Дванадцяте серпня – повний Місяць

 

Джайністи були сектою буддистів, які стверджували, що вміють літати. Вони могли ходити по воді. Могли розуміти всі мови. Кажуть, що вони володіли здатністю перетворювати звичайні метали на золото. Могли зцілювати калік та робити сліпих зрячими.

Заплющивши очі, Місті слухає лікаря, який усе це їй розповідає. Вона слухає і малює. Ще до світанку вона встає, щоб Грейс заліпила їй очі. Після заходу сонця плівки знімають.

– Стверджують, – чується голос лікаря, – що джайністи могли воскрешати померлих.

Усе це вони могли робити завдяки тому, що вони саморуч катували себе. Вони морили себе голодом і жили без статевих утіх. Саме життя, сповнене поневірянь та болю, і забезпечувало їм їхні магічні здібності.

– Таку ідею люди називають аскетизмом, – пояснює лікар.

Він говорить, а Місті просто малює. Місті працює, поки є необхідні фарби, пензлі та олівці. Закінчивши, вона перегортає сторінку. Вона робить те, що колись робила Теббі. Джайністи‑ буддисти славилися в усіх царствах Близького Сходу. При дворах правителів Сирії і Єгипту, Епіру та Македонії вони творили свої чудеса іще за чотириста років до нашої ери. Ці чуде са надихнули іудеїв‑ есеїв та ранніх християн. Вони привели у захват Олександра Македонського.

Отак промовляючи, лікар Туше розповідає, що християнські мученики були послідовниками джайністів. Кожного дня свята Катерина Сієнська тричі хльостала себе батогом. Перше побиття було за її власні гріхи. Друге – за гріхи нині живущих. А третє призначалося за гріхи померлих.

Святого Симеона канонізували після того, як він простояв на стовпі, відкритий усім стихіям, аж поки не згнив заживо.

Місті каже:

– Готово, – і чекає на новий аркуш паперу, на нове полотно.

Чути, як лікар бере в руки щойно закінчений малюнок. І каже:

– Пречудово. Чисте натхнення.

Його голос затихає, коли він віддаляється в протилежну частину кімнати. Чути шкрябання – то він записує олівцем номер на звороті. А за вікном – океан. Його хвилі сичать і вибухають. Він кладе малюнок побіля дверей, а потім його голос знову наближається, гучнішає, і лікар питає:

– Вам знову потрібен папір чи полотно?

– Байдуже. Полотно, – каже Місті.

Відтоді, як загинула Теббі, Місті не бачила жодного зі своїх творів. Вона питає:

– А куди ви їх відносите?

– В одне безпечне місце, – відказує доктор Туше.

Її місячні затрималися майже на тиждень. То від голоду. Вона не хоче мочитися на контрольні палички для визначення вагітності. Пітер уже виконав своє завдання, він привіз її сюди.

А лікар каже:

– Можете починати. – Його рука огортає її руку і підносить її до шорсткої, туго натягнутої тканини, вже покритої шаром кролячого клею.

Іудеї‑ есбї, каже лікар, початково являли собою, групу відлюдників‑ персів, які поклонялися сонцю.

Відлюдниця. Отак вони називали жінок, замурованих заживо в підвалах соборів. Замурованих, щоб дати споруді душу. Ідіотська історія будівельних підрядчиків. Замуровували в стіни віскі, жінок та кішок. І її чоловік теж це робив.

Ти.

Місті на мансарді як у пастці, бо її не відпускає гіпсовий злиток. А двері й досі замикаються ззовні. Якщо ж вона заприндиться, то в лікаря завжди напоготові шприц з якоюсь рідиною. О, Місті цілу книгу може написати про відлюдників!

Есеї, розповідає лікар Туше, жили осторонь від звичайного світу. Вони тренувалися, долаючи тривалі хвороби і тортури. Вони покидали свої сім’ї та маєтність. Вони страждали, вірячи, що безсмертні душі обманом змусили зійти вниз і набути фізичної форми, іцоб займатися сексом, пиячити, вживати наркотики та обсідатися.

Есеї навчали молодого Ісуса Христа. Вони навчали Іоанна Хрестителя.

Вони називали себе зцілителями і творили всі ті чудеса, що їх творив Христос: зціляли хворих, воскрешали мертвих, виганяли демонів – ще за багато сторіч до Лазаря. Джайністи перетворювали воду на вино ще за багато сторіч до есеїв, які робили це ще за багато сторіч до Ісуса.

– Можна повторяти одні й ті ж чудеса багато разів, поки ніхто не пам’ятає останнього разу, – каже лікар. – Але ж ви пам’ятаєте.

Так само, як Христос називав себе каменем, від якого відмовилися мулярі, джайністи‑ відлюдники називали себе колодами, від яких відмовилися всі теслярі.

– їхня ідея, – каже лікар, – полягає в тому, що пророк має жити окремо від людей, відмовившись від задоволень та зручностей заради контакту з божественним.

Полет приносить на таці обід, але Місті не хоче їсти. За своїми заплющеними повіками вона чує, як їсть лікар. Чує чиргикання ножа та виделки nb тарілці. Чує торохтіння льоду в склянці води.

Він гукає:

– Полет?

З повним ротом лікар Туше каже:

– Візьміть, будь ласка, оті малюнки, там, біля дверей, і покладіть разом з іншими в їдальні.

«Одне безпечне місце».

Чути запах шинки та часнику. Ще також щось шоколадне – пудинг чи кекс. Чути, як лікар жує, чути кожен вологий звук кожного ковтка.

– Цікавий аспект, – каже лікар, – коли біль використовується як духовний інструмент.

Біль і втрата. Буддійські монахи сидять на покрівлях, аж поки не досягнуть просвітлення. Усамітнені та відкриті сонцю й вітру. Їх можна порівняти зі Святим Симеоном, що зогнив на стовпі. Чи з йогами, що стоять непорушно впродовж сторіч. Чи з американськими індіанцями, які мандрували в пошуках видінь. Чи з голодуючими дівчатами в Америці дев’ятнадцятого сторіччя, які посталися до смерті, щоб продемонструвати своє благочестя. Чи зі святою Веронікою, чиєю єдиною їжею були п’ять апельсинових зерняток у пам’ять про п’ять ран Христа. Чи з лордом Байроном, який постився, очистився і здійснив свій геройський заплив через Геллеспонт. Романтичний дистрофік. З Мойсеєм та Ілією зі Старого Заповіту, які посталися, щоб до них прийшли видіння. З англійськими відьмами сімнадцятого сторіччя, які постилися, щоб мати змогу чаклувати. Чи з крутливими дервішами, які виснажували себе, щоб стати просвітленими.

І лікар говорить, говорить і говорить.

Усі оці містики впродовж усієї історії та в усьому світі шукали свій шлях до просвітленості через фізичні страждання.

А Місті просто малює й малює.

– І ось що цікаво, – чути голос лікаря. – Згідно з фізіологією роздвоєного мозку, ваш мозок розділений навпіл – як грецький горіх. Ліва півкуля вашого мозку відповідає за логіку, мову, обчислення та міркування, – каже він. – Це та половина, яку люди сприймають як особисту ідентичність. Це свідома, раціональна та повсякденна основа нашої реальності.

Правий бік вашого мозку, – каже лікар, – осердя вашої інтуїції, емоцій, проникливості, а також навичок розпізнавання стандартних схем та стереотипів. Вашої підсвідомості.

– Ваш лівий мозок – це науковець, – пояснює лікар. – А ваш правий мозок – це мистець.

Він каже, що люди проживають життя лівою частиною свого мозку. Підсвідоме може прослизнути у свідомість лише тоді, коли хтось зазнає дуже сильного болю, чи страждає, чи хворіє. Коли хтось зазнає травми, чи хворіє, чи тужить за померлими або ж знаходиться в стані депресії, то правий бік мозку може ненадовго взяти гору над лівим, на мить, коротку, як спалах, і забезпечити доступ до божественного натхнення.

Спалах натхнення. Мить осяяння.

Французький психолог П’єр Жане назвав такий стан «пониженням розумового порога».

Лікар Туше каже французькою: «Abaissement du niveau mental».

Коли ми пригнічені, голодні чи коли нам боляче.

Згідно з твердженнями німецького філософа Карла Юнґа, це дає нам можливість сполучитися з універсальною сукупністю знань. З мудрістю, накопиченою людством за всі часи.

Карл Юнґ – це коли Пітер розповідав Місті про неї саму. Золото. Голуби. Канал Святого Лаврентія.

Фріда Кало та її кровоточиві рани. Усі великі мистці – інваліди.

Як стверджує Платон, ми нічого не вчимося. Наша душа прожила так багато життів, що ми знаємо все. Тож учителі та навчання можуть лише допомогти нам пригадати те, що ми вже знаємо.

Наші нещастя. Придушення нашого раціонального розуму є джерелом натхнення. Муза. Наш ангел‑ охоронець. Страждання виводить нас з‑ під нашого раціонального самоконтролю і пропускає крізь нас канал божественного натхнення.

– Досить тривалий стрес, – каже лікар, – позитивного чи негативного – любові чи болю – здатен пригнобити наш здоровий глузд і принести нам ідеї та здібності, яких ми ніколи не досягнемо жодним іншим способом.

Те ж саме сказав би‑ й Ангел Делапорте. Метод Станіславського – метод фізичної дії. Надійна формула отримання чудес на вимогу публіки.

Лікар крутиться побіля Місті, і вона чує на своєму лиці його теплий подих. Запах шинки й часнику.

Її пензель зупиняється і Місті каже:

– Готово.

Хтось стукає в двері. Клацає замок. Потім чується голос Ґрейс:

– Як вона, лікарю?

– Працює, – відповідає він. – Ось, поставте номер – це вісімдесят четвертий. Покладіть його до решти.

І Ґрейс каже:

– Місті, люба, нам здалося, що тобі буде цікаво знати – ми намагалися зв'язатися з твоєю родиною. Стосовно Теббі.

Чути, як хтось зняв полотно з мольберта. Кроки несуть полотно через кімнату. Яке воно з вигляду – Місті не знає.

Теббі вже не повернути. Може, Ісус зміг би або джайністи. Але більше ніхто. Нога Місті в гіпсі, її донька загинула, її чоловік у комі, а сама вона – у пастці і поволі в’яне, отруєна головними болями, – якщо вірити лікарю, вона могла б ходити по воді. Воскрешати мертвих.

Лагідна рука лягає їй на плече, і голос Ґрейс каже їй на вухо:

– О четвертій, на мисі.

Усі будуть там, увесь острів. Так само, як і на похороні Гарроу Вілмота. Лікар Туше бальзамує тіло у своїй діагностичній кімнаті із зеленими кахлями, металевим бухгалтерським столиком та засидженими мухами дипломами.

Прах до праху. Її дитина в урні.

Мона Ліза Леонардо да Вінчі – це лише тисяча тисяч мазків фарби. Давид Мікеланджело – лише мільйон ударів молотком. Усі ми – мільйони шматочків, складених докупи належним чином.

З очима, міцно заліпленими плівкою, з розслабленим обличчям‑ маскою, Місті питає:

– Хто‑ небудь ходив сказати Пітеру?

Хтось зітхає, спочатку довгий вдих, а потім – видих. І Ґрейс питає:

– А що б це дало?

Він – її батько.

Ти – її батько.

Сіра хмаринка Теббі полетить за вітром. Полетить уздовж берега назад – до міста, до готелю, до будинків та церкви. До неонових вивісок та рекламних щитів, логотипів корпорацій та торгових марок.

Милий, дорогий Пітере, вважай, що тебе вже сповістили.

 

П’ятнадцяте серпня

 

Між іншим, одна з проблем мистецького коледжу та, що він робить тебе менш романтичною. Уся ота маячня про художників та мансарди щезає під тягарем програми з хімії, геометрії та анатомії. Твоя освіта робить усе таким чепурним – акуратним.

Таким визначеним та розумним.

Увесь час, що вона зустрічалася з Пітером Вілмотом, Місті знала, що не його вона кохала. Жінка лише шукає найліпшу фізичну особину, яка б стала батьком її дітей. Здорова жінка запрограмована вишукувати трикутник гладенького м’яза під розстебнутим комірцем, як у Пітера, бо в результаті еволюції люди стали безволосими, щоб пітніти й охолоджуватися, ганяючись за якимось розпаленим та виснаженим різновидом волохатого носія тваринних протеїнів. Чоловіки з меншою кількістю волосся напевне матимуть менше вошей, бліх та кліщів.

А коли вони ще тільки починали зустрічатися, вона знала: Пітер візьме її картину. Потім оснастить її підкладкою та рамкою. А зі зворотного боку рамки приліпить дві стрічки надміцної клейкої плівки. Остерігаючись липкої плівки, він засуне картину під свій мішкуватий светр.

Усякій жінці сподобалося б те, як він гладив рукою її волосся. Така проста наука. Фізичний дотик імітує початкову практику виховання дітей. Він стимулює викид гормону росту та ферментів орнітіндекарбоксилаза. З іншого боку, коли Пітер гладитиме їй шию, то це, цілком природно, знизить її рівень гормонів стресу. Це було доведено в лабораторії, коли маленьких щуренят гладили пензликом.

Якщо ти знаєш свою біологію, то вже не підеш у неї на повідку.

Коли вони зустрічалися, Пітер і Місті, то ходили до мистецьких музеїв та галерей. Тільки вони удвох, ходили й розмовляли. Пітер наче вагітний, з її картиною під светром.

Нічого особливого у світі немає. Нічого магічного. Просто фізика.

Усілякі ідіоти на кшталт Ангела Делапорте, які вишукують надприродні причини цілком ординарних подій, – такі люди доводять Місті до сказу.

Походжаючи галереями і вишукуючи вільне місце на стіні, Пітер здавався живим прикладом золотого перетину – формули, використовуваної древніми грецькими скульпторами для отримання ідеальних пропорцій. Його ноги були в 1, 6 раза довшими за тулуб. А тулуб був в 1, 6 раза довшим за голову.

Поглянь на свої пальці – перший суглоб довший за другий, а другий – довший за кінцевий. Це співвідношення зветься «фі» – за ім’ям скульптора Фідія.

Твоя пропорція.

Коли вони гуляли вдвох, Місті розповідала Пітеру про хімію живопису. Про те, як фізична краса виявляється просто хімією, геометрією та анатомією. Мистецтво – це насправді наука. Якщо дізнатися, чому людям щось подобається, тоді можна буде відтворити те, що їм подобається. Скопіювати. У «створенні» справжньої усмішки ховається парадокс. Безкінечне повторення спонтанного моменту перетворюється на жах. На те, що має невимушений та швидкоплинний вигляд, проливаються ріки поту і витрачається маса нудних зусиль.

Коли люди дивляться на стелю Сікстинської капели, то їм слід знати, що вугільно‑ чорна фарба – це сажа з природного газу. Барвник рожевий мареновий видобувається з кореня рослини марена. Смарагдовий зелений – це ацетоарсеніт міді, який також називається «паризька зелень» і використовується як інсектицид. Отрута. Тірійський пурпур виготовляється з молюсків.

А Пітер узяв і потайки витягнув картину з‑ під светра. Коли вони були в галереї самі, і ніхто їх не бачив, він узяв картину з кам’яним будинком за білим штахетником і сильно притиснув до стіни. А на ньому – підпис Місті‑ Мері Кляйнман. 1 Пітер сказав:

– Я ж обіцяв тобі, що колись твоя картина висітиме в музеї.

Mofo очі – єгипетський коричневий, фарба, що вироблялася з перемелених мумій, кісткового попелу та асфальту і використовувалася до дев’ятнадцятого сторіччя, коли художники дізналися огидну й лячну правду. Після того, як роками слинили пензлі між своїми губами.

Коли Пітер поцілував її в потилицю, Місті сказала, що коли дивишся на Мону Лізу, то слід пам’ятати, що палена сіена – це просто глей, підфарбований залізом та марганцем і випалений у печі. Сепія коричнева – це чорнильні мішечки каракатиці. Голландський рожевий – це подрібнені плоди подорожника.

Ідеальний язик Пітера лизнув у Місті за вухом. Щось напружилося і затверділо під його одежею, але то була не картина.

А Місті прошепотіла:

– Індіанський жовтий – це сеча корів, яких годували манговим листям.

Пітер огорнув її однією рукою за плечі. А другою рукою натиснув їй ногу під коліном, і вона зігнулася. Він опустив її на мармурову підлогу галереї і сказав:

– Te amo, Місті.

До речі, це прозвучало досить несподівано.

Налігши на неї своєю вагою, Пітер сказав:

– Ти страх як багато знаєш… – і поцілував її.

Мистецтво, натхнення, кохання – їх так просто препарувати. Пояснити до краю і вичерпно.

Райдужно‑ зелений барвник та «зелена крушина» – це сік квітів. Фарба «капагська коричнева» – це ґрунт з Ірландії, шепотіла Місті. Кіновар – це яскраво‑ червона руда, яку збивають стрілами з високих іспанських круч. Бістр – це жовта сажа спаленого бука. Кожен шедевр – це просто ґрунт і попіл, змішані якимось ідеальним чином.

Попіл до попелу. Пил до пилу.

Навіть коли ви цілувалися, ти заплющував очі.

А Місті свої не заплющувала, але на тебе не дивилася, а дивилася на твою сережку. Срібло, потьмяніле майже до коричневого кольору, з шишечкою прямокутних скляних діамантів, які мерехтіли в темному волоссі, що спадало тобі на плечі, – і це Місті дуже подобалося.

Того першого разу Місті безупинно казала тобі: «Фарба «Деві сіра» – порошковий сланець. «Бременська блакитна» – це гідроксид міді та карбонат міді, смертельна отрута». Місті казала: ««Блискуча яскраво‑ червона» – це йод і ртуть. Фарба «кістяна сажа» – це перепалені кості…»

 

Шістнадцяте серпня

 

Фарба «кістяна сажа» – це перепалені кості.

«Шелак» – це гівно, яке залишає тля на листі та гілках. «Франкфуртська сажа» – це перепалена виноградна лоза. У масляних фарбах використовується олія давлених волоських горіхів або макових зерен. Чим більше ти знаєш про мистецтво, тим більше воно стає схожим на чаклунство. Усе перемелюється, змішується та запікається – як на кухні.

Місті й досі говорила, говорила, говорила, але то було через кілька днів, галерея за галереєю. То було в музеї, де її картину з високою кам’яною церквою приліпили до стіни між Моне та Ренуаром. Коли Місті сиділа на холодній підлозі, затиснувши між ногами Пітера. Уже вечоріло, і музей був безлюдним, як пустеля. Пітер, притиснувшись своєю ідеальною головою з чорним волоссям ДО ПІДЛОГИ, простягнув догори руки і, засунувши їх під її светр, крутив їй соски на грудях.

Обома твоїми руками. Фізіологи‑ біхевіористи твердять, що людські істоти злягаються лицем до лиця саме через груди. Жінки з великими грудьми приваблювали більше партнерів, котрі наполягали на грудних пестощах під час статевого акту. У результаті народжувалося більше жінок з успадкованими великими грудьми. А це, у свою чергу, ще більше стимулювало секс обличчям до обличчя.

А тут, на підлозі, з руками Пітера на своїх грудях, з його набряклим прутнем у трусах, Місті, обхопивши його стегнами, розповідала, як Вільям Тернер, створюючи свій шедевр про Ганнібала, який долав Альпи, щоб знищити салаську армію, поклав у його основу свою пішу прогулянку в йоркширській глибинці.

Ще один приклад того, що все є автопортретом.

Місті розповіла Пітеру про те, що можна дізнатися з історії мистецтва. Що Рембрандт нахлюпував фарбу таким товстим шаром, що люди жартували, що кожен його портрет можна взяти за ніс і підняти.

Її волосся звисало вниз, а по обличчю рясно котився піт. Її повні ноги тремтіли, виснажені, але все одно тримали її верхи на Пітері. А вона ковзала на бульбі в його трусах.

Пальці Пітера міцніше вхопилися за її груди. Його стегна підкинулися догори, а м’яз orbicularis oris щільно заплющив його очі. Трійчастий м’яз опустив куточки його рота, оголивши нижні зуби Пітера. Його пожовклі від кави зуби вгризлися в повітря.

Гаряча волога пульсувала, витікаючи з Місті, а у Пітера в трусах пульсував настовбурчений член, все ж інше зупинилося. Вони обидва перервали своє дихання на один, два, три, чотири, п’ять, шість, сім довгих секунд.

А потім вони обоє зів’янули, виснажені. Тіло Пітера розслаблено розтяглося на підлозі. Місті пласко розпростерлася на ньому. І вони, і їхня одіж склеїлися воєдино рясним потом.

А зі стіни на них дивилася картина із зображенням високої церкви.

І в той самий момент до них підійшов охоронець музею.

 

⇐ Предыдущая1234567Следующая ⇒

Поделиться: