Кубинські кризи 1961—1962 рр. і кінець «холодної війни»

Кризи, що так погіршили відносини між двома супердержавами наприкінці 1950 р., розгорталися поблизу зони впливу СРСР. Події на Кубі показали, що поняття зони впливу перестає віднині бути географічним. Кубинська революція відбулася незалежно від будь-яких значних починань радянської політики і поступово створила в зоні амер. впливу «соціалістичну державу», відносини з якою у США складалися чим далі, тим гірше. Радянський уряд скористався з політичних обставин, які навіть не він створив, і Куба на початку 60-х років стала джерелом великого конфлікту.

Кубинська революція

Острів Куба, давня іспанська колонія, незалежна з 1898 р., зазнала упродовж своєї історії політичного та економічного впливу Америки. США зберегли там свою військову базу в Гуантанамо. Великий острів був справжнісіньким їхнім протекторатом з 1903 по 1934 рр. Особливо відчутна була економічна залежність від США. Куба лишалась однією з найбідніших країн Латинської Америки, принаймні за середнім прибутком на душу населення. Сільськогосподарський сектор, що об'єднував 43% населення, давав середній прибуток украй низький, а безробіття в цьому секторі було дуже поширене. На 1959 р. інвестовано мільярд доларів амер. капіталу. США контролювали 40% виробництва цукру, що становив 80% кубинського експорту. Вони були власниками більш ніж половини акцій залізничних, енергетичних та телефонних компаній. Перевага цукру в кубинському експорті ставила цю країну в цілковиту залежність від США. Якби ці останні припинили свій імпорт кубинського цукру, це означало б катастрофу. Один амер. дипломат, не вагаючись, заявив у 1960 р., що в цій країні посол США впливовіший за самого президента Куби.

Політичне життя на Кубі з 1934 по 1958 рр. проходило під особистим диктатом полковника Батісти. Консерватор, президент з 1940 по 1944 рр., він, знову здобувши владу в 1952 р. завдяки державному переворотові, встановив справжню диктатуру, яку утримував до 1958 р., використовуючи силу, ціною життя багатьох тис. жертв. Велика частина населення була вкрай невдоволена Батістою, і це невдоволення поширювалось також на вашингтонський уряд, який звинувачували в підтримці диктатора.

У 1952 р., безпосередньо після державного перевороту Батісти, один молодий адвокат, доктор Фідель Кастро, розпочав збройну боротьбу проти режиму. 26 липня 1953 р. з сотнею своїх прихильників, переважно студентів, він атакував казарми Монкада. Атаку було відбито. Почались жорстокі репресії. Кастро, якого амністували у травні 1955 р., втік до Мексики і там набрав собі нових бійців, серед яких був і Ернесто Че Гевара. Організацію свою вони назвали «Рух 26 липня» — від дати невдалого нападу на казарми Монкада. 2 грудня 1956 р. з 80 бійцями, навченими методів ведення партизанської війни, Кастро висадився на Кубі. Майже зразу зазнав поразки і з 11 бійцями, що лишилися живі, втік у гори Сьєрра-Маестра. Протягом двох наступних років під його проводом, починаючи з цього району, розгорнувся партизанський рух. На початку 1958 р. Державний департамент припинив постачання Батісти зброєю, розміркувавши, що для США краще не компрометувати себе співпрацею з диктаторськими режимами в Латинській Америці. Але посол США в Гавані Ерл Сміт залишався прихильником Батісти і домігся залишення військових інструкторів США в його армії. Багато хто з американських інвесторів схвалював політику посла. В останні місяці 1958 р. Кастро з бійцями рушили зі своїх гір у наступ, який закінчився вдало. Армія Батісти розпалась. Уночі з 31 грудня 1958 р. на 1 січня 1959 р. Батіста втік з Гавани; Кастро проголосив президентом старого суддю Мануеля Уррутіа, прийняв ухвалу про загальний страйк і подальшу збройну боротьбу. Через тиждень він вступив до Гавани на чолі моторизованої колони. Новий режим негайно визнали США. 10 січня 1959 р. Ерл Сміт подав у відставку, і його замінив на посаді посла професійний дипломат Філіп Бонсал. На початку правління режиму Кастро громадська думка і уряд Сполучених Штатів Америки здавались прихильними до нього.

Розрив між Кубою та США

Кастро не збирався поривати з могутнім північним сусідом, але одним з пунктів його програми було звільнитися від американських економічних підприємств. Хоч би що говорили пізніше, а на початку своєї діяльності Кастро, здається, не був марксистом. За своїми почуттями він був полум'яний націоналіст, а його соціальна ідеологія залишилась невизначеною. Американська громадськість відвернулася від Кастро, тільки-но він легалізував кубинську комуністичну партію, а також після його жорстокої розправи з прихильниками Батісти. Ліва диктатура, яку встановив Кастро, в очах американців видавалася ще ненависнішою, ніж реакційна диктатура його попередника. У США взагалі схильні вважати комуністами всіх, хто виступає проти вільного підприємництва, а оскільки чимала частина амер. капіталу за нового режиму опинилася під загрозою, на президента Ейзенхауера почався сильний тиск з метою змусити його вжити відповідних репресивних заходів проти Кастро. У квітні 1959 р. Кастро прибув до Вашингтона, але президент Ейзенхауер не прийняв його. Взаємини між ними залишались поки що задовільними. Кастро заявив, що буде дотримуватися свобод, включаючи свободу слова, і що американським інвестиціям буде надано гарантії. Але воднораз він повідомив, що ніяких виборів не відбудеться, поки не втілиться в життя революційна програма. Можливо, Кастро тоді сподівався на амер. фінансову допомогу; можливо, його розчарувало те, що він не одержить її. Крім того, йому доводилось вибирати між поміркованими й революціонерами. Якийсь час Кастро схилявся більше до поміркованих, але дуже швидко переорієнтувався на радикальнішу поведінку. 17 травня він проголосив аграрну реформу, яка передбачила розподіл земель, включаючи й ті, які належали кільком великим американським кампаніям, таким як «Юнайтед фрут компані», що володіла близько 136000 гектарів. У липні 1959 р. поліція викрила змову, яку організував майор Діас Лане, командувач кубинської армії. Він завдяки допомозі ФБР утік до США і викривав там засилля комуністів у збройних силах Куби. Діас Лане доводив у американському Сенаті, що Куба перебуває на шляху до орбіти радянських сателітів.

Влітку 1959 р. напруження між Вашингтоном та Гаваною досягло краю. Кубинські біженці, зокрема Діас Лане, організовували авіаційні нальоти з аеродромів у Флоріді. 31 жовтня результатом одного з таких повітряних нальотів були численні жертви в Гавані. В організації цих нападів Кастро звинуватив США. Він зблизився з СРСР, підписав з цією країною першу комерційну угоду. Свою орієнтацію на марксизм Фідель Кастро почав виявляти з жовтня 1959 р. Він усунув усіх поміркованих з найважливіших посад, посилив владу свого брата Рауля та фахівця з партизанської війни Че Гевари. У своїх гнівних промовах Кастро запальне критикував США. Підписаною з Мікояном 13 лютого 1959 р. комерційною угодою передбачалося, що СРСР закупить 5 млн. тонн кубинського цукру протягом п'яти років і надасть кредит у 100 млн.ів доларів. Згодом, з березня 1960 р., Кастро почав конфіскувати амер. підприємства. США вжили репресивних заходів, блокували надходження кубинської продукції, а 17 березня 1960 р. Ейзенхауер дозволив військову підготовку кубинських біженців, які обіцяли боротися проти режиму Фіделя Кастро. Ця політика мала підтримку віце-президента Річарда Ніксона та шефа ФБР Дж. Е. Гувера, так само як і колишнього посла Ерла Сміта. Уряд США припинив будь-яку фінансову допомогу Кубі. 8 травня 1960 р. Куба встановила дипломатичні відносини з Радянським Союзом. З липня того самого року Конгрес США заборонив імпорт кубинського цукру. Коротше кажучи, як з одного, так і з іншого боку економічні й політичні заходи безупинно посилювали протистояння. Американці тішили себе надією, що економічний тиск призведе до падіння Кастро. Нічого такого не сталося. Навпаки, цей тиск призвів тільки до гірких наслідків, посилив рух до націоналізації американських підприємств. СРСР проголосив дружбу з Кубою і заявив у найтуманнішій формі, що на випадок загрози Кубі Москва Розгляне можливість використання атомних боєголовок для її захисту. З липня 1960 р. Че Гевара заявив, що Куба віднині посяде своє місце у соціалістичному таборі на боці СРСР і комуністичного Китаю, з якими буде підписано відповідну угоду. Фінальним пунктом у перебігу цих подій стала постанова Кастро вважати себе комуністом. Він почав сприяти розвиткові партизанського руху в Латинській Америці. «Ми обіцяємо, — сказав Кастро, — зробити з нашої країни приклад, завдяки якому пощастить перетворити Кордільєри на Сьєрра-Маестру амер. континенту».

Готування інтервенції на Кубу

Як ми вже знаємо, президент Ейзенхауер дозволив підготовку кубинських біженців до майбутньої висадки на острів. Така була політика ФБР. Від 21 січня 1961 р., коли новий президент-демократ Джон Ф. Кеннеді прийшов до влади, не всі були впевнені в його позиції щодо Куби. Під час виборчої кампанії, аби здобути голоси антикомуністів, Кеннеді запевняв, що не виступає проти можливого нападу на Кубу. Він не збирався перешкоджати зусиллям ФБР та ЦРУ у готуванні кубинських біженців до воєнної експедиції. Під керівництвом заможних біженців-лібералів був створений «Революційний демократичний фронт». До них ЦРУ, не вагаючись, прилучило прихильників Батісти; гроші на утримання цих майбутніх бойовиків найімовірніше виділяли певні великі амер. компанії. Аллен Даллес, директор ЦРУ, повідомив президента Кеннеді про свої плани. Кеннеді був ліберал, але його тривожила думка, що відмову від планів ЦРУ можуть сприйняти в Латинській Америці як згоду США з тим, що одна з латиноамериканських країн переходить у комуністичний табір. Експерти ЦРУ безнастанно повторювали президентові, що народні маси в сільській місцевості настроєні вороже до Кастро і прихильно поставились би до висадки біженців. Пентагон поділяв цю думку. Експедиція кубинців-біженців здавалася вдалою ідеєю, бо офіційно виключала США з подій. Але, звісно, все могло бути можливим тільки завдяки амер.й зброї, американським інструкторам, різного роду участі американських урядовців. Серед осіб, знайомих із цим планом, було кілька опозиційних лібералів, таких як сенатор Фулбрайт. Проте 5 квітня 1961 р. президент Кеннеді дав свою остаточну згоду на план ЦРУ. Він звелів тільки виключити з операції прибічників Батісти. Під головуванням Хосе Міро Кардони була утворена «Революційна кубинська рада», її метою, на випадок успіху операції, передбачалося встановити ліберальний поміркований режим, ворожий комуністичному. Кеннеді дав зрозуміти цій раді, що амер. збройні сили ні в якому разі не втручатимуться в події; але рада не вірила в правдивість слів Кеннеді й була переконана, що американці повинні втрутитись. В остаточному плані замість висадки поблизу району Ескамбрай, де перебувало декілька загонів партизанів-антикастрівців, було вирішено висадитись у затоці Свиней, відмежо­ваній від Ескамбраю 80 км болота.

Події у затоці Свиней

Операція почалась 15 квітня 1961 р. бомбардуванням острова американськими літаками Б-26, замаскованими під кубинські машини, — з пілотами-біженцями. Метою було знищити кубинську авіацію, але її тільки ледве зачепили. Через два дні, 17 квітня, відбулася висадка у затоці Свиней. Це стало справжньою катастрофою. За кілька днів групу розгромили вщент. Усіх бойовиків затримали ще на узбережжі Плайя-Хірон. Попри запевнення ЦРУ, сільське населення поставилось до них вороже. 19 квітня керівництво кубинських біженців звернулося до США з вимогою прямої інтервенції; Кеннеді відмовився. Лише декілька літаків амер. флоту прикривали нападників від авіації Кастро, а амер. військові кораблі намагалися забрати тих, хто лишився живий. Проте більшість нападників полонили збройні сили Куби. Звичайно, про пряму амер. інтервенцію не могло бути й мови, однак в очах світової громадськості відповідальність Америки, особливо її президента, стала очевидною. Для Кеннеді це був тяжкий провал. Головну провину склали на шефа ЦРУ, Аллена Даллеса, якого негайно замінили. Престиж Сполучених Штатів зазнав болючого удару. Стала очевидною широка народна підтримка Кастро. Латиноамер. держави, які завжди вороже сприймали втручання США у їхні справи, цю операцію гостро засудили. А для Кастро це була нагода посилити свої позиції.

1 травня він оголосив, що Куба скоро ухвалить соціалістичну конституцію. 26 липня він створив єдину партію, в яку влилися комуністи, «Рух 26 липня» і деякі інші революційні угруповання.

2 грудня 1961 р. Кастро заявив у одній з промов про свій нерозривний зв'язок з марксизмом-ленінізмом.

Союз за прогрес

Після подій у затоці Свиней Кеннеді вирішив бути обережнішим У своїй політиці. Головним завданням він поклав перешкодити Розповсюдженню комунізму кастрівського зразка в Західній півкулі. Для цього треба було передусім ізолювати Кубу і зміцнити антикомуністичний режим в інших латиноамериканських країнах. про це йшлося на двох панамериканських конференціях, які відбулись у Пунта-дель-Есте в Уругваї. На першій конференції США пообіцяли надати значну допомогу Латинській Америці. Один мільярд доларів щороку з громадських фондів, до якого, на їх думку, мав додаватися ще один мільярд доларів приватних інвестицій. Цю систему колективної допомоги назвали «Союзом за прогрес». Союз цей од самого початку наразився на величезні труднощі: скорочення громадських кредитів Конгресом, відкликання приватного капіталу, інвестованого в Латинській Америці. На другій конференції, у січні 1962 р., новий державний секретар Дін Раск порушив питання про виключення Куби з Організації американських держав, оскільки, говорив він, кубинський режим тоталітарний і несумісний з її демократичними принципами. Пропозицію Діна Раска схвалили 14 голосами з 21. Більшість виключила «нинішній марксистсько-ленінський уряд Куби». Провідні держави Латинської Америки — Аргентина, Бразилія, Чілі та Мексика — проголосували проти американської пропозиції. Кастро відповів закликом до всієї Латинської Америки встати на боротьбу з американським імперіалізмом (лютий 1962 р.). А проте, незважаючи на зростання закупівель і поставок СРСР, Куба виявилась ізольованою від решти світу.

Початок радянського втручання

Після подій у затоці Свиней багато хто з американців ставив перед собою питання, чи не слід узагалі покінчити з режимом Кастро. А це можливе лише шляхом воєнної окупації. Однак такі дії могли тепер стати небезпечними через обіцянку допомоги Кубі з боку СРСР. Не схоже було, щоб президент Кеннеді почав готувати вторгнення на Кубу. Хіба що на випадок — малоймовірний — народної антикастрівської революції, якби при цьому СРСР став допомагати режимові придушити повстання. Згідно з даними опитування, проведеного влітку 1962 р., 61% американців вважали, що військова операція проти Куби призвела б до війни з СРСР, а 69% висловилися взагалі проти вторгнення. Тож Кеннеді відмовився навіть від блокади. Звичайно, лишалося ще ембарго, тобто амер. продукти не експортувалися більше на Кубу, але блокада означала б, що військові кораблі мали відрізати Кубу від інших країн. До того ж, блокада передбачала воєнні дії, і загроза радянської інтервенції була б не меншою, ніж у разі вторгнення.

Сам Кастро вважав загрозу вторгнення реальною. І деякі заходи американців посилювали його занепокоєння: постійне обстежування території Куби шпигунськими літаками У-2, призов 150 000 резервістів, дозвіл кубинським біженцям записуватись до американської армії, великі маневри американської армії у Карибському басейні. Нарешті, 3 жовтня 1962 р., спільна резолюція двох палат Конгресу у Вашингтоні підтвердила, що США залишаються вірними доктрині Монро, яка полягала в забороні будь-якого втручання неамериканських країн в амер. справи. Конгрес передбачав необхідність застосування сили проти підривних або агресивних дій інших країн у Західній півкулі. Щодня американська преса публікувала вкрай ворожі статті про Кубу. Кастро звернувся до СРСР за наданням йому ефективного захисту. Влітку 1962 р. Рауль Кастро і Че Гевара поїхали до Москви. Вони наполягали, щоб СРСР ужив заходів, завдяки яким Куба стала б неприступною для «американської агресії». Хрущов погодився. На Кубу прибули радянські фахівці й відповідні матеріали, розпочалися таємні роботи для спорудження ракетних баз.

⇐ Предыдущая48495051525354555657Следующая ⇒

Поделиться: