Двадцяте серпня – Місяць на три чверті

 

У темряві звучить голос Ґрейс, і він каже Місті:

– Робота, яку ти робиш, купить свободу твоїй родині. – І додає: – Відпочивальники тепер не з’являтимуться тут десятиліттями.

Якщо одного дня не прокинеться Пітер, Ґрейс та Місті – останні з Вілмотів.

Якщо ти не прокинешся, то нових Вілмотів уже не буде.

Чути, як Ґрейс щось нарізає ножицями.

Три покоління аристократів. Немає сенсу наново накопичувати статки родини. Нехай будинок відходить католицькій церкві. Нехай відпочивальники влітку заюрмлюють острів. Тепер, коли Теббі мертва, у Вілмотів не лишилося акцій у майбутті. Не лишилося капіталовкладень у майбутнє.

Ґрейс каже:

– Твоя творчість – це подарунок майбутньому, і кожного, хто спробує тебе зупинити, прокляне історія.

Поки Місті малює, руки Ґрейс обхоплюють чимось її талію, потім передпліччя, потім – шию. Чимось, що легенько і м’яко тре шкіру.

– Місті, люба, у тебе талія – сімнадцять дюймів, – каже Ґрейс.

То у неї мірна стрічка.

Щось гладеньке прослизає поміж її губами, і голос Ґрейс мовить:

– Час прийняти ще одну пігулку.

Питна соломинка встромляється їй в рот, і Місті відсмоктує достатньо води, щоб проковтнути капсулу.

У 1819 році Теодор Жеріко написав шедевр «Пліт Медузи». На ньому зображено десятеро жертв корабельної катастрофи, які вціліли через два тижні зі ста сорока семи людей, що висадилися на пліт після того, як їхній корабель потонув. У той час Жеріко саме покинув свою вагітну коханку. Щоб покарати себе, він поголив голову. Майже два роки він не бачився з друзями, ніколи не з'являвся на публіці. Йому було двадцять сім, і він жив усамітнено та малював. Оточений умирущими й трупами, він студіював їх для свого шедевра. Після кількох спроб самогубства він помер у віці тридцяти двох років.

Ґрейс каже:

– Ми всі смертні. Мета – не жити вічно, мета – створити щось таке, що житиме вічно.

Вона вимірює стрічкбю довжину ніг Місті. Щось холодне та гладеньке ковзає по щоці Місті, і голос Ґрейс повідомляє:

– Помацай. Це – атлас. Я шию тобі сукню на презентацію.

Та замість «сукня» Місті чується «саван».

На дотик Місті відчуває, що атлас – білий. Ґрейс ушиває весільне плаття Місті. Переробляє його. Забезпечує йому безсмертя. Воскресіння. Відродження. Місті і досі відчуває на ньому духи «Пісня вітру».

Ґрейс каже:

– Ми запросили всіх. Усіх відпочивальників. Твоя презентація стане найбільшою суспільною подією сторіччя.

Так само, як і її весілля.

Наше весілля.

Та замість «презентації» Місті чується «кремація».

Ґрейс каже:

– Ти майже скінчила. До завершення лишилося ще вісімнадцять малюнків.

Щоб стало рівно сто.

Та замість «скінчила» Місті чується «померла».

 

Двадцять перше серпня

 

Сьогодні в темряві за повіками увімкнулася протипожежна сигналізація. Один довгий дзвінок у коридорі – він звучить крізь двері так гучно, що Ґрейс аж скрикнула:

– Ой, що там таке? – потім поклала руку на плече Місті й сказала: – Працюй, не зупиняйся.

Рука стискає плече, і Ґрейс каже:

– Лише закінчи оцей останній малюнок. Це – все, що нам потрібно.

Її кроки віддаляються, і розчиняються двері в коридор. Тепер сигнал тривоги ще гучніше калатає – верещить, як дзвінок на перерву в школі, де навчалася Теббі. У її власній початковій школі, коли вона була малою. Дзеленчання стишується, коли Ґрейс зачиняє за собою двері. Вона не замикає їх.

Але Місті все одно малює.

Її мати в Текумзе‑ Лейк… коли Місті сказала їй, що, може, вийде заміж за Пітера Вілмота та переїде на острів Чекайленд, її мати сказала Місті, що всі великі капітали стоять на шахрайстві та нещастях. Чим більші капітали, сказала вона, тим більше постраждало людей. Для багатих людей, сказала мати, перший. шлюб – це лише питання продовження потомства. А потім спитала, чому ж насправді Місті хоче провести решту свого життя в оточенні подібних людей?

Її мати спитала:

– Ти що, більше не хочеш бути художницею?

До речі, Місті сказала їй, що ні, хоче.

Річ навіть була не в тім, що Місті кохала Пітера. Вона й сама не знала, чи було то кохання. Вона просто більше не могла повернутися додому на оту стоянку автопричепів.

Може, дочкам завжди судилося засмучувати своїх матерів. Робота в них така.

Цього не вчать у мистецькому коледжі.

А протипожежна тривога дзеленчить та дзеленчить.

А на різдвяні канікули Пітер та Місті втекли. І цілісінький тиждень Місті змушувала свою матінку хвилюватися. Священик поглянув на Пітера й сказав:

– Усміхнися, синку. У тебе такий вигляд, наче тебе на розстріл ведуть.

А її матінка зателефонувала до коледжу. Обдзвонила лікарні. В одній з кімнат невідкладної допомоги був труп жінки, молодої жінки, яку знайшли голою в кюветі, – її убили, вдаривши кільканадцять разів ножем у живіт. На Різдво матуся Місті проїхала через три округи, щоб поглянути на скалічене тіло отієї невідомої. І поки Пітер та Місті урочисто ступали через головний хід церкви на Чекайленді, її мати, затамувавши дух, спостерігала, як поліцейський детектив розстібав зіпер на мішкові з трупом.

В отому попередньому житті Місті зателефонувала матінці через два дні після різдвяних свят. Сидячи в будинку Вілмотів за замкненими дверима, Місті перебирала пальцями дешеву біжутерію, яку їй подарував Пітер, коли вони зустрічалися: фальшиві брильянти і фальшиві перлини. Спочатку Місті вислухала кілька панічних повідомлень, залишених на автовідповідачі її матінкою. А коли нарешті зібралася з духом і набрала їхній номер у Іекумзе‑ Лейк, її мати просто не стала з нею розмовляти і поклала слухавку.

Подумаєш, велика річ! Трохи поплакавши, Місті більше не дзвонила своїй матері.

Бо на острові Чекайленд вона вже встигла відчути себе більше вдома, аніж будь‑ коли в автопричепі.

А готельна протипожежна сигналізація не замовкає, і крізь двері хтось гукає: «Місті? Місті‑ Мері? » – То чоловічий голос. Потім чується стук у двері.

І Місті відповідає:

– Хто там?

Коли двері розчинилися, сигналізація стає гучнішою, а потім знову її звук слабшає. Якийсь чоловік каже:

– Господи, ну й сморід тут! – То Ангел Делапорте прийшов їй на порятунок.

До речі, погода сьогодні – хаотично‑ нервова, панічна та позначена легкою шарпаниною, коли Ангел зриває плівки з обличчя Місті. Він забирає в неї пензель. А потім сильно ляскає по кожній щоці і каже:

– Прокидайся. У нас мало часу.

Ангел Делапорте ляскає її не так, як дають ляпаси курвам у мексиканських серіалах, бо Місті – сама шкіра й кістки.

А готельна протипожежна сигналізація все дзвенить та дзвенить.

Мружачись від сонця, що йде від малесенького слухового вікна, Місті каже: «Припини». Місті каже, що він не розуміє. Що вона мусить малювати. Це все, що в неї лишилося.

Малюнок на мольберті перед нею – квадрат неба, бруднуватий блакитно‑ білий, ще зовсім незакінчений, але він займає увесь аркуш паперу. Біля одвірка зображенням до стіни прихилені інші малюнки. На кожному – номер, написаний на звороті олівцем. На одному видніється – «дев’яносто сім». Потім – «дев’яносто вісім» і «дев'яносто дев’ять».

А сигналізація дзвенить та дзвенить.

– Місті, – каже їй Ангел, – що б це не був за експеримент, ти його закінчила. – Він іде до комірчини і виймає звідти халат і сандалі. Потім повертається, взуває сандалі їй на ноги й каже: – Людям знадобиться приблизно дві хвилини, щоб розібратися, що це фальшива тривога.

Просунувши руки їй під пахви, Ангел рвучко піднімає Місті на ноги. Стиснувши руку в кулак, він гепає по гіпсовій відливці і питає:

– А це що таке?

Місті питає, навіщо він сюди прийшов.

– Ота пігулка, що ти мені її дала, вона викликала у мене найгіршу мігрень у моєму житті. – Накинувши халат їй на плечі, він пояснює: – Я віддав її одному хіміку на аналіз. – Просунувшй її знесилені руки в рукава, Ангел продовжує: – Не знаю, який у вас тут лікар, але оті капсули містять порошковий свинець із мікроскопічними дозами миш’яку та ртуті.

Токсичні складові всіх олійних фарб: «ван‑ дейк», фероціанід, йодний червоний, ртутний йодид, свинцеві білила, карбонат свинцю, кобальтовий фіолетовий, миш’як – усі оті прекрасні сполуки та барвники, які так цінують мистці, але які виявляються смертельними. Як ти мрієш про те, щоб створити шедевр, але натомість твоя мрія робить тебе божевільним, а потім убиває.

Вона, Місті‑ Мері Вілмот, отруєна наркоманка, одержима дияволом, Карлом Юнґом та Станіславським, малює ідеальні криві та кути.

Місті каже, що вона не розуміє. Місті каже, Теббі, її донька, вона померла.

І Ангел завмирає на місці. Його брови підскакують від здивування, і він питає:

– Як це так?

Кілька днів тому, або ж кілька тижнів. Місті достеменно не знає. Теббі потонула.

– А ти впевнена? – питає Ангел. – Про це не повідомлялося в пресі.

До речі, Місті не впевнена ні в чому.

Ангел каже:

– Тут смердить сечею.

То її катетер. Він висмикнувся. Вони лишають за собою смужку сечі – від мольберта, через кімнату та на килимі в коридорі. Сеча та слід від гіпсового злитка, який вони волочать за собою.

– Б’юсь об заклад, – каже Ангел, – що тобі не потрібен і отой гіпс на нозі. – Він питає: – Пам’ятаєш отой малюнок із кріслом, що ти мені його продала?

Місті відповідає:

– Розкажи.

Обхопивши Місті руками, він тягне її крізь двері на сходовий колодязь.

– Оте крісло виготовив тесля‑ червонодеревник Гершель Берк у 1879 році, – пояснює він, – і доставив на острів Чекайленд для родини Бертонів.

Її гіпсова нога гупає з кожним кроком, fi ребра болять, бо Ангел надто міцно тримає її, і його пальці впиваються та всвердлюються їй під пахви, і Місті каже:

– Детектив із поліції. – Вона каже: – Він сказав мені, що якась екологічна група спалює всі оті будинки, в яких Пітер позалишав свої написи.

– Справді спалили, – відказує Ангел. – І мій також. Усі поспалювали.

Океанський альянс за свободу. Скорочено – ОАС. Руками, з яких він не встиг зняти водійські рукавички, Ангел стягує її вниз на ще один сходовий проліт і питає:

– Ти розумієш, що коїться щось незрозуміле, чи ні? По‑ перше, каже Ангел Делапорте, просто неможливо, щоб ти могла так добре малювати. Напевне, то якийсь злий дух просто використовує її як «магічний екран»[6]. Просто вона малює досить гарно, щоб стати інструментом у руках нечистої сили.

Місті каже:

– Я так і знала, що ти це скажеш.

О, Місті точно знає, що відбувається!

Місті каже:

– Припини. – І питає: – А що ти тут робиш, га? Чому відтоді, як усе це почалося, він був її приятелем?

Що змушує його набридати їй і чіплятися до неї? Доки Пітер не зіпсував йому кухню, доки вона не здала йому в оренду свій будинок, вони «е знали одне одного. А тепер він вмикає пожежну сигналізацію і тягне її сходами вниз. – Її, з мертвою донькою та чоловіком у комі.

Її плечі вигинаються. Її лікті смикаються догори і лупцюють його по обличчк? бахкаючи в ті місця, де мали бути брови. Щоб він її кинув. Щоб відчепився від неї. Місті каже:

– Облиш, негайно.

І в цей час сигналізація замовкає. Стає тихо. Тільки в її вухах і досі дзвенить.

Потім долинають голоси в коридорах на кожному поверсі. Чийсь голос із мансарди каже:

– Місті зникла. Її немає в кімнаті.

Це лікар Туше.

Не встигли вони пройти іще одну сходинку, як Місті накидається з кулаками на Ангела. Місті шепоче:

– Розкажи мені. – Знесилено опустившись на сходи, вона шепоче: – Якого ти біса возишся зі мною?

 

Двадцять перше серпня… з половиною

 

Усе, що Місті любила в Пітері, першим полюбив Ангел. У мистецькому коледжі спочатку були Ангел та Пітер, поки не з’явилася Місті. Вони розпланували все їхнє майбутнє життя. Не як художники, а як актори. Байдуже, зароблять вони грошей чи ні, казав йому Пітер. Казав Ангелу Делапорте. Хтось із покоління Пітера мав одружитися на жінці, яка б зробила родину Вілмотів та й усю острівну спільноту достатньо багатими, щоб нікому з них не довелося працювати. Деталі цього задуму він ніколи не розповідав.

Ти ніколи не розповідав.

Але Пітер казав, що раз на чотири покоління хлопець з острова мав зустріти жінку і одружитися з нею. Молоду студентку‑ художницю: Як у старій казці. Він приведе її додому, і вона малюватиме так добре, що збагатить острів Чекайленд на наступні сто років. Він пожертвує своїм життям, але то буде лише одне життя. Лише одне життя на чотири покоління.

Пітер показував Ангелу свою дешеву біжутерію. Розказав Ангелу про старе повір’я, що жінка, яка зреагує на цю біжутерію і як їй сподобаються ці фальшиві брильянти – заволодіють її уявою, – саме та жінка і буде казковою феєю. Кожен хлопець із його покоління мав вступити в художній коледж. Він мав носити якусь прикрасу – подряпану, іржаву й потемнілу. Він мав познайомитися з якомога більшою кількістю дівчат.

Ти мав.

Дорогий і милий, дивакуватий і бісексуальний Пітере!

«Ходячий пеніс Пітер», від якого застерігали її подруги.

Оті брошки, що чіпляли собі на лоба. Пришпилювали до сосків на грудях. До пупів та щік. Оті намиста, що вони їх пронизували крізь ніздрі. Вони робили це навмисне, щоб викликати відразу. Щоб жодна жінка не вподобала їх, і кожен із них молився, щоб якийсь інший хлопець зустрів оту легендарну казкову фею. Тому що в той день, коли цей нещасний мав одружитися із цією жінкою, всі вони отримували свободу жити власним життям. Як і хлопці з наступних трьох поколінь.

Аристократи до аристократів.

Замість того, щоб розвиватися, острів крутився в цьому замкненому колі. Застосовуючи один і той самий древній рецепт успіху. Періодично відновлюючись. Повторюючи один і той самий ритуал.

І отому нещасливцю судилося зустріти Місті. Місті виявилася їхньою казковою феєю.

Там, на східцях готелю, Ангел їй про це й розповів. Тому що він ніколи не міг збагнути, чому Пітер кинув його і поїхав геть, щоб із нею одружитися. Хому що Пітер ніколи не міг йому це сказати. Тому що Пітер ніколи ЇЇ не кохав, каже Ангел Делапорте.

Ти її ніколи не кохав.

Ти, лантух з гівном.

А тому, чого ти не розумієш, ти можеш надати будь‑ якого значення.

Тому що Пітер лише втілював у життя якесь легендарне призначення долі. То була легенда острова, і хоч як би настійливо не намагався Ангел відмовити його від цього, Пітер наполягав, що Місті – це його доля.

Твоя доля.

Пітер наполягав, що має пожертвувати власним життям, оженившись на нелюбій жінці, бо таким чином він урятує свою родину, своїх майбутніх дітей та всю острівну спільноту від злиднів. Їхній острів. Бо ця система спрацьовувала впродовж сотень років.

Розпростершись собі на сходах, Ангел каже:

– Саме тому я й найняв його, щоб він переробив мені будинок. Саме тому я і подався за ним сюди.

Лежачи поруч із Місті на східцях, з гіпсовою ногою між ними, Ангед Делапорте нахиляється і каже, дихаючи їй в обличчя червоним вином:

– Мені просто хочеться знати, навіщо він замурував оті кімнати. І чому він замурував також кімнату тут, у цьому готелі – номер 313?

Чому Пітер пожертвував своїм життям, одружившись із нею? Його графіті – то була не погроза. Ангел каже, що то було попередження. Чому Пітер намагався всіх застерегти?

Над ними відчиняються двері в сходовий колодязь, і чийсь голос каже: «Он вона». То Полет, реєстраторка. То Ґрейс Вілмот і лікар Туше. То Браян Ґілмор, начальник пошти. І стара місіс Террімор із бібліотеки. Бретт Петерсен, управитель готелю. Мет Гайленд з бакалійної лавки. Уся сільська рада спускається до них сходами.

Ангел притуляється до неї і, стискаючи Місті за руку, каже:

– Пітер не вбивав себе. – Він показує на сходи і каже: – Це вони. Вони його вбили.

А Ґрейс Вілмот мовить:

– Місті, люба, тобі треба повертатися до роботи. – Вона хитає головою, цокає язиком і додає: – Ми вже так близько до завершення, ми майже закінчили.

І руки Ангела, руки у водійських рукавичках, відпускають її. Він задкує, ставши на сходинку нижче, і каже:

– Пітер попереджав мене.

Кинувши погляд на натовп угорі, а потім – на Місті, він задкує і каже;

– Я просто хочу, щоб ти знала, що саме відбувається.

3‑ позаду неї Місті огортають руки, вони беруть її за плечі, під руки і піднімають її.

А Місті тільки й змогла, що спитати:

– Так Пітер був геем?

Ти що – гей?

Та Ангел Делапорте вже йде, спотикаючись, сходами вниз. Додибавши до дверей на нижньому поверсі, він гукнув угору в колодязь сходів:

– Я поїду в поліцію! – Він кричить: – Правда в тому, що Пітер намагався врятувати людей від тебе!

 

Двадцять третє серпня

 

Її руки – то лише безсило звислі шкіряні вірьовки. На її шиї відчуваються кістки, зчеплені докупи висохлими сухожиллями. Запалені. Зболені та втомлені. Під черепом звисають із хребта плечі. Замість мозку в неї, мабуть, обвуглена чорна цеглина. Навколо катетера вже відростає її лобкове волосся, воно чешеться, і в ньому видніються прищики. Зі свіжим аркушем паперу поперед себе, або ж чистим полотном, Місті бере в руку пензель або олівець – але не трапляється нічого. Коли Місті малює ескіз, примушуючи свою руку витворити хоч щось, то виходить кам’яний будинок. Трояндовий сад. Просто її обличчя. Її автопортрет‑ щоденник.

Натхнення покинуло її так само швидко, як і прийшло.

Хтось знімає пов’язку з її очей, і вона мружиться від променів сонячного світла, що линуть крізь слухове вікно. Вони такі сліпучо‑ яскраві. То з нею поруч лікар Туше, він каже:

– Вітаю, Місті. Усе вже позаду.

Те саме він сказав їй, коли народилася Теббі.

Її саморобне безсмертя.

Він каже:

– Можливо, мине кілька днів, перш ніж ви зможете стояти. – Він просовує руки їй попід пахви і піднімає Місті на ноги.

На підвіконні хтось залишив взуттєву коробку Теббі, повну фальшивих прикрас. Блискучі дешеві шматочки дзеркала, вирізані у формі діамантів. Кожен кут відбиває світло у своєму напрямку. Блиск засліплює. То як маленьке вогнище, як сонце, що відскакує, граючись, від океанських хвиль.

– До вікна? – питає лікар. – Чи ви волієте до ліжка?

Але замість «ліжко» Місті чується «труна».

Кімната абсолютно така, якою її запам’ятала Місті.

Подушка Пітера на ліжку, на подушці – його запах. Малюнки зникли, кожен із них. Місті питає:

– Куди ви їх поділи?

Твій запах.

1 лікар Туше направляє її до крісла біля вікна. Опускаючи її на ковдру, розстелену поверх крісла, він каже:

– Ви бездоганно виконали ще одну роботу. Ми й не могли вимагати від вас більшого.

Лікар відсовує завіси, щоб стало видно океан та пляж. На березі юрмляться відпочивальники, підштовхуючи одне одного до води. Уздовж лінії припливу – сміття. Дирчить пляжний тракторець, тягнучи за собою каток. Сталевий каток, що залишає на мокрому піску кособокий трикутник. Логотип якоїсь корпорації.

А біля трикутника на піску відбиваються слова: «Враховуємо ваші колишні помилки, щоб побудувати краще майбутнє».

Чиєсь туманне формулювання завдання.

– Через тиждень, – каже лікар, – ця компанія заплатить купу грошей, щоб прибрати свою назву з цього острова.

Тому, чого ти не розумієш, ти можеш надати який завгодно сенс.

Тракторець тягне каток, знову і знову відтискуючи свою рекламу, аж поки її не змивають хвилі.

Лікар каже:

– Коли розбивається літак, то всі авіакомпанії платять за скасування своєї реклами в телевізорі та газетах. Ви це знали? Бо ніхто з них не хоче, щоб з ними асоціювалися подібні катастрофи. – Він додає: – Через тиждень на цьому острові не лишиться жодної рекламної вивіски. Вони заплатять скільки завгодно, аби тільки забрати звідси свої назви.

Лікар складає неживі руки Місті у неї на колінах. Наче бальзамує її. Він каже:

– А тепер – відпочиньте. Незабаром тут буде Полет і прийме у вас замовлення на обід.

Між іншим, він підходить до її нічного столика і забирає пляшечку з капсулами. Виходячи, він опускає пляшку собі в кишеню, нічого не кажучи з цього приводу.

– Іще тиждень, – зазначає він, – і увесь світ жахатиметься цього місця, але вони дадуть нам спокій.

Виходячи, лікар не замикає дверей.

В її попередньому житті Пітер та Місті здали свою нью‑ йоркську квартиру в суборенду, коли зателефонувала Ґрейс і сказала, що помер Гарроу. Батько Пітера помер, і його мати лишилася сама в їхньому великому будинку на Березовій вулиці. Чотири поверхи заввишки, з гірським пасмом дашків, веж та вікон із виступами. І Пітер сказав, що вони мають їхати і потурбуватися про матір. Улаштувати справи з маєтністю Гарроу. Пітер був виконавцем заповіту. Це лише на кілька місяців, сказав Пітер. А потім Місті завагітніла.

Вони запевняли одне одного, що Нью‑ Йорк однаково на першому місці. А вже потім – батьки.

До речі, Місті Не було на що нарікати. Виникло невеличке вікно вільного часу, перші кілька років після народження Теббі, коли Місті могла скрутитися калачиком на ліжку поруч із донькою, більше нічого у світі не бажаючи. Народження Теббі зробило Місті частиною чогось більшого, частиною клану Вілмотів, частиною острова. Місті почувалася впевненіше та затишніше, аніж їй коли‑ небудь мріялося. Хвилі на березі за вікном спальні, тихі вулиці; острів був достатньо далеко від довколишнього світу, щоб ти припинила чогось бажати. Припинила чогось потребувати. Припинила турбуватися. Прагнути. Завжди розраховувати на щось більше.

Вона кине малювати і курити дурман.

І не треба було самовдосконалюватися, ставати відомою чи тікати від реальності. Досить було просто там бути.

Тихі ритуали миття посуду та складання одягу. Пітер приходив додому, і вони сиділи на ґанку разом із Ґрейс. Вони читали Теббі на ніч. Вони сиділи в старих і скрипучих плетених кріслах, а над лампочкою ґанку вилися нічні метелики. У глибині будинку бив годинник. З лісу за селом долинав крик сови.

А потойбіч протоки виднілося материкове місто – запруджене людьми, завішане рекламними щитами, що вихвалювали вироблені в місті товари. Люди їли дешеві харчі і кидали сміття на пляж. Причиною того, що на острові було спокійно і затишно, було те, що там нічого було робити. Не було кімнат, що здавалися в оренду. Не було готелю. Не було літніх дач. Не було гучних прийомів та святкувань. Ніде не можна було поїсти, бо на острові не було ресторану. Ніхто не продавав мушлі зі зробленими вручну написами «Острів Чекайленд». З океанського боку берег був скелястий, а з боку навпроти материка – захаращений квартирками устриць.

Приблизно в той час сільська рада вирішила розпочати ремонтні роботи в закритому готелі, щоб знову його запустити. То була ідіотська ідея – використати всі до крихти вільні кошти з довірчого фонду кожного мешканця, коли всі родини скинулися, щоб здійснити капітальний ремонт вигорілої старої руїни, що височіла на схилі над гаванню. Змарнувати останні ресурси, щоб привабити купи туристів. Приректи наступні покоління на обслуговування столиків, прибирання готельних номерів та розписування ідіотськими написами сувенірних ракушок молюсків.

Важко забути біль, але ще важче пригадати солодку приємність.

Щастя не Лишає шрамів. Мир та спокій майже нічого нас не вчать.

Скрутившись калачиком на стьобаній ковдрі, – частина всіх і кожного, хто жив тут поколіннями, – Місті могла спокійно лежати, обійнявши свою доньку. Місті могла тримати свою дитину, огорнувшись навколо неї так, наче Теббі й досі була в її утробі. І досі була частиною Місті. Безсмертною частиною.

Кислий молочний запах Теббі, запах її віддиху. Солодкий запах дитячого порошкового харчування, майже цукрового порошку. Місті лежить, торкаючись носом теплої шиї своєї дитини.

Упродовж отих років вони не мали підстав кудись поспішати. Вони були молодими. Їхній світ був чистим. У неділю – церква. То було читання книжок і лежання у ванні. Збирання диких ягід та приготування варення увечері, коли кухня прохолодна від бризу, який віє у відчинені вікна. Вони завжди знали фазу місяця, але рідко – день тижня.

Через оте маленьке віконце років Місті побачила, що її життя не було самоціллю. Вона була засобом забезпечення майбутнього.

Вони ставили Теббі до рами парадних дверей. Навпроти всіх забутих імен, які й досі там були. Усіх дітей, які вже померли. Вони позначали її зріст фломастером.

Теббі, чотири роки.

Теббі, вісім років.

До речі, погода сьогодні злегка сентиментальна. І ось вона сидить біля слухового вікна мансардної кімнати в готелі «Чекайленд», а під нею простирається острів, захаращений незнайомцями та фірмовими девізами. Рекламними щитами та неоновими вивісками. Логотипами. Торговими марками.

Ліжко, де Місті згорталася калачиком довкола Теббі, намагаючись утримати її в собі. Тепер на ньому спить Ангел Делапорте. Якийсь схиблений тип. Любитель піддивлятися та висліджувати. В її кімнаті, в її ліжку, за вікном чути, як віддалік шиплять та вибухають океанські хвилі. Поруч із будинком Пітера.

Нашим будинком. Нашим ліжком.

Поки Теббі не виповнилося десять, готель «Чекайленд» стояв зачинений і порожній. Вікна були закриті віконницями, а до кожної віконної рами була прикручена фанера. Двері забиті дошками.

Того літа, коли Теббі. виповнилося десять, готель відкрився. Село перетворилося на армію коридорних, служниць та реєстраторів. То був рік, коли Пітер став працювати на материку, встановлюючи гіпсокартонові перегородки. Здійснював реконструкцію для відпочивальників, які не встигали підтримувати в належному стані свої численні будинки. Коли відкрився готель, пором почав курсувати цілий день, і через нього острів заполонили туристи та автомобілі.

А після цього з’явилися паперові стаканчики та обгортки готової їжі. Пілікання автосигналізацій та довгі череди автомобілів, що ганялися за кожним вільним місцем для парковки. Використані тампакси, що їх залишали в піску. Острів безперервно деградував аж до цього року, коли Теббі виповнилося тринадцять, коли Місті вийшла і зазирнула в гараж, а там знайшла Пітера заснулИм у авто зі спорожнілим бензобаком. Коли стали дзвонити різні люди і скаржитися на зниклу білизняну кімнату чи пропаду кімнату для гостей. Коли Ангел Делапорте опинився там, де він завжди хотів бути. У ліжку її чоловіка.

У твоєму ліжку.

Ангел лежить у її ліжку. Ангел спить з її малюнком антикварного крісла.

А в Місті немає нічого. Теббі пропала. Її натхнення теж пропало.

До речі, Місті так нікому і не сказала, що Пітер зібрав валізу і сховав її в багажнику автомобіля. Валізу в дорогу, зі зміною білизни, яку, мабуть, збирався взяти із собою до пекла. У цьому не було жодного сенсу. Утім, в усьому, що робив Пітер за останні три роки, було мало сенсу.

А за маленьким слуховим вікном мансарди плескаються у прибережних хвилях діти. На одному хлопчику біла сорочка з оборочками Та чорні труси. Він розмовляє з іще одним хлопцем, на якому лише футбольні шорти. Вони передають один одному цигарку, по черзі затягуючись. У хлопця в білій сорочці темне волосся, достатньо довге, щоб зачесати його за вуха.

На підвіконні – взуттєва коробка Теббі з фальшивими коштовностями. З браслетами, розпарованими сережками та старими потрісканими брошками. Коштовності Пітера. Вони торохтять у коробці відірваними від оправи пластмасовими перлинами та скляними діамантами.

Зі свого вікна Місті дивиться на пляж туди, де вона востаннє бачила Теббі. Де сталося оте нещастя. Хлопець з коротким темним волоссям носить сережку, щось блискуче і золотаво‑ червоне. І Місті каже сама собі: «Теббі», та її ніхто не чує.

Пальці Місті хапають підвіконня, вона просовує голову та плечі у вікно і гукає:

– Теббі!

Місті, мабуть, наполовину висунулася з вікна і ось‑ ось випаде та полетить із п’ятого поверху униз.

– Теббі!!! – волає вона.

Так воно і є. То справді Теббі. З підстриженим волоссям. Фліртує з якимось хлопцем. Курить.

Хлопець щойно пихнув цигаркою і віддає її назад. Швидко поправив волосся і сміється, прикриваючи рот рукою. Його волосся тріпоче на океанському вітрі, наче чорний прапорець.

А хвилі сичать і вибухають.

Її волосся. Твоє волосся.

Місті протискається, звиваючись, крізь маленьке вікно, і взуттєва коробка випадає. Вона ковзає вниз по критому дранкою дахові. Ударившись об ринву, вона розкривається, і з неї вилітає біжутерія. Коштовності падають униз, виблискуючи червоним, жовтим та зеленим, виблискуючи яскраво, наче феєрверк, і торохкаються об бетонну долівку готельного ґанку. Місті й сама ось‑ ось випаде і. гепнеться на ту саму бетонну підлогу.

І тільки сто фунтів її гіпсового зліпка, її гіпсова нога, вдягнена у скловолокно, не дає їй випасти з вікна. А потім ззаду її обхоплюють руки і чийсь голос каже:

– Місті, не треба.

Хтось втягує її назад, і це – Полет. Меню подачі їжі та напоїв у номери падає на підлогу. Руки Полет обхоплюють її ззаду. Руки Полет змикаються міцно, як обценьки, вона смикає Місті, обкручує її навколо противаги з гіпсового злитка на всю довжину ноги і кидає її навзнак на підлогу.

Засапана Місті, волочачи свою скловолоконну ногу, свою гирю та ланцюг, назад до вікна, каже, важко дихаючи:

– Там – Теббі. – Вона каже: – Там, на вулиці.

Її катетер знов висмикнувся, і знову все забризкала сеча.

Полет підводиться на ноги. Корчить злобну гримасу, її м’яз сміху туго стискає обличчя довкола носа, і вона витирає руки об свою чорну спідницю. Засунувши блузку назад за пояс, Полет каже:

– Ні, Місті. Це не так. – І піднімає з підлоги меню.

Місті мусить спуститися вниз. Щоб вийти надвір. Вона має знайти Теббі. Полет мусить допомогти їй зняти гіпс. Треба покликати лікаря Туше, щоб він його розрізав.

Та Полет хитає головою і каже:

– Якщо вони знімуть цей гіпс, то ви на все життя залишитеся калікою. – Вона підходить до вікна і зачиняє його. Потім замикає і засмикує завіски.

А Місті каже їй з підлоги:

– Будь ласка, Полет, допоможи мені підвестися.

Але Полет сердито тупає ногою. Вивуджує блокнот для замовлень із кишені своєї спідниці і каже:

– На кухні скінчився лосось.

До речі, Місті й досі у пастці.

Місті в пастці, але її дитина, мабуть, жива.

Твоя дитина.

– Біфштекс, – каже Місті.

Місті хоче щонайтовщий шматок яловичини, який тільки вони зможуть приготувати. І добре приготувати.

 

Двадцять четверте серпня

 

А насправді Місті потрібен гострий столовий ніж. Їй потрібен зубчастий ніж, щоб розрізати збоку оцей гіпсовий зліпок, і їй потрібно, щоб Полет не помітила зникнення ножа з таці після обіду. Полет не помічає і двері, ззовні не замикає. А навіщо завдавати собі клопоту, коли Місті й так стриножена отим довбаним скловолокном вагою в тонну?

Усю ніч Місті сидить у ліжку, колупаючи та довбучи. Місті пиляє зліпок. Вгризаючись лезом у скловолокно, збираючи його лушпайки в руку і кидаючи їх під ліжко.

Місті – каторжанин, що видовбується з дуже вузької в’язниці, в’язниці, яку Теббі всю розмалювала квітами та пташками, користуючись фломастерами.

Аж до півночі прорізалася вона від талії до половини стегна. Ніж увесь час зісковзує, списом упиваючись у її тіло. Коли вона добралася до коліна, їй захотілося спати. Місті покрита струпами та засохлою кров’ю. Приклеєна до простирадла. До третьої ранку їй тільки й лишається, що пройти половину литки. Вона майже вільна, але вона засинає.

Щось знову будить її – ніж, який і досі в її руці.

Ще один найдовший день року. Уже вкотре.

Чути шум – то гепнули автомобільні дверцята на стоянці. Якщо Місті втримає розрізаний зліпок укупі, то зможе добратися до – вікна і визирнути. Унизу – бежеве державне авто детектива Єтілтона. Надворі його не видно, напевне він вже у вестибюлі готелю. Мабуть, уже шукає її.

Може, цього разу він її знайде.

І Місті знову заходилася цюкати столовим ножем. Цюкаючи в напівсонному стані, вона штрикнула собі литковий м’яз. Витікає кров, така яскраво‑ червона на її білій шкірі, білій від того, що нога так довго була закупорена в гіпс. Місті знову цюкає і знову штрикає свою гомілку, причому лезо протикає тоненьку шкіру і дістає аж до кістки.

Вгризаючись у гіпс, ніж розбризкує кров і розкидає довкола друзки скловолокна. Фрагменти квітів та пташок, що їх намалювала Теббі. Шматочки її шкіри та волосся. Обома руками Місті хапається за краї розшматованого зліпка. Вона роздирає його навпіл, аж поки її нога не вивільняється наполовину. Гострі шпичаки колють її, вгризаються в порізану шкіру, скловолоконні голки в’їдаються в її плоть.

Якби ти тільки знав, мій милий, любий Пітере, як це боляче!

Ти це відчуваєш?

Пальцями із застряглими в них друзками скловолокна Місті хапає зубчасті краї і розсовує їх у протилежні боки. Місті згинає коліно, натужно витягуючи його з негнучкого зліпка. Спочатку з’являється бліда колінна чашечка, вимазана кров’ю. Схоже на те, як з'являється при пологах голова немовляти. Поява голівки плода. Пташеня, що вибирається зі шкаралупи яйця. Потім з’являється її стегно. То народжується її дитина. Нарешті з розшматованого зліпка виламується її гомілка. Один струс – і вивільняється її стопа, і зліпок зісковзує, котиться, перекидається і з тріском гепається на підлогу.

Метелик. Метелик з’являється з кокона, скривавлений та зморений. Воскреслий.

Ппсовий зліпок бебехнувся на підлогу так гучно, що аж затряслися штори і гойднулася картина в рамці на стіні. Закривши вуха руками, Місті з острахом чекає, що хтось прийде і поцікавиться – що то за шум. Побачить, що вона звільнилася, і замкне її ззовні.

Місті чекає, поки серце її не зробить триста швидких ударів. Рахує. Але нічого. Нічого не відбувається. Ніхто не приходить.

Повільно та обережно Місті випрямляє ногу. Місті згинає коліно. Пробує. Воно не болить. Тримаючись за нічний столик, Місті рвучко змахує ногами, торкається ними підлоги і розминає їх. Скривавленим столовим ножем вона зрізає кільця клейкої хірургічної плівки, яка кріпила катетер до її здорової ноги. Висмикнувши із себе трубку, Місті скручує її в кільце і кидає убік.

Вона робить один, три, п’ять обережних кроків до стінної шафи, звідки бере блузку. Потім – джинси. У шафі, в пластиковій обгортці, висить біла атласна сукня, яку зшила їй Ґрейс для мистецької презентації. Весільна сукня Місті, воскресла. Вона вступає в джинси, застібає ґудзика та зіпер, але коли її рука тягнеться до блузки, джинси раптом спадають на підлогу. Отак вона схудла. Її стегна зникли. Її сідниці – два порожні шкіряні мішечки. Її джинси лежать на кісточках, вимазані кров’ю з порізів на кожній нозі.

У шафі є також спідниця, яка їй пасує, але то не її спідниця, а Теббі. Складчаста вовняна спідниця, яку, напевне, принесла сюди Ґрейс.

Її туфлі – і ті стали завеликими, тому Місті доводиться згинати пальці на ногах у вузлики, щоб туфлі не поспадали.

Місті вслухується, аж поки в коридорі за дверима не стає тихо. Вона прямує до сходів, спідниця прилипає до крові на її ногах, а її трохи відросле лобкове волосся шорстко чіпляється за труси. Стиснувши пальці на ногах, Місті долає чотири прольоти сходів і спускається у вестибюль. Там, посеред купи свого багажу, стоять біля реєстраторки люди.

А крізь двері вестибюлю і досі видно бежеве авто на стоянці.

Чується жіночий голос: «О Господи! » То якась відпочивальниця, що стоїть біля каміна. Прикуєивши пастельні нігті однієї руки зубами, вона витріщається на Місті і каже:

– Господи, які у вас ноги!

А Місті й досі тримає в руці скривавлений столовий ніж.

Тепер і люди біля реєстраційного столика обертаються і дивляться на неї. Клерк за столиком – чи то хтось із Бертонів, чи Сеймурів, чи Кінкейдів, – він повертається і шепоче щось із‑ під руки іншому клерку, і та піднімає слухавку службового телефону.

Місті прямує до їдальні мимо зблідлих відвідувачів, які кліпають очима і відвертають погляди. Жінки‑ відпочивальниці піддивляються за нею крізь пальці, схожі на павучі лапи. Іде повз господарку. Мимо столиків «три», «сім», «десять» та «чотири» – до столика «шість», за Яким сидить детектив Стілтон разом із Ґрейс Вілмот і лікарем Туше.

На столику – полуничні коржики. Кава. Пиріжки із заварним кремом. Розрізаний навпіл грейпфрут. Вони снідають.

Стискаючи скривавлений ніж, Місті підходить до них і каже:

– Детективе Стілтон, я з приводу моєї доньки. Моєї доньки, Теббі. – Місті каже: – Гадаю, вона ще жива.

Рука Стілтона з грейпфрутом у ложці застигла біля його роззявленого рота. Він питає:

– А хіба ваша донька мала померти?

Вона потонула, каже йому Місті. Він має вислухати її. Тиждень чи три тому – Місті точно не знає. Вона не впевнена. Бо її замкнули на мансарді. І причепили на ногу отой гіпсовий зліпок, щоб вона не втекла.

Її ноги під спідницею вкриті кров’ю, яка тече, не перестаючи.

Тепер уже вся їдальня спостерігає за ними. І прислухається.

– Це змова, – каже Місті. Вона простягає дві руки до переляканого обличчя Стілтона, наче бажаючи його заспокоїти. Місті каже: – Спитайте Ангела Делапорте. Невдовзі має статися щось жахливе.

На її руках засохла кров. Її кров. Кров з її ніг, що просочується крізь складчасту спідницю.

Спідницю Теббі.

Чується голос:

– Ти зіпсувала її!

Місті обертається – а там Теббі. Вона стоїть в одвірку їдальні, а на ній – блузка з рюшами та модні чорні брюки. У неї коротка зачіска «паж», а в одному вусі – сережка: червоне емальоване сердечко, точнісінько як те, що Віл Таппер вирвав зі своєї мочки сто років тому.

Лікар Туше каже:

– Місті, ви знову почали пити?

Теббі каже:

– Мамо, моя спідниця…

А Місті відказує:

– Значить, ти жива.

Детектив Стілтон витирає рота серветкою і каже:

– От і добре, одним мертвим менше.

Ґрейс накладає ложечкою цукор у свою каву. Потім додає молока, колотить ложкою і каже:

– Так ви гадаєте, що то люди з ОАС здійснили вбивство?

– Убивство Теббі? – питає Місті.

Теббі підходить до столика і прихиляється до крісла своєї бабусі. Коли вона піднімає блюдце, уважно придивляючись до розмальованої кайми, то між її пальцями видно жовтизну від нікотину. Кайма – золотиста, з повторною гірляндою дельфінів та русалок. Теббі показує блюдце Ґрейс і каже:

– Фітц і Флойд. Візерунок «Морська гірлянда».

Вона перевертає блюдце, читає на його зворотній стороні і всміхається.

Ґрейс дивиться на неї знизу вгору і, теж усміхаючись, каже:

– Ти прогресуєш так швидко, що не можу тобою нахвалитися, Табіто.

До речі, Місті хоче обійняти і поцілувати свою доньку. Місті хоче обійняти її і кинутися до авто, щоб поїхати прямісінько до Текумзе‑ Лейк. Місті хоче помахати на прощання всьому оцьому задовбаному острову шляхетних психів і показати їм велику дулю.

Ґрейс ляскає по порожньому стільцю поруч із собою і каже:

– Місті, сідай‑ но сюди. Ти якась сама не своя.

Місті питає:

– Кого вбив Ó AC?

Океанський альянс за свободу. Той, що попалив графіті Пітера в прибережних будинках.

Твої графіті.

– Саме через це я сюди й приїхав, – відказує детектив. І виймає блокнот із внутрішньої кишені своєї куртки. Розкривши його на столі, він виймає ручку і готується записувати. Зиркнувши на Місті, детектив питає: – Ви не заперечуєте, якщо я поставлю вам кілька запитань?

Про вандалізм Пітера?

– Минулої ночі було вбито Ангела Делапорте, – відповідає детектив. – То могло бути просто пограбування, але ми не відкидаємо й інших версій. Ми лише знаємо, що його зарізали ножем уві сні.

У її ліжку.

У твоєму ліжку.

Теббі помирає, а потім оживає. Востаннє Місті бачила свою дитину, коли та лежала на оцьому самому столику, бездиханна і накрита простирадлом. Місті розбила коліно, а тепер воно загоїлось. Одного дня Місті може малювати, а потім – не може. Можливо, Ангел Делапорте був інтимним другом її чоловіка, але тепер він мертвий.

Твоїм інтимним другом.

Теббі бере матір за руку. І підводить Місті до вільного місця. Вона витягує стілець, і Місті сідає на нього.

– Перш ніж ми почнемо… – каже Ґрейс. Перехилившись через столик, вона торкається манжети на сорочці детектива Стілтона й каже: – Мистецька виставка Місті відкривається за три дні, і ми сподіваємось там вас побачити.

Мої малюнки. Вони десь тут.

Теббі всміхається Місті і кладе свою руку в руку бабці. Перстень із перидотом поблискує зеленим на тлі білої лляної скатертини.

Ґрейс блимає очима на Місті і зіщулюється, як людина, яка йде крізь павутиння, нагнувши голову та мацаючи руками повітря. Ґрейс каже:

– Останнім часом на острові сталося стільки прикрого! – Вона глибоко вдихає повітря, піднімаючи на грудях намисто з перлинами, а потім зітхає і мовить: – Сподіваюся, що мистецька виставка дозволить нам усе почати наново.

 

Двадцять четверте серпня… з половиною

 

У ванній на мансарді Ґрейс набирає воду у ванну, а потім виходить, щоб почекати в коридорі. Теббі залишається в кімнаті, щоб пильнувати Місті. Щоб стерегти свою матір.

До речі, саме цього літа виникло таке враження, що пролетіли роки. Багато років. Дівчина, яку бачила Місті у вікно, коли та фліртувала. Ця дівчина, вона тепер майже як незнайомка з пожовклими від нікотину пальцями.

Місті каже:

– Тобі справді не слід палити. Навіть якщо ти вже померла.

Шкода, що в мистецькому коледжі не вчать, як повестися, коли ти дізнаєшся, що твоя єдина дитина може з легким серцем розбити твоє серце. Можливо, зараз, коли у ванній лише Теббі та її матір, саме час доньці і влаштувати облом своїй матусі.

Теббі роздивляється своє обличчя в дзеркалі ванної. Лизнувши свій указівний палець, вона підводить ним краї своєї губної помади. Не дивлячись на Місті, Теббі каже:

– Обережніше, мати. Ти ж нам уже не потрібна.

Вона витягує з кишені пачку, а з пачки – цигарку. Прямо перед Місті вона клацає запальничкою і робить затяжку.

Її труси мішкувато теліпаються на тонких, як палички, ногах. Місті знімає їх під сорочкою і закидає подалі, хвицнувши ногою в туфлі. Та й каже:

– Мертву я любила тебе набагато більше, аніж живу.

На руці з цигаркою – перстень від бабці, перидот виблискує зеленим у світлі, що йде від лампочки над раковиною. Теббі нахиляється, щоб підняти з підлоги закривавлену складчасту спідницю. Тримаючи її двома пальцями, вона каже:

– Бабця Вілмот хоче, щоб я збиралася на художню виставку. – І додає, виходячи з ванної: – На твою виставку, мати.

У ванній у порізи та подряпини від столового ножа проникає мило, і вони болять так, що Місті скрегоче зубами. Висохла кров робить воду у ванній молочно‑ рожевою. Від гарячої води знову починається кровотеча, і Місті псує білий рушник, вимазавши його червоними смугами, коли намагається витертися.

За словами детектива Стілтона, у відділок поліції цього ранку зателефонував'якийсь чоловік із материка. Не називаючи свого імені, він сказав, що Ангел Делапорте – мертвий. Сказав також, що Океанський альянс за свободу вбиватиме туристів доти, доки їхні натовпи не припинять захаращувати місцеве довкілля.

Столове срібло, велетенське, наче садовий інвентар. Старовинні пляшки з вином. Старі картини Вілмотів – усе це залишилося неторканим.

У спальні на мансарді Місті набирає номер телефону своєї мами в Текумзе‑ Лейк, але їй відповідає телефоністка. Обрив на лінії, каже вона, але його невдовзі полагодять. Але внутрішній телефон працює. Місті просто не може додзвонитися до материка.

Коли вона зазирає під килим, то не знаходить там своєї заначки з чайовими грошима.

Перидотовий перстень Теббі. Подарунок від бабусі на день народження.

Попередження, яке проігнорувала Місті: «Забирайся з острова, бо потім не зможеш».

Усі оті приховані послання, що їх залишають люди, аби їх не забули. Отак усі ми намагаємося говорити з майбуттям. Мавра та Констанція.

«Ти помреш, коли станеш їм непотрібною».

До кімнати «313» Дістатися досить легко. Колись Місті була покоївкою, Місті Вілмот, цариця задовбаних рабів. Вона знає, де взяти запасний ключ. Це двокімнатний номер з двоспальним ліжком та вікнами на океан. Ті ж самі меблі, що й у інших номерах. Стіл. Крісло. Комод. На полиці для ручної поклажі – розкрита валіза якоїсь відпочивальниці. Брюки та квітчасті шовкові сукні в стінній шафі. На завісовий штир у ванні накинуте мокре бікіні.

Між іншим, таких класних шпалер Місті іще не доводилося бачити. До того ж шпалери в номері «313» – це не просто якийсь низькоякісний папір, а пастельно‑ зелені смуги, які чергуються з рядами рожевих столистих троянд. Візерунок, який мав древній вигляд уже того дня, коли його видрукували. Для надання шпалерам старовинного пожовклого вигляду їх заляпано чаєм.

Але справжній вік шпалер видає те, що вони аж надто бездоганні. Аж надто вони безшовні, симетричні й прямі – згори донизу. І всі шви сходяться аж надто добре. Це – точно не робота Пітера. Не твоя робота. Милий, любий, лінькуватий Пітер, який ніколи не сприймав жодне мистецтво надто серйозно.

Що б не залишив Пітер людям на пам’ять у цій закупореній кімнаті, замурувавши гіпсокартоном двері, воно зникло. Невеличке Пітерове послання нащадкам чи бомба з годинниковим механізмом – усе це забрали або стерли мешканці острова Чекайленд. Так само, як місіс Террімор стерла написи в бібліотечних книгах. Так само, як були спалені всі материкові будинки. Справа рук ОАС.

Так само, як було вбито Ангела Делапорте. Зарізано у ліжку, уві сні.

У ліжку Місті. Твоєму ліжку. І нічого не взяли, і жодного сліду насильницького проникнення.

До речі, відпочивальники можуть увійти щохвилини. І застукати тут Місті, яка стискає в руці закривавлений ніж.

Зубчастим лезом Місті піддіває край шва і віддирає смужку шпалери. Гострим кінчиком ножа вона віддирає іще одну смужку. Відідравши третю смужку, Місті може тепер прочитати:

«…кохаю Ангела Делапорте, тож вибачайте, але я не збираюся помирати за…»

І, між іншим, це не те, що вона насправді хотіла знайти.

 

Двадцять четверте серпня… і три чверті

 

Обідравши всю стіну, обчухравши всі столисті троянди та блідо‑ зелені смуги, Місті знайшла те, що залишив людям на знахідку Пітер.

Що залишив ти.

«Я кохаю Ангела Делапорте, тож вибачайте, але я не збираюся помирати за нашу справу». А далі й далі – по всіх стінах – було написано: «Я не дам вам убити мене так, як ви вбивали всіх чоловіків художниць, починаючи з Ґордона Кінкейда».

Номер захаращений шматочками та завитками шпалер. Запилений висохлим клеєм. У коридорі чути голоси, і Місті ціпеніє в понівеченій кімнаті. Чекає, що ось‑ ось – і відпочивальники відчинять двері.

А на стіні написано: «Мені уже начхати на наші традиції».

Там написано: «Я не Люблю Місті‑ Мері». І далі: «Але вона не заслужила на те, щоб піддавати її тортурам. Я люблю наш острів, але ми мусимо знайти новий метод порятунку нашого способу життя. Ми не можемо без кінця пожинати людей».

І далі: «Це ритуальне масове вбивство, і я вам цього не прощу», Відпочивальники, їхні речі поховані – і їхня поклажа, і косметика, і сонцезахисні окуляри. Поховані під пошматованим сміттям.

«Коли ви це знайдете, – йдеться в написі, – то мене вже не буде. Сьогодні увечері ми з Ангелом їдемо геть. Якщо ви це зараз читаєте, то вибачте, але вже пізно. Теббі матиме краще майбутнє, якщо її поколінню доведеться самому заробляти собі на життя».

Під смужками шпалер було написано: «Мені дійсно дуже шкода Місті».

Ти написав також: «Я і справді ніколи не кохав її, але вона мені не настільки огидна, щоб я завершив наш план».

Там також написано: «Місті заслуговує на кращу долю. Тату, вже час нам звільнити її».

Снодійні пігулки, які, за словами детектива Стілтона, прийняв Пітер. Рецепт, якого він ніколи не мав. Валіза, яку він зібрав і поклав у багажник. Він збирався покинути нас. Покинути разом з Ангелом.

Ти збирався податися геть.

Хтось накачав його наркотиками і залишив у авто з працюючим двигуном, зачинив у гаражі, щоб потім його знайшла Місті. Той хтось не знав про валізу, що лежала у багажнику, зібрана та готова до втечі. Ті люди не знали, що бензобак був наполовину порожній.

«Тато» – це Гарроу Вілмот. Пітерів батько, який начебто вже помер. Ще перед тим, як народилася Теббі.

А на стінах номера написано: «Не демонструй диявольських творінь».

І поруч: «Знищ усі її малюнки».

Шкода, що в мистецькому коледжі не вчать надавати сенс кошмарові.

Підпис: «Пітер Вілмот».

 

Двадцять п’яте серпня

 

У їдальні готелю бригада остров'ян розвішує твори Місті, усі її малюнки. Але не кожен окремо, а один до одного, папір та полотна, і всі вони утворюють довгу цілісну фреску. Колаж. Збираючи колаж, бригада тримає його під покривалом, залишаючи на видноті лише край, якраз достатньо, щоб приєднати наступний ряд малюнків. Важко сказати, що то таке. Те, що здається деревом, може виявитися рукою. Те, що схоже на обличчя, може перетворитися на хмарину. Це або масова сцена, або пейзаж, або ж натюрморт із квітів та фруктів. Як тільки до фрески додається черговий малюнок, бригада рухає завісу і закриває його. Усе, що можна сказати, це те, що фреска гігантська, вона займає всю найдовшу стіну їдальні.

А з ними – Ґрейс. Вона дає вказівки. Теббі та лікар Туше стоять осторонь і спостерігають.

А коли Місті підходить, щоб і собі поглянути, Ґрейс зупиняє її синюватою та горбкуватою рукою і каже:

– Ти вже приміряла оту сукню, що я тобі зшила? Але Місті просто хоче поглянути на свої малюнки. Це ж її робота. Через оту плівку на очах вона й гадки не має, що там у неї вийшло. Яку частину самої себе вона продемонструє незнайомцям.

А лікар Туше каже:

– Не надто доречна думка. – Він каже: – Ви все побачите на відкритті, з рештою натовпу.

До речі, Ґрейс каже:

– Сьогодні вдень ми перебираємося назад до нашого будинку.

Туди, де вбили Ангела Делапорте.

Ґрейс каже:

– Детектив Стілтон дав добро. – Вона каже: – Якщо збереш свої речі, ми можемо їх тобі відвезти.

Подушка Пітера. Її мистецькі припаси в палевій дерев’яній скриньці.

– Уже все майже готово, моя люба, – каже Ґрейс. – Я точно знаю, як ти почуваєшся.

Це – згідно зі щоденником. Щоденником Ґрейс.

Поки всі щось роблять, Місті йде на мансарду, до кімнати, в якій мешкають Ґрейс і Теббі.. Між іншим, Місті вже зібрала свої речі, а тепер цупить щоденник із кімнати Ґрейс. Вона несе свою валізу вниз до авто. Місті й досі обсипана висохлим шпалерним клеєм. У волоссі – шматочки блідо‑ зелених смужок та рожевих троянд.

Книга, яку Ґрейс завжди читає та перечитує, книга в червоній обкладинці та із золотистим написом на лицевій сторінці, є, здогадно, щоденником жінки, яка жила на острові сто років тому. Жінці в щоденнику Ґрейс – сорок один рік, вона студентка‑ невдаха, що вивчала живопис. Вона завагітніла і кинула художній коледж, щоб вийти заміж на острові Чекайленд. Вона любила не стільки свого чоловіка, скільки його старі прикраси та мрію про те, що вона житиме у великому кам’яному будинку.

Тут для неї було готове життя, готова роль, у яку треба було просто ввійти. Острів Чекайленд, з усіма його традиціями та ритуалом. І все це у неї спрацювало. Там були відповіді на всі запитання.

Жінка жила досить щасливо, та навіть сто років тому острів уже повнився багатими туристами з великого міста. Нахабними та пожадливими чужинцями, з достатньою кількістю грошей, щоб скупити все. Якраз тоді, коли їхні родинні гроші добігали кінця, її чоловік застрелився, чистячи свій пістоль.

Жінка захворіла жахливими головними болями, змарніла та вибльовувала все, що з’їдала. Вона працювала покоївкою в готелі, аж поки не перечепилася на східцях і не стала прикутою до ліжка, з однією ногою, поміщеною в масивний гіпсовий зліпок. Потрапивши в пастку і не маючи що робити, жінка почала малювати.

Зовсім як Місті, але не Місті. Копія Місті.

А потім потонув її десятирічний син.

Після ста малюнків талант та ідеї, здавалося, покидають її. Її натхнення вичерпується.

Її почерк розмашистий та довгастий. Ангел Делапорте назвав би її безкорисливою, турботливою жінкою.

Шкода, що в художньому коледжі не вчать, що за тобою тинятиметься Ґрейс Вілмот і записуватиме все, що ти робиш. Оберне твоє життя на отаку саму хворобливу писанину. Усе ясно: Ґрейс Вілмот пише роман, поклавши в його основу життя Місті. Ну, звісно, дещо вона змінила. Вона подарувала тій жінці трьох дітей. Ґрейс зробила її покоївкою, а не рознощицею в їдальні. А так усе інше збігається.

До речі, Місті читає всю оцю бздуру, чекаючи в черзі на пором у старому «б’юїку» Гарроу.

У книзі йдеться про те, як увесь острів Чекайленд перебрався до готелю і перетворив його на барак. Табір біженців для острівних родин. Родина Гайлендів пере всім білизну. Родина Бертонів для всіх куховарить. Родина Петерсенів скрізь прибирає.

Здається, в усьому цьому немає жодної оригінальної ідеї.

Лише читаючи оце лайно, Місті, можливо, втілює його в життя. Самореалізує пророцтво. Починає вживатися в чиєсь уявлення про те, яким має бути її життя. Але сидячи собі в авто, вона не може відірватися від щоденника.

У романі Ґрейс оповідачка знаходить щоденник. Знайдений щоденник, здавалося, повторює її власне життя. Вона читає, як її мистецьким творам влаштували потужну презентацію. У вечір, коли відкрилася виставка, готель повниться туристами.

Між іншим, милий, любий Пітере, якщо ти вже вийшов із коми, то оцей щоденник може тебе знову в неї ввергнути. Простий факт полягає в тому, що Ґрейс, твоя мати, пишучи про твою дружину, виставляє її якоюсь питущою шльондрою.

Мабуть, отак почувалася і Джуді Ґарланд, коли вона читала «Долину Ляльок».

Тут, у черзі на поромній пристані, Місті чекає, щоб потрапити на материк. Сидячи тут, в авто, у якому майже загинув Пітер, чи майже втік, майже покинувши її, Мієті чекає в нетерплячій черзі відпочивальників. Її валіза запакована і лежить у багажнику. А в ній – біле атласне плаття.

Так само, як і твоя валіза була в багажнику.

Саме, на цьому місці і закінчується щоденник. Останній запис – якраз перед мистецькою виставкою. А після нього… нема нічого.

Просто щоб тобі не було незручно за себе, Місті покидає твою дитину так, як і ти покидав їх обох. Ти і досі одружений з боягузкою. Так само, як вона збиралася тікати, коли їй здалося, що бронзова статуя ось‑ ось уб’є Теббі – єдина особа на острові, на яку Місті не начхати. Не Ґрейс. Не відпочивальники. Немає тут нікого, кого Місті хотілося б урятувати.

Окрім Теббі.

 

Двадцять шосте серпня

 

Між іншим, ти все одно – такий же всраний і боягузливий мудак, як і був. Ти егоїстичний, мерзенний, лінивий і безхребетний гівнюк. Так, звісно, ти збирався порятувати свою дружину, але ж ти збирався також її кинути. Ну ти й гандон, скажу тобі! Та ще й з пошкодженим мозком! Мій дорогий, милий бовдуре.

Але тепер Місті достеменно знає, як ти почувався.

Сьогодні – твій 157‑ й день у вегетативному стані. А для неї – перший.

Сьогодні Місті їде три години на авто, щоб побачити тебе та посидіти на твоєму ліжку.

Між іншим, Місті питає тебе: «Чи гарно вбивати чужих людей, щоб зберегти спосіб життя тільки тому, що таким життям живуть люди, яких ти любиш? »

Точніше, вважав, що любиш.

Від того, що дедалі більше людей приїздять на острів кожного літа, ти бачиш дедалі більше сміття. Запасів свіжої води стає дедалі менше. Але ж ти не можеш зупинити зростання. Це не по‑ американськи. Це егоїстично. Це тиранічно. Це лиходійно. Кожна дитина має право на життя. Кожна особа має право жити, де вона може собі дозволити. Ми маємо право прагнути щастя, куди б ми не поїхали, полетіли, попливли, маємо право за ним ганятися та його вистежувати. Коли надто багато людей кинуться гуртом в одне місце, то вони його зруйнують; але ж то система стримувань і противаг, і саме таким чином саморегулюється ринок.

Тому руйнація тієї чи іншої місцини – це єдиний спосіб її врятувати. Ти мусиш зробити так, щоб в очах світу навколо вона була жахом.

Ніякого ОАС не існує. Є лише люди, що борються за збереження свого світу від нашестя ще більшої кількості людей.

Якась частина Місті ненавидить цих людей, що приїздять сюди, – загарбників, невірних, які набиваються сюди юрмою, щоб знищити її спосіб життя. Усі ці чужинці, що тягнуть сюди за собою свої невдалі шлюби, своїх прийомних дітей, свою наркозалежність та подвійну мораль і свої дуті й фальшиві символи соціального статусу – не таких друзів бажала Місті для своєї дитини.

Твоєї дитини.

Вашої дитини.

Щоб урятувати Теббі, Місті може дозволити трапитися тому, що трапляється завжди, Місті просто може дозволити, щоб це трапилося знову. Художня виставка. Хоч там як, вона дозволить отому острівному міфу йти своїм ходом. І, можливо, Чекайленд буде врятований.

«Ми повбиваємо всіх Божих дітей, щоб урятувати своїх».

А може, вони спроможуться дати Теббі щось більше, аніж майбутнє без турбот, життя спокійне, тихе і безпечне.

Сидячи отут із тобою, Місті нахиляється і цілує твій одутлий червоний лоб.

То нічого, що ти її ніколи не кохав, Пітере. Зате Місті тебе кохала.

Хоча б за те, що завдяки тобі вірила, що стане великою художницею, спасителькою. Стане кимось більшим, аніж технічним ілюстратором чи оформлювачем реклами. Навіть більшим, аніж просто людиною. І за це Місті тебе кохає.

Ти це відчуваєш?

Між іншим, їй дуже шкода Ангела Делапорте. Місті шкода, що тебе зростили в такій мудацькій легенді. Вона шкодує, що взагалі тебе зустріла.

 

Двадцять сьоме серпня – Місяць‑ молодик

 

Ґрейс крутнула рукою у проміжку між ними – нігті на її пальцях зубчасті та жовті під шаром прозорого лаку – таї й каже:

– Місті, люба, повернися так, щоб я бачила, чи добре сидить сукня на спині.

Щойно Місті зустрілася з Ґрейс увечері перед художньою виставкою, як та одразу ж заявила:

– Я так і знала, що ця сукня сидітиме на тобі прекрасно.

Це в старому будинку Вілмотів на Березовій вулиці. Там одвірок до її колишньої спальні заліплений широкою смугою прозорого пластику та поліцейською жовтою стрічкою. Послання нащадкам, уміщене в капсулу. Подарунок майбутньому. Крізь пластик видно, що матраци щезли. З торшера зник абажур. Над бильцем ліжка стіна спаплюжена якимось написом, зробленим чорною спрей‑ фарбою. Почерк кров’яного тиску. На дверній рамі та підвіконні біла фарба вимазана чорним порошком для виявлення відбитків пальців. Глибокі свіжі сліди від пилососа пересікають килим. Невидимі часточки мертвої шкіри Ангела Делапорте – усе це всмоктали для ДНК‑ аналізу.

Твоя колишня спальня.

На стіні над порожнім ліжком – зображення антикварного крісла, що його намалювала Місті. Її погляд зосереджується на мисі Чекайленд‑ Пойнт. Галюцинація – статуя, що йде її вбити. Уся забризкана кров’ю.

Коли Ґрейс увійшла до її спальні потойбіч коридору, Місті каже, щоб та не здумала викидати коники. Полісмени з материка чекають на них в авто, припаркованому біля будинку. Якщо Місті не з’явиться через десять хвилин, то вони увійдуть до будинку і зчинять стрілянину.

А Ґрейс сидить на лискучому ослінчику з рожевою оббивкою перед своїм великим туалетним столом. На його скляній поверхні розкладені пляшечки з парфумами та коштовності, її дзеркальце зі срібним руків’ям та гребінці.

Подарунки на пам’ять від колишнього багатства.

І Ґрейс каже:

– Tu es ravissante се soir. Ти сьогодні така гарненька.

Тепер у Місті є вилиці – о! І ключиці. Її плечі – кістляві, та білі, вони випинаються, як вішалка для одежі, із сукні, яка була її весільною сукнею в попередньому житті. Сукня спадає від вирізу На плечі, а білий атлас, забраний складками, вже обвис і пішов хвильками відтоді, як Ґрейс обміряла її лише два дні тому. Чи два тижні? Її ліфчик та труси стали на неї такими великими, що Місті вирішила обійтися і без них. Місті майже така ж худюча, як і її чоловік – змарнілий скелет, крізь який машини прокачують повітря та вітаміни.

Худа, як ти.

Її волосся тепер довше, ніж до нещасного випадку з коліном. Її шкіра знебарвлена до блідості від тривалого перебування у приміщенні. Місті має талію та впалі щоки. У Місті тепер одинарне, а не подвійне підборіддя, а її шия – худа й довга, з мотузочками м'язів.

Вона доголодувалася до того, що її зуби та очі здаються гігантськими.

Перед сьогоднішньою вечірньою виставкою Місті зателефонувала в поліцію. І не просто детективу Стілтону, Місті зателефонувала ще й до державної патрульної служби та до ФБР. Місті повідомила, що ОАС збирається вчинити напад на художню виставку та на готель «Чекайленд». Після цього Місті покликала протипожежну службу. Сказала їм, що десь близько сьомої – сьомої тридцять вечора на острові станеться катастрофа. Залучіть машини швидкої допомоги, сказала їм вона. Потім вона подзвонила телевізійникам‑ новинарям і сказала, щоб вони відправили на острів найбільшу та найпотужнішу трансляційну автостанцію, яка тільки в них є. Місті обдзвонила радіостанції. Вона покликала всіх, окрім бойскаутів.

У спальні Ґрейс Вілмот, в отому будинку зі спадщиною імен та століть, зафіксованою на зворотному боці вхідних дверей, Місті каже Ґрейс, що її план на сьогоднішній вечір зруйновано. Пожежники та поліція. Телекамери. Місті запросила на острів увесь світ, і увесь світ буде присутнім у готелі на відкритті виставки.

А Ґрейс, чіпляючи сережку на вухо, дивиться на відображення Місті у дзеркалі й каже:

– Звісно, що покликала, але ти їх покликала востаннє.

І Місті питає Ґрейс:

– Що значить – востаннє?

– Ми дуже шкодуємо, що ти це зробила, – відказує Ґрейс. Пригладивши волосся долонями своїх грудкуватих старечих рук, вона веде далі: – Ти лише зробиш загальну кількість загиблих більшою, аніж потрібно.

Але Місті каже їй, що загиблих не буде. Місті розповідає, як вона поцупила щоденник.

А голос ззаду неї мовить:

– Місті, ти не можеш поцупити те, що вже належить тобі.

Голос позаду неї. Чоловічий голос. Це – Гарроу, Гаррі, батько Пітера.

Твій батько.

На ньому смокінг, його сиве волосся причесане короною на квадратній голові з гострим носом та з гострим випнутим підборіддям. Чоловік, яким мав стати Пітер. З рота у нього йде запах. Руки, що зарізали Ангела Делапорте в її ліжку. Руки, що попалили будинки, які розписав ізсередини Пітер, намагаючись попередити людей за межами острова.

Чоловік, який намагався убити Пітера. Убити тебе. Свого сина.

Він стоїть у коридорі, тримаючи за руку Теббі. Руку твоєї доньки.

До речі, здається, що минула ціла вічність відтоді, як Теббі полишила її. Кинула її руку, щоб схопити холодну руку чоловіка, якого Місті визнала за вбивцю. Статуя в лісі. Старий цвинтар на мисі Чекайленд‑ Пойнт.

Руки Ґрейс устромлені ліктями в повітря, вона застібає на шиї перлове намисто і каже:

– Місті, люба, ти ж пам’ятаєш свого свекра?

Гарроу нахиляється і цілує Ґрейс у щоку. Випрямившись, він мовить:

– Звісно, що пам’ятає.

З рота у нього тхне.

Ґрейс виставляє вперед руки і, роблячи в повітрі хапальні рухи пальцями, каже:

– Теббі, йди поцілуй мене. Уже час дорослим іти на свій прийом.

Спочатку Теббі. Потім Гарроу. Шкода, що в художньому коледжі не вчать, як поводитися, коли оживають померлі.

Місті каже, звертаючись до Гарроу:

– А хіба вас не піддали кремації?

Гарроу піднімає руку і дивиться на свого годинника. Та й каже:

– Принаймні не в наступні чотири години.

Струснувши рукою, щоб сховати годинник, він каже:

– Ми хотіли б представити тебе натовпу. Ми сподіваємося, що ти скажеш кілька вітальних слів.

Але Місті каже, що вона сама знає, що скаже всім прибулим. Тікати. Залишити острів і ніколи на нього не повертатися. Те, що намагався сказати Пітер. Місті скаже їм, що один чоловік загинув, а другий лежить у комі через одне безумне острівне прокляття. У ту мить, коли її випустять на сцену, вона закричить: «Пожежа! » Вона зробить усе можливе й неможливе, щоб очистити приміщення.

Теббі підступає до Ґрейс, яка сидить на туалетному стільчику. І Ґрейс каже:

– Нам для щастя більше нічого й не треба.

Гарроу каже:

– Місті, люба, поцілуй свою свекруху. – І каже: – Будь ласка, вибач нас. Після сьогоднішнього вечора ми тобі більше не набридатимемо.

 

Двадцять сьоме серпня… з половиною

 

Те, як Гарроу розповів Місті. Те, як Гарроу пояснив їй острівну легенду, значить, що вона не може не прославитися як художниця.

Вона приречена на успіх. Її талант – це її прокляття. Життя після життя.

Вона була Джотто ді Бондоне, потім Мікеланджело, потім – Яном Вермеером.

А може, Місті була Яном ван Ейком, і Леонардо да Вінчі, і Дієго Веласкесом.

А потім – Маврою Кінкейд і Констанцією Бертон.

А тепер вона – Місті‑ Мері Вілмот, але змінюється лише її ім’я. Вона ж завжди була мистцем. І завжди ним буде.

Одного не вчать у художньому коледжі: що прожити життя – це виявити, ким ти насправді була.

Між іншим, усе це каже Гарроу Вілмот. Схиблений убивця, батько Пітера. Той Гаррі Вілмот, який переховувався відтоді, як Пітер та Місті одружилися. Перед тим, як народилася Теббі.

Твій божевільний батько.

Як повірити Гаррі Вілмоту, так Місті – найталановитіша з усіх художників усіх часів.

Двісті років тому Місті була Маврою Кінкейд. Сто років тому вона була Констанцією Бертон. У тому попередньому житті Констанція побачила якусь прикрасу, що її носив один із синів острова під час своєї подорожі Європою. То був перстень, що колись належав Маврі. Випадково він знайшов її та привіз назад, до себе. Після того, як Констанція померла, люди помітили, що її щоденник дуже нагадує щоденник Маври. Їхні життя були дуже схожими, і Констанція врятувала острів так само, як його раніше врятувала Мавра.

Що її щоденник збігається з її попереднім щоденником. Що кожен її щоденник збігатиметься з попереднім. Що Місті завжди рятуватиме острів. Своїм мистецтвом. Оце і є острівна легенда, за словами Гарроу. І все це – справа її рук.

Через сто років, коли їхні статки добігали кінця, вони послали синів острова знайти її. Знову і знову ми повертали її сюди і змушували повторювати своє попереднє життя. Використовуючи фальшиві коштовності як приманку, бо Місті завжди їх розпізнаватиме. Вона їх любитиме, сама не знаючи чому.

Вони, увесь музей воскових фігур острова Чекайленд, усі вони знали, що Місті стане великою художницею. Якщо її належним чином гарненько помучити. Бо ж казав Пітер, що найкраще мистецтво породжується стражданнями. Бо ж казав лікар Туше, що таким чином ми можемо вийти на якесь універсальне натхнення.

Бідолашна маленька Місті‑ Мері Кляйнман, найталановитіша художниця всіх часів, їхня спасителька. Їхня рабиня. Місті, їхня грошова дійна корова. Така вже в неї карма.

Гарроу розказав, як вони використовують щоденник попередньої художниці для того, щоб дати напрям життю художниці наступної. Її чоловік має померти в одному й тому самому віці. Потім – хтось з її дітей. Вони можуть імітувати смерть, як, наприклад, з Теббі, але у випадку з Пітером – що ж, він сам напросився.

До речі, все це Місті розповідає детективу Стілтону, коли він їде до острова Чекайленд.

У крові Пітера було повно снодійних ліків, які він ніколи не приймав. Неіснуюче свідоцтво про смерть Гарроу Вілмота. Місті каже:

– Напевне, це – результат кровозмішення. Усі ці люди – схиблені психи.

– Це велике благо, – сказав їй Гарроу, – що ти забуваєш.

Після кожної смерті Місті забуває, ким вона раніше була, але остров’яни передають цю історію з покоління в покоління. Вони увесь час її пам’ятають, щоб можна було знайти Місті і повернути назад. На всю решту вічності, кожне четверте покоління, як тільки скінчаються гроші… Коли світ загрожує вторгненням, вони повернуть її назад, і вона врятує їхнє майбуття.

– Так, як ти завжди робила, як ти завжди робитимеш, – сказав Гарроу.

Місті‑ Мері Вілмот, цариця рабів.

Промислова революція зустрічає ангела‑ охоронця.

Бідолашна. Місті, конвеєр чудес. Усю решту вічності.

Аристократи до аристократів, це так – між іншим.

Гарроу сказав:

– Ти завжди ведеш щоденник. У кожному перевтіленні. Саме завдяки йому ми і маємо змогу передбачити твої настрої та реакції. Ми знаємо про кожну твою майбутню дію.

Гарроу намотав низку перлин на зап’ястя Ґрейс і сказав, клацнувши защіпкою:

– Так, ми дійсно хочемо, щоб ти повернулася і розпочала процес, але це не обов’язково значить, що ми хочемо, щоб ти завершила свій кармічний цикл.

У художньому коледжі не вчать, як уникнути процесу реутилізації твоєї душі.

Бо це буде як убивство гуски, що несе золоті яйця. Так, її душа полине до інших пригод, але через три покоління острів знову збідніє. Збідніє і заюрмиться багатими чужинцями.

Періодичне воскресіння. Її власне саморобне безсмертя.

– Узагалі, – сказав Гарроу, – праправнуки Теббі, знайшовши той щоденник, що ти його оце ведеш, визнають його надзвичайно корисним для правильного поводження з тобою наступного разу.

Прапрапралравнуки Місті.

Користуватимуться її книгою. Оцією книгою.

– О, я пам’ятаю, – мовила Ґрейс. – Коли ще була маленькою дівчинкою. Ти була Констанцією Бертон, і мені дуже подобалося, коли ти брала мене із собою запускати повітряного змія.

Гарроу сказав:

– Під яким би ім’ям ти не з’являлася, ти – матір усім нам.

Ґрейс додала:

– Ти і справді всіх нас любила.

А Місті питає в Гарроу:

– Благаю, скажіть, що має статися? Картини вибухнуть? Чи готель рухне в океан? Що? Яким чином вона всіх порятує?

А Ґрейс струсила по руці свій перловий браслет і сказала:

– Ти не зможеш усіх порятувати.

Більшість великих статків, каже Гарроу, стоять на стражданнях та смерті тисяч людей чи тварин. На таких собі жнивах. Він дає Ґрейс щось блискучо‑ золотисте і простягає руку, відтягнувши рукав піджака.

І Ґрейс, з’єднавши два кінці манжетів, надіває на них запонку і каже:

– Ми щойно винайшли спосіб пожинати багатих людей.

 

Двадцять сьоме серпня… і три чверті

 

Біля готелю «Чекайленд» уже чергують машини швидкої допомоги. Бригада новинарів‑ телевізійників монтує тарілку трансляційної антени на даху свого мікроавтобуса. Дві поліцейські машини стоять упритул до парадних сходів готелю.

Відпочивальники протискуються крізь припарковані авто. Шкіряні штани та маленькі чорні сукенки. Темні окуляри та шовкові сорочки. Золоті прикраси. А над ними – вивіски та логотипи корпорацій.

Графіті Пітера: «…ваша кров – то наше золото…»

Поміж Місті та натовпом стоїть перед камерою репортер. Позаду нього юрмиться натовп, люди піднімаються готельними сходами і входять до вестибюлю; репортер питає:

– Ми в ефірі? – Потім приставляє два пальці однієї руки до вуха і, не дивлячись в камеру, каже: – Я готовий.

Детектив Стілтон сидйть за кермом свого авто, а поруч із ним – Місті. Обидва спостерігають, як Ґрейс та Гарроу Вілмот піднімаються парадними сходами, причому Ґрейс підняла і притримує своє довге плаття кінчиками пальців однієї руки. Гарроу тримає її за другу руку.

Місті дивиться на них. Камери теж дивляться на них.

І детектив Стілтон каже:

– Вони не стануть щось учиняти. При такому напливі народу.

Найстарше покоління кожної родини – Бертони, Гайленди та Петерсени – аристократія острова Чекайленд, разом із натовпом глядачів вони входять, високо піднявши голови, до готелю.

Застереження, що його залишив Пітер: «…ми повбиваємо всіх Божих дітей, щоб урятувати своїх…»

Репортер перед камерою піднімає мікрофон до рота і каже:

– Поліція та начальство округа дали добро на вечірній прийом сьогодні на острові.

Натовп зникає в тьмяно‑ зеленому вельветовому ландшафті вестибюлю, наповнивши лісову галявину посеред полірованих та лакованих дерев. Потужні стовпи світла врізаються в морок, важкі, як кришталеві люстри. Дивани у формі валунів, порослих мохом. Табірне вогнище, таке схоже на камін.

Детектив Стілтон питає:

– Хочете увійти?

Місті каже, що ні. Там – небезпечно. Вона не збирається повторювати помилку, яку вона завжди робила. Якою б та помилка не була.

Зі слів Гарроу Вілмота.

Репортер каже:

– Сьогодні увечері сюди прибудуть усі великі та маленькі цабе.

Раптом з’являється дівчинка. Незнайомка. Чиясь донька з коротким темним волоссям; вона піднімається сходами до готельного вестибюлю. Блищить її перстень із перидотом. Куплений на гроші, що їх Місті заначила з чайових.

Це Теббі. Ясна річ, Теббі. Подарунок майбуттю від Місті. Спосіб Пітера втримати свою дружину на острові. Приманка, щоб заманити її в пастку. Миттєвий зелений спалах – і Теббі зникає всередині готелю.

 

Двадцять сьоме серпня… і сім восьмих

 

Сьогодні, у темряві похмурої лісової галявини, серед зеленого вельветового пейзажу у вестибюлі, спрацьовує протипожежна сигналізація. Один довгий пронизливий дзвінок, він виривається з парадного входу так гучно, що репортер аж сіпнувся і скрикнув:

– Здається, у нас неприємності!

Відпочивальники, чоловіки із зализаним назад волоссям, темним та скучерявленим за допомогою якогось лаку. Жінки – геть усі блондинки. Вони щось вигукують, намагаючись перекричати дзеленчання сигналізатора.

Місті Вілмот, найталановитіший мистець за всю історію людства, продирається крізь натовп. Хапаючи і відтягуючи вбік присутніх, вона пробирається до сцени в «Дерев’яно‑ золотій їдальні». Відштовхуючи лікті та сраки отих кістлявих чужинців. Уся стіна за сценою задрапірована і готова до відкриття. Фреска, її робота, і досі прихована від очей. Запечатана. Її подарунок майбуттю. Її бомба з годинниковим механізмом.

Її мільйон мазків, належним чином складених докупи. Сеча корів, що їли мангові листки. Чорнильні мішечки каракатиць. Уся ота хімія та біологія.

Її дитина десь тут у натовпі. Теббі.

А сигналізатор дзвенить та дзвенить. Місті ступає на стілець. Потім ступає на стіл, столик номер «шість», де поклали Теббі, коли вона потонула, і де Місті дізналася про те, що Ангела Делапорте зарізали на смерть. Вона стоїть над натовпом, люди на неї дивляться, а чоловіки‑ відпочивальники весело вишкіряються – Місті не вдягнула ані ліфчика, ані трусів.

Її воскресле весільне плаття зіжмакалося в неї поміж стегнами; Місті вигукує:

– Пожежа!

Обертаються голови. Очі піднімаються на неї. У проході їдальні з’являється детектив Стілтон і починає плисти крізь натовп.

Місті вигукує:

– Геть звідси! Рятуйтеся! – Місті кричить: – Якщо ви тут залишитеся, трапиться щось жахливе!

Застереження – Пітера. Місті поливає ним натовп, як Пітер поливав стіни спрей‑ фарбою.

«Ми повбиваємо всіх Божих дітей, щоб урятувати своїх».

За нею бовваніє завіса, закриваючи всю стіну, її автопортрет, те, що Місті сама про себе не знає. Те, що вона не хоче знати.

Відпочивальники повитріщалися на неї, поскорочувавши свої зморщувальні м’язи та позсувавши брови. Губи – витягнуті трійчастим м’язом у тонку пряму лінію, опущену на краях.

Дзвінок тривоги дзеленчить, і поки ти не зробила наступного вдиху, стає надворі чути океан, і кожна хвиля сичить та вибухає.

Місті кричить, щоб усі заткнулися і замовкли. І коли вона кричить, вона знає, про що говорить. Вона – найталановитіша художниця всіх часів. Утілення Томаса Гейнсборо, Клода Моне та Мері Кассат. Вона кричить про те, що її душа була і Мікеланджело, і да Вінчі, і Рембрандтом.

Потім якась жінка вигукує:

– Це вона, художниця. Це – Місті Вілмот.

А якийсь чоловік теж вигукує:

– Місті, люба, кінчай цю комедію.

Та сама жінка кричить:

– Опускайте завісу, і по всьому.

Ті чоловік та жінка, що кричали, – це Гарроу та Ґрейс. Між ними стоїть Теббі, яку вони тримають кожен за руку. Очі Теббі заліплені клейкою плівкою.

– Оті люди, – кричить Місті, показуючи на Ґрейс та Гарроу. Волосся спадає їй на лоба, і Місті кричить: – Оті лихі люди використали свого сина, щоб я завагітніла!

Місті кричить:

– Вони захопили і утримують мою доньку!

Вона кричить:

– Якщо вам захочеться поглянути, що там, за завісою, то тоді вже буде надто пізно!

І тут детектив Стілтон добирається до стільця. Один крок – і він нагорі. Ще один крок – і він біля Місті на столику номер «шість». За ними висить важка велика завіса. Правда про все – на відстані лише кількох дюймів.

– Згода, – кричить іще якась жінка. То стара остров’янка Таппер, її черепашача шия обвисла складками на мереживний комірець її плаття. Вона гукає: – Покажи нам, Місті!

– Покажи нам! – гукає чоловік, старий остров’янин Вудс, спершись на свою палицю.

Стілтон потягнувся рукою собі за спину. І каже:

– Вам ледь не вдалося переконати мене в тому, що ви – при здоровому глузді. – І він висмикує з‑ за спини руку, а в руці – наручники. Він клацає ними, надіваючи їх на Місті, і тягне її геть, повз Теббі із заліпленими очима, повз натовп відпочивальників, що скрушно хитають головами. Повз аристократів з острова Чекайленд. Назад – через лісову просіку зеленого вельветового вестибюлю.

– Моя дитина, – каже Місті. – Вона й досі тут. Нам треба забрати її.

Але детектив Стілтон передає її своєму помічникові в коричневій уніформі та й каже:

– Ваша донька, про яку ви казали, що вона загинула?

Вони імітували її смерть. У всіх на очах, вони лише скульптурні зображення самих себе. Власні автопортрети.

А надворі, біля готелю, біля підніжжя парадних сходів, помічник відчиняє задні дверцята патрульного автомобіля. Детектив Стілтон каже:

– Місті Вілмот, вас заарештовано за спробу вбивства вашого чоловіка, Пітера Вілмота, і за вбивство Ангела Делапорте.

Вона вся була в крові того ранку, коли Ангела зарізали в її ліжку. Ангел ледь не украв у неї чоловіка. І саме Місті знайшла тіло Пітера в авто.

Сильні руки заштовхують її на заднє сидіння патрульного автомобіля.

А з готелю доноситься голос репортера:

– Пані та панове, зараз настане мить, коли опуститься завіса.

– Забери її до відділка. Зніми відбитки пальців. Зареєструй її, – каже детектив. І ляскає помічника по спині. – А я піду всередину – подивлюся, що то за сенсація така.

 

Двадцять восьме серпня

 

Платон стверджує, що ми живемо на ланцюгу в темній печері. Ми прикуті ланцюгом так, що бачимо лише дальню стіну цієї печери. Усе, що ми бачимо, – це тіні, що на цій стіні рухаються. То можуть бути тіні чогось, що рухається ззовні печери. То можуть бути тіні людей, прикутих поруч із нами.

Мабуть, усе, що здатен бачити кожен з нас, – це наші власні тіні.

Карл Юнґ назвав це своїм тіньовим процесом. Він стверджував, що ми ніколи не бачимо інших. Натомість ми бачимо лише наші власні аспекти, що на них накладаються. Тіні. Проекції. Наші асоціації.

Так само художники давнини сиділи в темній кімнаті і старанно виписували образи того, що знаходилося за маленьким вікном, у яскравому сонячному світлі.

Камера‑ обскура.

Не чітке зображення, а все перевернуте догори ногами. Спотворене дзеркалом чи лінзою, через які воно проходило. Наше обмежене особисте сприйняття. Наш малесенький масив досвіду та знань. Наша недолуга освіта.

Як спостерігач контролює круговид. Як помирає художник. Ми бачимо те, що бажаємо бачити. Ми бачимо так, як ми бажаємо бачити. Ми бачимо лише самих себе. Усе, що може художник, це дати нам щось таке, на що можна подивитися.

Між іншим, твою дружину заарештували. Але вона спромоглася це зробити. Вони спромоглися це зробити. Мавра. Констанція. І Місті. Вони врятували її дитину, твою доньку. Вона врятувала себе. Вони врятували всіх.

Помічник у своїй коричневій уніформі відвіз Місті через пором на материк. По дорозі він зачитував їй її права. Потім передав іншому помічникові, який зняв із неї відбитки пальців та обручку. Місті і досі у своєму весільному платті; і помічник забрав у неї сумку та туфлі на шпильках.

Уся її дешева біжутерія, коштовності Маври, їхні коштовності – усі вони знову в будинку Вілмотів, у взуттєвій коробці Теббі.

Цей другий помічник дав їй ковдру. Цей помічник – жінка її ж віку, її обличчя – щоденник зморшок, що починаються навколо очей і тягнуться павутинками між носом та ротом. Поглянувши на бланки, що їх заповнювала Місті, ця жінка спитала:

– Так ви – ота художниця?

І Місті відповіла:

– Так, але тільки решту цього життя – і не більше.

Помічниця повела її старим бетонним коридором до металевих дверей. Відмикаючи двері, сказала:

– Світло вимкнене, бо вже був відбій. – Розчинивши металеві двері, вона відійшла убік – і саме там Місті його й побачила.

Шкода, що в художньому коледжі не вчать того, що ти завжди в пастці.

Тому, що твоя голова – це печера, а твої очі – вихід із неї. Що ти живеш усередині своєї голови і бачиш лише те, що хочеш бачити. Що ти лише спостерігаєш за тінями і придумуєш їм таке значення, яке тобі бажається.

Між іншим, він був прямо там. У високому квадраті світла, що падало крізь двері, написаний на дальній стіні маленької камери.

Там був напис: «Якщо ти тут, то ти знову зазнала невдачі». І підпис: «Констанція».

Округлий розмашистйй почерк, люблячий та турботливий, як і всі інші зразки її почерку. Тут Місті ніколи не доводилося бувати, але тут вона невпинно опиняється – знову і знову. І саме в ту мить вона чує звук сирени, протяжний і далекий. Помічниця каже:

– Я повернуся, щоб трохи приглянути за вами. – З цими словами вона виходить і замикає двері.

В одній стіні є вікно, надто високо для Місті, але воно, напевне, виходить на океан та острів Чекайленд.

У мерехтливому помаранчевому відблиску з вікна, танцівному світлі та тінях на бетонній стіні навпроти вікна, у цьому світлі Місті дізнається все, що знала Мавра. Усе, що знала Констанція. Місті знає, як усіх їх обдурили. Платон каже, що ми вже все знаємо і нам треба лише пригадати. Це те, що Карл Юнґ називає колективним підсвідомим. Місті пам’ятає.

Як камера‑ обскура фокусує зображення на полотні, як працює ящичний фотоапарат, так і маленьке вікно камери проектує оранжево‑ жовте безладдя, фігури з полум’я та тіні на дальню стіну. Усе, що чути, – це сирени, усе, що видно, – це полум’я.

То палає готель «Чекайленд». А в ньому – Ґрейс, Гарроу та Теббі.

Ти це відчуваєш?

Ми там були. Ми там є. Ми там будемо завжди.

І ми знову зазнали невдачі.

 

⇐ Предыдущая1234567Следующая ⇒

Поделиться: