Двадцять дев’яте липня – повний Місяць

 

Між іншим, погода сьогодні – важка, дряпуча і завдає болю кожного разу, коли твоя дружина намагається поворухнутися.

Тільки‑ но пішов лікар Туше. Останні дві години він робив те, що замотував її ногу смужками стерильних бинтів та прозорою акриловою смолою. Тепер її нога від щиколотки і до паху – суцільний скловолоконний зліпок. Проблема в коліні, сказав лікар.

Пітере, твоя дружина – дурепа.

Місті – дурепа.

Вона несе тацю з вальдорфськими салатами з кухні до їдальні – і спотикається. Прямісінько в одвірку кухні. Ноги відлітають кудись геть, і Місті разом із тацею й тарілками летить сторчголов, протаранюючи столик «вісім».

Звісно, всі в їдальні попідскакували, щоб подивитися на Місті, вкриту майонезом. Її коліно на вигляд нормальне; з кухні з’являється Раймон і допомагає Місті підвестися. Однак лікар Туше стверджує, що коліно розтягнуте. Він прибуває годину по тому, як Раймон та Полет допог магають їй піднятися сходами до своєї кімнати. Лікар приклав до коліна пакет з льодом, а потім пропонує Місті гіпсову пов’язку на вибір: неоново‑ жовту, неоново‑ рожеву чи просто білу.

Лікар Туше присів біля її ноги, а Місті сидить на стільці з прямою спинкою, поклавши ногу на ослінець. Він водить льодяним пакетом по нозі, видивляючись, чи немає де набряків.

А Місті питає його, чи не заповнював він бува свідоцтво про смерть Гарроу.

А ще Місті питає, чи не виписував він бува Пітерові снодійних пігулок.

Лікар підводить очі і якийсь час дивиться на неї, а потім знову починає холодити ногу. І каже:

– Якщо ви не розслабитеся, то, можливо, більше не зможете ходити.

А її нога вже почувається прекрасно. І виглядає теж прекрасно. Між іншим, коліно навіть не болить.

– У вас шок, – пояснює лікар Туше. Він бере свою валізку, але не чорний лікарський несесер. Це щось на кшталт аташе‑ кейса, який носять адвокати. Або ж банкіри. – Я зроблю вам гіпсову пов’язку для профілактики, – каже він. – Без неї ви бігатимете туди‑ сюди з отим детективом, і ваша нога ніколи не заживе.

Що ж поробиш: Чекайленд – маленьке село, і кожен експонат у цьому музеї воскових фігур шпигує за нею.

Хтось стукає у двері, і через мить у кімнату входять Ґрейс і Теббі. Теббі каже:

– Мамо, ми принесли тобі нових фарб. – У руках вона тримає два пластмасових магазинних пакунки.

Ґрейс питає:

– Як вона?

І лікар Туше відповідає:

– Якщо вона пробуде в цій кімнаті наступні три тижні, то вона одужає. – І починає обмотувати марлею її коліно – шар за шаром, товстіше й товстіше.

До речі, щоб ти знав, відтоді, як Місті опинилася на підлозі і коли прибігли люди та віднесли її нагору, увесь цей час Місті невпинно повторяла: «Через що я перечепилася? »

Там же нічого немає. І близько нічого немає такого, через що можна було б перечепитися.

А опісля Місті подякувала Богові, що це трапилося на роботі. Тому адміністрація готелю вже ніяк не відкрутиться і не зможе наполягати на тому, що вона часто не виходила на роботу.

Ґрейс питає:

– Ти можеш пальцями ворушити?

Так, Місті може ворушити пальцями. Просто дотягнутися до них не може.

Після цього лікар замотує ЇЇ ногу в смужки скловолокна.

Підходить Теббі, торкається важучої скловолоконної колоди, всередині якої десь загубилася материна нога, і питає:

– А можна мені написати тут своє ім’я?

– У тебе для цього ще буде купа часу, – відповідає доктор.

Нога Місті простягнута поперед неї і важить, напевне, фунтів з вісімдесят. Вона почувається так, наче вся закостеніла. Як комаха всередині бурштину. Як древня мумія. Ця нога буде їй як каторжанська металева куля на ціпку.

Дивно, як твій розум намагається витворити сенс із навколишнього хаосу. Місті страшенно незручно тепер за свої слова, але в той момент, коли Раймон вийшов із кухні і, просунувши руки під неї, підняв її, вона спитала:

– Це ти мене щойно перечепив?

Раймон змахнув із неї вальдорфський салат, шматочки яблука та подрібнені горіхи і запитав:

– Como? [5]

Тому, чого ти не розумієш, ти можеш надати будь‑ якого значення.

Навіть у той момент двері на кухню були розчинені і підперті, а підлога – чиста й суха.

Місті спитала:

– Як я упала?

А Раймон знизав плечима і відповів:

– На сраку.

Хлопці з кухні, що стояли довкола, засміялися.

І от у її кімнаті нагорі, коли її ногу вже поміщено в кокон масивної білої труби, Ґрейс і Туше піднімають Місті під руки і ведуть до ліжка. Теббі дістав пігулки із зеленою водоростю з материної сумочки і кладе їх на столик біля ліжка. Ґрейс вимикає телефон і замотує шнур зі словами:

– Тобі потрібен мир і спокій. Немає в тебе такої хвороби, яку не могла б вилікувати невеличка доза мистецької терапії, – і починає виймати з магазинного пакета тюбики та пензлі і складати їх на туалетному столику.

Зі своєї валізки лікар дістає шприц. І протирає її передпліччя холодним спиртом. Краще вже передпліччя, аніж сосок.

Ти відчуваєш цей біль?

Лікар наповнює шприц із пляшки і вштрикує голку в її руку. Потім витягує його і дає Місті ватний тампон – на випадок, якщо виступить кров.

– Це щоб ви швидше заснули, – пояснює він.

Теббі сідає на краєчок ліжка й питає:

– Болить?

Ні, аніскілечки. Нога почувається прекрасно. А укол болить.

У Теббі на пальці перстень з іскристим зеленим перидотом, – він ловить світло, що йде з вікна. Перед вікном – край килима, а під килимом – чайові гроші, що їх сховала Місті. То їхній квиток додому, до Текумзе‑ Лейк.

Ґрейс кладе телефон у спорожнілий магазинний пакет і простягає руку Теббі:

– Ходімо, – каже вона. – Дамо відпочити твоїй матінці.

Лікар Туше каже, стоячи у відчинених дверях:

– Ґрейс! Можна з тобою поговорити сам на сам?

Теббі встає з ліжка, і Ґрейс нахиляється і щось шепоче їй на вухо. А Теббі швидко киває головою. На ній – масивне рожеве намисто з мерехтливих несправжніх брильянтів. Воно таке велике, що, напевне, тисне на шию доньки не менше, аніж гіпс тисне на материну ногу. Це намисто схоже на іскристе жорно. Ціпок та ядро каторжника, зроблені з фальшивих брильянтів. Теббі розмикає застібку, приносить намисто до ліжка та й каже:

– Надінь його на себе. – І, просунувши обидві руки за плечі Місті, вона надіває намисто їй на шию.

До речі, Місті ж не ідіотка. Бідолашна Місті‑ Мері Кляйнман знала, що кров на її трусиках була кров’ю Пітера. Але тепер, у цю мить, вона так радіє, що не зробила аборт.

Твоя кров.

Чому Місті погодилася вийти за тебе заміж – вона не знає.

Чому хтось робить щось? Лежачи в ліжку, вона вже починає відпливати. Кожен подих повільніший за попередній. Її м’язи levatorpalpebrae мусять старатися щосили, щоб не заплющувалися очі.

Теббі підходить до мольберта і знімає з нього дощечку з малювальним папером. Потім приносить її разом із вугільним олівцем до ліжка, кладе на ковдру поруч із матір’ю й каже:

– Це на той випадок; якщо у тебе з’явиться натхнення.

І Місті спроквола, як в уповільненому кіно, цілує її в лоб.

З намистом та гіпсом Місті відчуває себе пришпиленою до ліжка. Безпорадною. Жертовною твариною. Затвірницею.

Потім Ґрейс бере Теббі за руку, і вони виходять у коридор до лікаря Туше. Двері зачиняються. Стає так тихо, що Місті не певна, то почулося їй чи ні. Але начебто пролунав іще один «клац».

І Місті гукає:

– Ґрейс? Теббі? – Як в уповільненому кіно Місті гукає: – Агов! Там є хто‑ небудь?

 

Тридцяте липня

 

Коли Місті вперше прокинулася після того нещасного випадку, то виявила, що волосся на лобку зникло, в неї встромлений катетер, що зміїться по її здоровій нозі до пластикового пакета, причепленого до стовпчика ліжка. Смужки білого хірургічного пластиру прикріплюють трубку до шкіри її ноги.

Милий, любий Пітере, ніхто не має розповідати тобі, що це за відчуття.

Знову тут попрацював лікар Туше.

Між іншим, якщо ти прокидаєшся з бритим лобком і якоюсь пластмасовою штучкою, встромленою тобі у вагіну, то це не обов’язково робить тебе справжньою художницею.

Якби це було так, то Місті намалювала б щось не гірше Сікстинської капели. Натомість вона знову жмакає в кульку ще один аркуш 140‑ фунтового акварельного паперу. А за її маленьким слуховим вікном сонце підсмажує пісок на пляжі. І хвилі сичать та вибухають. Чайки тремтять, висячи в потоках повітря, такі собі білі повітряні змії, а дітлахи майструють замки з піску та плещуться в припливних хвилях.

Було б добре проміняти всі оці сонячні дні на шедевр, але ж… але ж натомість її дні перетворюються на одну гівняну й нікчемну мазанину за іншою. Місті все одно хочеться бути надворі навіть з однією ногою повністю в гіпсі і з маленьким мішечком сцяк. Будучи художником, ти плануєш своє життя так, щоб випадала можливість малювати, щоб з’являлося вікно вільного часу, але це ще не гарантія, що ти за цей час створиш щось справді варте твоїх зусиль. Тебе весь час переслідує думка, що ти марнуєш своє життя.

А правда полягає в тому, що, була б Місті на пляжі, вона б дивилася в це вікно та мріяла про те, як стане колись відомою художницею.

Правда полягає в тому, що, яке б ти місце не вибрав, воно буде хибним.

Місті напівстоїть біля свого мольберта, спершись на високий ослінець і поглядаючи у вікно на Чекайленд‑ Пойнт, Теббі сидить біля її ніг у плямі сонячного світла і розфарбовує її гіпсову ногу фломастерами. І оце болить. Шкода, що Місті провела більшість свого дитинства, ховаючись у приміщенні, розмальовуючи книжки та мріючи про те, як стане художницею. А тепер вона змушує свою доньку моделювати цю хибну поведінку. Усе, чого недобрала в дитинстві Місті, не добере, схоже, і Теббі. Що там роблять підлітки – усі повітряні змії, що їх не запустила Місті, усі ігри в квача, які пропустила Місті, усі кульбаби, які не зібрала Місті, – і Теббі повторює ту саму помилку.

Теббі тільки й бачила квіти, що на облямівці чайної чашки, яку вона знайшла разом зі своєю бабусею.

Заняття в школі починаються за кілька тижнів, а Теббі бліда і не засмагла, бо весь час простирчала в приміщенні.

Місті витворює пензлем іще одну мазанину на ще одному аркуші паперу перед собою, і каже:

– Теббі, люба!

А Теббі сидить, натираючи червоним фломастером гіпсову пов’язку. Смола та тканина такі товсті, що Місті не відчуває нічого.

Блуза, в яку вдягнена Місті, – це одна зі старих Пітерових робочих сорочок, до чиєї нагрудної кишені прикріплена іржава застібка з фальшивими рубінами. Фальшивими рубінами та скляними брильянтами. Теббі принесла із собою коробку нарядних прикрас: усі ті дешеві брошки, браслети та одинарні сережки, які Пітер подарував Місті, коли вони вчилися в мистецькому коледжі.

Які ти подарував своїй дружині.

Місті носить твою сорочку, вона каже Теббі:

– Чому б тобі не піти і не погасати на вулиці кілька годин?

Теббі міняє червоний фломастер на жовтий і відказує:

– Бабця Вілмот сказала, щоб я нікуди не ходила. – Розмальовуючи гіпсову ногу, вона додає: – Вона сказала мені бути з тобою доти, поки ти не ляжеш спати.

Цього ранку брунатне спортивне авто Ангела Дела‑ порте під'їхало на гравійну автостоянку готелю. Ангел, у широкому солом’яному брилі, вийшов з авто і піднявся на ґанок. Місті чекала, що прийде реєстраторка Полет і скаже, що до неї прийшов гість, але ні. Через півгодини з парадного входу з’явився Ангел Делапорте і спустився східцями з ґанку. Притримуючи однією рукою свій бриль, він задрав голову і став уважно вдивлятися у вікна готелю, в мішанину об’яв та логотипів. Корпоративне графіті. Конвенція заявок на безсмертя. А потім Ангел надів свої сонцезахисні окуляри, прослизнув у свою спортивну тачку і поїхав геть.

А перед нею – іще одна мазанина. Перспектива повністю хибна.

– Бабуся сказала мені, щоб я сприяла твоєму натхненню, – озивається Теббі.

Замість навчати малювати, Місті краще б навчила свою дитину якогось фаху: бухгалтера, економіста чи телевізійного майстра. Якийсь приземлений спосіб заробляти гроші та оплачувати рахунки.

Через деякий час після того, як поїхав Ангел Делапорте, приїхав детектив Стілтон у службовій машині простого бежевого кольору, яка належала окружній поліції. Він увійшов до готелю, а потім повернувся через кілька хвилин до свого авто. Він постояв на автостоянці, прикрившись долонею від сонця, пильно вдивляючись у готель від вікна до вікна, але так її й не побачив. Потім він поїхав геть.

Перед нею на аркуші – мазанина, кольори мінливі та змазані. Дерева схожі на ретрансляційні вишки. Океан можна прийняти за вулканічну лаву, або ж шоколадний пудинг, чи просто змарновані гуаші на суму шість баксів. Місті зриває аркуш і жмакає його в кульку. Її руки майже чорні від того, що вона увесь день робила жмути зі своїх невдалих малюнків. Її голова болить. Місті заплющує очі, притискує руку до лоба і відчуває її липкий дотик.

Місті кидає зіжмаканий малюнок на підлогу.

А Теббі каже:

– Мамо?

Місті розплющує очі.

Різнокольорові пташки та квіти Теббі – по всій довжині її гіпсової ноги. Блакитні пташки та червоні вільшанки, червоні троянди.

Коли Полет привозить їй обід на спеціальному візку для обслуговування кімнат, Місті цікавиться, чи не намагався хто‑ небудь додзвонитися до неї зі столика реєстраторки. Полет струшує матерчату серветку і засовує її під комірець блакитної робочої сорочки. І відповідає:

– Вибачте, але ніхто. – Потім знімає зігріваючу кришку з тарілки з рибою і цікавиться: – А чому ви питаєте?

І Місті відповідає:

– Та так, просто.

Тепер, сидячи собі отут із Теббі, з квітами та пташками, намальованими фломастером на її нозі, Місті розуміє, що з неї ніколи не вийде художниці. Той малюнок, що вона його продала Ангелу, то було короткочасне осяяння.

Випадковість. Замість плакати, Місті видавлює із себе кілька крапель сечі в пластиковий мішечок.

А Теббі каже:

– Мамо, заплющ очі. Малюй із заплющеними очима, так, як ти це зробила на пікніку на мій день народження.

Як робила вона тоді, коли була маленькою Місті‑ Мері Кляйнман. Яка заплющувала очі, щоб не бачити зачовганого килима в автопричепі.

Теббі прихиляється і шепоче:

– Ми ховалися за деревами і піддивлялися за тобою. Бабця казала, що нам не слід було заважати тобі спіймати натхнення.

Теббі йде до туалетного столика і бере ролик маскувальної липкої плівки, якою користується Місті, щоб кріпити аркуші до мольберта. Відірвавши дві стрічки, вона каже:

– А тепер – заплющ очі.

Місті нема чого втрачати. Можна й дослухатися до власної дитини. Бо від цього її робота не стане гіршою. І так погано – далі нікуди! І Місті заплющує очі.

А Теббі своїми пальчиками притискує стрічку плівки до кожної повіки.

Так само, як заклеєні очі її батька. Щоб не пересихали.

Твої очі заклеєні плівкою.

У запалій темряві пальчики Теббі вкладають олівець у руку Місті. Чути, як вона ставить альбом для малювання на мольберт і розкриває обкладинку. Потім її рука бере руку Місті і веде її до мольберта, аж поки олівець не торкається паперу.

Сонце з вікна тепле на дотик. Теббі відпускає руку, і ЇЇ голос мовить у темряві:

– А тепер малюй свою картину.

І Місті малює – ідеальні окружності, кути й прямі лінії, які, на думку Ангела Делапорте, були просто неможливими. Але тепер вона інтуїтивно відчуває, що вони бездоганні та ідеальні. Чому так виходить, Місті й гадки не має.

Так само, як стило саме рухається по спіритичній дошці, олівець водить її рукою туди‑ сюди по аркушу так швидко, що Місті змушена тримати його міцніше. Це її механічне малювання.

Ледь тримаючись, Місті гукає:

– Теббі?

З очима, міцно заклеєними плівкою, Місті гукає:

– Теббі? Ти ще тут?

 

Друге серпня

 

Між ногами Місті – легеньке сіпання, а потім – легеньке смикання всередині її тіла: то Теббі стягує пластиковий кульок з кінця вставленого в Місті катетера і несе його по коридору до туалету. Вона виливає вміст кулька в унітаз і змиває його. А потім приносить його назад і знову чіпляє до довгої пластмасової трубки.

Вона робить усе це для того, щоб Місті могла і далі працювати в повній темряві. Сліпа. Із заклеєними очима.

Тільки чути сонячне тепло, яке йде від вікна. Як тільки пензлик зупиняється, Місті каже: «Готово».

І Теббі знімає малюнок з мольберта і прикріплює новий аркуш. Коли видно, що олівець затупився, вона бере гострий і дає його Місті. Теббі тримає в руках тацю з пастельними олівцями, і Місті наосліп намацує їх, ці масні кольорові клавіші, і вибирає один з них.

Між іншим, кожен колір, що його вибирає Місті, кожна позначка, яку вона робить, – усі вони ідеальні, бо Місті перестала перейматися. Їй стало байдуже.

На сніданок Полет привозить тацю для обслуговування номерів, і Теббі нарізає всю їжу так, щоб кожен її шматочок повністю поміщався в рот, На один укус. Поки Місті працює, Теббі годує матір, вставляючи їй у рот виделку. Із заклеєними очима Місті тільки й лишилося, що рота розкривати. Достатньо широко, щоб наслинити кінчик пензля. Щоб себе отруїти. Працюючи, Місті не відчуває смаку їжі. Місті не відчуває її запаху. Кілька шматочків – і вона вже наїлася.

У кімнаті тихо, тільки олівець скрипить по паперу. А надворі, п’ять поверхів униз, океанські хвилі сичать і вибухають.

На обід Полет привозить іще їжі, але Місті не їсть. Нога в гіпсі вже стала досить вільно соватися, бо Місті втратила багато ваги. Надмір твердої їжі значить, що доведеться зайвий раз іти до туалету. А це значить перерву в роботі. На гіпсовій нозі майже не лишилося білого місця, бо Теббі замалювала її всю численними квітами та пташками. Тканина робочої сорочки Місті зашкарубла від пролитого поту. Зашкарубла і прилипає до її рук та грудей. Її руки вкриті кіркою засохлої фарби. Отруєні.

Її плечі болять і потріскують, а кисть – хрустить як незмазана. Пальці її навколо вугільного олівця оніміли. Її шию корчать судоми, які віддаються по обидва боки хребта. В її шиї такі відчуття, які мають бути в шиї Пітера – вигнута дугою так, що голова ледь не торкається сідниць. В її зап’ястях такі відчуття) які мають бути в зап’ястях Пітера – вузлуватих та скрючених – судячи з їхнього вигляду.

Її очі міцно заклеєні, а її обличчя настільки розслаблене, що вона не може здолати опір двох стрічок клейкої плівки, що йдуть від лоба через очі, а потім – по щоках через щелепу і до шиї. Ця стрічка тримає м’яз orbicularis oculi довкола очей, великий щелепний м’яз у куточку її рота – вона тримає всі її лицеві м’язи розслабленими. Через цю плівку Місті здатна розкрити рота тільки на щілину. Вона може розмовляти лише пошепки.

Теббі встромляє питну соломинку їй у рот, і Місті смокче воду. Голос Теббі каже:

– Що б не сталося, ти мусиш творити.

Теббі витирає їй навколо рота і каже:

– Мені вже скоро треба йти. Будь ласка, не зупиняйся, хоч як би ти за мною не скучила. Ти обіцяєш?

І Місті, не відриваючись від роботи, шепоче:

– Так.

– Хоч як би довго мене не було? – питає Теббі.

І Місті шепоче:

– Обіцяю.

 

П’яте серпня

 

Якщо ти зморена, то це ще не значить, що ти в повному ауті. Якщо ти голодна чи у тебе щось болить, то це теж не означає, що ти – в знемозі. Якщо тобі хочеться сцяти, то це не мусить тебе зупиняти. Ніщо не мусить відволікати твоєї уваги. Поки є натхнення, ти працюєш.

Увесь день Місті працює всліпу, а потім олівець зупиняється, і вона чекає, що Теббі забере малюнок і дасть їй чистий аркуш паперу. Але не відбувається нічого.

І Місті гукає:

– Теббі?

Цього ранку Теббі пришпилила до материної сорочки велику комбіновану брошку із зеленими та червоними скельцями. Потім Теббі завмерла, а Місті наділа доньці на шию мерехтливе намисто з товстих фальшивих брильянтів. Теббі стояла непорушно, як статуя. У сонячних променях, що падали з вікна, ці брильянти іскрилися яскраво, наче незабудки та всі інші квіти, які Теббі так і не побачила цього літа. Потім Теббі заліпила материні очі плівкою. І це було востаннє, коли Місті її бачила.

Місті знов гукає:

– Теббі, люба, де ти?

Ані звука, анічогісінько взагалі. Тільки хвилі на узбережжі сичать і вибухають. Розчепіривши пальці, Місті простягає руку і мацає довкола себе повітря. Уперше за багато днів її залишили саму.

Дві смужки клейкої плівки починаються від лінії' її волосся, тягнуться вниз через очі і загинаються аж під щелепу. Затиснувши край плівки вказівним та великим пальцями, Місті здирає кожну стрічку – повільно, аж поки не зідрала зовсім. Її очі розплющуються і кліпають. Вона не може зосередити погляд через надто яскраве сонячне світло. Поки її очі не призвичаїлися, малюнок на мольберті перед нею виглядав як суцільна розмазана пляма.

Аж ось починають вирисовуватися олівцеві штрихи, – вони чорніють на тлі білого паперу.

Це малюнок океану поруч із берегом. У воді щось плаває. Якась людина плаває вниз обличчям у воді, молода дівчина з довгим чорним волоссям, що віялом розійшлося довкола неї навсібіч.

Чорне волосся її батька.

Твоє чорне волосся.

Усе – автопортрет.

Усе – щоденник.

За вікном, біля краю води, зібралася юрма людей. Двоє людей бредуть по пояс у воді, щось тягнучи поміж собою. Щось яскраво‑ рожеве спалахує в променях сонця.

То – фальшиві брильянти. Намисто. То вони несуть Теббі, вхопивши під руки та за щиколотки, а її волосся – мокре й розпрямлене – звисає у хвилі, що сичать і вибухають на березі.

Натовп розступається.

За дверима спальні чути гучні кроки в коридорі. Чийсь голос за дверима каже: «Я вже його приготував».

Двоє людей несуть Теббі по берегу до ґанку готелю.

Замок у дверях клацає, двері рвучко розчиняються, і на порозі з’являються Ґрейс та лікар Туше. У руці лікаря виблискує голкою шприц для. підшкірних ін’єкцій.

Місті намагається встати, волочачи за собою свою загіпсовану ногу. Свою гирю та ланцюг каторжанина.

Лікар кидається вперед.

А Місті каже: «Це Теббі. З нею щось сталося. На пляжі. Я мушу туди спуститися».

Гіпсовий відливок хилиться вбік і звалює її на підлогу. Мольберт із тріском гепається поруч, скляна банка з каламутною водою розбивається, і друзки розлітаються навсібіч. Катетер висмикується з пластмасового мішечка, і відразу стає чути сморід сечі, що пролилася на килим. Ґрейс закочує рукав робочої сорочки Місті.

Твоєї старої робочої сорочки. Цупкої від висохлої фарби.

– Вам не можна йти вниз у такому стані, – каже лікар. Піднявши шприц голкою догори і випускаючи з нього бульбашки повітря, він каже: – Місті, ви однаково нічим не зможете зарадити.

Ґрейс з силою випрямляє руку Місті, і лікар заганяє в неї голку.

Ти відчуваєш це?

Ґрейс тримає її за обидві руки, притискаючи Місті до підлоги. Брошка з фальшивих рубінів розстебнулася, шпилька штрикнула Місті в груди, і її червона кров бризнула на рубіни. Довкола – скалки розбитої склянки. Ґрейс та лікар придушують її до килима, а під ними розпливається її сеча. Вона просякає блакитну сорочку і щипає шкіру там, де встромилася шпилька.

Ґрейс, сидячи на ній ледь не верхи, каже:

– Місті хоче спуститися вниз зараз же. – Ґрейс не кричить і не плаче.

Ледве ворушачи язиком, Місті низьким голосом питає:

– А звідки ти, суко, знаєш, що я хочу?

А Ґрейс відказує:

– Це написано у твоєму щоденнику.

Голка висмикується з її передпліччя, і Місті відчуває, як хтось протирає шкіру в місці уколу. Відчуває холодок спирту. Чиїсь руки беруть її під пахви і тягнуть догори, аж поки вона не займає сидяче положення.

З’являється обличчя Ґрейс, і її м’яз levator labii superioris, глузливий м’яз, туго стягує все її обличчя довкола носа. Вона каже:

– Тут кров. О, та ще й сеча, вона вся в сечі. Ми не можемо понести її прямо отак униз. Не можна, щоб усі побачили її в такому стані.

Сморід, що йде від Місті, – це такий самий штин, який ішов від переднього крісла «б’юїка». Штин твоїх сцяк.

Хтось стягує з неї сорочку і витирає її шкіру паперовими серветками. З протилежного кінця кімнати чути голос лікаря: «Прекрасна робота. Просто вражаюче». Він гортає стос її закінчених малюнків та картин.

«Ще б пак, ясно, що вони гарні, – каже Ґрейс. – Дивись, не перемішай їх. Бо вони пронумеровані».

Між іншим, ніхто з них і словом не обмовився про Теббі.

Вони засовують її руки у свіжу сорочку. Ґрейс розчісує їй волосся.

Малюнок, що був на мольберті – дівчинка, що потонула в океані, – він упав на підлогу і просяк з‑ під низу кров’ю та сечею. Він знищений. Зображення зникло.

Місті не може стиснути руку в кулак. Її очі невпинно заплющуються. Мокра цівка слини витікає з куточка її рота, і біль у грудях від уколу шпилькою поволі вщухає.

Ґрейс і лікар ривком зводять її на ноги. У коридорі, за дверима, вже чекають люди. З усіх боків її обхоплюють руки і несуть її донизу – як в уповільненому кіно. Вони проносять її повз сумні обличчя на кожній сходовій площадці. Полет, Раймон, хтось іще, потім отой блондин, приятель Пітера по коледжу. Віл Таппер. Мочка його вуха і досі звисає униз двома гострячками. Зібрався увесь музей воскових фігур острова Чекайленд.

І скрізь – тиша, тільки її гіпсова нога гепається об східці.

Натовп людей заповнює похмурий ліс полірованих дерев та мохового килима у вестибюлі, але він розступається, коли Місті несуть до їдальні.

Двері до «Дерев’яно‑ золотої їдальні» рвучко розчиняються.

Біля вікна, на столику «шість» на чотири особи, лежить якийсь предмет, укритий ковдрою. Під ковдрою вгадується силует маленького обличчя, пласких грудей маленької дівчинки. І голос Ґрейс каже: «Поспішайте, поки вона ще притомна. Нехай подивиться. Підніміть ковдру».

Покривало знімається. Піднімається завіса.

А позаду Місті скупчуються всі її сусіди й знайомі – щоб поглянути.

 

Сьоме серпня

 

Якось у мистецькому коледжі Пітер попросив Місті назвати колір. Який завгодно.

Він сказав їй заплющити очі і стояти непорушно. Чути було, як він підступив до неї – дуже близько. Вона відчувала його жар і збудження. Відчувала запах його дірчастого светра, запах, що йшов від його шкіри, – напівсо‑ лодкий запах шоколаду в кондитерській. Його власний автопортрет. Він пом’яв руками тканину її сорочки, і холодна шпилька дряпнула її шкіру під низом. Пітер сказав:

– Не ворушися, щоб я тебе ненароком не вколов.

І Місті затримала віддих.

Ти це відчуваєш?

Кожного разу, коли вони зустрічалися, Пітер дарував їй іще одну прикрасу з фальшивих коштовностей. Брошки, браслети, персні й намиста.

Чекаючи із заплющеними очима, Місті сказала:

– Золото. Золотистий колір.

Проштрикуючи пальцями шпильку крізь тканину сорочки, Пітер попросив:

– А тепер скажи мені три слова, які б характеризували золото.

Це – давній спосіб психоаналізу, пояснив він їй. Винайдений Карлом Юнґом. Спосіб, що ґрунтується на універсальних архетипах. Щось на кшталт командної гри на проникливість. Карл Юнґ. Архетипи. Велика спільна підсвідомість усього людства. Джайністи, йоги та аскети – на цій культурі виховувався Пітер на острові Чекайленд.

Місті каже із заплющеними очима:

– Блискуче. Коштовне. М’яке. – Оце три її слова, що характеризують золото.

Пітер клацнув маленькою защіпкою брошки, і його голос каже:

– Добре.

У тому попередньому житті, в мистецькій школі, Пітер попросив її назвати тварину. Яку завгодно.

Між іншим, та брошка являла собою позолочену черепаху з великим потрісканим панциром із зеленого самоцвіту. Голова та лапки черепахи рухалися, але однієї лапки бракувало. Метал так окислився і потемнів, що залишав чорні смуги на її сорочці.

І Місті витягла брошку із сорочки, поглянула на неї – прикраса подобалася їй, але чому, вона й сама не знала – і сказала:

– Голуб.

Пітер відступив убік і махнув їй рукою іти за ним. Вони пішли через студмістечко, між цегляними будинками, що волохатилися плющем, і Пітер сказав:

– А тепер назви мені три ознаки, що характеризують голуба.

Ідучи поруч, Місті спробувала взяти його за руку, але Пітер швидко склав їх за спиною.

І Місті сказала на ходу:

– Брудний. – А потім додала: – Дурний. Бридкий.

Ото були три її слова, що характеризували голуба.

А Пітер поглянув на неї, затиснувши нижню губу зубами і зсунувши брови зморщувальним м’язом.

У тому попередньому житті, в мистецькому коледжі, Пітер попросив її назвати якийсь водний об’єкт.

Ідучи поруч із ним, Місті сказала:

– Канал Святого Лаврентія.

Пітер повернувся і поглянув на неї. Він навіть зупинився.

– А тепер назви три прикметники, що. його. характеризують, – сказав він.

І Місті підкотила очі й сказала:

– Жвавий. Швидкий та переповнений.

І Пітерів м'яз верхньої губи витворив на його обличчі іронічну посмішку.

Коли вони ступали поруч, Пітер поставив їй оте останнє питання. Він попросив її уявити, що вона – в кімнаті. Усі стіни кімнати білі, і в ній немає ні вікон, ні дверей. Він попросив Місті:

– Розкажи трьома словами свої відчуття в тій кімнаті.

Місті ніколи так довго ні з ким не зустрічалася. Тож, наскільки вона здогадувалася, це було щось на кшталт прихованого способу взаємного опитування, до якого вдавалися закохані. Способу, завдяки якому Місті дізналася, що найбільше Пітер любив морозиво зі смаком гарбузового пирога, тому й не надала особливого значення питанням, що їх ставив Пітер.

Місті відповіла:

– Тимчасовість. Скороминущість. – Трохи подумала і додала: – Сум’яття.

Оце були ті три слова, якими вона схарактеризувала закупорену білу кімнату.

В її попередньому житті, коли вони йшли, не тримаючись за руки, Пітер розповів їй, як працює тест Карла Юнга. Кожне питання було свідомою спробою добратися до підсвідомого.

Колір. Тварина. Водний об’єкт. Суцільно‑ біла кімната.

Усе це – архетипи за Карлом Юнґом, пояснив Пітер. Кожен образ представляв якийсь аспект особистості.

Золотий колір, який назвала Місті, – це так вона бачила себе саму.

Тварина – це так вона бачила інших людей.

Вона бачила їх «Брудними. Дурними. Бридкими», сказав Пітер.

Жвавий. Швидкий. Переповнений.

Усе, що ми кажемо, свідчить про нашу руку. Наш щоденник.

Не дивлячись на неї, Пітер резюмував:

– Я був не в захваті від твоєї відповіді.

Стосовно ж свого останнього запитання, про суцільно‑ білу кімнату, він сказав, що кімната без вікон та дверей означала смерть.

Значить, її смерть буде тимчасовою, скороминущою та сповненою сум’яття.

 

⇐ Предыдущая1234567Следующая ⇒

Поделиться: