II. Берлінська криза (1958—1961 рр.)

Виникнення кризової ситуації

Статус Берліна від 1945 р., а особливо Потсдамська угода передбачали поділ давньої німецької столиці на три західні окупаційні зони і одну радянську. Три західні зони вляли собою капіталістичний осередок у самому серці Німецької Демократичної Республіки, наслідком чого була постійна демонстрація контрасту між високим рівнем життя країн вільної економіки і злиднями в комуністичних країнах. Можливість такого порівняння не була чисто теоретична; вона спонукала багатьох громадян НДР скористатися з вільного проходу через кордон у Берліні для втечі до Західного Берліна. Звідти можливо було літаком податись на Захід і, зокрема, до Федеративної Республіки Німеччини. З 1953 р. по 1961 р. включно 2245000 біженців покинули НДР, виїхавши на Захід. Населення цієї країни з 18292000 чоловік у 1949 р. зменшилось до 17 298 000 у 1958 р. Значна кількість емігрантів були працездатні молоді чоловіки та жінки, потрібні промисловості Західної Німеччини; вони покинули НДР, приваблені політичною свободою та вищим життєвим рівнем. Ця обставина, звичайно, дратувала Вальтера Ульбріхта, головного керівника НДР.

27 жовтня 1958 р. Ульбріхт заявив, що західні держави порушили Потсдамську угоду, переозброївши Федеративну Республіку Німеччину і, отже, не мають права залишитись у Берліні, який належить об'єднати, зробивши столицею комуністичної Німеччини.

То була лише увертюра до кризи. Справжні події почали розгортатися, коли 10 листопада у Москві Хрущов став на бк східнонімецької доктрини. За його словами, час покласти край окупаційному статусові Берліна: «СРСР передасть суверенній Німецькій Демократичній Республіці функції, що нині виконуються у Берліні радянськими органами». Відтоді США, Великобританія та Франція мусили б вести переговорї безпосередньо з НДР. Але ж вони не визнали цієї держави. Якщо ж вони відмовляться вступити в переговори з представниками Східної Німеччини і силою ввійдуть до Берліна, «ми розцінюватимемо такі дії, як напад на СРСР та на членів Варшавського договору». Радянська нота від 27 листопада уточнювала нову позицію Москви. СРСР повідомляв про свій намір розпочати переговори з НДР щодо передачі влади в Берліні. СРСР вважав, що повернення Західного Берліна НДР було б найкращим вирішенням проблеми; але, оскільки залишалось можливий неприйняття такого плану Заходом, СРСР допускав, щоб Західний Берлін став «політичне незалежним утвором». Демілітаризоване нейтральне вільне місто перебувало б під контролем 00Н. Спеціальна угода з НДР відкрила б вільний зв'язок Західного Берліна з зовнішнім світом. На завершення, нота застерігала — і ця обставина надала кризі загрозливого характеру, — що ш випадок невирішення у шестимісячний термін питання про створення вільного міста Західного Берліна, СРСР пдпише сепаратний мир із Східною Німеччиною. Хрущов говорив про «ракову пухлину», яку нібито являв собою Західний Берлін, і обстоював необхідність «хірургічного втручання».

Фаза ультиматуму

Західні держави, зокрема США, Великобританія, Франція і Західна Німеччина, зразу поставились до цієї кризи дуже серйозно. Якщо після закінчення шестимісячного терміну СРСР підпише сепаратний мир з НДР і довірить їй контроль над шляхами до Західного Берліна, тоді західні держави змушені будуть обговорювати свій доступ до Берліна з НДР, що фактично дорівнювало б її визнанню, або використати силу для забезпечення собі проїзду, але в такому разі СРСР пообіцяв військову допомогу НДР, отже виникала загроза атомної війни. Західна Німеччина вважала себе повноправною спадкоємницею всієї Німеччини і, напевне, вийшла б з Атлантичного пакту, членом-засновником якого була, якби союзники з НАТО поступились Радянському Союзові в питанні визнання НДР. Тож таке визнання було неможливе.

Але ж як реагувати? Фактично склалися дві лінії поведінки: Великобританія вважала за можливе зробити низку дрібних поступок, які привели б Хрущова до пом'якшення ультиматуму.

Генерал де Голль і канцлер Аденауер, навпаки, вважали, що треба залишатись твердими і рішуче відмовитись від будь-яких компромісів щодо Західного Берліна. В одній фр.й ноті сказано, що не можна вести переговори під загрозою ультиматуму. А США, роль яких була вирішальна, вагалися між м'яким британським підходом і жорстким франко-німецьким. Конкретно питання полягало в тому, чи американці візьмуть на себе ризик атомної війни і, відповідно, втрату ста млн.ів населення заради захисту невеликої, далекої від них території Західного Берліна. Йшлося, звичайно, про символ. Населення Західного Берліна становило 2500000 жителів, які бажали зберегти наявний статус. На муніципальних виборах 5 грудня 1958 р. єдина партія, прихильна до ідей Хрущова — прокомуністична Об'єднана соціалістична партія (ОСП) — дістала лише 1,9% голосів.

Скасування ультиматуму

Коли перед західними державами постало питання атомної війни, то так само ця проблема постала і перед СРСР. Якщо західні держави залишаться на своїх твердих позиціях, то СРСР змушений буде наступати, ризикуючи війною, або відступити. На початку 1959 р., 4 січня, один із членів політбюро, Анастас Мікоян, вирушив до США, де зустрівся з Фостером Даллесом і заявив йому, що висловлений Хрущовим шестимісячний термін не був ультиматумом, а мав лише рекомендаційний характер. Своєю чергою, британський прем'єр-міністр Макміллан відвідав Москву, щоб там прозондувати грунт. Що ж до генерала де Голля, то він залишався непохитним. Коли радянський посол заявив йому, що в зв'язку з берлінською проблемою Франції загрожує атомна війна, фр. президент відповів йому: «Ну й добре! Мосьє посол, помремо разом». Фостер Даллес, хворий на рак, змушений був передати свої функції — спочатку тимчасово, а згодом і назовсім — заступникові державного секретаря Крісченові Гертерові. Той досяг згоди з радянською стороною і західними союзниками на обговорення проблеми на нараді чотирьох міністрів закордонних справ у Женеві (Громико від СРСР, Кув де Мюрвіль від Франції, Гертер від США і Селвін Ллойд від Об'єднаного Королівства). Від Федеративної Республіки Німеччини та Німецької Демократичної Республіки повинні були приїхати спостерігачі. Фостер Даллес помер 24 травня 1959 р. під час проведення цієї конференції, тож її перервали, аби всі чотири міністри могли взяти участь у похоронах у Вашингтоні. Конференція не дала сподіваних наслідків, бо два табори тільки зайвий раз підтвердили своє протистояння. Західна сторона пропонувала об'єднання Німеччини шляхом вільних виборів, а радянська сторона домагалася здійснення такого об'єднання шляхом міжн. переговорів між двома Німеччинами. І все ж, хоча й не було досягнуто суттєвого результату, сталися значні формальні зміни. Радянська сторона, здавалося, забула про шестимісячний термін і в заяві від 9 червня уже не згадувала про сепаратний мир із Східною Німеччиною. Конференція відновила свою роботу 13 липня, знову без надії на успіх, але в дебати було внесено новий елемент з ініціативи амер. уряду, який запросив Хрущова до США. Радянський лідер запрошення прийняв.

Візит Хрущова до США

Хрущов виїхав до США у вересні 1959 р. Момент було вибрано слушний, оскільки за два дні до його приїзду радянська ракета вперше досягла Місяця й залишила там прапор і герб СРСР. В одному з тостів під час бенкету в Білому домі Хрущов проголосив: «Ми вважаємо, що наша система найкраща, а ви думаєте, що ваша найкраща; але, звичайно, ми не повинні перетворювати нашу суперечку у відкриту боротьбу... кщо ми посваримось, то не тільки наші держави зазнають колосальних утрат, але й інші країни будуть втягнуті в знищення світу».

Для Хрущова організували турне через усі Сполучені Штати. В цьому турне він показав свою імпульсивну вдачу, переходячи від жартів до погроз, напосівся на профспілкових керівників, засудив виставу «Френч-Канкан», показану йому в Голлівуді, а оглядаючи плантації кукурудзи, висловив бажання повсюдно сіяти її в СРСР, і заявив у Піттсбурзі після візиту на сталеливарні заводи: «Я приїхав подивитися, як живуть раби капіталізму. Ну що ж! Мушу визнати, що живуть вони непогано». Найважливішою стала дводенна зустріч з Ейзенхауером у Кемп-Девіді. Ейзенхауер необережно мовив, що статус Західного Берліна не можна назвати досконалим. Цілком імовірно, що Хрущов сприйняв ці слова, як щиру правду, і побачив у них привід для сподівання, що нові переговори можуть привести до здійснення щонайменше коїсь частини радянських планів. Повернувшись до Москви, він заявив 28 вересня, що президент Ейзенхауер — це великий президент і вигукнув: «Хай живе радянсько-американська дружба!»

⇐ Предыдущая46474849505152535455Следующая ⇒

Поделиться: