Початок погіршення радянсько-китайських взаємин

Завоювання комуністами влади в Китаї 1949 р. стало значною подією в історії протистояння капіталістичних і комуністичних країн. Держава з 600-млн.ним населенням несподівано перекинулася з одного табору до іншого. Якщо вірити марксистсько-ленінській доктрині, згідно з якою між соціалістичними країнами не може бути суперечностей, то світовий комунізм відтак дуже зміцнив свої позиції. І справді, як ми знаємо, візит Мао Цзедуна до Москви у 1950 р., китайсько-радянська угода 14 лютого 1950 р. могли видаватись ознаками приєднання Китаю до радянського табору. Постійна недовіра Сталіна до китайських комуністів начебто зникла. Та й після смерті Сталіна перший візит Хрущова до Китаю у жовтні 1954 р. і угода від 12 жовтня того самого року, за якою передбачалося передати Китаєві спільні китайсько-радянські компанії, створені у 1950 і 1951 рр., здавалося, свідчили про блискуче взаєморозуміння між двома соціалістичними країнами. У 1956 р. китайці не були в захваті від засудження Сталіна, що його проголосив Хрущов на XX з'їзді компартії СРСР. Воно було проголошено без попередньої консультації з «братніми партіями». Мао Цзедун дав зрозуміти радянським керівникам, що «заслуги Сталіна перевищують його помилки». Але ці деталі не розголошувались. Тільки 5 квітня 1956 р., незабаром після закінчення XX з'їзду, пекінська «Народна газета» опублікувала статтю, в якій особа Сталіна оцінювалась набагато вище, ніж у промові Хрущова. Суперечка не видавалася надто серйозною. У жовтні — листопаді 1956 р. китайська партія схвалила поведінку СРСР перед лицем «угорської контрреволюції». Під час свого візиту до Москви, розмовляючи з китайськими студентами, 17 листопада 1957 р., Мао Цзедун сказав: «У міжн. сил імперіалізму є голова — це Америка, нашому соціалістичному таборові теж потрібна голова, і ця голова — СРСР... Прибуття представників комуністичних та робітничих партій до Москви на святкування 40-ї річниці Великої Жовтневої соціалістичної революції є подією великого значення, яка демонструє єдність усіх соціалістичних держав, з Радянським Союзом на чолі, і єдність усіх соціалістичних партій всього світу з Комуністичною партією СРСР, як їх осереддям».

Прихована криза

В усіх конфліктах між соціалістичними країнами завжди спостерігались дві площини: однією була доктрина, а іншою — реальні факти. Після певної паузи від 1953 до початку 1958 р. Мао Цзедун штовхнув Китай у круговерть величезного експерименту «перманентної революції», ознаками якої стали створення «народних комун» та «великий стрибок», про який ми вже згадували. На ті починання чекав повний провал, і їх перестали згадувати з 1960 р. після поганих урожаїв 1959 і 1960 років. Так чи так, а радянські ідеологи дуже критично поставилися до згаданої практики. Китай наважився стати на шлях побудови соціалізму, цілком відмінний від обраного Радянським Союзом. Чи не означало це, що китайська комуністична партія дедалі сміливіше відкидає опіку радянської компартії?

З 1958 р. Хрущов та інші радянські керівники почали в завуальованій формі засуджувати систему китайських «народних комун» та «великого стрибка». Справді, Китай, щоб прискорити подолання перехідного етапу, ступив на шлях реакції. В листопаді 1957 р. на черговій нараді комуністичних партій у Москві, невдовзі після тріумфу «супутника», у спільній заяві було сказано, що «амер. імперіалізм — ворог народів усього світу». Але після конфліктів 1958 р. у Лівані та в Тайванській протоці Хрущов начебто став схилятися до ідеї можливого порозуміння з Вашингтоном. Китай же, навпаки, підкреслив свою рішучість бути непримиренним у стосунках з капіталістичними країнами. Мао Цзедун у грудні 1958 р. полишив керівництво державою і взявся лише до справ партії. У квітні 1959 р. Лю Шаоці став президентом республіки. Прихильників СРСР потроху усунуто. Таким чином і міністра оборони Пин Дехуея замінив на цьому посту генерал Лінь Бяо, стратег партизанської війни, противник «мирного співіснування» з американським імперіалізмом.

Саме влітку 1959 р. напруження раптово зросло. Ми вже знаємо, що в жовтні 1957 р. СРСР зобов'язався допомогти Китаєві оволодіти виготовленням ядерної зброї. Але 20 червня 1959 р. дав зрозуміти, що не передасть креслень атомної бомби. 9 вересня 1959 р. ТАРС опублікувало повідомлення про збройні конфлікти на кордоні між Китаєм та Індією. Китай реанексував і окупував Тібет у 1950 р., а Індія поставилась до такої розв'язки питання без особливого захоплення. У Тібеті було встановлено комуністичний режим, який викликав дедалі більший опір буддистського населення, особливо серед монахів. Далай-лама, релігійний проводир Тібету, очолив цей опір, тоді як його традиційний суперник панчен-лама, релігійний проводир Ташілумбо, підтримав китайську сторону. 17 березня 1959 р. в Тібеті почалося збройне повстання. Китайці спромоглися придушити його. Далай-лама втік до Індії.

Неру звинуватив Китай у порушенні китайсько-індійських угод, і протягом літа на кордоні сталися численні зіткнення між китайцями та індійцями. І ось, на велике невдоволення китайців, СРСР рішуче став на бік Індії і 12 вересня підписав з цією країною угоду про надання кредиту в 1,5 мільярда карбованців для здійснення п'ятої індійської п'ятирічки. З одного боку, Китай мав підставу нарікати, що він, соціалістична держава, ніколи не одержував такої значної допомоги від СРСР; з іншого боку, підтримка Індії видавалася ворожим актом. Приїзд Хрущова до Пекіна восени 1959 р. на святкування 10-ї річниці Китайської Народно-Демократичної Республіки не послабив конфлікту. У липні 1960 р. нова ухвала Москви поглибила кризу. СРСР відкликав численних фахівців, яких надіслав раніше до Китаю, щоб допомогти створити сучасну промисловість у рамках 2-ї п'ятирічки (1958—1962 рр.). Чи ці заходи мали на меті змусити комуністичну партію Китаю до більшої покори КПРС? Чи, може, їх ужито через те, що радянська сторона дедалі більше боялась надмірного зростання військової могутності Китаю? Тут важко дати відповідь. А втім, суперечки поки що залишилися прихованими, і в листопаді 1960 р. зроблено спробу зміцнити зв'язки комуністичних партій усього світу. Представники 81 ко­муністичної партії зібралися у Москві на нараду, яка тривала цілий місяць. Безперечно, дискусії були запальні. Представники Китаю опинились у меншості. Однак заключний акт наради ухвалено одностайно. А одностайності можна було досягти тільки завдяки урочистому засудженню «амер. імперіалізму», «головної твердині світової реакції... ворога народів усього світу». Декларація 81 партії стверджувала, що в міжн. комуністичному русі є дві основні загрози: «ревізіонізму», в якому звинувачено югославських комуністів, і «догматизму», який жертвує реальністю заради хибно інтерпретованої доктрини.

Але ця компромісна резолюція призвела тільки до одного наслідку. Китай дедалі більше розцінював радянських комуністів як ревізіоністів, а СРСР китайців — як догматиків. До того ж не було єдності в тому, яку позицію слід зайняти щодо амер. імперіалізму. Хрущов, як ми бачили, відмовився від тотальної війни як засобу перемоги «соціалістичного табору» над «табором імперіалістичним». Китай, навпаки, не бажаючи цієї війни, вважав її, проте, цілком можливою. Деякі китайські керівники висловлювали таку думку, що Китай, з його тодішнім населенням близько 700 млн.ів осіб, є єдиною країною в світі, яка змогла б пережити атомну війну, зберігши достатньо сил для подальшого завоювання спустошеного світу.

Албанська справа

Суперечка, яка зачепила найменшу з європейських комуністичних країн, суперечка, яку до того ж тримали в таємниці, випливла на денне світло. Албанський комуністичний лідер Енвер Ходжа, побоюючись, що сусідня Югославія може захопити частину його країни, завзято підтримав Сталіна в протистоянні Тіто у червні 1948 р. А от зближення з Югославією (травень 1955 р.) видалося йому катастрофою. Зусилля Хрущова замирити Албанію з Югославією виявилися марними. Енвер Ходжа не переставав звинувачувати Югославію у «шовінізмі» та «антимарксизмі». У травні 1958 р. він визначив Югославію як «зрадника марксизму-ленінізму» та «лакея імперіалізму». Хрущов пробув одинадцять днів в Албанії у травні 1959 р., але не зумів налагодити прийнятні взаємини.

Недовіра СРСР до Албанії набрала найгостріших форм. У травні 1960 р. 8 радянських підводних човнів з надводним ескортом покинули базу у Балоні в Албанії і повернулися через Гібралтар та Балтійське море до СРСР. У січні 1961 р. СРСР припинив поставки обладнання до Албанії. За кілька днів радянське посольство заявило, що російські фахівці-нафтовики повертаються на батьківщину. Це означало розрив. Албанія відчула себе самотньою; цілком природно в такому разі шукати підтримки, і таку підтримку надав їй Китай

⇐ Предыдущая50515253545556575859Следующая ⇒

Поделиться: