Двадцять дев'яте червня – новий Місяць

 

В Оушн‑ Парк чоловік, який телефонував, відчиняє парадні двері, тримаючи в руці склянку, наповнену якимось жовтогарячим вином по вказівний палець, притиснутий до скла. На чоловікові – махровий халат із написом «Ангел», вишитим на вилозі. Від нього тхне гіпсовим пилом, а на грудях із сивим волоссям теліпається золотий ланцюжок. У другій руці чоловік тримає ліхтарик. Він відпиває вино по середній палець, лице у нього одутле, а щоки зарослі темною щетиною. Брови його або вицвілі, або вищипані так, що їх майже не видно.

Отак, до речі, вони й зустрілися – пан Ангел Дела‑ порте та Місті‑ Мері.

У мистецькій школі вчать, що Мона Ліза, яку написав Леонардо да Вінчі, не має брів тому, що то була остання деталь, яку додав художник. Він наносив вологу фарбу на вже висохлу. А в сімнадцятому сторіччі реставратор використав не той розчинник – і назавжди змив брови.

Відразу ж за парадними дверима – ціла купа валіз зі справжньої шкіри; чоловік тицяє повз них у глиб будинку ліхтариком і каже:

– Передайте Пітеру Вілмоту, що з граматикою в нього жахливі проблеми.

От уже ці дачники‑ відпочивальники! Місті‑ Мері пояснює, що теслі завжди залишають свої написи на внутрішніх стінах. Це приблизно так само, як кожній людині хочеться написати на стіні своє ім’я та дату, перш ніж зашити її гіпсокартоном. Інколи наліплюють сьогоднішню газету. Є також традиція залишати пляшку пива чи вина. Покрівельники обов’язково щось напишуть на опалубці, перш ніж заслати її руберойдом та дерев’яною черепицею. Будівельники напишуть щось на обшивці, а вже потім покриють її клиноподібними дошками або штукатурним гіпсом. Напишуть свої імена та дати. Залишать маленьку часточку себе, щоб хтось у майбутньому її віднайшов. А може, якесь послання. «Ми тут були. Це ми збудували». Як нагадування.

Можете назвати це традицією, забобоном чи фен‑ шуй.

Це – як безсмертя домашнього виробництва. Просте і зручне.

На лекціях з історії образотворчого мистецтва розповідають, як Папа Пій V попросив Ель Греко замалювати деякі оголені фігури, що їх раніше написав Мікеланджело на стелі Сікстинської капели. Ель Греко погодився, але за тієї умови, що малюватиме по всій стелі. На лекціях вчать, що Ель Греко прославився лише завдяки своєму астигматизму. Через те людські тіла у нього і виходили дещо спотвореними: він мав спотворений зір і саме тому зображав людські ноги й руки задовгп чш. Цей ефект перебільшення і прославив його.

Від славетних художників і до будівельних підрядчиків – усі ми хочемо залишити свій підпис. Забезпечити тривалий ефект. Життя після смерті.

Усі ми хочемо самовиразитися, увічнити себе. Ніхто не хоче, щоб його забули.

Того дня Ангел Делапорте показує Місті їдальню, дерев’яні панелі та шпалери з блакитними смугами. На одній стіні, приблизно посередині між стелею та підлогою, видніється пробита діра, довкола якої – скручений і порваний шпалерний папір та гіпсовий пил.

Місті пояснює чоловікові, що мулярі зазвичай вкладають у розчин талісман – релігійний медальйончик на ланцюжку, – і він висить у димарі, щоб злі духи не прокралися в будинок через димохід. У Середньовіччі мулярі часто замуровували в стіну нового будинку живого кота – на щастя. Або живу жінку – щоб у будинку була своя душа.

Місті очей не зводить зі склянки з вином. Вона промовляє, дивлячись на неї, а не на чоловікове обличчя, не спускає з неї очей, сподіваючись, що він це помітить і запропонує їй випити.

Ангел Делапорте притуляє своє одутле обличчя до дірки в стіні – вищипаною бровою до отвору – і читає: «…мешканці Чекайленду уб’ють тебе так само, як ти раніше убивав інших…» Він міцно притиснув ліхтарик до скроні, і той світить у темряву. Мідні та срібні ключі, що стирчать на всі боки, як їжачі колючки, звисають на його плече, блискучі, як дизайнерська біжутерія. Чоловік каже:

– Лишень подивіться, що там написано.

Повільно, наче дитина, яка ще не навчилася як слід читати, Ангел Делапорте проказує, витріщаючись у темряву: «…а тепер я бачу, що моя дружина, яка працює в готелі «Чекайленд» прибиральницею, поволі перетворюється на товсту огидну нечепуру в рожевій пластиковій уніформі…»

Пан Делапорте продовжує: «…Коли вона приходить додому, то руки її відгонять отими гумовими рукавичками, які вона мусить надягати, щоб збирати використані презервативи… Її світле волосся посивіло і смердить, як оте лайно, яким вона чистить туалети, коли заповзає до ліжка й лягає поруч зі мною…»

– Гм‑ м‑ м, – задумливо каже він, допиваючи вино до безіменного пальця. – Неправильний синтаксис. Останнє підрядне речення явно не на місці.

Потім продовжує: «…її цицьки звисають на живіт, як вуха спанієля. Вже три роки, як ми не займалися сексом…»

Стало так тихо, що Місті аж ніяково захихикала.

Ангел Делапорте простягає їй ліхтарик. Допивши вино до мізинного пальця, він киває на отвір у стіні й каже:

– А тепер самі прочитайте.

В’язка ключів така важка, що Місті довелося докласти відчутного зусилля, щоб підняти маленький ліхтарик, а коли вона притисла око до маленької темної дірки, побачила слова, написані на протилежній стіні: «„.ти помреш із думкою про те, що тобі й носа сюди не слід було потикати…»

Зникла білизняна шафа в Сів’ю, зниклий клозет у Лонґ‑ Біч, зникла кімната в Ойстервілі – куди б люди не ткнули свого носа, скрізь щось пропадає. І завжди той самий вибух роздратування Пітера.

Той самий твій вибух роздратування: «…ти помреш, і своєю смертю полегшиш життя тим, хто…»

В усіх цих материкових будинках, в усіх цих інвестиційних об’єктах працював Пітер, і в кожному з них була написана і прихована одна й та сама гидота: «…помреш, волаючи від страхітливого…»

Ангел Делапорте, стоячи позаду неї, каже:

– Передайте панові Вілмоту, що слово «страхітливий» він написав з орфографічними помилками.

От уже ж ці відпочивальники! Бідолашна Місті пояснює їм, що десь приблизно вже рік, як пан Вілмот сам не свій. У нього була пухлина мозку, про яку він навіть не знав, і ми теж не знали, скільки часу вона в нього була. Не відриваючи обличчя від отвору в шпалерах, вона розповідає цьому Ангелу Делапорте, як пан Вілмот зробив колись одну роботу в готелі «Чекайленд», і тепер після номера «312» відразу ж іде номер «314», а там, де колись був номер «313», тепер тягнеться бездоганно рівна стіна коридору: декоративні накладки, плінтуси, через кожні шість футів нові розетки – зроблено як слід, за вищим розрядом. Усе згідно з будівельними нормами, та от тільки якимось чином усередині готелю зникла кімната.

А цей чоловік з Оушн‑ Парку каже, бовтнувши вино в склянці:

– Сподіваюся, що на той час у номері «313» ніхто не мешкав.

У її авто, що стоїть біля будинку, є ломик. Можна хвилин за п’ять знову проробити вхід до зниклої кімнати. Це ж просто гіпсокартон, переконує вона його. Просто пан Вілмот збожеволів – і все.

Коли вона встромляє в отвір носа і принюхується, то від шпалер іде такий запах, наче сюди заявився мільйон цигарок, щоб повільно померти в полум’ї. А за отвором чути запах кориці, пилюки та фарби. Чути, як десь у темряві гуде холодильник та цокає годинник.

А довкола, на всіх стінах, – один і той самий пишномовний текст. В усіх цих дачних будинках. Написаний великою спіраллю, що починається на стелі і скручується до підлоги, обертаючись та обертаючись так, що тобі треба стояти посеред кімнати і читати його, аж поки у тебе в голові не запаморочиться. Поки тебе не знудить. Ліхтарик, прикріплений до кільця з ключами, вихоплює із темряви: «…тебе уб’ють попри всі твої гроші та соціальний статус…»

– Погляньте, – каже вона. – Он ваша духовка. Там, де ви й гадали. – 3 цими словами вона відступає і дає йому маленький ліхтарик.

Кожен будівельний підрядчик, каже йому Місті, кожен із них підписує свою роботу. Мітить свою територію. Столяри‑ обробники розписуються на чорній підлозі перед тим, як покласти на неї дубовий паркет або лінолеум. Вони розпишуться на стіні перед тим, як наклеїти на неї шпалери або кахлі. На стінах кожного будинку є такий літопис малюнків, молитов та імен. Дат. Щось на кшталт меморіальної капсули. А може, й гірше: всередині можна знайти свинцеві труби, азбест, отруйну плісняву, несправну проводку. Мозкові пухлини. Бомби з годинниковим механізмом.

Як свідчення того, що твоє капіталовкладення не зовсім твоє.

Те, що ти насправді не хочеш знати, але не насмілюєшся забути.

Притиснувши обличчя до отвору, Ангел Делапорте читає: «…Я люблю свою дружину і свою дитину…» І далі: «…Я не буду байдуже спостерігати, як ви, мерзенні паразити, штовхатимете мою родину дедалі глибше на дно…»

Щільніше прихилившись до стіни і сильніше притиснувши обличчя до отвору, чоловік каже:

– Цей почерк химерний. Зверніть увагу, як він пише літеру «т» в «не слід було носа потикати», або «товста огидна нечепура». Верхня риска така довга, що нависає над рештою слова. Це значить, що насправді він люблячий та турботливий чоловік. – І додає: – Бачите букву «у» в слові «уб’ють»? Ота видовжена ніжка букви свідчить про те, що він чимось дуже стурбований.

Усвердливши своє обличчя в отвір, Ангел Делапорте читає: «…острів Чекайленд уб’є всіх до єдиного Божих дітей, якщо це значитиме, що спасуться наші діти…»

Каже, що надто видовжена й надто гостра велика літера «А» вказує на те, що Пітер має гострий та проникливий розум, але страшенно боїться своєї матері.

Ключі дзеленькають, коли Ангел Делапорте водить туди‑ сюди ліхтариком і читає далі: «…Я танцював, а в моїй смердючій дупі стирчала твоя зубна щітка…»

Різко відірвавши обличчя від шпалери, він каже:

– Еге ж, то й справді моя духовка.

Бовтнувши вино в склянці, він допиває його, гучно прополоскавши рота. Проковтнувши його, каже:

– Я так і знав, що в цьому будинку є кухня.

Бідолаха Місті перепрошує. Вона проламає двері на кухню. Може, пану Делапорте захочеться сьогодні вдень почистити зуби. Або зробити щеплення від стовбняка. Чи зробити також укол гамаглобуліну.

Пан Делапорте торкається пальцем великої вологої плями, що утворилася біля отвору в стіні. Приклавши склянку до рота, він зводить очі на переніссі і переконується, що вона порожня. Знову торкається вологої плями на блакитних шпалерах. Потім робить сердите обличчя, витирає палець об свій халат і каже:

– Сподіваюся, пан Вілмот добре застрахований і забезпечений цінними паперами.

– Пан Вілмот ось уже кілька днів, як лежить у шпиталі непритомний, – відповідає Місті.

Витягнувши пачку цигарок з кишені халата і вивудивши з неї одну цигарку, пан Делапорте каже:

– Отже, тепер ви ведете справи його будівельної фірми?

А Місті намагається розсміятися:

– Я – ота товста огидна нечепура, – каже вона.

А чоловік, пан Делапорте, каже:

– Перепрошую?

– Я – місіс Пітер Вілмот.

Місті‑ Мері Вілмот, сварлива самиця‑ потвора власного персоною. Вона каже йому:

– Я була на роботі в готелі «Чекайленд», коли ви заходили туди сьогодні вранці.

Ангел Делапорте киває, вдивляючись у свою порожню склянку. Замацану пальцями і запотілу склянку. Потім простягає руку зі склянкою і каже:

– Хочете, я принесу вам випити?

Він дивиться туди, де вона притискалася обличчям до стіни і де її сльози зволожили шпалери з блакитними смужками. Мокрий відбиток її ока, гусячі лапки довкола нього, а за ґратами зморшок – круговий м’яз ока, orbicularis oculi. Не випускаючи незапалену цигарку з руки, він бере другою рукою кінчик білого паска свого махрового халата і витирає пляму, залишену слізьми, і каже:

– Я подарую вам книгу. Вона зветься «Графологія». Ну, це про аналіз почерку.

А Місті, якій будинок Вілмотів з його шістнадцятьма акрами на Березовій вулиці і справді здався колись раєм на землі, каже:

– А чи не хотіли б ви орендувати будинок на літо? – Дивиться на склянку й продовжує: – Великий старий будинок із каменю. Не на материку, а там, на острові?

А пан Делапорте, той обертається і дивиться на неї, на її стегна, на груди під рожевою уніформою, потім – на її обличчя. Примружується, хитає головою і каже:

– Не турбуйтеся, ваше волосся не таке вже й сиве.

Його щока, скроні та вся шкіра довкола ока напудрені білим гіпсовим пилом.

А Місті, твоя дружина, вона простягає йому руку, розтуливши пальці. Повернувши руку долонею догори, – а шкіра на ній червона та з висипками, – вона каже панові Делапорте:

– Слухайте, якщо ви не вірите, що це я, то можете понюхати мою руку.

 

Тридцяте червня

 

Твоя нещасна дружина, вона носиться з їдальні до музичної кімнати, хапаючи срібні канделябри, маленькі позолочені камінні годиннички, фарфорові статуетки і натоптуючи ними пошиванку. Наразі Місті‑ Мері Вілмот, скінчивши ранкову зміну, грабує великий будинок Вілмотів, що на Березовій вулиці. Вона – як знавіснілий злодій‑ зломщик у власному будинку – хапає срібні портсигари, коробочки для пігулок і табакерки. З камінних полиць та тумбочок змітає вона сільнички та різьблені дрібнички зі слонової кістки. Вона тягає за собою наволочку – наволочка важка, і в ній дзеленчать позолочені бронзові соусники та розмальовані від руки порцелянові блюда.

Вона так і не встигла зняти своєї рожевої уніформи, а під пахвами у неї розійшлися темні плями поту. На грудях причеплена бирка з її ім’ям, і через це всі незнайомці в готелі звуть її Місті. Бідолашна твоя дружина! Їй довелося працювати в такому ж гівнячому ресторані, що й її матусі.

І жили вони довго та нещасливо.

Після цього вона біжить додому, щоб зібрати свої речі. І вимахує в’язкою ключів, які дзеленчать гучно, мов якірний ланцюг. В’язка ключів схожа на залізне виноградне гроно. Це – ключі короткі й довгі. Відмички з численними візерунчастими пазами. Ключі мідні й сталеві. Деякі з них – круглі й порожні всередині як ствол пістоля, деякі – завбільшки з дамський пістоль, який розлючена дружина сховає в трусах, щоб потім устрелити свого йолопа‑ чоловіка.

Місті швидко встромляє ключі в замки, перевіряючи, чи обертаються вони. Вона пробує замки на дверцятах шаф та комірчин. Ключ за ключем. Штрик і круть. Верть і смик. І кожного разу, коли замок клацає і відмикається, Місті засовує всередину наволочку, згрібає в неї позолочені камінні годинники, срібні кільця для серветок та вази зі свинцевого кришталю, а потім знову замикає дверцята.

Сьогодні – день переїзду. Ще один найдовший день року.

У великому будинку на Східній Березовій вулиці кожен має пакувати свої речі – але ж ні. Твоя донька сходить з горішнього поверху з таким виглядом, наче того, що вона вдягла і з собою взяла, вистачить їй носити довіку. А твоя придуркувата матінка і досі прибирає. Вона десь у будинку, тягає туди‑ сюди старий пилосос і повзає навкарачки, вишукуючи в килимках усілякі ворсинки і згодовуючи їх пилососу через шланг. Наче когось колише вигляд тих килимків. Наче родина Вілмотів колись збирається сюди повернутися. А твоя бідолашна дружина, ота маленька дурненька дівчинка, що приїхала сюди мільйон років тому із задрипаної автостоянки в Джорджії, так вона й не знає, звідки починати.

Ні, не можна сказати, що родина Вілмотів не здогадувалася, що гаплик підкрадається. Так не буває, що ти прокидаєшся одного дня і виявляєш, що довірчий фонд порожній. Зникли всі родинні гроші.

Ще тільки дванадцята година дня, і твоя дружина намагається відтягнути другу випивку. Бо друга завжди йде гірше, ніж перша. А перша – вона просто прекрасна. Як ковток свіжого повітря. Такий собі прийомчик, за допомогою якого ти сама собі складаєш компанію. Іще чотири години – і орендар прийде по ключі. Це – пан Делапорте. А до того часу вони мусять вибратися геть.

Це навіть не справжня випивка. Так собі – склянка вина, з якої вона кілька разів відсьорбнула. Та головне – знати, що склянка поруч. Знати, що вона принаймні наполовину заповнена. І це заспокоює.

Після другої випивки вона прийме дві пігулки аспірину. Ще кілька ковтків, іще кілька пігулок, і це допоможе прожити їй сьогоднішній день.

У великому будинку Вілмотів на Східній Березовій вулиці, відразу за парадними дверима, можна побачити щось схоже на графіті. Твоя дружина, тягаючи за собою пошиванку зі здобиччю, помічає цей напис – якісь слова, вишкрябані на зворотному боці вхідних дверей. Там, на білій фарбі, – олівцеві позначки, імена та дати.

Починаючи з висоти коліна, видніються невеличкі прямі чорні лінії, а біля кожної з них – ім’я і число.

«Теббі, п’ять років».

Теббі з «гусячими лапками» довкола очей від плачу.

Або таке: «Пітер, сім років».

Це тобі сім років. Малий Пітер Вілмот.

А ще є отакі карлючки: «Ґрейс, шість років», «вісім років», «дванадцять років». І так – до «Ґрейс, сімнадцять років». Ґрейс зі своїми товстими щоками, підборідним жиром та глибокими платизмальними смугами на шиї.

Тобі це не здається знайомим?

Тобі це ні про що не нагадує?

Оці олівцеві лінії як вершечок припливу. Роки – 1795…1850…1979…2003. (Олівці в давнину являли собою тоненькі палички з воску, змішаного з сажею і обкрученого вірьовочкою, щоб рук не вимазувати.) А біля олівцевих позначок лише зарубки та ініціали, вирізані в товстому дереві та білій фарбі дверей.

Деякі з імен на зворотному боці дверей тобі незнайомі. Герберт, Кароліна та Една, та ще багато інших незнайомців, що жили тут, зростали та пішли в небуття. Немовлята, потім діти, підлітки, дорослі, а потім – мерці. Твої кревні родичі, твоя родина, але все одно – незнайомці. Твоя спадщина. Померлі, але не щезлі. Забуті, але й досі залишені тут, щоб їх одного дня віднайти.

Твоя бідна дружина, вона стоїть біля зворотного боку вхідних дверей, востаннє дивлячись на ці імена та дати. Її імені серед них немає. Бідолашна білошкіра голодранка Місті‑ Мері з червоними прищиками на руках та рожевою шкірою на голові, видною крізь волосся. А вона колись гадала, що вся ця історія і родинні традиції вбережуть її та підтримають. Назавжди ізолюють від негараздів життя.

Це нетипово. Вона не п’яничка. Не забувайте, що на неї тисне важучий стрес. Їй уже сорок один рік, нехай йому грець, а тут іще оце нещастя з чоловіком. Без інститутського диплома. Без справжнього робочого досвіду – якщо не рахувати миття туалетів, нанизування ягід журавлини для новорічної ялинки в домі Вілмотів… У неї тільки й лишилося, що донька та свекруха, про яких треба піклуватися. Уже дванадцята, а їй ще треба зібрати й запакувати все цінне, що є в будинку. Починаючи зі срібного посуду, картин та фарфору. Усього, що вона не зможе довірити орендарю.

Твоя донька, Табіта, спускається сходами вниз. Їй дванадцять років, і все, що вона взяла із собою, – це маленька валізка і взуттєва коробка, перев’язана гумовими стрічками. Без зимового одягу та черевиків. Просто запакувала кілька літніх сукенок, джинсів та купальників. Ще взяла кілька сандалів, а сама взула теніски.

Твоя дружина, хапаючи колючу модель корабля з отвердлими та пожовклими вітрилами та снастями, тонкими, як павутина, каже:

– Теббі, ти ж знаєш – ми не повернемося.

Табіта, спустившись в коридор, знизує плечима і кидає:

– А бабця каже, що повернемося.

«Бабця» – отак вона зве Ґрейс Вілмот. Свою бабусю та твою матір.

Твоя дружина, твоя донька і твоя матір – ось три жінки у твоему житті.

Запихаючи солідну срібну підставку для грінок у пошиванку, твоя дружина несамовито волає:

– Ґрейс!

А у відповідь – лише гудіння пилососа, що долинає з глибин будинку. Можливо, з прихожої чи з веранди.

Твоя дружина втягує пошиванку до їдальні. Хапаючи срібну тарілку для кісточок, твоя дружина знову репетує:

– Ґрейс, нам треба поговорити – негайно!

На зворотному боці парадних дверей ім’я «Пітер» видряпалося вище за інші; Навіть якщо твоя дружина стане навшпиньки у своїх туфлях на високих підборах і витягне для поцілунку губи, все одно не дістане. А там написано: «Пітер, вісімнадцять років».

Інші імена – Вестон, Дороті й Аліса – зблякли, і їх погано видно на дверях. Замацані пальцями, але не зафарбовані. Останки. Безсмертні реліквії. Спадщина, яку їй невдовзі судилося покинути.

Повернувши ключ у замку комірчини, твоя дружина закидає голову і знову репетує:

– Ґрейс!

Теббі питає:

– А що сталося?

– Та оцей довбаний ключ! Він не підходить, – відказує Місті.

А Теббі каже:

– Дай погляну. – І додає: – Та заспокойся, мамо, це ж ключ, щоб заводити дідусів годинник.

Раптом гудіння пилососа в глибинах будинку стишується.

Надворі по дорозі котиться машина, тихо й повільно, а водій напружено вдивляється вперед, нагнувшись над кермом. Насунувши сонцезахисні окуляри на лоба, він вертить головою, шукаючи місце для зупинки. На боці його авто видніється трафаретний напис «Зільбер Інтернешнл – Усе, що не зможете Ви, зможемо ми».

З берега вітер доносить паперові серветки, пластикові стаканчики та слово «фак», покладене на танцювальну музику.

Біля вхідних дверей стоїть Ґрейс Вілмот, пахне лимоновою олією та ваксою для підлоги. Її голова з гладенько забраним волоссям трохи не дістає власної позначки у віці вісімнадцяти років. Ага, значить вона зсохлася. Можна взяти олівець і зробити нову позначку під її головою. І написати: «Ґрейс, сімдесят два роки».

Твоя бідна роздратована жінка бачить у руках Ґрейс дерев’яну скриньку. Нефарбоване дерево під пожовклим лаком, мідні накутники і почорнілі завіси; скринька має складані ніжки, щоб із неї робити мольберт.

Ґрейс подає скриньку своїми пухкими синюшними руками і каже:

– Вона тобі знадобиться. – І струснула скриньку. Всередині заторохтіли затверділі пензлики та тюбики із засохлими фарбами.

– Щоб повернутися до малювання, – каже Ґрейс. – Коли прийде час.

А твоя дружина, якій навіть ніколи істерику закотити, просто каже:

– Облиш.

Пітере Вілмот, твоя мати – безнадійна дурепа.

Ґрейс посміхається і широко розкриває очі. Вона піднімає скриньку вище і каже:

– Хіба ж не про це ти мріяла?

Піднявши брови за допомогою зморщувального м’яза, додає:

– Хіба ж ти не хотіла малювати, коли ще була маленькою дівчинкою?

Мрія кожної дівчини з мистецького коледжу. Де вивчають воскові олівці, анатомію та зморшки.

Чому Ґрейс Вілмот здумалося прибирати, незрозуміло, їм же треба лише зібрати свої речі. У цьому домі, у твоєму домі: дебелий срібний посуд та виделки й ложки завбільшки із садові інструменти. Над каміном у їдальні – портрет якогось померлого Вілмота. А в підвалі – блискучий токсичний музей затверділих желе та варення, доісторичних домашніх вин та скам’янілих груш у світло‑ жовтому сиропі часів Війни за незалежність. Липучі залишки багатства й купи вільного часу.

З усіх безцінних полишених предметів саме це ми й рятуємо, забираючи із собою. Саме ці артефакти. Позначки в пам’яті. Непотрібні сувеніри. Нічого такого, що можна буде продати на аукціоні. Шрами, залишені щастям.

І замість того, щоб пакувати щось цінне, таке, що можна буде продати, Ґрейс бере оцю скриньку з висохлими фарбами. Теббі несе із собою взуттєву коробку, в якій зберігаються її дешеві прикраси, брошки, персні й намиста. Цілий шар неоправлених фальшивих діамантів торохтить і перекочується на дні взуттєвої коробки. А ще вона поклала туди коробочку з іржавими шпильками та шматочками розбитого скла. Теббі стала поруч із Ґрейс, торкаючись її руки. Позаду неї, якраз навпроти вершечка її голови, на дверях написано: «Теббі, дванадцять років» і цьогорічна дата, виведена флуоресцентним рожевим фломастером.

Дешева біжутерія, що її взяла із собою Теббі, – вона належить оцим іменам.

Усе, що взяла із собою Ґрейс, – це свій щоденник. Свій щоденник у червоній шкіряній палітурці та трохи літнього вбрання, здебільшого – пастельні в’язані вручну светри та спідниці з металевими блискітками. Обкладинка щоденника – потріскана червона шкіра з маленьким мідним замочком, щоб ніхто не розкривав. А на обкладинці – тиснений золотистий напис: «Щоденник».

Ґрейс Вілмот, вона все чіпляється й чіпляється до твоєї дружини, щоб вона теж вела щоденник.

Ґрейс каже:

– Берися за малювання.

Ґрейс каже:

– Іди. Іди й ще раз відвідай свого чоловіка у шпиталі.

Ґрейс каже:

– Посміхайся туристам.

Пітере, твоя бідолашна сердита мегера‑ дружина дивиться на твою матір та твою доньку і каже:

– О четвертій годині. О четвертій годині приїде пан Делапорте і забере ключі.

Це вже не їхній будинок. Твоя дружина каже:

– Коли велика стрілка буде на дванадцяти, а маленька – на чотирьох, а ми до того часу не встигнемо зібратися, то ви ніколи більше не побачите свого будинку.

У склянці з вином Місті‑ Мері лишилося принаймні два ковтки. Склянка стоїть на столі в їдальні – як відповідь на запитання. Вона схожа на щастя, на спокій, на затишок. Схожа на колишній острів Чекайленд.

Стоячи собі біля вхідних дверей, Ґрейс усміхається й каже:

– Ніколи не буде так, щоб Вілмоти полишили цей будинок назавжди. – І додає: – І ніколи не буде так, що хтось сторонній залишиться в ньому надовго.

Теббі дивиться на Ґрейс і каже:

– Бабцю, quand estce qu’on reyient? [3]

А бабця відповідає:

– En trois mois[4], – і ласкаво поплескує Теббі по голові. Потім твоя стара й нетямуща мати знову починає згодовувати пилососу ворсинки та ниточки.

Теббі почала була відчиняти парадні двері, щоб віднести свою валізу до авто. До тієї іржавої купи брухту, що смердить сцяками її татка.

Твоїми сцяками.

А твоя дружина питає її:

– А що тобі зараз сказала бабуся?

І Теббі зупиняється й озирається. Підкотивши очі, каже:

– На Бога, мамо, заспокойся. Вони лишень сказала, що сьогодні вранці ти маєш гарний вигляд.

Теббі бреше. Твоя дружина не така вже й дурепа. І вона прекрасно знає, який вигляд має сьогодні.

Те, що тобі не зрозуміло, може значити для тебе будь‑ що.

А потім, коли поруч нікого немає, місіс Місті‑ Мері Вілмот, твоя дружина, стає навшпиньки і нишком цілує зворотний бік дверей. Погладжує розчепіреними пальцями роки та імена предків. Зі скринькою засохлих фарб під ногами, вона цілує брудну поверхню дверної спини під твоїм ім’ям у тому місці, де, наскільки їй пам’яталося, мають бути твої губи.

 

Перше липня

 

Між іншим, Пітере, мене дуже дістає, коли ти всім кажеш, що твоя дружина – покоївка в готелі. Може, вона й була покоївкою, але два роки тому.

А тепер вона, до речі, заступниця старшого рознощика їжі в готельній їдальні. Вона «Краща робітниця місяця» в готелі «Чекайленд». Вона – твоя дружина, Місті‑ Мері Вілмот, мати твоєї доньки Теббі. Вона ледь не отримала – майже отримала – диплом бакалавра з образотворчого мистецтва. Вона ходить на вибори і сплачує податки. Вона цариця задовбаних рабів, а ти коматозний овоч із мертвим мозком і трубкою в сраці, підключений до тисяч різноманітних пристроїв, які тримають тебе на цьому світі.

Любий Пітере, ти не в тому становищі, щоб називати когось «товстою огидною нечепурою».

У пацієнтів з такою формою коми, як у тебе, всі м'язи скорочуються. Сухожилля збігаються все тугіше й тугіше. Твої коліна підтягуються до грудей. Твої руки скоцюрблюються на череві. М’язи на литках натягуються, і пальці ніг випрямляються донизу так, що хочеться пронизливо верещати: на них дивитися – і то боляче. Пальці на твоїх руках стискаються і врізаються в долоні. Кожний м’яз і кожне сухожилля стають дедалі коротшими. М’язи на твоїй спині, ті, що зазвичай піднімають тулуб, вони збігаються і відтягують твою голову так, що вона ледь не торкається сраки.

Ти відчуваєш це? Ти увесь скрючений та скоцюрблений, і Місті кожного дня їздить до шпиталю, щоб зріти всю цю гидоту. І це – не враховуючи подорожі на поромі. Ось з якою гидотою одружена Місті.

Найгірше за день – це писати оці рядки. Це твоїй мамочці Ґрейс зайшла до голови блискуча ідея вести коматозний щоденник. Сказала, що саме це і робили моряки та їхні дружини – вели записи усіх тих днів, коли вони були в розлуці. Тож це стара й красива морська традиція. Освячена часом традиція острова Чекайленд. Після місяців розлуки, знову ненадовго об’єднавшись, моряки та їхні дружини обмінюються щоденниками, щоб надолужити згаяне. Як зростали діти. Якою була погода. Літопис усього, що було. Отут – усе те лайно, яким ти і Місті нудитимуть одне одного за вечерею. Твоя мати сказала, що тобі це піде на користь під час одужання. Одного дня, дай Боже, ти розплющиш очі, пригорнеш до себе Місті і поцілуєш її, свою люблячу дружину, а в щоденнику будуть усі твої втрачені роки, ретельно занотовані в деталях ласкавою рукою, усі подробиці того, як зростала твоя дитина і як скучила за тобою дружина, – матимеш змогу сидіти під деревом із пляшкою лимонаду і насолоджуватися читанням, надолужуючи згаяне.

А твоя мати, Ґрейс Вілмот, вона сама мусить вийти із власної коми.

Милий, любий Пітере. Ти це відчуваєш?

Кожен знаходиться у своїй персональній комі.

Ніхто не знає, що ти пам’ятатимеш із минулих часів. Можливо, всі твої спогади зітруться з пам’яті. Зникнуть, як у Бермудському трикутнику. Твій мозок пошкоджено. Ти народишся абсолютно новою людиною. Водночас іншою й тією ж самою. Воскреслою.

Між іншим, ти та Місті зустрілися в мистецькому коледжі. Вона завагітніла від тебе, і ви перебралися жити до твоєї матері на острів Чекайленд. Якщо ти це вже знаєш, то пропусти цей уривок. Пропусти і читай далі.

От тільки в мистецькому коледжі не вчать того, як твоє життя закінчується тоді, коли ти завагітнієш.

Існує безліч способів покінчити життя самогубством і при цьому не померти.

А якщо ти забув, то нагадую тобі, що ти – ще той боягуз. Ти егоїстичний, нерішучий, безхребетний мудак. Якщо ти не пам’ятаєш, – то нагадаю, що ти заїхав на довбаному авто у довбаний гараж і спробував задушити до смерті свою жалюгідну сраку вихлопними газами, але ти навіть цього не зміг зробити як слід. Для початку треба було заправити повен бак пальним.

Щоб ти знав, які погані твої справи, пояснюю, що кожен, хто пробув у комі понад два тижні, впадає в стійкий вегетативний стан. Так кажуть лікарі. Твоє обличчя набрякає і червоніє. Зуби починають випадати. Якщо тебе не перевертати кожні півгодини, утворюватимуться пролежні.

Сьогодні, коли твоя дружина пише ці рядки, минув сто один день відтоді, як ти перетворився на овоч.

А тепер поговори про груди Місті, що стали схожими на вуха спанієля.

Хірург імплантував у твій живіт трубку. У твоє передпліччя встромлена тоненька трубочка для вимірювання кров’яного тиску. Вона вимірює також вміст кисню та двоокису вуглецю у твоїх артеріях. А ще одна трубка вставлена тобі в шию, щоб вимірювати тиск крові в тих. венах, що повертають кров до твого серця. У тебе встромили також катетер. Це трубка між твоїми легенями та грудною кліткою для відводу рідини, що може там накопичитися. Навушники на твоїй голові посилають звукові хвилі для стимуляції твого мозкового стовбура. Трубка, встромлена тобі в ніс, напомповує в тебе повітря з дихального пристрою. Ще одна трубка встромлена у твої вени – через неї тобі краплинами вводять розчини та ліки. Щоб твої очі не пересихали, їх заклеїли плівкою.

А щоб ти знав, хто за все це платить, то скажу тобі, що Місті відписала будинок сестрам милосердя і турботи. У ту ж мить, коли ти помреш, великий будинок із шістнадцятьма акрами землі на Березовій вулиці стане, згідно з угодою, власністю католицької церкви – сто років безцінної історії твоєї родини підуть прямісінько в її кишеню.

У ту ж мить, коли зупиниться твоє дихання, твоя родина стане бездомною.

Але не переймайся – дихальний пристрій, годувальна трубка та ліки не дадуть тобі померти. Ти не зможеш померти, навіть якщо захочеш. Тебе триматимуть на цьому світі, поки ти не перетворишся на виснажений скелет, а машини для підтримання життєдіяльності просто прокачуватимуть крізь тебе повітря та вітаміни.

Милий дурний Пітере, ти це відчуваєш?

До того ж, коли люди говорять про «витягнутий штепсель», то це просто фігура мови. Уся ця машинерія, наскільки мені відомо, жорстко змонтована. А ще є аварійні генератори, безвідмовні пристрої тривоги, акумулятори, десятицифрові таємні шифри та паролі. Для того щоб відімкнути дихальний пристрій, знадобиться спеціальний ключ. А ще знадобиться постанова суду, офіційна відмова від претензій щодо злочинної недбалості лікаря, п’ять свідків та згода трьох лікарів.

Тож лежи й не рипайся. Ніхто ніякого штепселя не витягне, поки Місті не знайде вихід з тієї хрінової ситуації, в яку ти вкинув її зі своєї вини.

Якщо ти не пам’ятатимеш, то нагадаю, що кожного разу, коли Місті приходить тебе провідати, вона надіває оту дешеву брошку, що ти їй колись подарував. Місті знімає накидку і розстібає прищіпку цієї брошки. Звісно, що заздалегідь протерту спиртом. Щоб, не доведи Господи, ти не подряпався і не вхопив якусь стафілококову інфекцію. Вона встромляє шпильку цієї старої брошки – повільно так, дуже повільно – у плоть твоєї руки чи ноги. Аж поки ця шпилька не ввіпреться в кістку або не вилізе з протилежного боку. Якщо виступить кров, то Місті її витре.

Це так ностальгічно.

Тож інколи під час відвідин твоя дружина штрикає тебе голкою, штрикає знову і знову. І пошепки питає:

– А оце ти відчуваєш?

І не кажи, що тебе ніколи не кололи голкою.

Вона шепоче:

– Ти й досі живий, Пітере. Ну і як тобі оце?

Коли ти сьорбатимеш лимонад, читаючи оцей щоденник під деревом через десять років від сьогодні або через сто років, то мусиш знати: щоразу під час відвідин найприємнішим було встромити в тебе голку.

Вона, Місті, віддала тобі найкращі роки свого життя. І вона нічого тобі не винна, окрім великого й скандального розлучення. Ти, тупий та нікчемний мудак, залишив її насамкінець із порожнім бензиновим баком, як ти завжди й робив. До того ж ти скрізь по чужих стінах позалишав свої зізнання в ненависті. Ти обіцяв кохати, шанувати і пестити. Казав, що зробиш із Місті‑ Мері Кляйнман відому художницю, а насправді кинув її у злиднях, усіма зневажену та самотню.

Ти це відчуваєш?

Ти, милий, ласкавий і дурний брехуне. Твоя Теббі переказала обійняти і поцілувати свого татуся. За два тижні їй буде тринадцять. Вона стане підлітком.

Сьогоднішня погода – частково несамовита, з нерегулярними поривами люті. Нагадую, що Місті принесла твої смушкові черевики, щоб зігріти тобі ноги. На тобі – тугі ортопедичні панчохи, які женуть твою кров назад до серця. І Місті рятує твої зуби від випадання.

Між іншим, вона й досі тебе кохає. Якби не кохала, то не мучила б тебе.

Ти відчуваєш це, скотиняко?

 

Друге липня

 

Ну гаразд, гаразд, чорти б тебе забрали.

До речі, велика частина провини за оцю хрінову ситуацію лежить на Місті. На бідолашній Місті‑ Мері Кляйнман. Побічному продукту розлучення, якому майже ніколи не доводилося бачити матір удома.

Усі в коледжі, усі її подруги на потоці образотворчого мистецтва – всі вони казали їй: «Не роби цього».

«Ні, – казали її подруги. – Тільки не Пітер Вілмот. Тільки не «бродячий пеніс Пітер»».

Ходили чутки, що Пітер навчався і в Східному інституті мистецтва, і в Академії мистецтв Медоуз, і у Вільсонівському інституті мистецтва – і звідусіль його потурили за неуспішність.

Тебе потурили за неуспішність.

Пітер вступав до всіх мистецьких шкіл у дванадцяти штатах і скрізь пропускав заняття. У студії він не провів ані хвилини. Напевне, Вілмоти були багатою родиною, бо Пітер протинявся по навчальних закладах майже п’ять років, але диплома так і не надбав. Натомість увесь час фліртував з дівчатами. Пітер Вілмот мав довге темне волосся і носив оті розтягнуті светри з товстих ниток брудно‑ синього кольору. Шов на плечі час від часу розходився, і край светра теліпався біля матні.

Пітер завжди носив цей огидний светр і цілісінький день тинявся по інститутському містечку, впадаючи за кожною студенткою – товстою й худою, молодою й не дуже. Мерзотний залицяльник Пітер Вілмот. Якось подруги помітили, що светр у нього розлізся на ліктях та на талії.

Твій светр.

Шви розійшлися, і на спині зяяли діри, крізь які виднілася чорна футболка Пітера.

Твоя чорна футболка.

Єдиною різницею між Пітером та бездомним і немитим клієнтом психіатричної клініки були його коштовності. А може, й ні. То були химерні й потьмянілі від бруду старі брошки й намиста зі штучних діамантів. Усипані фальшивими перлинами та фальшивими діамантами, ці величезні старі й колючі конструкції з кольорових скелець теліпалися на грудях Пітерового светра. Великі бабусині брошки. Кожного дня – нова брошка. Одного разу то було велике коліща з несправжніми смарагдами. Іншого разу – сніжинка зі шматочків скляних діамантів та рубінів, металева основа якої позеленіла від тертя об светр.

Об твій светр.

Фальшиві коштовності.

До речі, вперше Місті та Пітер зітнулися на виставці робіт першокурсників, де вона з подругами роздивлялася малюнок, на якому був зображений кутастий кам’яний будинок. З одного боку цей будинок мав своїм продовженням велике засклене приміщення, оранжерею, в якій росли численні пальми. У вікно було видно фортепіано. Видно було також якогось чоловіка. Він сидів і читав книгу. Такий собі невеличкий рай. Її подруги захоплювалися малюнком, казали, що будинок такий гарний – і кольори, і все інше, а потім хтось сказав:

– Не обертайтеся, бо сюди йде бродячий пеніс Пітер.

Місті спитала:

– Хто‑ хто?

Хтось відповів:

– Пітер Вілмот.

І хтось додав:

– Не дивись йому в очі.

Усі її подруги казали їй: «Місті, і не здумай обнадіювати його». Кожного разу, коли Пітер заходив до кімнати, у кожної жінки знаходилася якась причина, щоби піти. Ні, насправді він не смердів, але все одно рука мимоволі тягнулася, щоб прикрити носа. Він не витріщався на груди, але більшість жінок інстинктивно схрещували на грудях руки. Спостерігаючи, як та чи інша жінка розмовляє з Пітером Вілмотом, можна було помітити, що її лобний м’яз наморщує шкіру на чолі – певна ознака переляку Верхні ж повіки Пітера напівопущені, і здається, що він радше злий, аніж закоханий.

І того вечора всі подруги Місті порозбігалися, кинувши її напризволяще в мистецькій галереї.

І залишилася вона стояти сам на сам із Пітером – із засаленим волоссям, у светрі й зі старою дешевою біжутерією. Він стояв, узявши руки в боки і погойдуючись туди‑ сюди на п’ятах, а потім сказав, поглянувши на малюнок:

– То що?

Не дивлячись на неї, він спитав:

– Теж перепудишся і втечеш разом зі своїми подружками?

Ці слова він промовив, гордо випнувши груди. Його верхні повіки були напівопущені, а щелепа ходила туди‑ сюди. Аж зуби скрипіли. Потім він повернувся і гепнувся об стіну з такою силою, що картина поруч із ним аж перекосилася. Пітер прихилився до стіни, розправив плечі і засунув руки в кишені своїх джинсів. Заплющивши очі, він глибоко зітхнув. Потім, повільно випустивши повітря, розплющив очі, уп’явся на Місті й спитав:

– Ну як? Що скажеш?

– Про картину? – перепитала Місті. – Кутастий кам’яний будинок. – Вона простягнула руку і поправила її.

А Пітер дивився вбік, не повертаючи голови. Він скосив очі, щоб поглянути на картину, що висіла в нього над плечем, і сказав:

– Я виріс поруч із тим будинком. Отой тип із книгою, його звуть Брет Петерсен. – А потім голосно, дуже голосно, Пітер спитав: – Я хотів би знати, чи вийдеш ти за мене заміж.

Отак він зробив їй пропозицію.

Отак ти запропонував мені вийти за тебе заміж. Уперше.

Усі казали, що він остров'янин. З острова Чекайленд, де хоч музей воскових фігур влаштовуй: там мешкають багато древніх сімейств, що зародилися ще в часи Мейфлауерської угоди. Отих родин із розгалуженими генеалогічними деревами, де всі доводяться одне одному далекими родичами. Де нікому вже двісті років не треба було купувати срібного посуду. Кожного дня вони їли різні м’ясні страви і носили ті самі старі коштовності. Щось на кшталт їхньої регіональної претензії на модність. Їхні будинки з гальки та каміння, трохи пошарпані солоними вітрами, вивищувалися на Ільмовій, Грабовій та Тополиній вулицях.

Навіть їхні мисливські собаки – і ті були далекими родичами один одному.

Люди казали, що на Чекайленді все було точнісінько як у музеї. Прикольний старий пором, що вміщав шість авто. Три квартали старих будівель із червоної цегли на Торговій вулиці, бакалійна крамниця, годинникова вежа старої бібліотеки, магазини. Білі дошки обшивки та кругова веранда старого готелю «Чекайленд», що вже не працював. Острівна церква, вся з граніту і з мозаїчного скла.

Тоді, в картинній галереї мистецької школи, на Пітерові була брошка у вигляді кружальця з брудних фальшивих діамантів блакитного кольору. Деяких блакитних камінців бракувало, і здавалося, що порожні кріплення мають маленькі гострі зуби. Основою брошки було срібло, але погнуте і вже потемніле. Кінчик довгої шпильки стирчав з‑ за протилежного краю і був укритий прищиками іржі.

У руці Пітер тримав великий пластиковий кухоль з пивом, і на кухлі було трафаретним способом написано назву якоїсь спортивної команди. Відсьорбнувши пива, він сказав:

– Якщо ти ніколи не задумаєшся над тим, виходити за мене заміж чи ні, то, мабуть, тебе й на вечерю запрошувати не варто, еге ж? – Поглянувши спочатку на стелю, а потім на неї, він додав: – Я вважаю, що такий підхід економить кожному офігенну купу часу.

– До речі, – зауважила Місті, – цей будинок не існує в природі. Я його придумала.

Саме так Місті й сказала тобі.

А ти відповів:

– Ти пам’ятаєш цей будинок, бо він і досі у твоєму серці.

А Місті відказує:

– Звідки ти в біса знаєш, що там за лажа в моєму серці?

Великі кам’яні будинки. Мох на деревах. Океанські хвилі, що шиплять і гримлять, розбиваючись об коричневі валуни під кручами. Ось що було в її серці – серці білошкірої голодранки.

Може, тому, що Місті і досі стояла, не рипаючись, може, тому, що тобі здалося, що вона самотня товстуха і тому не втекла разом зі своїми подругами, але ти зиркнув униз на брошку в себе на грудях і усміхнувся. Ти поглянув на неї й спитав:

– Тобі подобається?

І Місті спитала:

– Вона стара?

А ти відповів:

– Стара.

– А що то за камінці? – спитала вона.

– Блакитні, – відповів ти.

До речі, зовсім непросто було покохати Пітера Вілмота. Покохати тебе.

Місті спитала:

– А звідки вони в тебе?

А Пітер злегка похитав головою і осміхнувся, дивлячись у підлогу. Потім прикусив нижню губу. Озирнувся, звузивши очі, на нечисленних відвідувачів, що іще лишалися в галереї, і, поглянувши на Місті, сказав:

– Обіцяй, що не всерешся, коли я тобі дещо покажу.

Вона озирнулася на своїх подруг, що стояли в протилежному кінці кімнати біля якоїсь картини, але вони явно спостерігали за ними. А Пітер прошепотів, і досі притискаючись сідницями до стіни, нахилився до неї і прошепотів:

– Щоб творити справжнє мистецтво, потрібно страждати.

Між іншим, якось Пітер спитав Місті, чи знає вона, чому їй подобається те мистецтво, яке їй подобається. Чому страшна батальна сцена на кшталт «Герніки» Пікассо може бути прекрасною, а зображення двох єдинорогів, що цілуються у квітучому саду, може скидатися на купу гівна?

Чи справді хтось знає, чому йому щось подобається?

Чому люди роблять те або інше?

Там, у галереї, де за ними шпигували її подруги і де одну з картин намалював Пітер, Місті каже:

– Гаразд. Покажи мені справжнє мистецтво.

І Пітер, відсьорбнувши пива, подав їй пластиковий кухоль. А потім казав:

– Пам’ятай, ти обіцяла.

Обома руками він ухопив рваний край свого светра і потягнув його угору. Театральна завіса почала підніматися, розкриваючи таємницю. Під светром показався худорлявий живіт Пітера, від якого йшло вгору рідке волосся. Потім з’явився пуп. Волосся розходилося довкола двох рожевих сосків, що теж з’явилися з‑ під светра.

Светр зупинився, сховавши за собою обличчя Пітера, і один сосок, червоний та вкритий струпами, витягнувся довгим гострячком від його грудей, наче прилипнувши до зворотного боку светра.

– Ось поглянь, – пролунав голос Пітера з‑ за светра. – Шпилька брошки проходить крізь мій сосок.

Хтось стиха верескнув, і Місті швидко обкрутилася, щоб поглянути на своїх подруг. Пластиковий кухоль випав у неї з рук, упав на підлогу і вибухнув пивом.

Пітер швидко опустив свій светр і сказав:

– Ти ж обіцяла.

То була вона. Іржава голка впивалася в сосок з одного боку, проштрикувала його наскрізь і виходила з протилежного. Шкіра довкола була вимазана кров’ю. Скривавлене волосся прилипло до шкіри. То була Місті. То вона верескнула.

– Кожного дня я роблю новий прокол, – пояснив Пітер і нахилився підняти кухоль. А потім сказав:

– Отак я кожного дня відчуваю новий біль.

Тепер Місті, придивившись, побачила, що светр довкола брошки потемнів і затужавів від крові, що розпливлася плямою. Утім, це була мистецька школа. Їй доводилося і гірше бачити. А може, й не доводилося, бозна.

– Слухай, ти, – сказала Місті, – ти ж псих. – Без видимої причини, може, через шок, вона розсміялася і додала: – Серйозно кажу тобі. Ти просто огидний.

Її ноги в сандалях – липкі й забризкані пивом.

Хтозна, чому ми любимо те, що любимо.

А Пітер питає:

– Ти ніколи не чула про художницю Мавру Кінкейд?

Він перекрутив брошку, приколоту до його грудей, щоб вона заблищала в білому освітленні галереї. Щоб пустити кров.

– Або про чекайлендську художницьку школу?

Чому ми робимо те, що робимо?

Місті озирнулася на своїх подруг, і вони теж поглянули на неї, готові прийти їй на порятунок.

А вона поглянула на Пітера й сказала:

– Мене звуть Місті. – І простягнула йому свою руку.

Повільно, не спускаючи з неї очей, Пітер підняв руку до грудей і защипнув брошку. На якусь мить його обличчя скривилося від болю і кожен м’яз напружився. Міцно заплющивши очі, наче зшивши їх сіткою зморшок, він витягнув довгу шпильку зі свого светра. Зі своїх грудей.

З твоїх грудей. Вимазаних твоєю кров’ю.

Клацнувши, він защипнув і поклав брошку їй у долоню.

І спитав:

– Ну що – вийдеш за мене заміж?

Він сказав це виклично, наче звав її на поєдинок, наче кинув їй під ноги рукавичку. Це було як виклик. Виклик на дуель. Його очі обмацали її всю – її волосся, її груди, її ноги, її руки, зап’ястя, наче Місті Кляйнман судилося провести з ним решту його життя.

Милий, дорогий Пітере, ти це відчуваєш?

І вона, маленька ідіотка зі стоянки автопричепів, вона взяла ту брошку,

 

Третє липня

 

Ангел каже:

– Стисни кулак. – Потім каже: – Вистав указівний палець, наче ти хочеш подлубатися в носі.

Він бере Місті за руку з виставленим пальцем і повертає так, що кінчик пальця ледь торкається чорної фарби на стіні. Водячи її пальцем по смузі розпиленої чорної фарби, по фрагментах речень та по закарлючках, по плямах та мазках, Ангел питає:

– Ти нічого не відчуваєш?

До речі, вони – чоловік та жінка, що стоять ледь не торкаючись одне одного в маленькій темній кімнаті. Вони вповзли туди крізь маленький отвір у стіні, а власниця будинку чекає за стіною. Щоб ти знав на майбутнє – Ангел вбраний в оті тугі коричневі шкіряні брюки, від яких відгонить так, неначе їх щойно наквацювали кремом для черевиків. Або так, як пахнуть шкіряні сидіння в автомобілях. Або як твій гаманець, просякнутий потом від того, що він лежить у твоїй задній кишені, коли ти їздиш на авто спекотним літнім днем. Місті зазвичай переконувала себе, що не любить цей запах, і ось тепер він іде від штанів, що їх надягнув Ангел, який притиснувся до неї.

Час від часу власниця будинку довбе ногою стіну і вигукує:

– Може, ви мені скажете, що ви там замислили?

Сьогодні тепло й сонячно, незначна хмарність, і якась домовласниця, що як зателефонувала з Плезант‑ Біч, сказала, що, як виявилося, зникла її сніданкова кімнатка і декому краще було б негайно приїхати і самому подивитися. Місті подзвонила Ангелу, і він зустрів її, коли пришвартувався пором, щоб потім поїхати разом. Він прихопив із собою фотоапарат, а також торбу з лінзами та плівками.

Може, ти пам’ятаєш, Ангел мешкає в Оушн‑ Парку. Кажу тобі наздогад: ти законопатив його кухню. Він каже, що те, як ти пишеш літеру «М» – перший горбок вищий за другий, – свідчить, що ти цінуєш власну думку вище задумку громади. І що твоя прописна «н» з різко скошеною внизу другою паличкою вказує на те, що ти не схильний до компромісів. Це – графологія, наука точна і справжня, каже Ангел. Побачивши оті слова у своїй пропалій кухні, він захотів поглянути і на інші будинки.

До речі, він каже, що те, як ти пишеш свої прописні «з» та «у», схиляючи нижнє заокруглення вліво, свідчить про твою сильну прив’язаність до матері.

І Місті сказала Ангелу Делапорте, що тут він, безперечно, мав рацію.

Вони з Ангелом поїхали до Плезант‑ Біч, і двері їм відчинила жінка. Вона поглянула на них, закинувши голову так, що лінія її погляду збіглася з лінією її носа. Виставивши підборіддя з тонко стиснутими губами і скоцюрбивши жувальні м’язи в куточках щелепи, наче маленькі кулачки, жінка саркастично спитала:

– А що – Пітеру Вілмоту ліньки самому тут нарисуватися?

Стиснувши отой маленький м’яз, що йде від нижньої губи до підборіддя, тобто підборідний м’яз, так міцно, що на шкірі підборіддя з’явилося безліч дрібних ямочок, вона каже:

– Починаючи із сьогоднішнього ранку мій чоловік тільки й знає, що прикладається до пляшки.

Підборідний м’яз, зморщувальний м’яз – усі ці маленькі м’язи обличчя – це те, що ти відразу ж вивчаєш на курсі анатомії в мистецькому коледжі. Завдяки цьому ти вже зможеш розрізняти фальшиві усмішки, бо м’яз сміху та шийний м'яз сильно відтягують вниз нижню губу, роблять її ледь не прямокутною і оголяють нижній ряд зубів.

До речі, не таке вже й велике досягнення – вміти розбиратися, коли люди лише прикидаються, що ти їм подобаєшся, а коли – ні.

У кухні цієї жінки жовтий шпалерний папір відстає від отвору біля підлоги. Жовті кахлі на підлозі вкриті старими газетами та білою гіпсовою пилюкою. Побіля діри стоїть пакет для покупок, доверху напханий шматками розбитого гіпсокартону. Стрічки порваних та скручених жовтих шпалер стирчать із мішка. Жовтих шпалер із цятками маленьких помаранчевих соняшників.

Жінка стояла поруч з дірою, склавши руки на грудях. Кивнувши на отвір, вона сказала:

– Це там, прямо всередині.

Монтажники стальних конструкцій, пояснила їй Місті, вони прив’язують гілку дерева до вершини нового хмарочоса чи моста на знак того, що під час спорудження ніхто не загинув. Або для того, щоб принести благополуччя новій будівлі. Це зветься «увінчання гілкою». Чудернацька традиція.

У головах отих будівельників повно всіляких ірраціональних забобонів.

Місті сказала домовласниці, щоб та не турбувалася.

Її зморщувальний м’яз стискає брови над переніссям. Її levator labii superioris підтягує верхню губу – і на обличчі з’являється глузлива посмішка, а ніздрі погрозливо роздуваються. Її depressor labii inferioris відтягує нижню губу, оголяючи нижній ряд зубів, і вона каже:

– Це вам доведеться потурбуватися.

А за отвором – маленька темна кімната, оперезана з трьох боків умонтованими в стіну жовтими сидіннями, щось на кшталт кабінету в ресторані, тільки без столу. Мабуть, через це домовласниця і зве її «сніданковою нішею». Жовтого кольору кімнаті надають жовтий вініл та жовті шпалери на стінах. І все це вкрите закарлючками, нанесеними чорною спрей‑ фарбою, – Ангел водить її рукою по стіні, де написано: «…спасемо наш світ, знищивши оцю армію загарбників…»

Це Пітерова чорна фарба, це його розірвані речення та каракулі. Його рисочки. Фарба петляє через узяті в рамку малюнки на стінах, вишиті подушечки та через лавки, покриті жовтим вінілом. На підлозі – порожні бляшанки з чорними спіралеподібними відбитками рук Пітера, а його чорні відбитки пальців наче й досі стискають ці бляшанки.

Написані спрей‑ фарбою слова петляють через маленькі рамкові малюнки квітів та пташок. Чорні слова пролягли через маленькі вишиті подушечки, які зазвичай підмощують під сраку. Слова навсібіч розбіглися по кімнаті – і по кахляній підлозі, і по стелі.

Ангел каже:

– Дай мені руку, – і згортає її пальці в кулак, залишаючи стирчати лише один вказівний палець. Притуливши кінчик цього пальця до чорного напису на стіні, він водить його так, щоб Місті відслідковувала кожне слово.

Міцно обхопивши її кулак, він водить її палець. Навколо коміра та пахв його футболки – темні плями поту. Він дихає вином прямо в шию Місті. Поки вона не спускає очей з чорних слів, Ангел якось дивно не спускає очей з неї. І взагалі, в цій кімнаті виникає якесь дивне відчуття.

Ангел притискає її палець до стіни, рухає його по намальованих словах і питає:

– Ти відчуваєш те, що відчував твій чоловік?

Як навчає графологія, коли провести своїм указівним пальцем по зробленому кимось напису або взяти дерев’яну ложку чи копистку і просто провести ними по вже написаних словах, то можна відчути те, що відчував автор цих слів під час їх написання. Доведеться дослідити натиск та швидкість написання, щоб натискати з тим самим зусиллям, що й автор. Щоб писати з такою ж самою швидкістю, що й автор. Ангел каже, що це приблизно як акторський метод. Це він називає методом фізичних дій Костянтина Станіславського.

Ангел каже, що аналіз почерку та акторська методика стали популярними приблизно в один і той самий час. Станіславський вивчав праці Павлова з його слинявим собакою, а також праці нейрофізіолога І. М. Сеченова. А раніше Едгар Аллан По вивчав графологію. І всі намагалися пов’язати фізичне з емоційним. Тіло й душу. Світ і уяву. Цей світ і той світ.

Ведучи палець Місті по стіні, він провів його по отаких словах: «…твою повінь, твою ненаситну жадобу і шумливі домагання…»

Ангел пошепки каже:

– Якщо емоції здатні творити фізичні дії, то повторювання фізичних дій здатне відтворити ті ж самі емоції.

Станіславський, Сеченов, По – усі вони намагалися породити фізичну дію, щоб потім за допомогою її повторення отримати змогу наново відтворити почуття.

Безкінечний спосіб повторити випадкове. Конвеєр для планування та виробництва спонтанного.

Зіткнення містичного та промислової революції.

Як ганчірка, що нею натирають до блиску черевики, – ось як пахне ця кімната. Так, як пахне внутрішній бік широкого ременя. Як бейсбольна рукавиця. Як нашийник собаки. Це слабкий кислуватий запах мокрого годинникового ремінця на твоєму спітнілому зап'ясті.

Звук Ангелового шепоту. Її щока змокріла від його дихання. Його долоня стискає руку Місті міцно, як капкан. Його нігті впиваються їй у шкіру. І Ангел каже:

– Відчуй. Відчуй сама і скажи мені, що відчував тоді твій чоловік.

І слова на стіні: «…ваша кров – це наше золото…»

Інколи щось читати – все одно що ляпаса вхопити.

А потойбіч діри домовласниця щось каже. Потім стукає в стіну і знову каже, цього разу вже гучніше:

– Якщо зібралися щось робити, то вже робіть, не баріться.

Ангел каже:

– Повтори уголос написане.

А на стіні написано: «…ти, як непозбутнє лихо, тягнеш за собою всі свої невдачі та негаразди…»

Проводячи пальцем твоєї дружини по кожному слову, Ангел шепоче:

– Повтори вголос.

А Місті відповідає:

– Ні. Це просто якась маячня, – каже вона.

Міцно обхопивши руку Місті і скеровуючи її палець, Ангел злегка підштовхує її плечем вздовж напису і знову каже:

– Та це ж просто слова. І ти можеш їх проказати.

А Місті відповідає:

– Вони лихі. І не мають сенсу.

Ось ці слова: «…вирізати всіх вас, як жертовних тварин, аж до четвертого коліна…»

Тепла шкіра Ангела міцно огортає її руку. Він шепоче:

– А навіщо ж ти тоді приїхала поглянути на них?

Знову слова: «…по товстих ногах моєї дружини розповзаються варикозні вени…»

По товстих ногах твоєї дружини.

Ангел шепоче:

– І навіщо ж тоді було приїжджати?

Тому, що її милий дурний чоловік не залишив посмертної записки.

Тому, що це – та частина його єства, про яку вона й не здогадувалася.

Тому, що їй хочеться зрозуміти, ким він був. Бо вона хоче виявити, що ж сталося.

Місті відповідає Ангелу:

– Не знаю.

Будівельники, які дотримувалися давніх традицій, пояснює вона йому, ніколи не розпочинали нову споруду в понеділок. Тільки в суботу. Після закладин фундаменту вони кидали в нього жменьку житнього зерна. І тільки через три дні, якщо насіння не проростало, починали будувати. Під долівкою вони клали стару потерту Біблію або замуровували її в стіну. І одну стіну завжди лишали нефарбованою, аж поки не прибували домовласники. Це робилося для того, щоб диявол не дізнався про спорудження нового будинку, аж поки до нього не можна буде в’їхати й жити.

З кишеньки своєї фотосумки Ангел дістає щось пласке та сріблясте, завбільшки з кишенькову книжечку. Це – фляжка, квадратна й блискуча, вигнута так, що коли дивитись крізь неї з увігнутого боку, здаєшся худим та високим. А з вигнутого боку опецькуватим і товстим. Він подає фляжку Місті, метал важкий та гладенький, а з одного боку – кругла кришечка. Вага фляжки коливається, бо щось плюскається всередині. Його фототорба – цупка сіра тканина з безліччю застібок‑ блискавок.

На високому й тонкому боці фляжки вигравіювано: «Ангелу: Te amo».

Місті питає:

– А ти? Ти чому тут?

Коли вона бере фляжку, їхні пальці торкаються. Фізичний контакт. Флірт.

До речі, погода сьогодні – частково підозріла, можна очікувати подружньої зради.

Ангел відповідає:

– Це джин.

Кришечка відкручується і звисає на маленькому ланцюжку, яким вона кріпиться до фляги. Те, що всередині, має приємний запах, і Ангел каже:

– Пий.

Відбитками його пальців укрите все її тонке та високе відображення на полірованій стінці. Крізь отвір у стіні видно ногу домовласниці в замшевому мокасині. Ангел ставить свою сумку так, щоб закрити цей отвір.

Тобі чути, як десь далеко від усього цього шиплять і вибухають океанські хвилі. Одна за одною. Шиплять і вибухають.

Графологія твердить, що в нашому почеркові проявляються три аспекти нашої особистості. Усе, що знаходиться в нижній частині рядкових літер, наприклад, хвостик літери «у» чи «з», усе це вказує на нашу підсвідомість. Тобто «id» за Фрейдом. Це – твоя найбільш тваринна сторона. Якщо хвостики схиляються праворуч, це значить, що ти спрямований у майбутнє і до світу поза тобою. А коли хвостики схиляються ліворуч, це значить, що ти застрягнув у минулому і Дивишся всередину самого себе.

– Усе твоє жиТтя проявляється в кожній фізичній дії – у тому, як ти пишеш або йдеш по вулиці. У тому, як ти тримаєш свої плечі, – каже Ангел. – Усе це – мистецтво. Жестикулюючи, ти видаєш історію свого життя.

У фляжці – джин, і ти відчуваєш його прохолодну приємність, коли він тоненькою цівочкою стікає вниз твоєю горлянкою.

Ангел каже, що форма твоїх високих літер, усе, що вивищується над звичайними рядковими літерами, як‑ от «е» чи «х», – усе це вказує на твоє вище духовне «я». На твоє супереґо. Те, як ти пишеш свої «і», або ж «ф», або «ї», свідчить про те, ким ти прагнеш бути.

А все, що знаходиться проміж, тобто більшість твоїх рядкових літер, – усе це демонструє твоє еґо. Стиснуті, гострі, розтягнуті, округлі – усі ці букви показують звичайного буденного тебе.

Місті подає флягу Ангелу, і той робить ковток.

І питає:

– А ти нічого не відчуваєш?

Слова Пітера промовляють: «…вашою кров’ю збережемо ми наш світ для прийдешніх поколінь…»

Це – твої слова. Твоє мистецтво.

Ангел розмикає свої пальці і забирає їх з її руки. Потім його пальці зникають у темряві, і стає чути, як на фотосумці розстібаються блискавки. Запах коричневої шкіри відступає від Місті, і раптом – клац і блись, клац і блись: то Ангел фотографує. Він нахиляє фляжку до своїх губ, і зображення Місті ковзає вгору‑ вниз по металу між його пальцями.

А її пальці і далі черкають стіни, і ось ще один напис: «…Я зробив свою частину роботи. Я знайшов її…»

І далі йдеться: «…я не вмію убивати. Це вона кат…»

Місті каже, що скульптор Берніні, щоб отримати достовірну гримасу болю, палив свою ногу свічкою і одночасно малював ескіз свого обличчя. Коли художник Жеріко писав свій «Плот Медузи», він ходив до шпиталю, щоб зарисовувати обличчя помираючих. Їхні відрізані голови та руки він приносив до своєї студії, щоб спостерігати, як, гниючи, міняє колір шкіра.

Стіна загула. Потім знову загула, і під її рукою затремтіли шпалери та гіпсокартон. То домовласниця з протилежного боку знову довбе стіну ногою в замшевому мокасині, і взяті в рамку квіти і птахи торохтять об жовті шпалери. Об каракулі чорної спрей‑ фарби. Домовласниця гукає:

– Можете передати Пітеру Вілмоту, що за оцю муйню він сяде за ґрати.

А далеко від усього цього океанські хвилі шиплять і вибухають, шиплять і вибухають.

І досі проводячи пальцями по стіні і намагаючись відчути те, що ти відчував у той момент, Місті питає:

– Ти ніколи не чув про місцеву художницю Мавру Кінкейд?

Ангел відповідає з‑ за фотокамери:

– Та трохи. – І клацає затвором. Питає:

– А вона не страждала на синдром Стендаля?

А Місті робить ще один ковток джину; він обпікає, і на її очах виступають сльози.

– Мавра Кінкейд від нього померла? – питає вона.

Не припиняючи знімати, Ангел дивиться на неї крізь свою фотокамеру і каже:

– Поглянь сюди. Ти, здається, казала, що ти художниця? Щось розповідала про анатомію? От тепер і усміхнися так, щоб твоя усмішка була як справжня.

 

Четверте липня

 

Щоб ти знав, усе просто прекрасно. Сьогодні – День незалежності, і готель повен. Пляж юрмиться людьми. Вестибюль заповнений відпочивальниками, – вони тусуються в очікуванні феєрверку, який мають влаштувати на материку.

Твоя донька, Теббі, начепила на кожне око по стрічці маскувальної плівки і така пробирається через вестибюль, тицяючи і мацаючи руками присутніх. Рухаючись від каміна до столика реєстратора, вона шепоче «…вісім, дев’ять, десять…», лічачи кроки, пройдені від однієї віхи до другої.

Відпочивальники‑ прибульці аж підстрибують від несподіванки, коли відчувають дотик її рученят. Натужно всміхаючись, вони відходять убік, даючи їй пройти. Ця дівчинка в сарафані з вицвілої рожево‑ жовтої шотландки, з темним волоссям, зібраним на потилиці жовтою стрічкою, вона як бездоганне типове уособлення дівчинки з Чекайленду. Уся в губній помаді та лаку для нігтів. Грає в якусь милу й чудернацьку старомодну гру.

Розчепіривши пальці, вона проводить руками по стіні, мацає малюнок у рамці, торкається книжкової шафи.

А за вікнами вестибюлю – спалахи й гуркіт. 3 материка злітають феєрверки і, описуючи високу дугу, летять до острова. Таке враження, що готель зазнає артилерійського обстрілу.

Великі вертушки з жовтого та помаранчевого полум’я. Вибухи червоного вогню. Блакитні та зелені смуги й іскри. Гуркіт завжди відстає, як грім відстає від блискавки. І Місті підходить до свого дитинчати й каже:

– Люба, вже почалося. Розкривай очі і йди подивися.

Не розклеюючи очей, Теббі відповідає:

– Мені треба дослідити кімнату, поки всі тут.

Навпомацки рухаючись від незнайомця до незнайомця – а всі вони заклякли, дивлячись у небо, – Теббі рахує свої кроки до вестибюльних дверей та ґанку.

 

П’яте липня

 

На ваше перше справжнє побачення, коли ти зустрівся з Місті, ти натягнув для неї полотно.

На своєму побаченні Пітер Вілмот і Місті Кляйнман сиділи в бур'янах на великій порожній автостоянці. Було літо, і довкола них кружляли бджоли та мухи. Вони сиділи на картатій ковдрі, яку Місті принесла зі свого помешкання. Узявши із собою свою скриньку з фарбами, зроблену з палевого дерева і вкриту пожовклим лаком, з потемнілими мідними накутниками та завісами, Місті відкинула ніжки і зробила зі скриньки мольберт.

Якщо ти це пам’ятаєш, то гортай уперед.

Якщо пам’ятаєш, бур’яни були такі високі, що тобі довелося їх витоптати, щоб зробити нам гніздечко під сонцем.

Був весняний семестр, і, здавалося, всіх мешканців студентського містечка охопила одна й та сама ідея. Сплести компакт‑ програвач або ж персональний комп’ютер тільки з травинок та паличок. Або корінців. Чи стручків. У повітрі висів запах гумового клею.

Ніхто не натягував полотен і не малював пейзажів. Бо в цьому не було нічого прикольного. Але Пітер сів на оту ковдру під сонцем. Він розстебнув куртку і задрав край свого мішкуватого светра. А під ним, притиснуте до шкіри грудей та живота, виявилося чисте полотно, прикріплене до підрамника.

Замість того, щоб вдягнути сонцезахисні окуляри, ти обвів очі вугільним олівцем та провів чорну лінію на носі. І вийшов великий хрест посеред твого обличчя.

Якщо ти читаєш це, то знай, що ти бозна‑ скільки пробув у комі. І цей щоденник аж ніяк не розрахований на те, щоб наводити на тебе нудьгу.

Коли Місті спитала, чому він приніс полотно отак, під одягом, засунувши рамку під светр, Пітер відповів:

– Щоб пересвідчитися, що воно гарно сидітиме.

Отак ти і сказав.

Якщо ти пригадаєш, то дізнаєшся про те, як ти жував стебло трави. Яким воно було на смак. Ти жував його своїми великими та квадратними щелепними м’язами спочатку з одного боку, потім з другого, все жував та жував. Однією рукою ти шарив між бур’янинами, вишукуючи шматочки гравію або грудочки землі.

А всі подруги Місті плели свої ідіотські плетива з трави. Щоб потім зробити з них усілякі пристрої, які будуть достатньо реалістичними, щоб виглядати кумедно і прикольно. І зробити їх так, щоб не слід було пояснювати, що то таке. Бо якщо пристрій не матиме вигляд справжнісінької доісторичної хайтек‑ системи, то не буде смішно. Іронія не спрацює.

Пітер дав їй чисте полотно і сказав:

– Намалюй що‑ небудь.

А Місті відказала:

– Тепер. ніхто не малює фарбами. Уже не малює.

А якщо хтось, наскільки їй відомо, і малював, то хіба що своєю кров’ю або спермою. І малював на живих собаках із тваринного притулку або на желатинових десертах тієї чи іншої форми, але на полотні – ніколи.

Та Пітер сказав:

– Б’юсь об заклад, ти й досі малюєш на полотні.

– А чому ти так думаєш? – спитала Місті. – Тому що я відстала від життя? Тому що я не вмію інакше?

А Пітер і каже:

– Просто бери, нехай йому грець, і малюй.

Вважалося, що вони вищі за репрезентативне мистецтво. Вищі за звичайні приємні для ока малюночки. Вони мали опанувати візуальний сарказм. Місті сказала, що вони платять надто багато за те, щоб їх не навчали техніки дієвої іронії. Сказала, що красива картинка не дасть світу нічого нового.

А Пітер і каже:

– Ми ще не досить дорослі, щоб пиво купувати, а ти кажеш, що ми маємо чогось навчити світ.

Лежачи на спині у трав’яному гнізді і підмостивши руку під голову, Пітер мовив:

– Усі зусилля світу будуть марними, якщо ти не маєш натхнення.

Якщо ти, йолопе пришелепуватий, так нічого й не помітив, то скажу, що Місті справді хотіла тобі сподобатися. До речі, і сукню, і сандалі, і обвислий солом’яний бриль – усе це вона вдягла саме для тебе. Якби ти хоч трохи доторкнувся до її волосся, то воно б аж захрустіло від лаку.

Вона вилила на себе стільки парфумів, що стала приваблювати до себе бджіл.

А Пітер установив чисте полотно на її мольберт. І сказав:

– Мавра Кінкейд ніколи не ходила до задрипаного мистецького коледжу.

Виплюнувши зелений жмутик пережованої трави, він висмикнув іще одне стебло і встромив його в рота. Ворушачи позеленілим язиком, він сказав:

– Закладаюсь, що якби ти малювала те, що в тебе в серці, то твої картини вже висіли б у музеї.

У серці в неї – всіляка дурнувата фігня, відказала Місті.

Пітер мовчки зиркнув на неї і каже:

– А навіщо ж тоді малювати те, що тобі не подобається?

Те, що тобі подобається, відповіла йому Місті, ніколи не продасться. Люди таке не купуватимуть.

Та Пітер їй каже:

– А що, як тебе чекатиме приємна несподіванка?

То була його теорія самовираження. Парадокс професійного художника. Як ми все життя намагаємося самовиразитися, а виходить, що нам нема чого сказати. Ми хочемо, щоб творчість була причинно‑ наслідковою системою. Щоб вона давала відчутний результат. Ринковий продукт. Ми хочемо поставити знак рівності між самовідданою працею і дисципліною та визнанням і винагородою. Ми встрибуємо на бігову доріжку під назвою «мистецький коледж», вибираємо магістерську програму в образотворчому мистецтві – і вчимося, вчимося, вчимося. Але нам, з усіма нашими прекрасними навичками, немає чого відображати. Як послухати Пітера, то ніщо не обламує нас сильніше, ніж коли ледачий обдовбаний наркоман або слинявий педофіл створює шедевр. Начебто абсолютно випадково.

Коли якийсь ідіот не боїться сказати, що йому насправді подобається.

– Платон, – каже Пітер і, повернувши голову, випльовує трав’яну жуйку, – Платон сказав: «Той, хто підходить до храму Муз без натхнення, гадаючи, що досить самої лише майстерності, так і залишиться партачем, а його претензійну поезію заглушать пісні, написані безумцями.

Уставивши іще одну стеблину в рота, він пожував, а потім сказав:

– А що робить Місті Кляйнман безумною?

Її фантазійні будинки та бруковані вулиці. Її чайки, що кружляють над устричними човнами, які повертаються з мілин, котрі їй ніколи не доводилося бачити. Привіконні ящики, повні ротиків та циній. Ніщо на цьому і тому світі не змусить її малювати отаку бздуру.

– Мавра Кінкейд, – каже Пітер, – узяла в руки пензля аж у сорок два роки.

З цими словами він почав виймати з палевої скриньки пензлики і розминати їхні засохлі кісточки. Каже:

– Мавра зцапала якогось типово острівного теслю з острова Чекайленд, і у них народилося двійко діточок.

Пітер витягнув тюбики з фарбою і поклав їх поруч із пензлями на ковдру.

– Усе було добре, поки не помер її чоловік, – пояснив він. – Ось тоді Мавра захворіла, серйозно захворіла, на туберкульоз легенів чи що. У ті часи, коли жінці було сорок один, то вона вже вважалася старезною бабою.

Свою першу картину Мавра Кінкейд написала тільки тоді, коли одна її дитина померла. Він сказав:

– Може, й справді люди мусять сильно страждати, щоб ризикнути робити те, що вони люблять.

Оце все ти і сказав Місті.

А ще ти розповів, що Мікеланджело був депресивним маніяком, який у своїх картинах зображав себе мучеником, з якого здирають шкіру. Анрі Матіс полишив адвокатську діяльність через апендицит. Роберт Шуман почав писати музичні твори тільки тоді, коли паралізувало його праву руку і він був змушений кинути свою кар’єру концертного піаніста.

Коли ти все це розповідав, ти рився у своїй кишені. Намагався щось звідти вивудити.

Ти говорив про Ніцше та про його сифіліс в останній стадії. Про Моцарта та його уремію. Про Пола Клі та склеродерму, яка скрючила його суглоби та м’язи так, що він помер. Про Фріду Кало та спинномозкову грижу, що вкривала її ноги кровоточивими виразками. Про лорда Байрона та його клишоногість. Про сестер Бронте та їхній туберкульоз. Про Марка Ротко і його самогубство. Про Фленнері О’Коннор та її туберкульоз шкіри. Натхнення потребує хвороби, фізичної вади, безумства.

– Томас Манн каже, – зауважив Пітер, – що великі мистці – це великі інваліди.

А потім ти поклав на ковдру ще одну річ. Там, серед тюбиків із фарбою та пензликів, лежала велика брошка з фальшивими діамантами. Завбільшки майже зі срібний долар, вона мала прозорі скляні камінці та малесенькі поліровані дзеркальця в жовто‑ помаранчевому кільці оправи; всі дзеркальця – надщерблені та помутнілі. Лежачи на картатій ковдрі, ця брошка, здавалося, розбивала сонячне проміння на міріади іскор. Метал оправи був тьмяно‑ сірого кольору, він тримав фальшиві діаманти своїми гострими зубенятами.

Пітер спитав:

– Ти хоч щось почула з того, що я сказав?

І Місті підняла брошку. Іскорка відбилася просто їй в очі, і вона, запаморочившись, на мить осліпла. Про все забула – і про сонце, і про бур’яни.

– Це тобі, – промовив Пітер. – Для натхнення.

А відображення Місті розбилося на безліч шматочків у кожному зі скляних діамантів. На тисячі фрагментів її обличчя.

Споглядаючи іскристі барви у своїй руці, Місті сказала:

– Розкажи мені. Розкажи, як помер чоловік Маври Кінкейд.

І Пітер, з позеленілими зубами, виплюнув пожовану траву у довколишні високі бур’яни. На його обличчі – чорний хрест, намальований вугільним олівцем. Облизавши свої зелені губи своїм зеленим язиком, він відповів:

– Убивство. Його вбили.

І Місті почала малювати.

 

Шосте липня

 

До речі, в старій брудній бібліотеці, де шпалери відстають від стіни на кожному стикові, а лампи денного світла, що висять на стелі, повні мертвих мух, усе, що ти зможеш пригадати, – і досі там. Той самий старий потертий глобус, пожовклий, як лимон. Континенти з вирізами в тих місцях, де колись були такі країни, як Пруссія чи Бельгійське Конго. Там досі висить у рамці оте попередження: «Кожного, хто псуватиме бібліотечні книги, переслідуватимуть у судовому порядку».

А стара місіс Террімор, бібліотекарка, так вона і досі носить свій твідовий костюм, та тільки тепер до нього додався ще й величезний, як тарілка, значок із написом: «Скористайся фінансовими послугами фірми «Оуенс Лендінґ» і знайди себе в новому майбутньому! »

Якщо ти чогось не розумієш, то можеш придумати для цього будь‑ яке пояснення.

Люди на всьому острові носять один і той самий значок чи демонстраційну футболку, втюхуючи одне й те ж рекламне гасло. Вони отримають невеличкий приз чи грошову винагороду, якщо представник помітить їх зі значком чи в рекламній футболці. Вони перетворюють свої тіла на рекламні щити. Носять бейсболки з телефонними номерами, що починаються на «1‑ 800».

Місті прийшла в бібліотеку разом із Теббі в пошуках книг про коней та комах, бо вчитель хоче, щоб вона їх прочитала перед тим, як цієї осені піде до сьомого класу.

Комп’ютерів тут немає. А якщо немає виходу в Інтернет та до бази даних, то, значить, і відпочивальників тут немає. Кави тут не продають. Не здають напрокат ні відеокасет, ні DVD. Нічого тут не дозволяється: говорити – лише пошепки. Теббі подалася до дитячого відділу, а твоя дружина – у своїй персональній комі – пішла до відділу мистецьких книжок.

У мистецькій школі вчать, що славетні старі майстри на кшталт Рембрандта, Караваджо та ван Ейка просто калькували. Малювали так, як не дозволяє малювати Теббі її вчитель. Ганс Гольбейн, Дієго Веласкес – вони просто сиділи в оксамитовому тенті в похмурій темряві і робили зарисовки навколишнього світу, світло якого пробивалося до них крізь маленьку лінзу. Або відбивалося від викривленого дзеркала. Або, як у камері‑ обскурі, проектувався на їхню маленьку кімнату крізь невеличкий отвір. Навколишній світ проектувався на екран їхнього полотна. Каналетто, Гейнсборо, Вермеєр – вони перебували в темряві годинами та днями, калькуючи будинок або оголену модель в яскравому сонячному світлі зовнішнього світу. Інколи вони навіть малювали кольори прямо поверх спроектованих кольорів, узгоджуючи відблиск тканини відповідно до її. спроектованих падаючих складок. Малювали точний портрет за один вечір.

До речі, «камера‑ обскура» означає латиною «темна кімната».

Це там, де конвеєр зустрічається з шедевром. Де камера використовує фарбу замість окису срібла. Полотно. замість плівки.

Вони провели там увесь ранок, і в якийсь момент Теббі підійшла і стала поруч із матір’ю. Теббі тримає в руках розкриту книгу і питає: «Мамо? – втупившись носом у сторінку, каже: – А ти знаєш, що потрібна температура шістсот градусів упродовж семи годин, щоб спалити людське тіло? »

У книзі – чорно‑ білі фото спалених жертв, скоцюрблених у «боксерську стійку», з обвугленими руками, схрещеними перед обличчям. Руки стиснуті в кулаки, засмажені вогнем пожежі. Обвуглені чемпіони з боксу. Книга називається «Судові розслідування підпалів».

До речі, сьогоднішня погода – пориви знервованої огиди з можливістю зловісних передчуттів.

Місіс Террімор дивиться на них з‑ за свого столу. Місті каже Теббі:

– Поклади її назад.

Сьогодні у бібліотеці твоя дружина навмання бере книги з полиці рекомендованої літератури. Навмання розкриває книгу – там розповідається, що коли художник використовує дзеркало, щоб перекинути зображення на полотно, то те зображення виходить зворотним. Саме тому на полотнах старих майстрів майже кожна людина – шульга. А коли вони користувалися лінзою, то зображення виходило перевернутим. Тому хоч так, хоч сяк, а все одно вони бачили спотворене зображення. У цій книзі на старій дерев’яній гравюрі показано, як художник калькує проекцію. А на сторінці хтось написав: «Це можна зробити подумки».

Саме тому співають пташки – щоб помітити свою територію. Саме тому сцють собаки.

Це як напис на зворотному боці столу в «Дерев’яно‑ золотій їдальні», посмертне послання Маври Кінкейд живим нащадкам.

«Візьми в бібліотеці яку завгодно книжку», – написала вона.

Це – її тривалий ефект, витворений олівцем. Її саморобне безсмертя.

А під цим новим посланням стоїть підпис: «Констанція Бертон».

«Це можна зробити подумки».

Місті навмання витягує ще одну книгу і робить так, щоб вона розкрилася сама. Це – книга про мистця Шарля Меріона, блискучого французького гравера, який захворів на шизофренію і помер у психіатричній лікарні. На одній гравюрі із зображенням Французького військово‑ морського міністерства видно класичну кам’яну будівлю з рядом високих флейтоподібних колон; твір здається бездоганним, поки ви не помічаєте юрму потвор, що спускаються з небес. А над цими потворами на хмарах написано олівцем: «Ми – їхня приманка і їхня пастка». І підпис: «Мавра Кінкейд».

Заплющивши очі, Місті проводить пальцями по корінцях книг, що вишикувалися на полиці. Торкаючись країв шкіряних палітурок і тканини, вона не дивлячись витягує книжку і дає їй самій розкритися у своїх руках.

Це – Франциско Ґойя, отруєний свинцем, що містився в його яскравих картинах. Фарби він накладав пальцями, виколупуючи їх з барилець, аж поки не захворів на свинцеву енцефалопатію, що призвела до глухоти, депресії та божевілля. На розкритій сторінці – зображення бога Сатурна, який пожирає власних дітей; – похмуре темне тло довкола булькатого велетня, що підкусює руки від безголового тіла. На білому окрайку сторінки хтось написав: «Якщо ти знайшов оце, то все одно ще зможеш урятуватися».

І підпис: «Констанція Бертон».

У наступній книзі французький художник Ватто зображає себе блідим худорлявим гітаристом, що помирає від туберкульозу, – як і було з ним у реальному житті. На голубих небесах зображеної сцени хтось написав: «Не малюй їм своїх картин», І підпис: «Констанція Бертон».

Щоб перевірити себе, твоя дружина йде через кімнату під пильним поглядом старої бібліотекарки, що дивиться крізь маленькі круглі окуляри в чорній дротяній оправі. У руках місті несе книжки про Ватто, Ґойю, камеру‑ обскуру, і всі вони розкриті і вкладені одна в одну. Теббі підводить на неї погляд з‑ за столу, заваленого купою дитячих книжок. Опинившись у літературному відділі, Місті заплющує очі і проводить пальцями по корінцях старих книг. Вона зупиняється і навмання витягує одну з них.

Це книга про Джонатана Свіфта, про те, як у нього розвинувся синдром Меньє і його життя стало нестерпним через паморочення та глухоту Розлючений та згорьований, він написав злу сатиру «Мандри Ґулівера» та «Скромну пропозицію», де пропонував британцям для виживання поїдати ірландських дітей, кількість яких невпинно зростала. То була його найкраща робота.

Книга спонтанно розкрилася на сторінці, де хтось написав: «Вони змусять тебе убити всіх Божих дітей, щоб урятувати своїх».

І підпис: «Мавра Кінкейд».

Твоя дружина вкладає цю нову книгу в попередню і знову заплющує очі. Тримаючи під рукою стос книжок, вона простягає другу руку, щоб намацати нову книгу. Місті пробігає пальцями від корінця до корінця. Заплющивши очі, вона робить крок уперед – і впирається в м’яку стіну, від якої йде запах талькової пудри. Коли вона розплющує очі, то бачить перед собою червону губну помаду і біле напудрене обличчя. Зелена шапочка на лобі, з‑ під шапочки видніється голова з кучерявим сивим волоссям. На шапочці написано: «Телефонуйте 1‑ 800‑ 555‑ 1785, і ви отримаєте повне задоволення». А під шапочкою – окуляри в чорній дротяній оправі. Твідовий костюм.

– Вибачте, – каже голос, і це – голос бібліотекарки місіс Террімор. Вона стоїть собі, схрестивши руки на грудях.

І Місті робить крок назад.

Темно‑ червона губна помада каже:

– Мені б не хотілося, щоб ви нищили книжки, вставляючи їх отак одна в одну.

Бідолашна Місті, вона перепрошує. Їй завжди не везе, і вона повертається, щоб покласти книги на стіл.

Але місіс Террімор розставляє руки і хапає її, кажучи:

– Будь ласка, дозвольте мені самій повернути їх на полиці. Будь ласка.

Місті каже, що ще не час. Каже, що їй іще треба в цих книгах дещо переглянути. І поки дві жінки борються за право заволодіти купою книжок, одна з них вислизає і гепається плиском на підлогу. Так гучно, наче тобі хтось ляпаса дав. Книга розкривається, і стає видно напис: «Не малюй їм своїх картин».

А місіс Террімор і каже:

– Боюся, це довідкові книжки.

Та Місті відказує:

– Ні, не довідкові. Принаймні не всі. Он дивіться, написано: «Якщо ти знайшов оце, то все одно ще зможеш урятуватися».

Бібліотекарка дивиться на це крізь свої окуляри в чорній оправі і каже:

– Завжди хтось робить нову шкоду. Кожного року.

Поглянувши на високий годинник у горіховому корпусі, вона каже:

– Що ж, якщо ви не заперечуєте, то можете вважати, що ми сьогодні закрилися раніше.

Звіривши свій наручний годинник з високим годинником у горіховому корпусі, бібліотекарка додає:

– Ми закрилися десять хвилин тому.

Теббі вже передивилася свої книжки. Вона вже чекає біля вхідних дверей і гукає:

– Поквапся, мамо. Тобі ж пора на роботу.

А бібліотекарка, засунувши руку в кишеню своєї твідової жакетки, дістає звідти велику стиральну гумку рожевого кольору.

 

Сьоме липня

 

Оті мозаїчні вікна острівної церкви біла голодранка Місті Кляйнман навчилася малювати раніше, ніж читати й писати. Навіть ще до того, як уперше побачила мозаїчне скло. І до того їй ніколи не доводилося бувати всередині церкви. Жодної церкви. Безбожна мала Місті Кляйнман навчилася малювати надгробки сільського цвинтаря побіля мису Чекайленд‑ Пойнт і писати епітафії та дати ще до того, коли вона дізналася про існування цифр та букв.

А тепер, коли Місті сиділа отут на церковній службі, їй було важко пригадати, яка картина першою постала в її уяві і що вона першим побачила наяву, коли сюди приїхала. Пурпурова матерія олтаря. Товсті дерев’яні балки, чорні від лаку.

Усе це вона уявляла собі, коли була малою. Але ж це неможливо.

Поруч із нею на лаві – Ґрейс, вона молиться. Теббі – з дальнього боку біля Ґрейс, вони стають навколішки, склавши руки.

Очі Ґрейс заплющені, вона бурмоче собі в руки, промовляючи:

– Благаю, нехай моя невістка повернеться до малювання, яке їй так подобається. Благаю, не дай їй розтринькати даний Тобою талант…

А довкола них – усі старі остров’янські родини, шепочуть собі молитви.

Позаду них якийсь голос бурмоче: «…благаю, Господи, дай дружині Пітера все, що їй треба для того, щоб почати роботу».

Іще один голос, що належить старій пані Петерсен, промовляє: «…нехай Місті порятує нас, перш ніж прибульці знавісніють…»

Навіть Теббі, твоя донька, і та шепоче: «Господи, дай сили моїй мамі, щоб вона повернулася до свого мистецтва…»

Усі воскові фігури острова Чекайленд скупчилися, ставши навколішки, довкола Місті. І Таппери, і Бертони, і Німани – усі вони заплющили очі і, заламуючи пальці, благають Бога, щоб той спонукав її малювати. І всі вони гадають, що вона має якийсь таємний талант, який їх порятує.

А Місті, твоя бідолашна дружина, єдина несхиблена істота в церкві, вона просто хоче – якщо чесно, просто хоче випити.

Кілька ковтків. Кілька таблеток аспірину. І повторити.

їй хочеться заволати і наказати всім, щоб вони заткнулися і облишили свої ідіотські молитви.

Якщо тобі стукнуло сорок і ти бачиш, що вже ніколи не станеш великою художницею, якою ти мріяла стати, художницею, яка написала б щось таке, що зворушило б і надихнуло людей, змінило б їхнє життя. Ти просто не маєш таланту. Не маєш або розуму, або натхнення. Не маєш ти нічого з того, що потрібно для створення шедевру. Якщо ти бачиш, що твій портфель замовлень – це лише величні кам’яні будинки та пишні заквітчані сади – фантазії маленької дівчинки з Текумзе‑ Лейк, що в штаті Джорджія, – якщо ти бачиш, що все, що ти намалюєш, лише збільшуватиме кількість посередності у світі, і без того заповненого посереднім лайном. Якщо ти збагнула, що тобі сорок один і ти вичерпала даний тобі Богом потенціал, то що ж – мої тобі щирі вітання.

Що ж, будьмо! Пиймо до дна!

Бо кращою ти вже не станеш. За те й вип’ємо.

Якщо ти розумієш, що вже ніяк не зможеш дати своїй дитині кращого рівня життя – чорт, навіть такого, який тобі забезпечила твоя мати в автопричепі на стоянці, – а це значить, що вона не піде до інституту, не навчатиметься і в мистецькому коледжі, ні про що не мріятиме, хіба що про те, як працюватиме на роздачі їжі, як і її матір.

Та пішло воно все к бісу!

І оце – повсякденне життя Місті‑ Мері Кляйнман, цариці рабів.

Мавра Кінкейд?

Констанція Бертон?

Чекайлендська художницька школа. Вони були інакшими, народилися інакшими. То були художники, що створили ілюзію легкості написання картин. Річ у тім, що в декого є талант, але в більшості його немає. Ми, що належимо до цієї більшості, ми так і підемо в небуття – безславно і непомітно, так нічого й не досягши. Люди на кшталт бідолашної Місті‑ Мері – це обмежені, маргінальні опудала, яким не судилося отримати якихось пільг від життя, як, скажімо, тих, що їх отримують інваліди. Для них не влаштовуватимуть Параолімпійських ігор. Вони просто платять більшу частину податків, але не отримують навзамін спеціального меню в м'ясному ресторані. Для них не буде суперкомфортабельної душової кабінки. Не буде спеціального місця в голові автобуса. Не буде лобістів у Конгресі.

Ні, доля твоєї дружини – це аплодувати успіхам інших людей. У мистецькому коледжі Місті знала одну дівчину, яка наповнила кухонний міксер рідким будівельним розчином і ганяла цей міксер доти, поки мотор не згорів, чмихнувши хмариною ядучого диму. Таким чином вона продемонструвала своє ставлення до «кар’єри» домогосподарки. А тепер ця дівчина, мабуть, мешкає десь у мансарді і наминає екологічно чистий йогурт. Вона має купу грошей і може дозволити собі байдикувати, закинувши ногу на ногу.

А ще одна дівчина, яку Місті знала в коледжі, так та влаштовувала вистави в трьох діях, тримаючи ляльок у власному роті. То були костюмчики, які вона настромлювала на свій язик. Додаткові костюмчики вона тримала в роті – наче в театрі за кулісами. А під час зміни декорацій та костюмів можна було просто студити губи – як завісу в театрі опустити. Зуби були їй за рампу і підмостки. Всовуєш язика в новий костюм – і маєш іще один персонаж. Після вистави в трьох діях у цієї дівчини навколо рота утворювалися розтяжки. А її orbicularis oris розтягувався і деформувався.

Одного вечора, ставлячи в мистецькій галереї міні‑ версію «Найвеличнішої історії на світі», та дівчина ледь не загинула, коли маленький верблюдик прослизнув їй у горлянку. А тепер вона, напевне, огрібає грантові гроші з усього світу.

А Пітер, з його хвалебним ставленням до гарненьких будинків, що їх малювала Місті, як він помилився! Пітер, який казав їй, щоб вона стала затвірницею на острові і малювала лише те, що їй подобалося, – його порада накрилася великим мідним тазом.

Твоя порада, твоя похвала – усе накрилося гігантським мідним тазом.

Як послухати тебе, то Мавра Кінкейд чистила рибу на коптильні впродовж двадцяти років. Вона потроху навчала того й сього своїх дітей, полола город, а потім одного дня ні з того ні з сього сіла й намалювала шедевр. Ти ба, яка сука! Без університетського диплома, без навчання в мистецькому коледжі – взяла й прославилася назавжди! Нею захоплюються мільйони людей, які її навіть ніколи не бачили і не побачать.

До речі, погода сьогодні жорстка з короткочасними нападами ревнивої люті.

Щоб ти знав, Пітере, твоя мати все одно тварюка. Знайшла собі роботу з неповним робочим днем: працює в службі, що вишукує людям знятий із виробництва фарфоровий посуд з вицвілим візерунком. Колись вона почула, як одна відпочивальниця, стара багата дурепа, ходячий скелет у мішкуватому трикотажно‑ шовковому сарафані, сказала, сидячи за обіднім столом: «Який сенс бути багатою на цьому острові, якщо тут нема чого купити? »

Відтоді, як Ґрейс почула ці слова, вона не відставала від твоєї дружини, вмовляючи її повернутися до малювання. Щоб дати людям те, чим вони могли б похвалитися: дивіться, що у нас є! Наче Місті могла витягнути якийсь шедевр зі своєї дупи і повернути родині Вілмотів утрачене багатство.

Наче вона могла таким чином врятувати увесь острів.

Скоро день народження Теббі, тринадцять років, знаменна віха в її житті, а грошей на подарунок немає. Місті відкладає чайові, щоб зібрати досить грошей і повернутися до Текумзе‑ Лейк. Вони ж не зможуть увесь час жити в готелі «Чекайленд». Багаті люди буквально живцем з’їдають острів, і їй не хочеться, щоб Теббі зростала в злиднях, переслідувана багатими хлопцями, які привчать її до наркотиків.

Місті розраховує, що під кінець літа вони зможуть ушитися. Що ж стосується Ґрейс, то Місті не знає, як учинити. У твоєї матері, напевне, є подруги, у яких вона змогла б жити. До того ж є церква, там завжди будуть готові допомогти. Жіноче олтарне товариство.

Тут, у церкві, довкола них – мозаїчні святі, всі вони пронизані стрілами, проколоті ножами і підсмажувані на вогнищах. У цю мить Місті згадує про тебе. Про твою теорію страждання як шляху до божественного натхнення. Про історію Маври Кінкейд, яку ти мені розповів.

Якщо нещастя – це натхнення, то Місті мала б бути на його вершині.

Бо всі люди отут, у церкві, стоять навколішки і моляться за те, щоб вона почала малювати. Щоби вона стала їхньою спасителькою.

Святі довкола них усміхаються та творять чудеса у хвилини свого страждання, і Місті простягає руку й бере Псалтир. Один зі старих запилених Псалтирів, деякі з них – без обкладинки, з деяких звисають благенькі атласні стрічечки. Вона бере один із них навмання і розкриває. І нічого не знаходить.

Місті швидко гортає сторінки, але однаково нічого не знаходить. Самі лише молитви та псалми. Ніяких таємних послань, нашкрябаних на берегах.

Але коли вона вже хотіла покласти книгу назад, у очі їй кинувся напис, вирізаний у дерев'яній лавці якраз на тому місці, де лежав Псалтир, цей напис закриваючи: «Тікай із цього острова, бо потім не зможеш».

І підпис: «Констанція Бертон».

 

Восьме липня

 

На їхнє п’яте справжнє побачення Пітер покривав рогожкою і вставляв у рамку картину, яку щойно написала Місті.

А ти, Пітере, ти все приказував: «Оце те, що треба. Саме та картина. Їй судилося висіти в музеї».

Та картина – то був ландшафтний пейзаж із будинком, оточеним з усіх боків верандою та затіненим деревами. В його вікнах висіли мереживні штори. За парканом з білих кілочків буяли троянди. Крізь промені сонячного світла неслися голубі птахи. З одного кам’яного димаря вилася цівочка диму. Місті та Пітер зайшли до крамниці рамок біля студмістечка, і вона стала спиною до фасадного вікна, щоб ніхто не зазирнув.

Місті й ти.

Вона стояла спиною, щоб ніхто не побачив її картини.

Її підпис був унизу, під парканом з білих кілочків: «Місті‑ Мері Кляйнман». Бракувадо лише усміхненої пички. І маленького сердечка замість хвостика над буквою «й».

– Хіба що в музеї кічу, – відказала вона. Ця картина була лише покращеним варіантом того, що вона малювала ще з дитинства. І дивитися на неї було навіть неприємніше, ніж споглядати власне зображення, де вона була б намальована огидно товстою й оголеною. Ось воно, тривіальне маленьке серце Місті‑ Мері Кляйнман. Солодкаво‑ сиропні мрії бідної, одинокої шестирічної дитини, якою вона залишиться довіку. Її зворушлива й жалюгідна душа з гарненьких фальшивих діамантів.

Маленька банальна таємниця про те, що давало їй щастя.

Місті невпинно позирала через плече – щоб ніхто не піддивився. Щоб ніхто не побачив її справжню, дуже тривіальну і заштамповану душу, намальовану ось тут акварельними фарбами.

А Пітер, дай йому Бог здоров’я, Пітер просто обрізав рогожку і відцентрував на ній картину.

Ти взяв та й обрізав підкладку.

Закріпивши лобзик на верстакові в крамниці, Пітер обрізав рогожку з кожного боку по довжині рамки. Потім поглянув на картину, осміхнувшись одним боком свого обличчя – то великий щелепний м’яз потягнув догори куточок його рота. Злегка піднявши брову на тому ж боці обличчя, він сказав: «У тебе ідеально вийшли поручні на ґанку».

А надворі по тротуару пройшла повз крамницю одна дівчина з мистецької школи. Її найновішим «твором» був плюшевий ведмедик, напханий собачим гівном. Засовуючи його всередину, вона вдягла такі товсті гумові рукавички, що в неї ледь згиналися пальці. Ця студентка твердила, що краса – це омертвіла концепція. Поверхова. Оманлива. Тому вона взялася розробляти нову жилу. Новий аспект класичної дадаїстської теми. У своїй художній студії вона перше випотрошила маленького плюшевого ведмедика, розрізавши його штучне хутро як при розтині у трупарні, щоб потім перетворити нещасну тваринку на мистецький витвір. Гумові рукавички були вимазані смердючим коричневим гівном, тому їй було дуже важко втримати в пальцях голку з червоною хірургічною ниткою. І все це мало назву: «Дитячі ілюзії».

Інші юнаки та дівчата з мистецької школи, діти з багатих родин, діти, які подорожували світом і бачили справжнє мистецтво в Європі та Нью‑ Йорку, усі вони «творили» в такому ж дусі.

А ще один хлопець у групі Місті, так той мастурбував і намагався наповнити спермою свинку‑ копилку до кінця навчального року. Він жив на дивіденди з довірчого фонду. Була також одна дівчина, яка випивала темпери різних кольорів, а потім запивала їх сиропом таволги, щоб виблювати на полотно свій шедевр. На заняття вона приїздила на італійському мопеді, який коштував більше, ніж той автопричіп, у якому зростала Місті.

Того ранку в крамниці Пітер припасував докупи кути рамки. Наквацювавши голі пальці клеєм, він просвердлив у кожному куті отвір для шурупа.

І досі стоячи між верстаком та вікном, закриваючи світло, Місті спитала:

– Ти і справді вважаєш, що картина гарна?

І Пітер відповів:

– Ти навіть не уявляєш наскільки…

Так, ти це сказав.

Пітер зауважив:

– Ти застуєш мені світло. Мені погано видно.

– Я не хочу відходити, – пояснила йому Місті. – Бо люди на вулиці можуть помітити.

Усе це собаче лайно, сперма, блювотиння… Водячи різцем по склу, не зводячи очей з маленького ріжучого коліщатка, Пітер, за вухом якого стримів олівець, мовив:

– Навіть коли щось смердить блювотиною, то це ще не значить, що перед тобою – витвір мистецтва.

З тріском розломивши скло навпіл, Пітер сказав:

– Гівно – це естетична банальність. – І розповів, як італійський художник П’єро Манцоні закатував у банки власне гівно, причіпляв бирку «Гівно художника, чистог та – 100 %» – і люди купували його.

Пітер удивлявся у свої зайняті роботою руки так уважно, що Місті теж мимоволі стала вдивлятися і кинула пильнувати вікно. Позаду них дзеленькнув дзвінок. Хтось увійшов до крамниці. На верстат упала ще одна тінь.

Не підводячи очей, Пітер кинув:

– Привіт.

А отой хлопець, що увійшов, відповів йому:

– Привіт.

Пітерів приятель був, мабуть, його ж віку, світловолосий, з клаптиком волосся на підборідді, який, однак, важко було назвати бородою. Іще один студент із мистецької школи. Іще один багатий молодик із острова Чекайленд. Хлопець став поруч, уп’явся на картину, що лежала на верстаті, і посміхнувся такою ж, як у Пітера, кривою посмішкою. Посмішкою людини, яка глузує над тим, що у неї виявили рак. Посмішкою людини, що стоїть перед розстрільною командою, складеною з блазнів, хоча в руках у тих блазнів – справжнісінькі гвинтівки.

Не підводячи очей, Пітер м’яко натиснув на скло і вставив його в нову рамку. І спитав:

– Бачиш, що я мав на увазі, коли розповідав про цю картину?

Приятель поглянув на будинок із круговою верандою, штахетний паркан та голубих птахів. Потім – на ім’я, Місті‑ Мері Кляйнман. Злегка посміхнувшись, він похитав головою і сказав:

– Так, це і справді будинок Тапперів.

То був будинок, який Місті придумала. Вигадала.

В одному вусі приятеля стирчала одинока сережка. Іще одна фальшива коштовність у стилі чекайленд, притаманному друзям Пітера. Занурена у волосся, то була чудернацька золота філігрань довкола великої червоної серцевини з фініфті. Вона блищала рубінами та мерехтіла кришталевими діамантами на золотистому фоні. Хлопець жував гумку. Судячи із запаху – м’ятну.

Місті сказала:

– Привіт. Мене звуть Місті.

А приятель поглянув на неї і посміхнувся тією ж самою посмішкою приреченості. Жуючи гумку, він спитав:

– Так це – вона? Ота загадкова панянка?

Засовуючи картину в рамку під скло і не відриваючи очей від своєї роботи, Пітер відповів:

– Боюсь, так воно і є.

Не зводячи пильного погляду з Місті, стрибаючи очима з однієї частини її тіла на іншу, з рук на ноги, з обличчя – на груди, приятель Пітера схилив набік голову і вивчально придивився ще раз. Не перестаючи жувати гумку, спитав:

– А ти певен, що вона підходяща?

Якась сорочача частина натури Місті, та маленька принцеса, що в ній іще жила, не зводила очей з блискучої червоної сережки хлопця. Іскриста серцевина з фініфті. Поблиск червоного вогню з кришталевих рубінів.

Пітер уставив ззаду картини підпорний шматок картону і заклеїв по краю липкою стрічкою. Проводячи великим пальцем по стрічці, щоб щільніше її притиснути, він сказав:

– Ти ж бачив картину.

Зупинившись, він вдихнув, роздувши груди, а потім повільно видихнув і сказав:

– Боюсь, вона і є найпевнішим варіантом.

А Місті, Місті аж прикипіла очима до плутанини світлого волосся приятеля Пітера. У червоному блиску сережки їй бачилися новорічні вогники та свічечки в торті, що подають на день народження. У світлі, що падало з вікна крамниці, ця сережка була як феєрверк на Четверте липня, як букети троянд на День святого Валентина. Дивлячись на ці іскорки, вона забула, що має руки, обличчя й ім’я.

Вона забула про те, що треба дихати.

Пітер мовив:

– А що я тобі казав, старий?

Він помітив, що Місті потрапила під чари червоної сережки, і зауважив:

– Я ж казав, що вона не може встояти перед стародавньою біжутерією.

Світловолосий хлопець помітив, що Місті витріщилася на нього, і його блакитні очі зиркнули вбік, куди прикипіли очі Місті.

В іскристості кришталю їй ввижалися іскри шампанського, якого вона жодного разу не куштувала. Там були іскри пляжного багаття, що злітали, звиваючись, до літнього зоряного неба, яке Місті тільки й могла, що нафантазувати. Там було мерехтіння кришталевих канделябрів, які вона малювала в уявних прихожих.

То була туга та ідіотська потреба бідної самотньої дитини. Якась тупа, темна частина її, частина явно неартистична, а навпаки, ідіотична, саме та її частина й закохалася в оту сережку, в її яскравий та розкішний блиск. То був блиск солодкого льодяника. Льодяника на кришталевому блюді. Блюді в будинку, в якому вона ніколи не була. Нічого глибокого чи проникливого. То було те, що ми запрограмовані обожнювати. Блискітки й райдуги. Персні та браслети, які вона б проігнорувала, якби була достатньо вихованою та освіченою.

А блондин, приятель Пітера, підняв руку і помацав своє волосся, а потім – вухо. Щелепа його відвисла так швидко, що жувальна гумка випала на підлогу.

Твій приятель.

А ти сказав:

– Обережніше, ти, опудало, бо мені починає здаватися, що ти хочеш її в мене вкрасти…

А твій друг, похапливо ворушачи пальцями, занурив їх у своє волосся і сіпонув за сережку. Від уривчастого звуку, що. пролунав як хлопок шампанського, усі аж підскочили.

Коли Місті розплющила очі, хлопець‑ блондин стояв, простягнувши їй руку із сережкою, а його блакитні очі повнилися слізьми. Його розірвана мочка звисала, роздвоєна, двома клаптиками, і з обох кінчиків капала кров.

– Ось, – сказав він. – Візьми. – І кинув сережку на верстат. Вона упала, бризкаючи довкола іскрами золота і фальшивих рубінів – та кров’ю.

Нагвинчуваний зворотний бік і досі тримався. Він був такий старий, що золота його частина позеленіла. Хлопець відірвав сережку так швидко, що разом із нею висмикнув і жмутик свого світлого волосся. Кожна вирвана з корінням волосинка і досі мала на своєму кінчику м’яку білу цибулинку.

Хлопець усміхнувся, а по його притиснутих до вуха пальцях стікала кров. Піднявши брови зморщувальним м’язом, він сказав:

– Вибач, Піте. Схоже, що тобі справді поталанило.

А Пітер підняв картину – закінчену і взяту в рамку.

З підписом Місті в нижній частині.

З підписом твоєї майбутньої дружини. З її дрібною буржуазною душею. Твоя майбутня дружина вже простягнула руку до закривавленої штучки, що випромінювала червонясті іскри.

– Еге ж, – мовив Пітер. – Мені просто офігенно поталанило.

Затиснувши однією рукою вухо, яке і досі кровоточило, – а кров стікала по руці і капала з його гострого ліктя, – приятель Пітера відступив на кілька кроків. Другою рукою він відчинив двері. Потім кивнув на сережку й сказав:

– Візьми її собі. Як подарунок на весілля. – І з цими словами покинув крамницю.

 

Дев’яте липня

 

Сьогодні увечері Місті вкладає твою доньку спати, а Теббі раптом і каже:

– У нас із бабцею Вілмот є таємниця.

До речі, бабця Вілмот знає таємниці кожного.

Ґрейс сидить у церкві на службі, штурхає Місті ліктем і розповідає їй, як Бертони, що мешкають у будинку з вікном‑ розеткою, допомагали матеріально своїй бідній нещасній невістці. Ну, а правда полягає в тому, що Констанція Бертон кинула малювати і спилася до смерті.

Ось – два століття острівної ганьби та злиднів, і твоя мати може розповісти про це якнайдокладніше. Залізні литі лави на Торговій вулиці – ті, що зроблені в Англії, – вони залишилися в пам’яті Маври Кінкейд, яка потонула, намагаючись проплисти шість миль до материка. А італійський фонтан на вулиці Парсон – то на честь чоловіка Маври.

Її вбитого чоловіка, за словами Пітера.

За твоїми словами.

Усе сільце Чекайленд – це їхня спільна кома.

Між іншим, матінка Вілмот переказує тобі найщиріші вітання і свою любов.

Та от тільки чомусь не хоче тебе відвідувати.

Умостившись під ковдрою в ліжку, Теббі повертає голову, дивиться у вікно і питає:

– А ми можемо вибратися на пікнік?

Нам це не за достатками, але на випадок твоєї смерті матінка Вілмот уже підібрала питний фонтанчик з міді та бронзи, виконаний у формі статуетки оголеної Венери, що їде в дамському сідлі з черепашки молюска.

Коли Місті перевезла їх до готелю «Чекайленд», Теббі прихопила із собою свою подушку. Кожен з них прихопив щось своє. Твоя жінка теж узяла із собою твою подушку, бо вона пахне тобою.

У кімнаті Теббі Місті сидить скраєчку ліжка і пригладжує пальцями доньчине волосся. У Теббі батькове довге чорне волосся та блакитні очі.

Твої блакитні очі. У неї маленька кімната; де вона живе разом зі своєю бабусею поруч з кімнатою Місті в мансардному коридорі готелю.

Майже всі старовинні родини поздавали в оренду свої будинки і переїхали до готельної мансарди. На стінах кімнат – шпалери з вицвілими трояндами. Шпалери відстають від стіни на кожному шві. У кожній кімнаті є іржава раковина та невеличке дзеркало, пригвинчені до стіни. У кожній кімнаті – два чи три залізних ліжка з облупленою фарбою та матрацами, м’якими та продавленими посередині. Це тісні кімнати під похилими стелями, з маленькими віконцями та слуховими вікнами, схожими на собачі будки в крутому дахові готелю. Ця мансарда як барак, як табір біженців для дрібномаєтного білого дворянства, такого милого й розважливого. Люди, чиї предки народились у феодальних помістях, тепер ходять до спільного клозету в кінці коридору.

Цього літа ці люди, які ніколи не працювали, обслуговують столики. Наче цього літа у всіх водночас скінчилися гроші і тепер кожен остров’янин голубої крові підробляє носієм поклажі в готелі. Прибирає готельні номери. Чистить черевики. Миє посуд. Сервісна індустрія блакитнооких блондинок із блискучим волоссям та довгими ногами. Життєрадісйих, ввічливих, завжди готових принести чисту попільничку та відмовитися від чайових.

Твоя родина – твоя донька, дитина й матір – усі вони сплять у провислих панцирних ліжках з облізлою фарбою, під похилими стінами та серед купи прихоплених із собою срібних та кришталевих реліквій свого колишнього життя – світського та благородного.

Лишень уяви собі: усі ці представники острівних родин усміхаються та насвистують! Наче це якась пригода. От ідіоти. Наче вони прийшли до сервісної індустрії просто так, на екскурсію. Наче їм до скону не доведеться робити оту марудну роботу – кланятися та прибирати кімнати, їм та їхнім дітям. Наче новизна всього цього не вивітриться вже наступного місяця. І вони не бовдури. Просто нікому з них ніколи не траплялося бути бідним. Не так, як твоїй дружині, яка знає, як на вербі груші ростуть і де раки зимують. Знає, що таке їсти залежалий надлишковий сир, реалізований із державних комор. Пити порошкове молоко. Носити черевики з негнучкими, наче залізними носками та працювати від дзвінка до дзвінка.

Сидячи собі з Теббі, Місті питає:

– Ну і що ж то за таємниця?

А Теббі відказує:

– Не скажу.

Місті підтикає ковдру дівчині під плечі, стару підковдру та ковдру, запрані так, що від них тільки й лишилися, що сірі нитки та запах хлорки. Лампа біля ліжка Теббі – то її рожевий фарфоровий світильник, розписаний квітами. Вони принесли його з будинку. Більша частина її книжок – теж тут, ті, що знадобляться. Вони принесли також її малюнки з клоунами і розвішали на стінах.

Бабусине ліжко так близько, що Теббі може простягнути руку і доторкнутися до стьобаної ковдри з нашитими на неї вельветовими смужками зі старих великодніх суконь та новорічних одежин столітньої давнини. На подушці лежить бабусин щоденник у шкіряній палітурці з написом «Щоденник», витисненим на обкладинці золотистими літерами із завитушками. Усі таємниці Ґрейс Вілмот замкнені в ньому.

Місті каже:

– Ану постривай, не рухайся, сонечко, – і знімає випалу вію зі щоки Теббі. Місті тре вію між пальцями. Вона довга, як і вії її батька.

Твої вії.

Ліжко Теббі та ліжко її бабусі утворюють щось на кшталт двоспального ліжка, і тому місця в кімнаті лишається мало. Матінка Вілмот узяла із собою свій щоденник. Його та швейний кошик, повний декоративних ниток. Там містяться також в’язальні спиці, в’язальні гачки та гачки для вишивання. Буде їй що робити, коли вона сидітиме у вестибюлі зі своїми старими подругами чи на бульварі над пляжем у гарну погоду.

Твоя матір – така ж, як і всі інші представники добрих древніх родин, які виставляють свої повозки в коло, збираючись відбивати облогу жахливих чужинців.

Хоч би який дурний вигляд це мало, але Місті взяла із собою своє художницьке приладдя. Світлу дерев’яну скриньку з фарбами та акварелями, свій папір та пензлики; все це складено купою в кутку її кімнати.

І Місті питає:

– Теббі, сонечко, а тобі не хотілося б перебратися до твоєї бабусі Кляйнман у Текумзе‑ Лейк?

А Теббі крутить головою на подушці туди‑ сюди – ні! Потім зупиняється й каже:

– Бабця Вілмот сказала мені, чому татко увесь час був такий нещасний і затраханий.

Місті каже:

– Будь ласка, не кажи «затраханий», прошу тебе.

До речі, бабця Вілмот оце внизу, грає у бридж зі своїми старими подругами, сидячи перед великим годинником в обшитій дерев’яними панелями кімнаті поруч з вестибюлем. Найгучніший звуку цій кімнаті – цокання великого маятника, який гойдається туди‑ сюди, туди‑ сюди. Грає у бридж або сидить у великому червоному розкладному кріслі біля вестибюльного каміна і читає книгу, схиляючись зі збільшувальним склом над кожною сторінкою.

Теббі висовує підборіддя з‑ за краєчка сатинової ковдри і каже:

– Бабця сказала мені, чому татко не любить тебе.

А Місті відказує:

– Звичайно ж, твій татко любить мене.

Звичайно ж, вона бреше.

За маленьким слуховим вікном кімнати розбиваються хвилі, виблискуючи у вогнях готелю. Далеко на узбережжі видніється темний силует мису Чекайленд‑ Пойнт, що не являє собою нічого, окрім лісу та скель, що випнулися в мерехтливий океан.

Місті підійшла до вікна, вперлася пальцями в підвіконня і каже:

– Нехай лишається відкритим чи зачинити?

Біла фарба на підвіконні здулася і лущиться, і Місті відколупує її, піддіваючи нігтем.

Крутячи головою на подушці, Теббі відказує:

– Та ні, мамо, бабця Вілмот каже, що татко ніколи насправді тебе не кохав. Він лише вдав кохання, щоб привезти тебе сюди і змусити залишитися.

– Привезти мене сюди? – перепитує Місті. – На острів Чекайленд? – Двома пальцями вона відшкрібає здуті лушпайки білої фарби. Під ними – коричневе потускніле дерево підвіконника. Місті питає:

– А що ще бабуся тобі розповідала?

І Теббі відповідає:

– Вона казала, що ти станеш славетною художницею.

Шкода, що теорія мистецтва не вчить, як надмірний комплімент може бути гіршим за ляпас в обличчя. Місті – славетна художниця! Велика товста Місті, цариця рабів.

Біла фарба відлущується якимось візерунком, а радше не візерунком, а словами. Воскова свічка, жирний палець, а може, гуміарабік – і під фарбою з’явилося послання‑ негатив. Хтось давно написав тут щось невидиме, до чого так і не присохла фарба.

Теббі піднімає пасма свого волосся і дивиться на їхні кінчики. Кінчики так близько до очей, що вони зійшлися на переніссі. Теббі дивиться на свої нігті на руках і мовить:

– Бабця каже, що нам треба поїхати на пікнік на мис.

Океан мерехтить, яскравий, як та дешева біжутерія, що її носив Пітер у мистецькій школі. Мис Чекайленд‑ Пойнт – це просто чорнота. Порожнеча. Діра у всьому сущому.

Біжутерія, яку ти носив у мистецькій школі.

Місті перевіряє, чи замкнене вікно, і змітає відлущені шматочки фарби собі в долоню. У мистецькій школі вивчають симптоми отруєння свинцем у дорослих, серед них утома, смуток, слабкість та дурість – ці симптоми проявлялися у Місті більшу частину її дорослого життя.

А Теббі каже:

– Бабця Вілмот наполягає, що всі хотітимуть роздобути твої картини. Каже, що ти писатимеш картини, за які будуть битися відпочивальники.

Місті відказує:

– Добраніч, дорогенька.

А Теббі не вгамовується:

– Бабця Вілмот каже, що ти знову зробиш нас багатою родиною.

Затиснувши в руці лушпайки фарби, Місті вимикає світло.

Послання на підвіконні, де відлущилася фарба, каже: «Ти помреш, коли вони тебе позбудуться», і підпис: Констанція Бертон.

А коли Місті відколупала ще трохи фарби, то з’явився іще один напис: «Ми всі помремо».

Нахилившись, щоб вимкнути рожевий китайський нічник, Місті питає:

– Який подарунок ти хочеш на свій день народження на тому тижні?

А Теббі відповідає тоненьким голосочком у темряві:

– Я хочу пікнік на мисі і щоб ти знову почала малювати.

І Місті каже тому тоненькому голосочку:

– Засинай, – і цілує його на добраніч.

 

Десяте липня

 

На їхнє десяте побачення Місті спитала Пітера, чи не підмінив він її протизаплідні пігулки.

Вони були в помешканні Місті. Вона працювала над новою картиною. Працював телевізор з якоюсь увімкненою іспанською мильною оперою. Нова картина являла собою високу церкву, збудовану з тесаного каменя. Її дзвіниця була вкрита міддю, яка окислилася і стала темнозеленою. Мозаїчні вікна мали складну конфігурацію – як павутина.

Малюючи яскраво‑ блакитні двері церкви, Місті сказала: «Я не дурепа. Багато хто з жінок помітив би різницю між справжніми протизаплідними пігулками та маленькими коричними цукерками, якими ти їх підмінив».

Пітер узяв її останню картину, будинок із біленьким штахетником, ту, яку він сам оздобив рамкою, і засунув її під свій старий мішкуватий светр. Наче вагітний великою квадратною дитиною, він ходив перевальцем по кімнаті Місті. Випроставши руки по боках, він стискав картину ліктями, не даючи їй випасти.

А потім якось швидко ворухнув руками – і картина випала. За коротку, як стук серця, мить, коли картина, здавалося, мала впасти, а скло – розбитися і розлетітися на друзки, Пітер упіймав її, затиснувши між руками.

Ти упіймав її. Упіймав картину Місті.

Вона спитала:

– Що ти, в біса, робиш?

А Пітер відказав:

– У мене є план.

А Місті йому каже:

– Я не збираюся мати дітей. Я збираюся стати художницею.

А в телевізорі чоловік затопив у пику жінці, та впала на підлогу і не вставала, а лежала й облизувала розбиті губи, при цьому її груди, обтягнуті тугим светром, то піднімалися, то опускалися. За фільмом ця жінка була працівником поліції. Пітер і слова не знав іспанською. Тому він і любив мексиканські серіали, бо в уста їхніх героїв можна було вкласти будь‑ яке значення.

Запихаючи картину назад під светр, Пітер спитав:

– Коли?

А Місті перепитала:

– Що коли?

Картина знову випала, і він знову її спіймав.

– Коли ти збираєшся стати художницею? – спитав він.

За що ще можна любити мексиканські серіали – так це за ту швидкість, з якою в них вирішуються будь‑ які проблеми та кризи. Одного дня чоловік та жінка рубають один одного тесаками. А наступного дня вони вже в церкві – стоять навколішки зі своєю малою дитиною. Руки складені в молитві. Люди терпіли одне від одного найгірше – побої та образи. Такий варіант розв’язання конфлікту, як розлучення чи аборт, ніколи не передбачався сценарієм.

І Місті не знала, чи то любов, чи то вже просто інерція.

Тож коли вона закінчить мистецький коледж, сказала вона, то стане художницею. Коли вона збере докупи свій творчий доробок і знайде галерею для виставки. Коли вона продасть кілька картин. Місті намагалася бути реалістом. Може, вона викладатиме мистецтво на рівні середньої школи. Або працюватиме технічною кресляркою чи ілюстратором. Знайде щось практичне. Не всім же судилося стати відомими художниками.

Засовуючи картину під светр, Пітер мовив:

– Ти можеш стати відомою.

А Місті сказала, щоб він замовк. Просто замовк – і все.

– Але ж чому? – спитав він. – Це ж правда.

Не відриваючи очей від телевізора, Пітер, вагітний картиною, сказав:

– Ти така талановита. Ти можеш стати найславетнішою художницею свого покоління.

Дивлячись мексиканський рекламний ролик якоїсь пластмасової іграшки, Пітер додав:

– З твоїм талантом ти приречена на те, щоб стати великим художником. У школі ти лише марнуєш час.

Словам і речам, які ти не розумієш, ти можеш надати будь‑ якого значення.

Картина знову випала, і Пітер знову її впіймав. І сказав:

– Усе, що ти маєш робити, – це малювати.

Можливо, саме за це Місті його й покохала.

Покохала тебе.

Тому що ти вірив у неї більше, аніж вона сама. Ти очікував від неї більшого, аніж вона сама від себе.

Вимальовуючи маленькі золоті деталі на дверях церкви, Місті сказала:

– Можливо. – І додала: – Але саме через це я не хочу дітей…

Між іншим, це було буцімто прикольно. Поміняти всі протизаплідні пігулки малесенькими цукерками у формі сердечка.

– Ти тільки вийди за мене заміж, – сказав Пітер. – І ти станеш іще однією великою художницею Чекайлендської школи. Мавра Кінкейд та Констанція Бертон.

Місті сказала, що дві художниці – це ще не школа.

А Пітер відказав:

– Три, включно з тобою.

Мавра Кінкейд, Констанція Бертон і Місті Кляйнман.

– Місті Вілмот, – виправив її Пітер, укладаючи картину під светром.

Саме так і сказав.

А в телевізорі чоловік без перестану кричав: «Te amo, te ато! », спускаючи по східцях якусь темноволосу дівчину з карими очима та довгими, як пташині пера, віями.

Картина випала з‑ під светра, і Пітер знов її спіймав. А потім підступив до Місті, яка виписувала дрібні деталі високої кам’яної церкви – плями зеленого моху на покрівлі та цятки червоної іржі на ринвах. І він сказав:

– В оцій церкві, саме в ній, ми поберемося.

А маленька й дурна‑ дурненька Місті відказала, що то вона придумала церкву. Що насправді такої церкви не існує.

– Це ти так думаєш, – відповів Пітер. Він поцілував її в шию і прошепотів: – Ти лишень вийди за мене заміж, і остров'яни влаштують тобі таке бучне весілля, якого ніхто й за сто років не бачив.

 

Одинадцяте липня

 

Уже перша ночі, і внизу, у вестибюлі, вже немає нікого, сама лише Полет Гайленд сидить за столиком. Ґрейс Вілмот розкаже вам, що Полет стала на прізвище Гайленд через одруження, а до того вона була Петерсен, хоча матір її була представницею родини Німанів, нащадків одного з відгалужень родини Тапперів. Колись то значило великі старовинні капітали, а тепер Полет працює реєстратор; кою в готелі.

У дальньому протилежному кутку вестибюлю в червоному розкладному кріслі біля каміна сидить Ґрейс і читає.

Обстановка у вестибюлі готелю «Чекайленд» складалася десятиріччями, шар за шаром. Сад. Парк. Вовняний килим – це зелений мох на гранітних плитах, видобутих у кар’єрі неподалік. Блакитний килим, що спадає по східцях, – це водоспад між сходовими маршами, що стрибає вниз зі сходинки на сходинку. Горіхові дерева, вистругані, відполіровані і зіставлені докупи, утворюють ліс бездоганних квадратних колон, прямі ряди темних блискучих дерев, що тримають на собі купол із гіпсової листви та купідонів.

Кришталева люстра на стелі кидає потужний стовп яскравого світла, який пробивається в цю лісову просіку. Кришталеві висульки здаються знизу такими маленькими та мерехтливими, але коли ти видряпуєшся високою драбиною, щоб протерти люстру від пилу, то бачиш, що кожна «висулька» є завбільшки з твій кулак.

За впадинами та складками зеленого шовку майже не видно вікон. Удень ці штори перетворюють сонячне світло на зелену тінь. Дивани та крісла аж занадто м’які, вони оббиті матеріалом із зображенням квітчастих кущів і волохатяться довгими китичками по нижньому краю. Вогонь у каміні такий великий і сильний, наче багаття на привалі. А весь вестибюль – цілий острів у мініатюрі. Острів у приміщенні. Рай.

До речі, саме в такому ландшафті Ґрейс почувається найбільш комфортно. Навіть комфортніше, ніж удома. У своєму будинку.

У твоєму будинку.

А посеред вестибюлю між столиків та диванів пробирається Місті, і Ґрейс підводить на неї очі. Вона каже:

– Місті, ходи сюди і сядь біля каміна. – А потім знову втуплюється в книжку й додає: – У тебе й досі болить голова?

Але у Місті не болить голова.

На колінах у Ґрейс лежить її розкритий щоденник у червоній шкіряній обкладинці; вона витріщається в рядки і питає:

– Яке сьогодні число?

Місті відповідає.

Вогонь у каміні догорів, і дрова перетворилися на шар помаранчевих тліючих головешок на решітці. Ноги Ґрейс, взуті в коричневі гостроносі черевики, звисають донизу, не торкаючись підлоги. Її голова з довгими сивими кучерями схиляється над книгою, що лежить у неї на колінах. Поруч з кріслом стоїть увімкнений торшер, і його світло відбивається від блискучого збільшувального скла, яке Ґрейс тримає над сторінкою.

Місті каже:

– Матінко Вілмот, нам треба поговорити.

Ґрейс перегортає пару сторінок і відказує:

– О Господи, це вже я помилилася. У тебе голова розболиться тільки післязавтра.

А Місті заглядає їй в обличчя й питає:

– Як ви смієте настроювати проти мене мою дитину і робити її нещасною?

Ґрейс відриває очі від книги, і її обличчя від подиву аж видовжується. Щелепа відвисла так сильно, що її шия зібгалася в складки від вуха до вуха. То її поверхнева м’язово‑ апоневротична система. Її підборідний жир. Її зморщені платизмальні смуги поперек шиї.

Місті питає:

– І чому це ви почали навіювати Теббі, що я начебто невдовзі стану відомою художницею? – Вона озирається, переконується, що вони у вестибюлі самі, і знову каже: – Я офіціантка, я тримаю дах над вашими головами, і цього цілком достатньо. Я не хочу, щоб ви забивали моїй дитині голову сподіваннями, які я не зможу зреалізувати. – Затамовуючи від хвилювання подих, Місті питає: – Невже ви не розумієте, в яке ідіотське, становище ви мене ставите?

А рот Ґрейс розпливається широкою поблажливою усмішкою, і вона відказує:

– Але ж, Місті, річ у тім, що ти й справді станеш відомою.

Усмішка Ґрейс – як театральна завіса. Вечір прем’єри. Ґрейс піднімає над собою завісу. Розкривається.

А Місті каже:

– Ні, не стану. Бо не зможу. – Вона звичайна людина, яка житиме й помре непоміченою, нічим не уславленою. Посередність. Утім, це не така вже й трагедія.

Ґрейс заплющує очі. Не перестаючи усміхатися, каже:

– Та ні, ти прославишся, як тільки…

Але Місті перериває її:

– Зупиніться. Просто замовкніть – і все. – І додає: – Вам легко збурювати надії в душах‑ інших людей. Та хіба ж ви не бачите, що натомість ви їх руйнуєте? Я дуже вправна офіціантка. Якщо ви не помітили, то скажу: ми вже не панівний клас. Ми не вершечок пагорба.

Пітере, проблема твоєї матері в тому, що їй ніколи не доводилося жити в трейлері. Ніколи не доводилося стояти з продуктовими картками в бакалійній крамниці. Вона не знає, що то таке бути бідним, не знає і не хоче знати.

Місті каже, що краще б їм виховати Теббі так, щоб вона влилася в цю економіку, щоб змогла знайти собі роботу у світі, який вона успадкує. Нема нічого ганебного в обслуговуванні столиків. Або прибиранні кімнат.

Ґрейс робить у щоденнику закладку з мереживної стрічки. Потім підводить очі й питає:

– А чому ж ти тоді п’єш?

– Тому що я люблю вино, – відповідає Місті.

А Ґрейс каже:

– Ти п’єш і знаєшся з різними чоловіками, щоб придушити свій страх.

Кажучи «різні чоловіки», вона, вочевидь, має на увазі Ангела Делапорте. Чоловіка в шкіряних штанях, який збирається орендувати будинок Вілмотів. Ангела Делапорте – з його графологією та фляжкою доброго джину.

А Ґрейс каже їй:

– Я знаю, що в тебе в душі. – І, склавши руки на обкладинці щоденника, що лежить у неї на колінах, продовжує: – Ти п’єш, бо хочеш самовиразитися, але боїшся.

– Ні, – відказує Місті. Вона схиляє голову на плече і скоса дивиться на Ґрейс. І каже: – Ні, ви не знаєте, що у мене в душі.

Згасаюче багаття в каміні поруч із ними видає хлопок і кидає спіраль іскор до димаря. Повз камінну полицю пропливає запах диму. То їхнє табірне вогнище.

– Учора, – каже Ґрейс, читаючи зі щоденника, – ти почала відкладати гроші, щоб повернутися до свого рідного міста. Ти збираєш ці гроші в конверті, а конверт засовуєш під килим біля вікна своєї кімнати.

Ґрейс підводить очі, піднімає брови, і її зморщувальний м'яз збирає в складки поцятковану шкіру на її лобі.

А Місті питає:

– Ви що – за мною шпигували?

Та Ґрейс посміхається. Легенько ляснувши збільшувальним склом по сторінці щоденника, вона каже:

– Та це ж написано у твоєму щоденнику.

Місті заперечує:

– Але ж то – ваш щоденник. Ви ж не можете писати щоденник іншої людини.

Знай, Пітере, що стара карга шпигує за Місті і вписує все у свій гросбух у червоній шкіряній обкладинці.

А Ґрейс знову посміхається. І каже:

– Я його не пишу. Я його читаю. – Перегорнувши сторінку, вона наводить своє збільшувальне скло і каже: – О, завтрашній день обіцяє бути цікавим. У щоденнику йдеться, що ти зустрінеш приємного полісмена.

До речі, завтра Місті має поміняти замок у своїх дверях. І чим швидше, тим краще.

Місті каже:

– Помовчте. Ось візьміть і помовчте. Ми говорили про Теббі, тож чим швидше вона навчиться жити правильним життям з нормальною щоденною роботою і забезпеченим стабільним майбутнім, як у всіх простих людей, тим щасливішою вона буде.

– У конторі працювати, еге ж? – питає Ґрейс. – Чи собак вигулювати? До речі, за це непогано платять. Кожного тижня. Через це ти і п’єш, еге ж?

Твоя матір.

До речі, вона заслужила на оце.

І ти заслужив на оце.

Місті відказує:

– Ні, Ґрейс. Я п’ю, бо я вийшла заміж за дурного, лінивого та відірваного від реальності мрійника, якого зростили в думці, що він одного дня ожениться на знаменитій художниці, і який так і не зміг пережити свого розчарування. – Місті помовчала, а потім знову каже: – Ти, Ґрейс, це ти геть зіпсувала власну дитину, і я не дозволю тобі зіпсувати мою.

Нахилившись так близько, що стало видно пудру в зморшках Ґрейс, її ритими та схожі на павутиння рисочки, де червона кров помади стікає в зморшки довкола рота, Місті каже:

– Негайно припини брехати моїй доньці, бо клянуся – зберу свої речі, візьму із собою Теббі і завтра ж ушиюся із цього острова.

А Ґрейс дивиться повз Місті, наче бачить щось позаду неї. І каже:

– Та ні, Місті, ти цього не зробиш, бо вже надто пізно.

Місті обертається, а за нею стоїть реєстраторка Полет, у білій блузці та темній складчастій спідниці. Полет мовить:

– Вибачте, місіс Вілмот?

Разом – і Ґрейс, і Місті – вони хором відказують:

– Що?

А Полет відповідає:

– Не хотілося вас турбувати, але мені треба підкинути дров у камін.

Ґрейс закриває щоденник у себе на колінах і каже:

– Полет, допоможіть нам розв'язати нашу суперечку.

Піднявши одну брову м’язом frontalis, Ґрейс питає:

– Вам не здається, що Місті не слід баритися і пора приступати до написання свого шедевра?

А погода сьогодні частково сердита, з можливістю відмов та ультиматумів.

І Місті обертається, щоб піти. Але, трохи обернувшись, зупиняється.

А хвилі за вікном сичать і вибухають.

– Дякую, Полет, – каже Місті. – Але пора вже всім на цьому, острові збагнути, що я так і помру великою товстою нікчемою.

 

Дванадцяте липня

 

Якщо тобі цікаво, то твій приятель із мистецької школи, з довгим світлим волоссям, ну, отой хлопець, що порвав собі вухо, намагаючись подарувати Місті свою сережку, так отой хлопець уже лисий, як коліно. Його звуть Віл Таппер, і він працює на поромі. Він – твого віку, а мочка його вуха так і висить, двома шматочками. Зарубцьована.

Повертаючись цього вечора на поромі додому, Місті стоїть на кормі. Холодний вітер старить її обличчя, шарпаючи та сушачи його. Гладеньку омертвілу шкіру її stratum согпеит. Вона саме пила пиво, засунувши пляшку у коричневий паперовий пакет, коли у неї ледь не тицьнувся носом отой великий собака. Він принюхується і скавучить. Він підібгав хвоста, а його горлянка ходить угору‑ вниз під густим хутром шиї, наче він знову й знову намагається щось проковтнути.

Вона хоче погладити пса, але той відходить і робить калюжу просто на палубі. Підходить якийсь чоловік із повідком у руці і питає:

– Він вас не налякав? З вами все гаразд?

А бідолашна товста Місті просто перебуває у власній пивній комі.

Авжеж! Можна подумати, що вона, стоячи на поромі в калюжі собачих сцяк, зараз усе кине і почне розповідати якомусь незнайомцю всю історію свого довбаного життя, тримаючи в руці банку з пивом і стримуючи сльози. Можна подумати, Місті відповість: ну, гаразд, раз ви спитали, то я розповім, що провела ще один день у чиїйсь закупореній господарчій кімнаті, читаючи на стінах різні бздури, в той час як Ангел Делапорте робив знімки й казав, що її прибацаний благовірний насправді чоловік люблячий та турботливий, бо пише букву «и» з хвостиком, закрученим завитушкою догори, дармк що обзиває її «мстивим прокляттям смерті».

Ангел та Місті увесь день терлися сраками в тісній кімнаті; вона вичитувала написи, зроблені спреєм на стінах, а в тих написах було таке: «…ми приймаємо брудний потік ваших грошей…»

Ангел Делапорте питав її:

– Ти нічого не відчуваєш?

Домовласники засовували в пакети свої зубні щітки для лабораторних аналізів, щоб перевірити їх на наявність заразних бактерій. Щоб потім позвати до суду.

А на борту порома чоловік із собакою каже:

– На вас оце нема якоїсь одежини, що належала померлій людині?

На Місті – її сукня та піджак, а ще – черевики, а також приколота до лацкана одна з отих жахливих великих прикрас, що їй подарував Пітер.

Подарував її чоловік.

Ти подарував.

Цілісінький день провела вона в закупореній господарчій кімнаті, де слова на стінах казали: «…не вкрадуть наш світ, щоб замінити ним той світ, який ви зруйнували…»

А Ангел сказав:

– У цьому місці почерк інший. Він міняється. – Зробивши ще один знімок, він перекрутив новий кадр і спитав: – Чи відомо тобі, в якому порядку працював твій чоловік у цих будинках?

Місті сказала Ангелу, що власник має увійти в новий будинок тільки після повного місяця. Згідно з теслярською традицією, першим до нового будинку має увійти якась домашня тваринка. Потім – кукурудзяне борошно, сіль, віник, Біблія та розп’яття. І лише після цього може входити родина та їхні меблі.

А Ангел, клацаючи затвором, питає:

– Що? А як же до будинку зможе увійти кукурудзяне борошно? У нього що – ноги є?

Сьогодні, каже Ангел Делапорте, що Беверлі‑ Хіллз, що Верхній Іст‑ Сайд, що Палм‑ Біч, навіть найкраща частина будь‑ якого міста сьогодні – це номер‑ люкс у пеклі. За твоїми воротами ті ж самі автомобільні затори на вулицях. Що ти, що бездомні наркомани, ви дихаєте одним і тим самим смердючим забрудненим повітрям і чуєте той самий гуркіт гелікоптерів, що всю ніч ганяються за кримінальниками. Зірки та місяць стерті з небес ліхтарями на тисячах захаращених автостоянок. Усі ходять одними й тими самими заюрмленими тротуарами і бачать одне й те ж блякле та червонясте вранішнє сонце, що ледь пробивається крізь смог.

Ангел каже, що у багатих людей терпець уривається швидко. Гроші дають тобі змогу просто взяти і піти від усього, що не є красивим та бездоганним. Ти не зможеш миритися з усім неприємним та негарним. І ти витрачаєш своє життя на те, що тікаєш, уникаєш і рятуєшся.

Погоня за чимось красивим… Омана. Кліше. Квіти та новорічні вогники – ось що ми запрограмовані любити. Когось молодого та красивого. Скажімо, жінок з іспанського телебачення з великими цицьками і таліями такими тонкими, наче їх. тричі перекрутили. Дружини‑ трофеї, дружини‑ здобич, що обідають у готелі «Фентезі».

Слова на стінах промовляють: «…ви, з вашими колишніми дружинами та прийомними дітьми, з вашими кровозмісницькими родинами та невдалими шлюбами, ви зруйнували свій світ, а тепер хочете зруйнувати мій…»

Біда в тому, каже Ангел, що залишається дедалі менше місць, де можна було б сховатися. Саме тому Віл Роджерс і радив людям купувати землю: бо її більше ніхто не виробляє.

Саме тому всі багаті і попхалися цього літа на Чекайленд.

Колись то було Сан‑ Веллі в Айдахо. Потім то була Седона в Аризоні. Аспен у Колорадо. Ki‑ Вест у Флориді. Ааганья в Мауї. Усі вони були забиті туристами, а місцевій публіці лишилися обов’язки офіціантів та обслуги. І ось тепер – острів Чекайленд, бездоганний варіант утечі від світу. Для всіх, за винятком людей, що вже там живуть.

А слова промовляють: «…ви, з вашими швидкісними автомобілями, застряглими в заторах, з вашою їжею, що робить вас товстими, вашими будинками, настільки великими, що ви почуваєтеся в них одинокими…»

А Ангел каже:

– Ось дивись, який тут щільний почерк. Букви притиснуті одна до одної, – він клацає затвором, перекручує кадр, і додає: – Пітер чимось дуже наляканий.

Пан Ангел Делапорте фліртує, кладучи свою руку на руку Місті. Він раз по раз дає їй фляжку, аж поки вона не порожніє. Усе це прекрасно – допоки він теж не подасть на неї в суд, як і всі інші клієнти Пітера з материка. Усі відпочивальники, що втратили спальні, клозети чи комірчини. Кожен, чию зубну щітку ти засунув собі в дупу. Однією з причин, чому Місті так швидко відписала будинок католикам, був її страх, що його арештують за борги.

Ангел Делапорте каже, що наш природний інстинкт – це сховатися. Ми, як біологічний вид, заявляємо своє право на територію і захищаємо її. Ми можемо мігрувати, чи то з погодою, чи то за якоюсь твариною, але ми знаємо, що для життя потрібна земля, і тому інстинктивно пред’являємо на неї права.

Саме тому пташки і співають, щоб помітити свою територію. Саме тому сцють собаки.

Седона, Ki‑ Вест, Сан‑ Веллі… Парадокс: півмільйона людей їдуть до одного й того ж місця, щоб знайти там самотність.

Місті, відслідковуючи чорну фарбу своїм вказівним пальцем, каже:

– А що ти мав на увазі, коли казав про синдром Стендаля?

А Ангел, не припиняючи клацати затвором фотоапарата, відповідає:

– Цей синдром названо ім’ям французького письменника Стендаля.

Слова, які вона відслідковує, кажуть: «…Місті Вілмот усіх вас пошле до пекла…»

Твої слова, скотиняко.

Станіславський мав рацію: ти відчуваєш сильний біль кожного разу, коли виявляєш те, що вже досить добре знаєш.

– Синдром Стендаля, – пояснює Ангел, – це медичний термін. Це коли картина чи якийсь інший витвір мистецтва настільки прекрасний, що буквально поглинає глядача. Це різновид шоку. Коли Стендаль оглянув церкву Санта‑ Кроче у Флоренції в 1817 році, то розповідав потім, що ледь не знепритомнів від радості. Люди відчувають пришвидшене серцебиття. Їм паморочиться в голові. Споглядання великого мистецтва змушує тебе забути власне ім’я, забути навіть, де ти знаходишся. Це може викликати депресію та фізичне виснаження. Амнезію. Паніку. Серцевий напад. Занепад сил.

Між іншим, Місті здається, що Ангел Делапорте гівнюк.

– Як почитати розповіді сучасників, – каже він, – то виявиться, що твори Маври Кінкейд начебто викликали масову істерію.

– А в наш час? – питає Місті.

Ангел Делапорте знизує плечима:

– Гадки не маю! Те, що я бачив, виглядає пристойно, але це не більше, ніж дуже красиві пейзажі, і все.

Поглянувши на її палець, він питає:

– Ти нічого не відчуваєш? – знову клацає затвором і зауважує: – Дивно, як сильно міняються смаки.

«…ми– бідні, – пише Пітер, – але ми маємо те, чого так прагне кожен багатій… мир, краса, спокій…»

Твої слова.

Твоє життя після смерті.

Коли Місті їхала ввечері додому, то Віл Таппер дав їй пиво у паперовому пакунку. Він дозволяє їй пити пиво на кормі всупереч правилам. І питає, чи не малювала вона що‑ небудь останнім часом. Може, якісь пейзажі?

А чоловік на поромі, отой, що з собакою, каже, що пес натренований знаходити мертвих. Коли хтось помирає, то від нього йде отой сильний сморід, що зветься епінефрин. Каже, що то – запах страху.

А Місті мовчить, попиває пиво з банки в коричневому пакеті і просто слухає, що він каже.

Над скронями цього чоловіка залисини – вони червоні від холодного вітру, і здається, наче в нього чортячі роги. Він має чортячі роги, а все обличчя його червоне та зморшкувате. Динамічна зморшкуватість. Повздовжні ритими очної щілини.

Собака відвертає голову вбік, намагаючись відійти від Місті. Крем після гоління, що ним користувався цей чоловік, пахне гвоздиками. З‑ під краю його куртки видніються хромові наручники, пристебнуті до ременя.

Між іншим, сьогоднішня погода – наростаюче безладдя з можливістю фізичного та емоційного зриву.

Тримаючи собачий повідок, чоловік каже:

– Ви впевнені, що з вами все гаразд?

А Місті каже йому:

– Повірте мені, я не мрець. Може, то моя шкіра померла.

Синдром Стендаля. Епінефрин. Графологія. Коматозний стан, спричинений подробицями. Коматозний стан, спричинений освітою.

Чоловік киває на пиво в коричневому пакеті і каже:

– А ви знаєте, що публічно розпивати спиртні напої заборонено?

А Місті питає:

– Що? Ви що – поліцай?

А він відказує:

– Ви це знаєте? Що ж, насправді так воно і є.

І чолов’яга на мить розкриває свій гаманець, показуючи жетон. На сріблястій поверхні вигравіювано: «Кларк Стілтон. Детектив. Група з розслідування злочинів, спричинених нетерпимістю, округ Сів’ю».

 

1234567Следующая ⇒

Поделиться: