Синтезуючою функцією культури є людинотворча, у якій поєднані всі перелічені функції.

Соціальні функції культури багато в чому визначають не тільки темпи соціального розвитку, а й його зміст і спрямованість.

Світова культура як єдиний культурний потік від прадавнини до наших днів, від Сходу до Заходу, від Півдня до Півночі віддзеркалює складність і різноманіття людського світу. Визнання феномену "світова культура" не заперечує осмислення явища культури як злиття в єдине ціле різних самобутніх типів культури, які мають особливі ознаки та знаходяться в діалозі і взаємодії.

Сучасна культурологія визначає таку періодизацію історії культури:

- первісна культура (до 4 тис. до н. е.);

- культура Давнього світу, яка охоплює культуру Давнього Сходу і культуру Античності (4 тис. до н. е. - V ст. н. е.);

- культура Середніх віків (У-XV століття);

- культура Відродження, або Ренесансу (ХІУ-ХУІ століття);

- культура Нового часу (кінець XVI ст. - початок XX ст.);

- культура Новітньої доби (XX ст. - початок XXI ст.). Головною особливістю періодизації історії культури є виокремлення доби Відродження як самостійного періоду розвитку культури, у той час як в історичній науці ця доба належить до пізнього Середньовіччя.

Відповідно існують такі історичні типи культури: первісна; культура давніх цивілізацій; середньовічна; культура доби Відродження (Ренесансу); культура Нового часу і сучасна. Необхідно зазначити, що цей принцип історичної типологізації зародився в руслі європейської культури і відбиває уявлення, щодо її походження та розвиток і значення у всесвітньому культурному процесі. Означений підхід до типологізації світової культури базується на ідеї європоцентризму, а його трансляція на всі неєвропейські народи, звичайно, має певну некоректність щодо осмислення їхнього історико-культурного розвитку.

В основу типологізації світової культури може бути покладений, крім історичного принципу, ще парадигмальний принцип, згідно з яким розрізняють: первісну культуру, культуру прадавніх цивілізацій (східного та античного типу), середньовічну, культуру Відродження, Бароко, Просвітництва, XIX ст., сучасну культуру.

Сучасна наукова думка все частіше використовує регіональний принцип типологізації культури, де визначальною детермінантою є культурний регіон. Типологізація культур за означеним принципом дає системне бачення взаємозв'язку і взаємовпливу культур різних народів, розкриває їх самобутність і водночас їх єдність. Схожі природно-географічні умови й територіальні зв'язки забезпечують певну спорідненість культур народів, що населяють конкретний регіон. На основі регіональної типологізації можна виділити арабо-мусульманський, африканський, латиноамериканський, далекосхідний, європейський та інші культурні регіони. Регіональні культури меншого масштабу можуть входити до регіональних культур більшого масштабу. Так, культура українського народу є складовою слов'янської культури, яка у свою чергу є складовою культури європейської.

В основу типологізації культури може бути покладений і національний принцип, на основі якого у світовій культурі існує розмаїття національних культур: українська, вірменська, грузинська, німецька, французька, іспанська, японська, корейська, індійська тощо.

Згідно з релігійно-конфесійним принципом світова культура поділяється на християнську, ісламську, іудейську тощо.

Типологізація культури не обмежується сьогодні окресленими принципами, у її основу можуть бути покладені й інші, що підтверджує складність і розмаїтість світової культури.

Будь-який тип культури містить різні підкультури, які мають власні суттєві відмінності, що не суперечать головним ознакам цього типу. Внутрішня неоднорідність і диференційованість певного типу культури пізнається через поняття "субкультура". Наявність субкультур віддзеркалює складну структуру суспільства. Субкультура - утворення усередині панівної культури, що відбиває і необхідність, і потребу в культурному самовизначенні людей як членів конкретно окреслених соціальних груп з власними цінностями, ідеями, символами, нормами, звичаями, ідеалами, зразками поведінки. Серед видів субкультур певного типу культури можна назвати: етнічні, соціально-демографічні, професійні, релігійні тощо.

Субкультура характеризується відносною герметичністю, стійкістю і тривалістю, однак вона не намагається протистояти панівній культурі, сприяючи її еволюції. Вона певною мірою автономна, проте ніколи не претендує на те, щоб замінити собою домінуючу (панівну) культуру. Субкультура відбиває процес пристосування різних соціальних груп до панівних культурних норм, процес їх оновлення і збагачення. Існують такі субкультури, що претендують на універсальність, виходять за межі власного культурного середовища, сповіщають світу нові цінності і норми, прагнуть перетворити їх на загальнозначущі. Внаслідок цього субкультура перетворюється на контркультуру і намагається стати панівною (так, раннє християнство можна вважати контркультурою щодо панівної в епоху Античності язичницької культури).

 

⇐ Предыдущая12345678910Следующая ⇒

Поделиться: