Тринадцяте липня – повний Місяць

 

Теббі та Місті йдуть через ліс. Це хащі аж на мисі Чекайленд‑ Пойнт. Зарості вільхи, цілі покоління дерев, що росли, падали і знову проростали, постаючи зі своїх померлих родичів. Якісь тварини – можливо, олені – протоптали стежину, що в’ється серед плетива дерев та протискується поміж величезних, як будинки, валунів з товстими моховими підкладками. А над усім цим вільхова листва зливається в рухливі зелені небеса.

То тут, то там на землю падають стовпи сонячного світла завширшки з велику кришталеву люстру. Це як неохайний та занедбаний варіант вестибюлю в готелі «Чекайленд».

На Теббі – одна сережка, золота філігрань і серпанок іскристих червоних штучних брильянтів навкруг червоного емальованого осердя. Вона приколота до її рожевої футболки, але це та сама сережка, що її Пітерів приятель‑ блондин вирвав зі свого вуха. Віл Таппер із порома.

Твій приятель.

Вона тримає дешеві прикраси у взуттєвій коробці під своїм ліжком і носить їх з особливих оказій. Надщерблені скляні рубіни, приколоті на плечі, мерехтять зеленню листви, що колишеться над їхніми головами. А фальшиві діаманти із цяточками бруду відсвічують рожевим кольором футболки Теббі.

Твоя дружина та дитина переступають через підгнилі колоди, по яких повзають мурашки, і обходять кущі папороті, що торкаються талії Місті і легенько хлопають Теббі по обличчю. Вони йдуть мовчки, придивляючись довкола та прислухаючись до співу пташок, але нічого не бачать і не чують. Пташок немає. Немає маленьких жаб. Жодних звуків – тільки шумить океан. Десь сичать та вибухають хвилі. Сичать і вибухають.

Вони продираються крізь гущавину зелених паростків, якихось рослин, на землі побіля яких гниють зм’яклі жовті листки. Треба пильнувати кожен крок, бо земля слизька, з калюжками води. Скільки отак Місті йшла, пильно дивлячись під ноги, відводячи гілки, щоб ті не хльоснули Теббі, вона не знає, але коли вона підводить очі, то бачить поперед себе якогось чоловіка.

До речі, її піднімаючі м’язи губ, «вишкіряльні» м’язи, м'язи «бий‑ тікай» – їх враз охоплює спазм, усі ці гладенькі м'язи завмирають у «гарчальний» ландшафт, а рот Місті розкривається і стає схожим на квадрат, оголяючи при цьому всі зуби відразу.

Її рука хапає Теббі ззаду за футболку. Теббі і досі дивиться під ноги і йде собі, ніби нічого не сталося, тож Місті смикає її назад.

І Теббі посковзнулася і впала, тягнучи матір до землі.

– Мамо, що таке? – питає вона.

Теббі лежить на вогкій землі серед листя, моху та жучків, поруч із нею скоцюрбилася Місті, а над ними дугою згинаються папороті.

Чоловік стоїть приблизно за десять кроків попереду і дивиться кудись убік, не бачачи їх. Він не обертається. Крізь завісу папороті видно, що чоловік не менше семи футів заввишки, темноволосий, кремезний, із жовтими листками у волоссі та ногами, забризканими грязюкою.

Він не обертається, але й не рухається. Напевне, він їх почув і зупинився, щоб прислухатися.

До речі, цей чоловік голий. Он попереду видно його голу сраку.

Теббі каже:

– Мамо, відпусти, тут повно жуків.

Але Місті шикає на неї, змушуючи замовкнути.

Чоловік заціпеніло чекає, виставивши вперед одну руку на висоті талії, наче намацуючи в повітрі дорогу. Пташки – анічичирк.

Місті пригнулася, упершись руками в мокру землю і готова щомиті вхопити Теббі і кинутися навтьоки.

Раптом Теббі прослизає повз неї, і Місті каже:

– Стій, не ходи! – Швидко викидає вперед руку, але хапає лише повітря.

Секунда, може, дві – і Теббі вже добігла до чоловіка і доторкнулася своєю рукою до його випростаної долоні.

Упродовж отих кількох секунд Місті довідалася, що з неї матір, як з гівна куля.

Пітере, ти одружився з боягузкою. Місті так і сидить навпочіпки. Ба більше, вона відхилилася назад і вже була приготувалася тікати назад. Бо в мистецькому коледжі не вчать мистецтва рукопашного бою.

А Теббі повертається, усміхається і каже:

– Мамо, не будь такою дурепою. – Ухопившись обома руками за випростану руку чоловіка, вона підтягнулася і замотляла ногами в повітрі. А потім каже: – Та це всього‑ на‑ всього Аполлон, мамо.

Побіля чоловіка в опалому листі лежить труп. Блідо‑ білі груди з голубими венами. Відрізана біла рука.

І Місті так і сидить навпочіпки, не піднімаючись.

Теббі зістрибує з руки чоловіка і йде туди, куди спрямований погляд Місті. Змахнувши листя з мертвотно‑ блідого обличчя, вона каже:

– А це – Діана.

Поглянувши на скоцюрблену Місті, вона підкочує очі під лоба й каже:

– Мамо, та це ж статуї.

Статуї.

Теббі повертається і бере Місті за руку. Потім смикає її і допомагає підвестися.

– Второпала? Статуї, – пояснює при цьому вона. – Ти ж художниця.

Теббі тягне її вперед. Чоловік, що стоїть неподалік, – із потемнілої бронзи зі смугами лишайників та корозії, голий чоловік із ногами, прикрученими до п’єдесталу, що сховався посеред кущів неподалік стежини. В його очах замість райдужних оболонок та зіниць – западини. Його очі – типові очі римлянина. Його руки та ноги – бездоганно пропорційні тулубу. Золота середина художньої композиції. Дотримано всіх правил та пропорцій мистецтва.

Грецька формула, що пояснює, чому ми любимо те, що любимо. Іще один коматозний стан мистецької школи.

Жінка на землі – розбитий білий мармур. Порожевіла рука Теббі змахує листя та траву з довгих білих стегон, соромливі білі складки мармурового паху закінчуються мармуровим листком. Гладенькі пальці та руки, лікті без зморшок та складок. Висічене з мармуру волосся спадає білими скульптурними кучерями.

Теббі показує своєю рожевою рукою на порожній п’єдестал напроти бронзової скульптури Аполлона і каже:

– Діана впала задовго до того, як я її найшла.

Бронзова литка скульптурного чоловіка холодить руку, але кожне сухожилля в ній – рельєфне, кожен відлитий з бронзи м’яз – потужний і товстий. Проводячи рукою по холодній металевій нозі, Місті питає:

– А ти що, була тут раніше?

– В Аполлона немає пісюна, – каже Теббі, – я вже подивилася:

А Місті відсмикує руку доньки від листка, що накриває бронзовий пах статуї, і питає:

– А хто тебе сюди приводив?

– Бабця, – відповідає Теббі. – Бабця увесь час мене сюди водить.

Теббі нахиляється, щоб потертися щокою об гладеньку мармурову щоку Діани.

Оця бронзова статуя Аполлона – то, напевне, копія, виготовлена в дев’ятнадцятому сторіччі. У дев’ятнадцятому або наприкінці вісімнадцятого. Вона не може бути справжньою, справжнім витвором грецького чи римського митця. Інакше вона стояла б у музеї.

– А чому вони тут? – питає Місті. – Тобі бабуся не розповідала?

Теббі знизує плечима. Вона простягає Місті руку і каже:

– Там іще є статуї. Ходімо, я покажу.

Іще є статуї.

Теббі веде її крізь зарості, що оточують мис, і вони знаходять у бур’янах сонячний годинник, укритий товстим потрісканим шаром мідянки. Потім знаходять фонтан завширшки з плавальний басейн, але заповнений зірваними вітром гілками та жолудями.

Вони йдуть повз грот, видовбаний у схилі пагорба, – його темний вхід обрамлений порослими мохом колонами та закритий залізною брамою з ланцюгом. Брили тесаного каменя утворюють арку, яка вивищується і закінчується посередині ключовим каменем. Уявіть собі невеличку банківську споруду. Або фасад укритої пліснявою і просілої в землю будівлі капітолію штату. Фасад захаращений кам’яними статуями ангелів, що тримають кам’яні гірлянди з яблук, груш та винограду. Кам’яні вінки та квіти. І все це посмуговане брудом, потріскане та розламане коренями дерев.

А в проміжку – рослини, яких там не мало бути. Повзуча троянда, яка заглушує дуб, – видираючись на висоту п’ятдесят футів, вона розквітає над короною дерева. Вицвіле жовте листя тюльпанів зів’яло від літньої спеки. Височенна стіна стебел та листя виявляється густими заростями бузкових кущів.

Тюльпани та бузок не притаманні тутешнім місцям.

І їх тут не повинно бути.

На лужку в самому центрі мису вони виявляють Ґрейс Вілмот, яка сидить на ковдрі, розстеленій на траві. Навколо неї квітнуть рожево‑ блакитні волошки та маленькі білі маргаритки. Плетений кошик для пікніка розкритий, і над ним уже дзижчать мухи.

Ґрейс піднімається на коліна, простягає руку зі склянкою червоного вина і каже:

– Місті, ти повернулася. Іди сюди і візьми ось це.

Місті бере склянку з вином і робить невеличкий ковток.

– Теббі показала мені статуї, – сказала вона. – А що тут колись було?

Ґрейс підводиться і каже:

– Теббі, збирай свої речі. Нам пора йти.

Теббі бере з ковдри свій светр.

А Місті каже:

– Але ж ми тільки‑ но прийшли.

Ґрейс подає їй тарілку з бутербродом і каже:

– А ти залишишся і поїси. У тебе буде цілий день, щоб займатися мистецтвом.

Бутерброд – із курячим салатом, він нагрівся від лежання на сонці, і на нього сідали мухи, але пахне він смачно. Тож Місті відкусює шматочок.

Ґрейс киває на Теббі і каже:

– Це Теббі все придумала.

Місті жує й ковтає. І відказує:

– Гарна задумка, але ж я не взяла із собою жодних припасів.

А Теббі підходить до пікнікового кошика і каже:

– Зате бабця взяла. Ми прихопили їх як сюрприз для тебе.

Місті відпила трохи вина.

Кожного разу, коли якась людина, маючи добрі наміри, змушує тебе продемонструвати відсутність таланту і тицяє тебе носом у f ой факт, що ти зазнала фіаско з єдиною своєю мрією, – візьми і випий.

Це – така Бухаристична Гра Місті Вілмот.

– Ми з Теббі підемо на завдання, – каже Ґрейс.

А Теббі додає:

– Ми йдемо гаражний розпродаж.

Курячий салат має якийсь дивний присмак. Місті жує, ковтає і каже:

– Цей бутерброд має якийсь дивний присмак.

– Та це ж просто коріандр, – пояснює Ґрейс. І додає: – Теббі і я мусимо знайти шістнадцятидюймове блюдо з напиленим візерунком «Срібна пшениця» фірми «Ленокс». – Вона картинно заплющує очі і хитає головою, примовляючи: – І чому це ніхто не цікавиться своїм посудом, аж поки в ньому не вицвіте візерунок?

Теббі каже:

– А бабця купить мені подарунок на день народження. Усе, що я забажаю.

Ага, ви поїдете, а Місті стирчатиме тут на мисі Чекайленд‑ Пойнт з двома пляшками червоного вина та штабелем бутербродів з курятиною. І купою своїх олійних та акварельних фарб, пензликів та паперу, до яких вона не доторкувалася відтоді, як Теббі ще пішки під стіл ходила. Акрилові та олійні фарби вже, мабуть, затверділи. А акварельні – висохли та розтріскалися. Пензлі позасихали і стали цупкими. Усе це непотрібне й нікчемне.

Як і сама Місті.

Ґрейс Вілмот простягає руку й каже:

– Теббі, ходімо. Залишмо матір – нехай насолоджується прекрасною дниною.

Теббі бере бабусю за руку, і обидві вирушають через луг до ґрунтової дороги, де вони залишили авто.

Сонце припікає. Луг достатньо високий, щоб з нього було видно хвилі, що сичать та вибухають, розбиваючись об скелі унизу. Далі на узбережжі видніється місто. Готель «Чекайленд» – розмита пляма білих дощок обшивки. Якщо напружити зір, то можна коли не побачити, то доуявити собі слухові вікна на горищі. Звідси острів здається гарним та бездоганним, не заюрмленим та не обложеним туристами. Не огидним від рекламних щитів. Він має такий вигляд, як тоді, коли його ще не облюбували багаті відпочивальники. Коли на ньому ще не з’явилася Місті. Тепер ясно, чому люди, народжені на острові, нікуди з нього не виїжджають. Тепер ясно, чому Пітер був готовий захищати його з таким заповзяттям.

– Мамо! – гукає Теббі.

Вона біжить назад від бабусі, обома руками міцно вхопившись за футболку. Засапавшись та всміхаючись, вона підбігає туди, де на ковдрі сидить Місті. Тримаючи в руках сережку із золотою філігранню, вона каже:

– Завмри.

Місті завмирає. Як статуя.

І Теббі нахиляється та встромляє сережку в мочку материного вуха зі словами:

– Я вже й забула, але бабця мені нагадала. Вона каже, що тобі знадобиться оце.

Коліна її голубих джинсів вимазані в грязюку та зелень трави – то сталося, коли Місті переполошилася і смикнула дочку на землю, збираючись врятувати її від Аполлона.

Місті питає:

– Хочеш узяти із собою бутерброд, манюню?

Але Теббі хитає головою і каже:

– Бабця сказала, щоб я їх не їла. – А потім обернулася і побігла геть, вимахуючи рукою над головою – аж поки не щезла з виду.

 

Чотирнадцяте липня

 

Ангел тримає акварельний аркуш кінчиками пальців. Поглянув на малюнок, потім – на Місті, та й питає:

– Ти намалювала крісло?

Місті знизує плечима й відповідає:

– Пройшли роки. Це було перше, що спало мені на думку.

Ангел повертається до неї спиною і крутить малюнок так, щоб сонячне світло падало на нього під різними кутами. Не відриваючи від нього погляду, він каже:

– Добре. Дуже добре. А де ти знайшла це крісло?

– Я взяла його зі своєї уяви, – відповідає Місті і розказує йому, як їй довелося простирчати цілий день на мисі Чекайленд‑ Пойнт з одними лише фарбами та двома пляшками вина.

Ангел примружено дивиться на малюнок, піднявши його так близько, що очі зійшлися на переніссі, а потім каже:

– Схоже на Гершеля Берка. – Ангел дивиться на неї й питає: – Ти провела цілий день у травах на лузі і нафантазувала крісло Гершеля Берка в стилі Нового Ренесансу?

Сьогодні вранці зателефонувала ота жінка з Лонґ‑ Біч і сказала, що збирається пофарбувати свою білизняну комірчину, тож краще їм було б приїхати і розібратися із закарлючками Пітера, поки вона не почала роботу.

І тому тепер Місті й Ангел стирчать у зниклій комірчині. Місті робить зарисовки Пітерової писанини. Ангел має фотографувати стіни. У ту мить, коли Місті розкрила свою теку, щоб зробити ескіз, Ангел помітив акварельний малюнок і попросив поглянути на нього. Світло до кімнати потрапляє крізь матове скло, і в цьому тьмяному світлі він і розглядає малюнок.

А на вікні спрей‑ фарбою написано: «…ступиш на цей острів – і помреш…»

Ангел Делапорте каже:

– Це Гершель Берк, клянуся. З Філадельфії, 1879 рік. Його аналог знаходиться в заміському будинку Ван‑ дербільтів у Балтиморі.

Мабуть, обриси цього крісла застрягли в пам’яті Місті ще з «Історії мистецтва», випуск 101, або з «Огляду декоративного мистецтва», випуск 236. Можливо, вона бачила його по телевізору в якійсь громадській телепрограмі про відомі споруди. Хтозна, звідки взялася ця ідея. Хтозна, звідки до нас приходить натхнення. Чому ми уявляємо те, що уявляємо.

Місті пояснює:

– Я радію, що хоч щось намалювала. Мені стало так погано. То було харчове отруєння.

Ангел дивиться на малюнок, крутячи його в руках. Зморщувальний м’яз між бровами скорочується і утворюе три глибокі впадини. Його борозенки глабели. Трійчастий нерв відтягує губи так, що в кожному куточку його рота утворюються низхідні маріонеткові лінії.

Зрисовуючи настінні каракулі, Місті не розповідає Ангелу про судоми в шлунку. Того ідіотського дня вона увесь час намагалася зробити ескіз скелястого валуна чи дерева, але з огидою жмакала папір. Потім вона спробувала накидати ескіз далекого міста, церковної дзвіниці та годинника на бібліотеці, але зрештою теж зібгала папір. Зібгала вона також і невдалий портрет Пітера, який спробувала намалювати з пам’яті. Зіжмакала портрет Теббі. І насамкінець – малюнок єдинорога. Потім випила іще склянку вина і замислилася – що б його ще спаплюжити браком таланту. Після цього вона з’їла ще один курячий бутерброд з химерним присмаком коріандру.

На саму тільки думку про те, щоб піти до лісу і намалювати впалі та занедбані статуї, найменші волосинки на її потилиці стали сторч. Упалий сонячний годинник. Отой замкнутий грот. Тут, на лузі, припікало сонце і було тепло. У траві дзижчали комахи. Десь за лісом шипіли та вибухали океанські хвилі.

Одного лише погляду на край лісу було досить, щоб в уяві Місті постав високий бронзовий чоловік, що плямистою рукою розсовував кущі поперед себе і витріщався на неї незрячими запалими зіницями. Наче він убив Діану, порубав її на шматки, а на неї чатує, сховавшись за крайніми деревами.

Згідно з правилами Бухаристичної Гри Місті Вілмот, коли тобі починає здаватися, що голий бронзовий чоловік зараз зігне свої металеві руки і задушить тебе у своїх обіймах, заткнувши тобі рота поцілунком, а ти в цей час будеш відчайдушно та марно здирати нігті об його порослі мохом груди та збивати до крові кулаки, то це значить, що пора зробити черговий ковток..

Коли ти, напівгола, справляєш велику нужду в ямку, викопану за кущем, а потім витираєш дупу лляною серветкою, випий ще раз.

Судоми корчать шлунок, і Місті рясно пітніє. Кожен удар серця стріляє в голову нестерпним болем. У шлунку заграли кишки, і вона не встигла вчасно скинути труси. Огидна маса заляпала їй черевики та ноги. Огидний запах замакітрив Місті голову, і вона впала навзнак, розкинувши руки в теплій траві, де росли маленькі квіточки. Прилетіли чорні мухи, які учули запах за багато миль від мису, і почали повзати по ногах. Її щелепа відвисла аж до грудей, і з рота на зелену траву вилилося трохи рожевої блювотини. Коли ти через півгодини прийдеш до тями, у тебе й досі по ногах тектиме лайно, а довкола, гудучи, літатимуть хмари мух, випий іще раз.

Про цю частину своєї пригоди Місті не стала розповідати Ангелу.

Вона робила зарисовки, він фотографував, і раптом питає:

– А що ти знаєш про Пітерового батька?

Батько Пітера, Гарроу. Місті любила Пітерового татка.

– Він помер, – відповідає вона. – А що?

Ангел клацає затвором і перемотує кадр. Кивнувши на напис на стіні, він каже:

– Те, як людина пише букву «і», може багато про неї розповісти. Перший натиск значить її прив’язаність до своєї матері. Другий натиск, нижній, значить ставлення до батька.

Гарроу Вілмота, Пітерового батька, всі звали Гаррі. Місті познайомилася з ним лише тоді, коли приїхала до них на острів безпосередньо перед одруженням. Перед тим, як вона завагітніла, Гарроу довго водив її по острову Чекайленд, показуючи облуплену фарбу та похилі дахи будинків із каменю та ріні. Ключем від авто він поколупав будівельний розчин між кам’яними блоками церкви. Показав їй потріскані та прогнуті тротуари на Торговій вулиці. Фасади крамниць зі смугами плісняви. Закритий готель усередині був чорний, спустошений пожежею. Усередині все було облуплене, а віконне скло вкрите темно‑ червоними плямами іржі. Віконниці перекривилися. Ринви провисли. Гарроу Вілмот усе приказував: «Три по‑. коління аристократів – одне за одним. І хоч як дбайливо не вкладай гроші, їх однаково не вистачає на довше».

Батько Пітера помер після того, як Місті повернулася до коледжу.

А Ангел каже:

– А ти не могла б дістати мені зразок його почерку?

Місті, не відриваючись від своїх зарисовок, відповідає:

– Не знаю.

Між іншим, якщо ви валяєтеся голяка в гущавині, вимазані в гівно та заляпані рожевим блювотинням, то це ще не значить, що ви неодмінно станете справжнім художником.

І галюцинації цьому теж не надто допоможуть. Там, на мисі Чекайленд‑ Пойнт, коли корчі Зводили її шлунок, а по скронях котилися рясні краплини поту, у Місті почалися галюцинації. Вона спробувала витертися готельними серветками. Прополоскала рота вином. Розігнала хмару мух. Блювотина і досі пеком пекла в носі. Це дурість, це завелика дурість – розповідати про це Ангелу, але тіні на краю лісу заворушилися.

Серед дерев показалося металеве обличчя. Статуя зробила крок уперед, і її бронзова нога усією своєю страшною вагою вгрузла в м’яку землю скраю лугу.

Коли ти ходиш до мистецького коледжу, то знаєш, що таке кошмарна галюцинація. Ти знаєш, що таке ретроспекція. Це коли ти натоптуєшся хімікатами, які, накопичуючись у жировій тканині твого тіла, готові будь‑ якої миті наповнити твою кров жахами серед білого дня.

Постать зробила ще один крок, і її нога загрузла в землі. Сонячне світло зробило її руки місцями яскраво зеленими, а місцями – тусклими. Маківка голови та плечі були заляпані пташиним лайном. Коли ноги статуї піднімалися і вона робила крок уперед, то чітко і рельєфно виступали м’язи на кожному її стегні. З кожним кроком бронзовий листок між ногами ходив туди‑ сюди.

Тепер, коли малюнок лежить поверх фототорби Ангела, якось дуже незручно та бентежно про все це згадувати.

Аполлон, бог кохання. Місті – із хворим шлунком і п’яна. Оголена душа збудженої сорокарічної художниці.

Статуя підійшла ще на один крок. Ідіотська галюцинація. Харчове отруєння. Воно змусило зняти із себе одіж. Місті – гола. Щоб прояснити думки і відігнати видіння, Місті стала малювати. Щоб зосередитися. Не малюючи нічого конкретного. Заплющивши очі, Місті уткнула олівець у стос акварельних аркушів і, відчувши, як він почав шкрябати, проводячи прямі лінії, вона притиснула до вістря вказівний палець, щоб створити заштрихований контур.

Механічне написання.

Коли олівець зупинився, Місті покращало. Статуя зникла. Шлунок перестав боліти. Рідке лайно висохло достатньо, щоб його можна було більш‑ менш легко зчистити, а потім закопати серветки, зіпсуті труси та пожмакані малюнки. Приїхали Теббі та Ґрейс. Їм удалося віднайти потрібну їм чайну чашку, чи соусницю, чи що вони там шукали. На час їхнього приїзду вино було випите, Місті – вдягнена і не така смердюча.

Теббі сказала:

– Ось диви. Це мені на день народження, – і простягнула руку, показуючи блискучий перстень на пальці. Прямокутний зелений камінець, оброблений так, щоб іскритися. – Це – перидот, – пояснила Теббі та підняла руку над головою, щоб на камінець впали останні промені сідаючого сонця.

Місті заснула в машині з думкою про те, де ж узялися гроші на пікнік, і Ґрейс повезла їх назад до селища по Межовій авеню.

Пройшов певний час, перш ніж Місті подивилась на аркуш – що ж вона там намалювала. І була вкрай здивована. Після цього вона лише додала кілька тонів акварельними фарбами. Дивно, що тільки не витворить наша підсвідомість. Дещо з її молодості, дещо з того, про що йшлось на уроках історії.

Такі легко передбачувані фантазії бідолашної Місті Кляйнман.

Ангел щось сказав.

Місті каже:

– Прошу?

А Ангел питає її:

– Скільки ти за це візьмеш?

Він каже про гроші. Про ціну. Місті каже:

– П’ятдесят? – І повторює: – П’ятдесят доларів.

Оцей малюнок, який Місті витворила із заплющеними очима, гола, перелякана, зі скорченим шлунком, – це перший мистецький твір, який їй коли‑ небудь удалося продати. Це найкраще з того, що Місті зробила за все своє життя.

Ангел розкриває свій гаманець і дістає дві двадцятки та одну десятку. І каже:

– Так що ти ще знаєш про Пітерового батька?

Між іншим, коли вона виходила з лугу, то побачила дві глибокі діри в землі поруч зі стежиною. Відстань між ними складала два фути, вони були завеликими для звичайних відбитків людської ноги, завеликими, щоб належати людині. Низка дірок вела назад, до лісу, і вони розташовувались надто далеко одна від одної, щоб то була людина. Про це Місті Ангелу не розповіла. А то іще подумає, що вона схибила. Як і її чоловік.

Як ти, мій милий, дорогий Пітере?

А тепер від отруєння лишився тільки головний біль. Ангел тримає малюнок біля носа і принюхується. Морщить носа і знову принюхується, а потім вкладає малюнок до однієї з бокових кишень сумки. Помітивши, що вона спостерігає, він каже:

– Та то я так, не зважай. Просто мені на мить здалося, що я відчув запах лайна.

 

П’ятнадцяте липня

 

Якщо єдиний чоловік, який уперше за чотири роки звернув увагу на твої цицьки, виявляється полісменом, то візьми і випий. А якщо виявиться, що він уже знає, яка ти без одягу, то випий іще раз.

І оцей другий ковток зроби вдвічі більшим.

За столиком «вісім» у «Дерев’яно‑ золотій їдальні» сидить якийсь тип, чолов’яга твого віку. Він дебелий, а плечі в нього похилі. Сорочка на ньому сидить класно, правда, трохи обтягує на пузі – така собі повітряна куля з поліестеру й бавовни, що трохи звисає над ременем. Волосся – із залисинами на скронях, а залисини на лобі утворюють над очима три видовжені трикутники. Трикутники – яскраво‑ червоні від засмаги – схожі на довгі й гострі чортячі роги над обличчям чоловіка. Перед ним на столі лежить розкритий блокнот зі спіраллю, чоловік у ньому щось пише і поглядає на Місті. На ньому – строката краватка та темно‑ синя спортивна куртка.

Місті приносить йому склянку води, і її рука тремтить так сильно, що в склянці дзеленчать шматочки льоду. Між іншим, її головний біль не проходить ось уже третій день. Цей біль – як личинки, що в'їдаються в м’яку купу твого мозку. Як хробаки, що прогризаються крізь нього. Як жуки‑ короїди, що проточують у ньому свої ходи.

Чувак за столиком «вісім» каже:

– Щось у вас відвідувачів не густо, еге ж?

Його крем після гоління пахне гвоздиками. Це той чоловік із порома, той, чий собака подумав, що Місті мертва. Поліцай. Детектив Кларк Стілтон. Чувак із відділу розслідування вбивств, скоєних на ґрунті ненависті.

Місті знизує плечима і дає йому меню. Місті обводить поглядом кімнату – золотисту фарбу та дерев’яні панелі – та й питає:

– А де ваш пес? Може, вам принести щось випити?

А детектив відповідає:

– Мені треба побачити вашого чоловіка. Ви – місіс Вілмот, еге ж?

На пластиковій табличці, пришпиленій до пластикової уніформи, – її ім’я: «Місті‑ Мері Вілмот».

Її головний біль – як молоток, що – тук, тук, тук… – забиває в потилицю цвях, як артистичний задум, який дедалі сильніше б’є в одну точку, доки ти не забудеш про все інше на світі.

Детектив Стілтон кладе ручку на свій блокнот, простягає руку для привітання і каже, всміхаючись:

– Узагалі, я працюю в окружному відділі розслідування вбивств, скоєних через ненависть.

Місті тисне йому руку і каже:

– Кави вип’єте?

А чоловік відказує:

– Аякже, будь ласка.

Її головний біль – як пляжний м’яч, у який накачали забагато повітря. І воно продовжує нагнітатися, але то не повітря, а кров.

До речі, Місті вже сказала детективу, що Пітер лежить у шпиталі.

Ти в шпиталі.

Того вечора на поромі вона сказала детективу Стілтону, що ти несповна розуму і що ти залишив свою родину в боргах. Що тебе виганяли з кожного інституту і що ти проштрикував біжутерією своє тіло. Що ти сидів у гаражі в авто з працюючим двигуном. Твої графіті, твої пишномовні декларації, твоя схильність закупорювати кімнати в будинках чужих людей – усе це було додатковим підтвердженням твого божевілля. Твій вандалізм. На жаль, сказала Місті детективу, вона постраждала від усього цього не менше, аніж будь‑ хто інший.

Уже третя година – затишшя між обідом та вечерею.

Місті каже:

– Так, звісно, сходіть і погляньте на мого чоловіка. Ще кави?

Детектив зазирнув у свій блокнот, щось записав у ньому і питає:

– А ви не знаєте, ваш чоловік не належав до якоїсь неонацистської організації? Чи до якогось радикального угруповання, що пропагувало ненависть?

А Місті відказує:

– Та невже? – І, помовчавши, додає: – До речі, у нас дуже смачний ростбіф.

До речі, усе це прикольно. Кожен із них тримає власні блокнот та ручку, приготувавшись записувати. Це як дуель. Як перестрілка.

Якщо детектив бачив каракулі Пітера, то він уже знає, якої думки її чоловік про її оголену натуру. Про її цицьки, схожі на вуха спанієля. Про її ноги з варикозними венами. Про її руки, що тхнуть гумовими рукавичками. Місті Вілмот, цариця служниць. Знає, якої ти думки про свою дружину.

Детектив Стілтон щось записує, а потім питає:

– Значить, ви з чоловіком не були близькими людьми?

А Місті відповідає:

– Та гадала, що були. Але, як виявилося, помилялася.

Детектив пише й запитує:

– А ви не знаєте, чи є Пітер членом Ку‑ клукс‑ клану?

А Місті відказує:

– У нас дуже смачні курчата і галушки.

Детектив пише та питає:

– А ви не знаєте, чи є на острові Чекайленд якась група, що поширює ненависть?

А її головний біль стук‑ стук‑ стукає, забиваючи гвіздок їй у потилицю.

Хтось за столиком «п’ять» махає їй рукою, і Місті питає:

– Вам кави принести?

А детектив Стілтон питає:

– З вами все гаразд? Щось у вас вигляд якийсь нездоровий.

Сьогодні вранці за сніданком Ґрейс Вілмот сказала, що їй страшенно шкода через зіпсутий курячий салат, настільки шкода, що вона домовилася з лікарем Туше, що Місті прийде завтра до нього на прийом. Красивий жест, але доведеться оплачувати ще один рахунок, нехай йому грець.

Коли Місті заплющує очі, то їй здається, що її голова світиться всередині, як розпечена. Її шия – як суцільна судома, вона наче з литого заліза. Піт стуляє докупи складки на її шиї. Її плечі звело і підтягнуло до вух. Вона лише трохи може повертати голову, і їй здається, що вуха палають вогнем.

Пітер часто говорив про Паґаніні, можливо, найкращого скрипаля усіх часів. Музикант мучився від туберкульозу, сифілісу, остеомієліту щелепи, діареї, геморою та ниркових каменів. Ртуть, яку лікарі давали йому проти сифілісу, отруювала його організм, аж поки не випали зуби. Його шкіра стала сіро‑ білою. Волосся випало. Паґаніні був живим трупом, але коли він грав на скрипці, ставав безсмертним.

Він страждав на синдром Елера – Данлоса, вроджену хворобу, через яку його суглоби стали такими гнучкими, що він міг відігнути свій вказівний палець так, що торкався ним свого зап’ястя. Як твердив Пітер, муки музиканта стали джерелом його геніальності.

Як твердив ти.

Місті приносить детективу Стілтону охолоджений чай, якого він не замовляв, і він каже:

– А навіщо ви носите сонцезахисні окуляри в приміщенні?

Кивнувши головою на вікна, вона відказує:

– Це через світло. – Вона доливає йому води і каже: – Сьогодні в мене очі болять. – Рука її трясеться так сильно, що з неї випадає ручка. Ухопившись однією рукою за край столу для опори, Місті схиляється і підбирає її. Потім пирхає і каже: – Вибачте.

А детектив питає:

– А ви знаєте Ангела Делапорте?

Та Місті пирхає і відказує:

– А може, все ж таки щось замовите?

От якби Ангел Делапорте поглянув на почерк детектива Стілтона. Його літери – високі, тягнуться догори, амбіційні, сповнені ідеалізму. Почерк сильно хилиться вправо, демонструючи агресивність та впертість. Сильний натиск на сторінку свідчить про сильне лібідо. Ось що сказав би тобі Ангел. Хвостики рядкових літер, наприклад, «у» та «з», звисають вертикально донизу. Це означає рішучість та лідерські здібності.

Детектив Стілтон дивиться на Місті й питає:

– А ваші сусіди – вони не видалися вам вороже налаштованими проти сторонніх людей?

До речі, якщо тобі треба встигнути помастурбувати всього за три хвилини, бо доводиться ділити клозет з чотирнадцятьма мешканцями, візьми й випий.

Теорія мистецтва твердить, що жінки шукають собі чоловіків із випнутими бровами та квадратними щелепами. Було якесь дослідження, здійснене соціологом у військовій академії Вест‑ Пойнт. Воно засвідчило, що прямокутні обличчя, глибоко посаджені очі та щільно притиснуті до голови вуха – ось що робить чоловіків привабливими.

Саме такий вигляд має детектив Стілтон плюс кілька фунтів зайвої ваги. Тепер він не всміхається, але зморшки на його щоках та виразні «гусячі лапки» свідчать, що він багато всміхається. Усміхається більше, ніж супиться. А також «рубчики щастя». Може, це через надмірну вагу, але зморшки між очима та зморшки на лобі від підняття брів, його тривожні зморшки майже не проглядаються.

Усе оце, та ще й яскраво‑ червоні «роги» на лобі.

Оце і є оті незначні візуальні зачіпки, на які ти реагуєш. Код привабливості. Саме тому ми і любимо того, кого любимо. Оце і є причина того, чому ми робимо те, що робимо – усвідомлюємо ми її чи не усвідомлюємо.

Оце так ми знаємо те, чого ми не знаємо.

Зморшки та аналіз почерку. Графологія. На Ангела це справило б сильне враження.

Дорогий, милий Пітер, він відпускав своє темне волосся, бо у нього стирчать вуха.

У Теббі вуха батькові. І Теббі теж має довге темне волосся, як у нього.

У тебе.

Стілтон каже:

– Життя на острові швидко змінюється, і багатьом це може не сподобатися. Якщо ваш чоловік діяв не один, то ми ще можемо стати свідками нападів. Підпалів. Убивств.

Усе, що Місті слід робити, – це дивитися вниз, бо інакше вона впаде. Коли вона повертає голову, то зір її туманиться і кімната вмить перетворюється на розмазану пляму.

Місті вириває рахунок детектива з блокнота, кладе його на стіл і питає:

– Щось іще?

– Так, іще одне запитання, місіс Вілмот, – відповідає він. Відсьорбнувши охолодженого чаю, він поглянув на неї через край склянки. І каже: – Мені хотілося б поговорити з вашими свояками, тобто з родичами вашого чоловіка, якщо це можливо.

Мати Пітера, Ґрейс Вілмот, мешкає тепер у готелі, пояснює йому Місті. Батько Пітера, Гарроу Вілмот, помер. Десь тринадцять – чотирнадцять років тому.

Детектив Стілтон робить іще одну нотатку. І питає:

– А як помер ваш свекор?

Місті сказала, що то, на її думку, був серцевий напад, хоча вона не впевнена.

А Стілтон каже:

– Здається, ви не надто добре знаєте ваших свояків.

Її головний біль стук‑ стук‑ стукає їй у потилицю, і Місті питає:

– Ви, здається, хотіли каву замовити?

 

Шістнадцяте липня

 

Лікар Туше світить Місті в око і каже, щоб вона кліпнула. Він заглядає їй у вуха. Потім – у ніс. Вимикає світло в кабінеті і світить ліхтариком їй у рот. Так само, як Ангел Делапорте підсвічував ліхтариком у дірку в стіні закупореної їдальні. Це старий лікарський спосіб освітити пазухи. Вони розширюються і червоніють під шкірою довкола носа, і таким чином можна побачити тіні, що свідчитимуть про наявність закупорок та інфекцій. Синуситів, що призводять до головного болю. Лікар нахиляє голову і вдивляється їй у горло.

Він питає:

– А чому ви кажете, що то було харчове отруєння?

Тож Місті розповідає йому про діарею, корчі в шлунку та головний біль. Місті розповідає йому про все, крім галюцинацій.

Лікар надуває мішечок для виміру тиску довкола її передпліччя і повільно стравлює повітря. І вони обоє дивляться, як із кожним ударом серця підстрибує стрілка тиску на циферблаті.

Потім Місті знімає блузку, і лікар Туше піднімає їй руку і мацає під пахвою. Лікар носить окуляри, і поки його пальці виконують роботу, він вдивляється в стіну позаду. У дзеркалі на стіні Місті бачить їх обох. Її ліфчик натягнутий так туго, що штрипки врізалися глибоко в плечі. Її шкіра нависає над поясом брюк. Намисто з фальшивих перлин ховається в глибокій складці жиру на шиї.

А лікар Туше всвердлюється пальцями їй у пахву, вкорінюється, наче буравить там хід.

У вікнах оглядової кімнати матове скло, і її блузка висить на гачку на зворотному боці дверей. Це та сама кімната, де Місті народила Теббі. Зеленуваті кахляні стіни і біла кахляна підлога. Діагностичний стіл – теж той самий. Тут колись народився Пітер. І Полет. Віл Таппер. Метт Гайленд. Бретт Петерсен. Усі остров’яни до п’ятдесяти років. Острів такий маленький, що лікар Туше ще й за сумісництвом працює гробарем. Він готував Гарроу, Пітерового батька, до похорону. До кремації.

Твого батька.

Гарроу Вілмот був таким, яким Місті хотіла бачити Пітера. Це як чоловік хоче зустрітися зі своєю потенційною тещею, щоб побачити, як приблизно виглядатиме його наречена років через двадцять. Цього хотіла й Місті. Гаррі буде тим чоловіком, чиєю дружиною Місті буде в сорок років. Високим, із сивими скронями та довгим роздвоєним підборіддям.

Тепер, коли Місті заплющує очі і намагається уявити собі Гарроу Вілмота, усе, що вона бачить, – це його попіл, що розвіюється зі скелі на Чекайленд‑ Пойнт. Видовжена сіра хмара.

Місті не знає, чи використовує лікар Туше цю ж саму кімнату для бальзамування трупів. Якщо він доживе, то буде готувати й Ґрейс Вілмот до похорону. Саме лікар Туше виконував обов’язки судмедексперта, коли Пітера знайшли в авто.

Коли знайшли тебе.

Якщо хтось колись висмикне штепсель, то, можливо, саме він готуватиме тіло до похорону.

Твоє тіло.

Лікар Туше мацає під кожною рукою. Шукає нарости чи потовщення. Тобто злоякісні пухлини. Він добре знає, де треба натиснути на твій хребет, щоб твоя голова відкинулася назад. Фальшиві перлини глибоко вдавилися Місті в потилицю. Зіниці його очей надто широко розставлені, щоб він дивився на тебе. Лікар мугикає якусь пісеньку. І його погляд зосереджений на чомусь іншому. Ясно, що він звик працювати з мерцями.

Сидячи на діагностичному столі і бачачи їх обох у дзеркалі, Місті питає:

– А що було колись на мисі Чекайленд‑ Пойнт?

Лікар Туше аж підстрибує від несподіванки. І підводить очі, здивовано вигнувши брови.

Наче при ньому раптом заговорив труп.

– Там, на мисі Чекайленд‑ Пойнт, – повторює Місті. – Я бачила там статуї, наче колись на тому місці був парк. Що ж то було?

Глибоко вдавлюючи пальці між сухожиллями на її шиї, лікар Туше пояснює:

– До того, як на острові збудували крематорій, там був колись цвинтар. – Його дотик був би приємним, якби не холодні пальці.

Але ж Місті не бачила там жодного надгробка.

Мацаючи лімфатичні вузли під щелепою, лікар пояснює:

– Там – мавзолей, видовбанийупагорбі. – Уп’явшись у стіну, він нахмурюється і додає: – Не менш як двісті років тому. Ґрейс зможе розповісти вам більше за мене.

Грот. Маленька банківська будівля. Капітолій штату з чудернацькими колонами та аркою з тесаного каменю, і все це занепадає і валиться, підтримуване лишень корінням дерев. Замкнута залізна брама. Темрява всередині.

Її головний біль стук‑ стук‑ стукає, дедалі глибше забиваючи гвіздок.

Дипломи під потускнілим склом на кахляних стінах діагностичної кімнати – пожовклі та вицвілі. З плямами води. Засиджені мухами. Даніель Туше, доктор медицини. Узявши її зап’ястя двома пальцями, доктор Туше міряє їй пульс за своїм наручним годинником.

Його трійчастий м’яз відтягує куточки рота вниз, утворюючи несхвально‑ похмурий вираз обличчя, – лікар притискає стетоскоп до її спини між лопатками. І каже:

– Місті, глибоко вдихніть і затамуйте віддих.

Холодний стетоскоп поколює всю її спину.

– А тепер – видихніть, – каже лікар. – І вдихніть ще раз.

Місті питає його:

– А ви не знаєте, Пітеру, часом, не робили кастрацію? – Вона знову робить глибокий вдих і каже: – Пітер сказав мені, що Теббі – то Боже чудо, тому я не стала робити аборт.

А лікар Туше каже:

– Місті, ви багато пили останніми днями?

Таке маленьке задрипане сільце! І бідолашна Місті‑ Мері в ньому – щось на кшталт місцевого алкаша.

– До готелю приходив детектив з поліції, – каже Місті. – Питав, чи немає тут на острові Ку‑ клукс‑ клану.

А лікар Туше мовить:

– Якщо ви вб’єте себе, то це не врятує вашої доньки.

Він говорить, як її чоловік.

Як ти, мій любий, милий Пітере.

Тож Місті питає:

– Урятувати мою доньку від чого? – Місті дивиться лікарю в очі і запитує: – А тут на острові є нацисти?

І лікар Туше всміхається і відповідає:

– Звісно, що ні.

Він іде до столу і бере з нього теку з кількома аркушами. Робить у теці якийсь запис. Дивиться на календар, що висить на стіні над столом. Потім дивиться на свій наручний годинник і знову робить запис у теці. Що ж до його почерку, то хвостики літер звисають низько, аж за лінію – підсвідомі, імпульсивні. Ангел Делапорте сказав би, що вони свідчать про пожадливість, ненаситність та лиху вдачу.

Лікар Туше питає:

– А ви займалися останнім часом чимось іншим?

І Місті йому розповідає. Так, вона малювала. Уперше після мистецького коледжу Місті стала трохи малювати, в основному – акварельними фарбами. У своїй кімнаті на мансарді. У вільний від роботи час. Вона встановила мольберт так, щоб їй було видно узбережжя поблизу мису Чекайленд‑ Пойнт. Вона кожного дня працює над якимось малюнком. Беручи його зі своєї уяви. Список побажань вирослої в злиднях білошкірої дівчини: великі будинки, вінчання в церкві, пікніки на узбережжі.

А вчора Місті малювала, аж поки не помітила, що надворі вже поночі. П'ять чи шість годин промайнули майже непомітно. Щезли, як щезла білизняна шафа в Сів’ю. Накрилися Бермудським трикутником.

Місті каже лікарю Туше:

– Моя голова болить безперервно, але коли я малюю, біль слабшає.

Його стіл – пофарбований метал, щось на кшталт столу, який можна бачити в конструкторському бюро чи в офісі бухгалтера. Такий – з шухлядами, що їздять на роликах і закриваються з громом та гучним гуркотом. На столі – прес‑ пап’є із зеленого фетру, на стіні над столом – календар та старі дипломи.

Лікаря Туше з поцяткованою лисіючою макітрою та кількома тонкими волосинами, зачесаними набік, можна запросто прийняти за інженера. А завдяки його круглим окулярам в стальній оправі та масивному наручному годиннику на металевому ремінці лікаря Туше можна запросто прийняти і за бухгалтера. Він питає:

– Ви ходили до коледжу, еге ж?

– До мистецького коледжу, – поправляє його Місті. Тільки вона не закінчила його. Кинула. Коли помер Гарроу, вони перебралися сюди, щоб доглядати Пітерову матір. Потім з’явилася Теббі. А потім Місті заснула і прокинулася товстою, змореною і сорокарічною.

Лікар не засміявся. Що ж, його можна зрозуміти.

– Коли ви вивчали історію, – питає він, – ви проходили джайнізм? Буддистів‑ джайністів?

– Ні, в історії мистецтва їх не було, – відказує Місті.

Він витягує одну з шухляд і дістає жовту пляшечку з пігулками.

– Попереджаю вас з усією серйозністю, – каже лікар. – Не підпускайте до них Теббі і на гарматний постріл. – Він шпокнув кришечкою і витрусив з пляшки пару пігулок собі в руку.

Це – прозорі желатинові капсули, ті, що роз’єднуються навпіл. І в кожній – якийсь сипучий та легко рухливий темно‑ зелений порошок.

Відлущене послання на підвіконні у Теббі: «Ти помреш, коли вони з тобою покінчать».

Лікар Туше гримає пляшечку в неї перед очима й каже:

– Приймайте ці пігулки лише тоді, коли відчуєте біль. – Етикетки на пляшці немає. – Це трав’яна сполука. Вона допоможе вам зосередитися.

Місті питає:

– Хто‑ небудь помирав від синдрому Стендаля?

А лікар каже:

– Це головно зелені водорості, трохи вербової кори та трохи бджолиного пилку. – Він кидає капсули назад у пляшку і клацає кришкою. Потім ставить пляшку на стіл, біля її стегна. – Ви можете вживати спиртне, – каже лікар. – Але помірно.

Місті відказує:

– А я і так п’ю помірно.

Повертаючись до столу, він каже:

– Як скажете…

От задрипане село!

Місті питає:

– А як помер батько Пітера?

Та лікар Туше відказує:

– А хіба Ґрейс Вілмот вам не розповідала?

Ні, не розповідала. Навіть ніколи не згадувала. Коли вони розвіяли його прах, Пітер сказав Місті, що то був серцевий напад. Місті каже:

– А Ґрейс сказала, що то була мозкова пухлина.

І лікар Туше каже:

– Так, так, то була мозкова пухлина. – Із гуркотом захлопує шухляду. А потім каже: – Ґрейс казала мені, що ви демонструєте обнадійливий талант.

До речі, погода сьогодні спокійна та сонячна, але в повітрі спостерігається велика кількість фуфла.

Місті питає про отих буддистів, про яких він побіжно згадав.

– Джайністи‑ буддисти, – каже лікар. Потім знімає з дверей блузку і подає їй. Під кожною пахвою – кругла пляма поту. Лікар Туше крутиться довкола Місті, тримаючи блузку, щоб їй легше було просунути руки в рукави.

А потім каже:

– Я хотів би зазначити, що інколи для художника головний біль може бути знахідкою.

 

Сімнадцяте липня

 

Коли вони навчалися в коледжі, Пітер часто казав, що все, що ти робиш, – це автопортрет. Це може бути і «Святий Георгій уражає Змія», і «Викрадення сабінянок», але ракурс, світло, композиція, техніка – все це ти. Навіть причина, через яку ти вибираєш той чи інший пейзаж, це – теж ти. Ти – в кожному кольорі та кожному мазку.

Пітер приказував: «Єдине, що може зробити художник – це змалювати власне обличчя».

Ти просто приречений бути собою.

І це, казав він, робить нас вільними малювати все, бо ми лише малюємо самі себе.

Твій почерк. Манера говорити. Обраний тобою візерунок на фарфорі. Усе це. тебе видає. В усьому, що ти робиш, проявляється твоя рука.

Усе є автопортретом.

Усе є щоденником.

На п’ятдесят доларів від Ангела Делапорте Місті купує круглий акварельний пензель номер 5 із бичачої шерсті. Купує пухнастий і м’який білоччин пензель номер 4 для нанесення тонкого шару рідкої фарби. Круглий пензель номер 2 із верблюжої шерсті. Гостроконечний тоненький пензлик номер 6 із соболиного хутра. І широкий плаский пензель «екай» номер 12.

Місті купує акварельну палітру – круглу алюмінієву тацю з десятьма порожніми чашечками, схожими на формочки для випікання здоби. Вона купує кілька тюбиків гуашних акварелей. Кіпрську зелену, зелень Тіньє, зелену фарбу з ягід крушини та Віндзорську зелену. Вона купує прусську голубу, а також тюбик краплаку червоного. Вона купує також «гаванський озерний чорний» та «чорний, слонова кістка».

Місті купує молочно‑ білий художній коректор для замальовування своїх помилок. Жовтий, як сцяки, стиральний препарат, що при вчасному нанесенні дозволяє видаляти помилки. Вона купує гуміарабік янтарного, як світле пиво, кольору, щоб фарби не змішувалися одна з одною на папері. А також прозорий грануляційний агент для надання фарбам зернистого вигляду.

Вона купує альбом акварельних аркушів із дрібнозернистого холодно‑ пресованого паперу розміром 19 на 24 дюйми. Торгова назва аркушів такого розміру – «Роял». Папір розміру 23 на 28 дюймів називається «Елефант». Аркуш 26, 5 на 40 дюймів – це «Подвійний елефант». Це вільний від кислот 140‑ фунтовий папір. Місті купує художні планшети – полотно, розтягнуте і наклеєне на картон. Вона купує планшети розміру «Супер‑ Роял» та «Імперіал» і «Антиквар».

Вона волочить усе це до каси, і вартість цього добра настільки перевищує п’ятдесят доларів, що їй доводиться зарахувати решту на кредитну картку.

Якщо в тебе виникає спокуса поцупити тюбик паленої сієни, то саме час прийняти маленьку пігулку із зеленими водоростями від доктора Туше.

Пітер часто казав, що завдання художника – витворити порядок із хаосу. Надати сенс фактам, що не мають сенсу. Скласти мозаїку з найрізноманітніших шматочків. Ти перетасовуєш і переробляєш. Витворюєш колаж. Монтуєш. Збираєш воєдино.

Якщо ти на роботі, і за кожним столиком чогось чекають, а ти в цей час і досі ховаєшся на кухні, щоб зробити зарисовки на обривках паперу, то час прийняти пігулку.

Коли ти пред’являєш відвідувачам чек за вечерю, а на звороті цього чека ти намалювала маленький етюд у світлі й тіні – ти навіть сама не знаєш, звідки його видобула, бо цей образ просто виник у твоїй уяві, начебто нічого особливого, але все одно ти боїшся загубити цей етюд, то, значить, настав час прийняти пігулку.

– Оті начебто дрібні й непотрібні деталі, – часто казав Пітер, – вони дрібні та непотрібні лише до того моменту, коли ти складеш їх докупи.

А ще Пітер казав:

– Усе, взагалі, дрібне та марне саме по собі.

Між іншим, сьогодні в їдальні Ґрейс Вілмот і Теббі стояли перед заскленою шафою, що закриває більшу частину стіни. Усередині на підставках виставлені м’яко підсвічені фарфорові тарілки. А чашки стоять на блюдцях. Ґрейс Вілмот по черзі показує на них, а Теббі, простягнувши вказівний палець, каже: «Фітц і Флойд, Веджвуд, Норі‑ тейк, Ленокс…»

Потім Теббі хитає головою, схрещує на грудях руки і каже: «Ні, неправильно. Візерунок «Пророк у Гаю» має золоту кайму в чотирнадцять каратів золота. А «Венера в Гаю» має двадцять чотири карати».

Твоя мала донька – вона вже експерт з древніх китайських візерунків.

Ґрейс Вілмот простягає руку, ніжно поправляє пасмо волосся за вухом Теббі і каже: «Клянуся, ця дитина – вундеркінд».

Несучи на плечі тацю з обідніми наїдками, Місті на мить зупиняється і питає у Ґрейс:

– А як помер Гарроу?

Ґрейс відриває погляд від фарфорового посуду. Її м’яз orbicularis oculi широко розкриває її здивовані очі, і вона каже:

– А чому ти питаєш?

Місті нагадує їй про візит до лікаря, доктора медицини Туше.

І розповідає, що Ангел Делапорте вважає, що почерк Пітера проливає певне світло на його стосунки зі своїм батьком. Усі деталі здаються безглуздими, якщо брати їх кожну окремо.

І Ґрейс каже:

– Лікар дав тобі якісь пігулки?

Таця важка, їжа на ній холоне, але Місті наполягає:

– Док сказав, що у Гарроу був рак печінки.

Теббі тицяє пальчиком і каже: «Горхем, Данськ…»

А Ґрейс усміхається:

– Звісно, рак печінки, – каже вона. – А чому ти питаєш мене? Я була впевнена, що Пітер тобі розповідав.

Між іншим, погода сьогодні туманна з украй суперечливими розповідями про причини смерті твого батька. Кожна деталь незначуща сама по собі.

І Місті каже, що їй ніколи розмовляти, бо має дуже багато роботи. Обідній час пік. Може, пізніше.

У мистецькому коледжі Пітер бувало розповідав про художника Джеймса Мак‑ Нейла Вістлера, про те, як Вістлер працював для інженерних військ США, роблячи ескізи берегової лінії для потенційного розташування маяків. Та от проблема: Вістлер усе одно машинально малював маленькі фігурні ескізи на полях. Він малював бабусь, малюків, злидарів – усе, що бачив на вулицях. Він виконував свою роботу, задокументовуючи поверхню землі для урядових потреб, але при цьому художник не міг ігнорувати все інше. Він не міг пропустити його повз себе. Чоловіки, що курять люльки. Дітлахи, що ганяють коліщата. Усе це він зібрав у ескізах‑ закарлючках на полях своїх офіційних документів. Ясно, що уряд потурив його з роботи.

– І оці його закарлючки, – казав Пітер, – коштують сьогодні мільйони.

Це ти так казав.

У «Дерев’яно‑ золотистій їдальні» масло подають у маленьких череп’яних глечиках, та тільки тепер на кожній підкладці під цим черепком – малюночок. Маленький фігурний ескіз.

Це може бути зображення якогось дерева або виниклий в уяві Місті схил пагорба, спрямований справа наліво. Або там зображений стрімчак, а також водоспад у крутому каньйоні, або тінистий ярок з порослими мохом валунами та повзучими рослинами, що оповили товсті стовбури дерев; а поки вона все це нафантазує та перенесе на паперову серветку, люди встигають сходити на автостанцію, щоб випити там кави. Люди постукують склянками та виделками, щоб привернути увагу Місті. От уже мені ці відпочивальники!

І чайових вони не дають.

Схил гори. Гірський ручай. Печера в березі ріки. Вусик плюща. Усі ці деталі приходять до неї, і Місті не може їх відпустити. Під кінець обідньої зміни вона має обривки скатертин, паперових серветок та квитанцій, і на кожному з них намальована якась деталь.

У своїй мансардній кімнаті, серед купи шматочків паперу, вона зберігає листки та квіти з досі небаченими нею візерунками. Є ще одна купа, де зібрані абстрактні обриси, схожі на валуни та вершини гір на обрії. Гіллясті силуети дерев, зарості чагарників – щось типу вересу. Птахи.

Тому, що ти не розумієш, можна надати будь‑ якого значення. Коли ти годинами сидиш на туалетному столику, малюючи якісь нісенітниці на туалетному папері, аж поки в тебе сідниця не заниє, випий пігулку.

Коли ти взагалі не виходиш на роботу, ти просто стирчиш у себе в кімнаті і телефонуєш до служби, що подає їжу та напої в номери. Ти всім кажеш, що захворіла, і тому можеш не спати всю ніч та наступний день, зарисовуючи пейзажі, які ти ніколи не бачила. Значить, прийшов час випити пігулку.

Коли твоя донька стукає у двері і благає поцілувати її та побажати доброї ночі, а ти раз по раз відповідаєш їй, щоб вона йшла спати і що ти прийдеш до неї за хвилину, і коли зрештою приходить бабуся, і забирає її від дверей, і ти чуєш, як вона рюмсає в коридорі, випий дві пігулки.

Коли ти знайдеш браслет із фальшивими діамантами, який твоя донька підсунула під двері, випий іще одну.

Коли ніхто начебто не помічає твоєї поганої поведінки, але всі усміхаються і питають: «Ну що, Місті, як там ідуть справи з малюванням? », настав час пігулок.

Коли твій головний біль не дає тобі їсти. Брюки спадають із тебе, бо твоя сідниця кудись щезла. Ти проходиш повз дзеркало і не впізнаєш худу обвислу примару, що її в ньому бачиш. Твої руки перестають труситися лише тоді, коли ти берешся за пензель чи олівець. Значить – прийми пігулку. А коли пляшечка з пігулками вже напівпорожня, лікар Туше залишає на реєстраційному столику нову з твоїм ім'ям, написаним на ній.

Коли ти просто не можеш припинити працювати. Коли закінчення саме оцього конкретного проекту – це все, про що ти можеш думати. Тоді візьми і випий пігулку. Тому що Пітер мав рацію.

Ти мав рацію.

Тому що немае неважливих речей. Важливим є все. Кожна деталь. Просто ми ще не зовсім розуміємо – чому.

Усе – автопортрет. Усе – щоденник. Увесь твій лікарський анамнез – це пасмо твого волосся. Нігті твоїх пальців. Деталі судового розслідування. Вміст твого кишечника – це документ. Мозолі на твоїй руці розповідають усі твої таємниці. Твої зуби видають тебе. Тебе видає твій акцент. Тебе видають зморшки навколо рота й очей.

Усе, що ти робиш, виказує твою руку.

Пітер казав, що робота художника – це звернути увагу, зібрати, упорядкувати, заархівувати, зберегти, а потім написати звіт. І задокументувати. Зробити презентацію. Робота художника – це просто не забути.

 

⇐ Предыдущая1234567Следующая ⇒

Поделиться: