

4 – дослідження функціонування системи в цілому.

У такий спосіб передбачається проникнення у сутність об'єкта дослідження. Застосування системного підходу має підвищити обгрунтованість наукових результатів, підтвердити їх супленій, а не випадковий характер.

Історичний метод – метод дослідження, заснований на вивченні виникнення, формування та розвитку об'єктів у хронологічній послідовності. Історичний метод Грунтується на виявленні та аналізі внутрішніх та зовнішніх суперечностей у розвитку об'єктів, законів і закономірностей. Завдяки використанню історичного методу досягається поглиблене розуміння суті проблеми. Застосовуваний у культурології , цей метод часто набуває форми історико- культурного метода

Як культурологічний різновид порівняльного метода, який широко застосовується в історичних науках, соціології, етнографії, можна вважати крос-культурний метод. Він спрямований на зіставлення культур, а не країн (cross-natonal) або соціальних груп (cross-sociental). Крос-культурний метод дозволяє шляхом порівняння виявляти загальне і особливе в у досліджуваних об 'єктах (в нашому випадку – явищ культури) і надалі визначити причини цих подібностей та відмінностей.

Перші спроби порівняння побуту народів і пояснення його схожості на цій основі робилися ще античної наукою (Геродот та ін.). Інтерес до культурної компаративістики особливо зріс від XVI ст. після Великих географічних відкриттів. З суто наукових позицій у культурології його почали використовувати еволюціоністи XIX ст. – як один з основних засобів реконструкції первісного суспільства, дослідження етногенезу народів світу; загального і особливого у розвитку етнічних культур і соціальних спільнот; генезису, розповсюдження і типології окремих явищ матеріальної, духовної культур, а також їх компонентів; походження, формування історико-етнографічних ареалів і взаємодії народів, що утворюють такі ареали. У коло досліджуваних джерел включались як реально існуючі об'єкти етнічних культур, так і реконструйовані на основі спогадів осіб старшого покоління, письмен, джерел та ін., а також археологічних матеріалів, що дозволяє виявити історичний розвиток тих чи інших культурних явищ.

Від середини XIX ст. все більшого значення набувають міжкультурні (крос-культурні) дослідження з вивчення варіабельності та кореляції тих чи інших рис культури народів світу, що дозволяє виявити групи ознак і проектувати їх в минуле до первісності. В останній чверті XX ст. з'явилися підстави говорити про "компаративістський зсув" в методології гуманітарних наук, з культурологію включно. Актуалізацію порівняльної методології цілком задовільно можна пояснити двома причинами: подальшим поширенням і поглибленням нелінійного та мультикультурного бачення історії та сучасного стану світової культури. З іншого боку, порівняння культурних характеристик стає конче необхідним у зв'язку з активним процесом модернізації, який руйнує традиційні культури і вимагає від країн враховувати досвід один одного. Компаративістський аналіз відповідає сьогоднішній потреби подивитися на культури не як на статичні, довершені утворення, а як на міняються під впливом часу та соціальних трансформацій.

Особливість сучасної компаративістської методології є переважання серед обраних для порівняння факторів ментальних характеристик тієї чи іншої культури над інституційними, яким віддавалася перевага у попередні десятиліття. Класичним зразком новітньої редакції крос-культурної методології є праці Г. Хофстеде. їх автор уводить поняття "ментальної програми", "моделей світу" тощо. До змісту таких моделей він відносить, приміром, дистанцію по відношенню до влади (Power Distance), уникнення невизначеності (Uncertainty Avoidance), індивідуалізм і мужність (Masculinity).

Вимірювання означених чинників дає змогу Хофстеду ранжувати культури країн, які знаходяться на різних континентах, за декількома групами за ступенем модерності^[2]

Слід зазначити, що досліджувати проблему самобутності у крос-культурному виміри надзвичайно складно. Адже вона пов'язана з оцінкою, ставленням до народу, самобутність якого намагаються представити. По-друге, визначення самобутніх рис часто характеризує стадіальні особливості, загальні багатьом народам.

Правильність та прикінцева ефективність крос-культурного методу забезпечується розробленим і неодноразово апробованим алгоритмом його застосування. Останній передбачає наступні дослідницькі процедури:

1. Знаходження сфер або явищ для порівняння.

2. Визначення еквівалентності обраних одиниць порівняння з різних культур.

3. Систематизація крос-культурного матеріалу для порівняння.

4. Зіставлення компонентів культури етносу з типологічно їм подібними компонентами в інших споріднених культурах, як правило – аж до їх найдавніших вихідних прототипів (архетипів).

5. Виявлення подібних і відмінних ознак в зіставлених культурних явищах.

6. Встановлення соціокультурних причин виявлених відмінностей.

Часто застосовуваним є метод типологізації, розподілу досліджуваних об'єктів по декільком групам із особливими ознаками кожна.

Класичними зразками типологічного метода в гуманітарних дисциплінах є праці знаменитого німецького дослідника М. Вебера із встановлення т. зв. ідеальних типів в різних сферах культурного життя ("Типи господарства та їх відношення до економіки" тощо). Безпосередньо в культурології типологічне осмислення можливе щодо рівні культурних форм (міф, ритуал, магія, тотем, символ тощо), культурних систем (релігія, наука, мистецтво), культурно- історичної динаміки (первісна культура, культура Стародавнього світу, Середніх віків, Відродження, Нового часу, сучасності).

Залежно від характеру методологічних підстав процедури типологізації здійснюється на таких рівнях: глобальний (традиційні/інноваційні культури), історичний ("доосьові"/ "осьові" культури), соціально-історичний.

Витоки власне культурологічного методу правомірно, на нашу думку, слід шукати в творчості німецького філософа-неокантіанця В. Віндельбанда XIX ст., який пов'язував стан філософської думки із суспільними потребами і суспільними ж можливостями, а також відомого англійського філософа-неопозитивіста Б. Рассела, який у знаменитій "Історії західної філософії" репрезентував її як невід'ємну частину суспільного й політичного життя^-. У пострадянських країнах культурологічний підхід, переважний чином, використовується в історичних дослідженнях (Л. Ястребицька), коли факти чи події не ранжуються у певному порядку, а розглядаються під кутом зору їхнього впливу на соціокультурне й ментальне середовище.

Він також уважається дотичним до успіхів російського літературознавства в особі таких його метрів як М. Бахтін, В. Іванов, В. Топоров, Ю. Лотман. Здійснено спроби використання культурологічного підходу у педагогічній культурології як новітньому відгалуженні педагогіки.

Київським академічним і універстетським історикам філософії кінця XIX – початку XX ст. належать спроби обгрунтування культурологічного підходу до вивчення історії філософії. У наш час вони знайшли подальший розвиток серед представників київського наукового осередку, що успішно використовують його рівною мірою для встановлення специфіки вітчизняної інтелектуальної спадщини – як "української філософської культури" (В. Горський), і для аналізу історії світової філософської думки (І. Бичко, В. Ярошевець) – як сукупності національних філософських думок, чия своєрідність сформована соціокультурними, історичними, духовними особливостями середовища побутування. І. Колесник намагалась адаптувати культурологічний підхід до практики досліджень з української історіографії, акцентуючи увагу на його антропологізованому змісті – висвітленні психологічно-особистістних, аксіологічних і естетичних засад творчості діячів української культури.

Подальша розбудова культурологічного методу має не просто вийти за суто історіографічні рамки філософії, історії чи будь-якої іншої гуманітарної дисципліни. У першому наближенні культурологічний метод мае постати як метод соціокультурної детермінації – визначення як провідних в поясненні будь-яких досліджуваних явищ культурних факторів.

Суттєвих обмежень у визначенні тих факторів, які використовуватимуться методом соціокультурної детермінації. Рівною мірою, тут можуть застосовуватися як типові чинники зі сфери духовної культури, так і вказівки на інституційні або ментальні особливості, притаманні конкретній локальній культурі.

Завдяки методу соціокультурної детермінації культура (або якась з її сторін) постає переплетенням конкретних проявів, унікальних у просторі та часі.

Усі означені методи частіше за все використовуються у фундаментальних теоретичних культурологічних дослідженнях. Для прикладних культурологічних досліджень існують особливі методи дослідження – такі як спостереження, експеримент, опитування тощо.

Спостереження – цілеспрямоване, організоване сприйняття предметів і явищ, у процесі якого ми одержуємо знання про зовнішні сторони, властивості і відносини об'єктів, що вивчаються. Спостереження використовується, як правило, там, де втручання в досліджуваний процес небажано або неможливо.

Наукові спостереження здійснюються для збору фактів, що підтверджують або спростовують ту або іншу гіпотезу і є основою для певних теоретичних узагальнень.

Експеримент – спосіб дослідження, відмінний від спостереження активним характером. Це спостереження в спеціальних контрольованих умовах. Експеримент дозволяє, по-перше, ізолювати досліджуваний об'єкт від впливу побічних неістотних для нього явищ. По-друге, в ході експерименту багато разів відтворюється хід процесу. По-третє, експеримент дозволяє планомірно змінювати саме протікання процесу і стану об'єкту, що вивчається.

Отже, на відміну від звичайного спостереження в експерименті дослідник активно втручається в протікання процесу, що вивчається, з метою отримати про нього певні знання. Творча здатність експериментатора проявляється лише в створенні нових комбінацій природних об'єктів, в результаті яких виявляються приховані, але об'єктивні властивості самої природи. Експеримент, як правило, здійснюється на основі теорії або гіпотези, що визначає постановку задачі і інтерпретацію результатів. У сучасній науці враховується принцип відносності властивостей об'єкту до засобів спостереження, експерименту і вимірювання.

У сучасній культурології дедалі більшої уваги приділяється методам, проміжним між методами фундаментальної та прикладної культурології. Прикладом такого метода є феноменологічний метод, успішно втілюваний з часів одного з найвідоміших релігієзнавців XX ст. М. Еліаде в дослідницькі практики цієї наукової дисципліни (часто виокремлювані у "феноменологію релігії"). Цей метод зосереджує свою увагу на збиранні та наступній систематизації споріднених релігійних феноменів (наприклад, уявлень про "святість"), втім, залишаючи відкритим питання про їх сутність чи універсальну типологію. Таким методом можна не тільки виконувати прикладні культурологічні завдання, але й почасти заміщувати функції більш фундаментального порівняльно-компаративного аналізу щодо акумульованого матеріалу.

12 3 4 5 6 7 8 9 10 Следующая ⇒

Последнее изменение этой страницы: 2019-03-22; Просмотров: 395; Нарушение авторского права страницы