ТЕМА 7. ОСОБЛИВОСТІ АРХІТЕКТУРИ УКРАЇНИ X – XX ст.

Історичний процес розквіту архітектурного мистецтва в Україні розвивався в тих самих загальних формах, що і в Європі. Починаючи з X ст. європейське мистецтво переживає спільні для всіх європейців періоди загальних мистецьких форм, які в історії мистецтва називаються стилями. Ці стилі в європейських народів змінюються однаково, але стиль відповідної доби може в одних народів виявитися трохи раніше, або трохи пізніше, але на 100 років один народ не випереджує другий.

Всі європейські стилі, починаючи з романського, зароджувалися в італійців, або французів, потім їх переймали відразу, або трохи згодом інші народи, оживлювали прикметами національного генія, причому ці прикмети переходили від одного стилю до іншого. Так створювалось національне мистецтво. Розвиток архітектури в Україні відзначається поєднанням впливу різноманітних стилів з формуванням національних традицій.

В Україні всі собори й церкви за яким би стилем не забудовувались мали слов’янську особливість: три куполи на одній осі.

Візантійський стиль відповідає добі заснування європейських держав. (Див. Культуру Київської Русі).

Романський стиль: доба феодалізму. В Україні більше характерним був візантійсько-романський стиль до XV ст. Осередками найбільшого будівельного руху були Київ та Чернігів. Всі стилі відповідали головним ідеям та світогляду, якими жило суспільство його доби. Забудови Києво-руської доби в загальній масі наближались до квадрату, а пізніше видовжувались у напрямку схід-захід. Поєднала в собі візантійсько-романські елементи церква св. Миколи у Львові. Церкви на Буковині, Галичині, будувались з елементами візантійського відродження та готики. 

Романський стиль – це стиль максимально аристократичний. Творцями мистецьких цінностей були феодальні аристократи. Архітектори, скульптори, художники – здебільшого з числа духовного лицарства, а життя зосереджувалося у феодальних замках, тому найхарактернішими забудовами були лицарські замки, фортеці, а для духовних феодалів – церкви, фортеці, монастирі. В Україні у XIV-XV ст. розпочинається оборонно-замкове будівництво. Навіть будови релігійного культу пристосовувались до оборонних цілей і будувалися з грубими мурами, вежами й бійницями (стрільницями). Наприклад, як церква-замок в Сутківцях на Поділлі, 1476 р.

Візантійське мистецтво поступово втрачало свій зміст, тому українські митці шукали стиків із західноєвропейськими течіями. Але в церковному будівництві ці західні зразки не могли перейматися без усіляких змін через релігійні різниці, тому запозичувалися переважно форми цивільного будівництва Європи, перетворюючи й пристосовуючи їх до своїх обрядових потреб і побутових особливостей. Ще лишались будови візантійського, візантійсько-романського стилів, і вже з’являлись будови готичні. 

Готичний стиль відповідав добі розвою міст в Україні XV-XVI ст. Найбільше готичних забудов ( назва походить від германського племені – готи ) мав Львів, який переймає першість в архітектурному мистецтві у Києва та Чернігова. Але готичний Львів був знищений під час пожеж (залишалася традиція дерев’яного будівництва) та перебудов. Збереглась одна єдина пам’ятка готичного Львову – Кафедральний (Латинський) собор (1360-1493). Готичний стиль був мало характерний для українських земель, тому що у період інтенсивних забудов міст (XV ст.) готика в європейських країнах вже ставала історією. Деякі римо-католицькі церкви в Перемишлі, в Кам’янець-Подільському зберігали готичні елементи аж до кінця XVII ст. Готичні риси зберегли деякі замки, збудовані в цей період. Наприклад, в Хотині, в Острозі, Кам’янці-Подільському.

Ренесанс, заснований в Італії в XV ст. означав відродження класичності античної архітектури. В Україні – це доба другої половини XVI - поч. XVII ст. Якщо в добу готики в Україні працювало багато німецьких майстрів, то в добу ренесансу переважно італійці зі Швейцарії та Венеціанської республіки. Вони вступали в місцеві цехи і діставали місцеві прізвища, за якими вони нам відомі: Петро Італієць, Петро Красовський, Петро Барбона, Павло Римлянин та ін.

Ренесанс – це заснування модерної держави. Життя зосереджується навколо модерного панства, що бере в свої руки політичну владу, стають популярними ідеї світського життя. В мистецькій творчості це проявляється в будівництві пишних палаццо (князівських, козацьких старшин та гетьманів палат), їх оздобі. Будуються пишні, світським мистецтвом перейняті ренесансові церкви. Культурні діячі збираються навколо князів-меценатів. Залишаються й елементи оборонних споруд. Такі забудови називали оборонні палаци. Культові споруди в цей час також ще зберігали міцні мури з вежами-бастіонами. Наприклад, Троїцький монастир у Межиріччі під Острогом, Успенський Почаївський монастир. До оборони пристосовувалися й окремі храми, як П’ятницька церква у Львові, Успенська церква А.Киселя в с. Низкиничі на Волині.

Ренесанс замість гостро лучного стилю готики дав зрівноважені, впорядковані композиції зі спокійними, логічно продуманими й чистими формами, почерпнутими з античної архітектури. Тому для ренесансних забудов характерні: портали, капітелі з волютами, пілястри, аттики.

Портал – це архітектурно відокремлений вхід у будинок. Капітель – верхня частина колони з волютами. Волюта – завитки у вигляді спіралі. Пілястра – виступ в стіні у вигляді вбудованого чотирьокутнього стовпа, обробленого у формі колон. Аттик – стіна, яка збудована над карнизом, завершуючим споруду.

Найвищими досягненнями українського ренесансу з характерними ренесансними лоджіями, порталами та капітелями: вежа й дім Корнякта ( 65 метрів – архітектор Петро Барбона, кошти львівського вельможі Корнякта); Братська (Успенська) церква (львівський архітектор італійського походження Павло Римлянин), Чорна кам’яниця (архітектор Петро Красовський для  міщанки Софії Ганель, 1577 р.), каплиця Трьох святителів (архітектор ймовірно Андрій Підлісний). 

Італійці наближали архітектуру до знаменитої італійської школи архітектора Палладіо. Але деталі й різьба, яка виконувалась місцевими майстрами, надавала ренесансовим спорудам типові українські форми. Найбільш поширеними сюжетами орнаментальної різьби на спорудах були лоза та квіти. Тому наступний стиль бароко в Україні отримав назву українського бароко.

Бароко – в італійській мові означає химерний, чудернацький. Архітектурним спорудам притаманні нагромадження розкішних оздоб, підкреслена декоративність, грандіозність. Наприклад, Троїцька надбрамна церква Києво-Печерської лаври, брама Заборовського в Києві, Михайлівська церква Видубицького монастиря, митрополичий будинок Софії Київської та ін.

У добу бароко центрами мистецтва стають королівські, імперські, та

інших монархів резиденції й відповідними ідеями звеличування монархів переймалася і мистецька творчість. В Україні кінець XVII – початок XVIII ст. стали другою після княжих часів добою розвитку українського мистецтва, " золотим віком" української культури: ренесансно-бароковим (козацьким) типом культури.

Козацькі собори на відміну від давньоруських чи іноземних не мають чітко вираженого фасаду, однакові з чотирьох боків, тобто повернуті одночасно до всіх сторін світу. Спроба обійти таку церкву довкола має наслідком відчуття дезорієнтації в часі та просторі, ефект певного метафізичного запаморочення. В цьому полягав ірраціоналізм барокового світовідчуття. Стіни охайно білилися, завдяки чому будівлі органічно вписувалися у навколишній пейзаж українських населених пунктів, у яких домінували хати-мазанки. Елементи мідного покриття фарбували переважно в зелений або синій колір, вкривали позолотою. Шедеврами козацького бароко були споруди Преображенського собору Мгарського монастиря поблизу Лубен (1684-1692), Хрестовоздвиженський собор у Полтаві (1709), Покровський у Харкові (1689), Спасо-Преображенський в Ізюмі (1684), церква Катерини в Чернігові (1716), Преображенська церква в Великих Сорочинцях Данила Апостола, Ілінська церква в Суботові (1653).

Протягом 90-х років XVII ст. під без посереднім наглядом гетьмана Мазепи виникає окремий різновид барокового церковного будівництва " мазепинське бароко". Основна характеристика: відмова від первісного демократизму козацького бароко та втілення в архітектурі величі авторитарного гетьманського самодержавства. Мазепа збудував 14 споруд, біля 20 реставрував. Серед них: церква всіх святих над Економічною брамою Києво-Печерської лаври, Військово-Микільський собор Пустинно-Микільського монастиря в Києві, якій зруйнували у 1934 р., Богоявленський собор Братського монастиря в Києві, зруйнований у 1935 р., Успенська церква Києво-Печерської лаври, Михайлівська церква Видубицького монастиря та ін.

У середині XVIII ст. подальшим розвитком бароко стає рококо. Відрізняється від бароко головно декоративністю. На заміну важким і громіздким формам урочистого бароко приходить легша, делікатна, граціозна орнаментика ажурових прикрас. Архітектори, які працювали в Україні в ті часи намагалися поширити світські елементи в архітектурних спорудах, будували споруди в перехідних формах: бароко-рококо, рококо-класицизм. Наприклад, Андріївська церква у Києві (архітектор Растреллі), Маріїнський палац у Києві (архітектор Растреллі), собор св. Юра у Львові (архітектор Меретин), домініканські костьоли, дзвіниця Києво-Печерської лаври Шеделя, реставрація Кирилівської церкви Григоровича-Барського, дзвіниці Ковніра та ін.

Напрям класичності (взірцевості) приходить в кінці XVIII – початку XIX ст., як реакція проти бурхливого, напруженого стилю бароко. В основу класицизму покладено форми античної архітектури як ідеального (класичного) естетичного еталона. Основними компонентами були: симетрично-осьова композиція будівель, геометрично чітке й зручне планування приміщень. Провідний напрям – містобудівництво. Національна своєрідність українського класицизму виявилась у збереженні кольорової гами споруди, типові для бароко (блакитний з білим і золотим).

 Зразками класичності є палати Розумовського в Яготині, Батурині, будівлі фабрик, заводів, вокзалів, банків, бірж та інших цивільних забудов. У класичному стилі збудовано головний корпус Київського університету (архітектор Беретті).

На початку XIX ст. характерним є стиль ампір (імперії), мав на меті увічнити непорушність імперії. Ампір виражався в монументальних формах римського зразка, широких гладких стінах, округлих колонах дорійського ордера.

Серед українських архітекторів того часу П. Ярославський (будинки на Харківщині, Сумщині), А. Меленський (міський архітектор Києва). Церковні споруди того часу на Херсонщині, Харківщині.

З середини XIX ст. модним стає еклектизм – суміш різних історичних архітектурних стилів не тільки в різних об’єктах, а й в одній забудові. Популярним стає віденський неоренесанс, в якому збудовані оперні театри в Києві, Одесі, Львові.

З початком XX ст. – модерн (сучасність). Для нього характерним є асиметричність планування, використання нових будівельних матеріалів, естетика ламаних та гнучких ліній. Це більшість житлових забудов старого Львову, будинок з " химерами" Городецького у Києві, Бесарабський критий ринок (архітектор Гай), міські житлові споруди вул. Соборної м. Вінниці та  інших міст.

20-30-ті роки ХХ ст. в історію архітектури увійшли як час творчих пошуків стилю нової епохи – конструктивізму і функціоналізму. Прихильники конструктивізму відстоювали зверхність в архітектурі нових технічних можливостей, нових будівельних матеріалів і конструкцій. Прибічники функціоналізму працювали під гаслом " форма наслідує функції", віддаючи превагу призначенню споруди. Прикладом співіснування обох течій є діяльність видатного українського архітектора Альошина Павла Федотовича, який розумів, що ці течії – складові єдиного архітектурного процесу, тому намагався враховувати все корисне, але наполягаючи на першочерговому значенні національного колориту в створенні споруд.

Працюючи над різними проектами П. Альошин намагався бути вірним принципу: " Те, що не зручно, не може бути красивим". Тому він вимагав урахування кліматичних умов, де буде вестись будівництво, дотримання санітарно-технічних норм, уваги до деталей, на перший погляд другорядних: на якій висоті вставлені ручки дверей, який ухил сходів, чи зручно відкриваються вікна, чи естетично виглядає водозливна труба. Тому його проекти завжди відрізняла функціональна продуманість, підпорядкованість тій меті, заради якої будувалося приміщення.

  Яскравим прикладом так званої " нової архітектури" – є проект " нового міста" в Харкові.  За проектом " нове місто" було поділене на функціональні зони і мало 36 житлових комплексів. При кожному з цих комплексів споруджувалися будинки первісного обслуговування, з’єднані між собою галереями. У такий спосіб можна було б ходити до магазину, школи, дитсадка без верхнього одягу. Були запроектовані і будинки для одинаків, і для малосімейних, передбачено необхідну кількість зелених насаджень, враховувалося й майбутнє збільшення мешканців. До однієї з соціалістичних утопій належала ідея відсутності кухні як такої, замість неї – невелика ніша, щоб лише підігрівати їжу, адже громадяни соціалістичної держави мали б харчуватися в їдальнях та напівфабрикатами з кулінарії. Цей проект соціалістичного міста відтворити не вдалося, але пізніше цей задум знайшов своє продовження у спорудженні житлових масивів у великих містах.

Нововведенням 1930-х років, згодом масово поширеним у багатоповерховому будівництві, був плоский дах і галерея-лоджія, де можна було б колективно прогулюватись. Тоді вважалось, що квартири у великому місті повинні мати зручності: це квадратні або наближені до квадрату кімнати, квартира з просторим холом, коморами, природним освітленням у ванній і вбиральні, спеціальною холодною шафою на кухні для продуктів (холодильників тоді ще не було), підвальний поверх, де розташовані клуб, душові, колективна пральня. Але ці ідеї були реалізовані вже після війни, під час радянського будівництва.

В 1960 - 1980 рр. архітектура поступово позбавлялася еклектичних помпезних рис сталінських часів, ставала ближчою до західного конструктивізму. Однак, для неї ще були характерні стандартизація, уніфікація, примітивізм, особливо в масових забудовах. Реалізувати творчий потенціал можна було лише в індивідуальних проектах. Тому визначними спорудами стали: Палац " Україна" – архітектор Є. Маринченко; нові корпуси Київського національного університету – архітектори В. Ладний, В. Коломієць, В. Морозов; музично-драматичні театри в Сімферополі – архітектори С. Афзаметдінова, В. Юдін; цирк у Дніпропетровську – архітектори П. Нірінберг, С. Зубарьов та ін. споруди.

Замки та фортеці. Важливою для українських міст була проблема оборони. Місто складалося з фортеці (дитинця), що розміщалася по можливості на пагорбі або горі, де проживала феодальна аристократія. Під горою, чи пагорбом проживали ремісники, торговці, нижчі прошарки населення. В основі архітектури замків та фортець залишалися давні руські традиції, збагачені впливами Західної Європи. З ХIII ст. з’являється новий тип оборонних споруд – великі бойові башти. Старі замки перебудовуються, дерев’яні на замки з каменю і цегли. Для надійного захисту від артилерії, стінобитних машин будують високі товсті мури та бойові башти. При цьому обов’язково враховуються природні умови, пагорби, скелясті береги річок, малодоступні острови.

Територія замку оточувалась глибоким ровом, який у час небезпеки заповнювався водою. Єдиним входом служили в’їзні ворота. Вони проходили крізь башту, до якої підводився підйомний міст через рів. Вежі й мури нерідко завершувалися зубцями – мерлонами. В середині фортеці, у внутрішньому дворі стояли палаци князя, будинки бояр, храми, стайні, городні, в яких зберігалося майно, а під час нападу ховалися люди з найближчих поселень.

Намагаючись взяти під свій контроль важливий торговельний шлях по Дністру, князь Данило Галицький побудував перші кам’яні укріплення в Білгороді та Хотині. У цих спорудах, закладених на традиціях руського оборонного зодчества, простежуються й романо-готичні стильові риси. Хотинська - в Чернівецькій області на березі Дністра. Фортеця має чотири прямокутні та дві круглі вежі. На мурах прокладено бойовий обхід, що має вигляд критих галерей. Перед південним муром з в’їзною брамою міститься глибокий рів, через який перекидався підйомний міст. Другий міст наводився в бік двору через семиметровий рів. Внутрішній простір був розділений на дві частини: військовий двір, в якому знаходилися замкова каплиця, житловий корпус, колодязь та внутрішній княжий двір, де був палац.

Щоб зробити фортецю менш вразливою до ударів артилерії, хотинський замок реконструювали. Подвір’я замку підвищили майже на десять метрів, башти й стіни надбудували. Він набув кращого естетичного вигляду. Майстер-будівничий, вихований на традиціях галицької школи княжих часів, оздобив величезні площини мурів геометричним орнаментом з червоної цегли на тлі світло-сірих вапнякових мурів, мов вишиванням на полотні. Вони розгорнуті в сім смуг – нижні чотири з квадратів тричі вписані в один і є не що інше, як " вавилон" – символ будівельної мудрості. Горішні три смуги утворюють триступінчасті піраміди з хрестом на вершку, уособлюючи Голгофу – місце розп’яття Христа. Хотинська фортеця зазнала серйозних перебудов, під час яких сформувався архітектурно-художній комплекс, який існує до сьогодні.   

Білгород-Дністровське укріплення займає високий пагорб на правому березі Дністровського лиману, відзначається суворою простотою, могутністю мурів та 35 башт (збереглось – 20). Перше укріплення на цьому місті звели грецькі колоністи, назвавши – Тіра. Розбудова та зміцнення цитаделі здійснювалась протягом XV – XVI ст. молдавськими господарями. Пізніше її вдосконалювали й реконструювали турки, назвавши Аккерман (Білий Камінь), в Білгород-Дністровський  перейменували в 1944 році. 

Фортеця Судак у Криму була збудована генуезцями на високій, неприступній з моря скелі у період з 1371 по 1469 роки. Вони були купцями, які володіли частиною узбережжя Криму протягом XIV – XV ст. Оборонний комплекс фортеці має назву Генуезької. Площа фортеці майже 30 гектарів. Двоярусна оборона мала стіни завтовшки до двох метрів і заввишки вісім-десять метрів, прямокутні вежі, чотирнадцять 15-метрових башт із зубчастим парапетом. Більшість з них названі на честь генуезьких консулів, які їх будували. На території зберігся давній храм. Спочатку це була мечеть, потім православний храм, католицький храм, знову мечеть, православна військова церква, німецька кірха, армяно-католицький храм. Релігійна орієнтація відповідала власникам.

Луцький замок, збудований князем Любартом Гедиміновичем у XIV ст., як державну столичну резиденцію останнього правителя Галицько-Волинського князівства, на місці дерев’яного замку. Був найбільшим на Волині. Мав вигляд модних в ті часи романських фортець з елементами готики. У плані нерегулярний трикутник, обмежений високими дванадцятиметровими стінами з трьома 27-метровими баштами, прикрашеними зубцями-мерлонами та в два-три ряди отворами бійницями та стрільницями. Одна башта була центральною, або в’їздною. А дві другі в кінці XIV на початку XV ст. перебудували, мерлони замурували, надбудували четверті поверхи, декорувавши високими аттиками з квадратними нішами.

 В замковому дворі ще з давньоруських часів діяв собор Івана Богослова. В ній захоронені луцькі князі, єпископи, в тому числі й будівничий замку Дмитро-Любарт. Близькими до Луцького замку були замки Кременця і Бучача.

Давнє нерегулярне будівництво зберіг Острозький замок, який також був перебудований з дерев’яного на кам’яний. Оновлення середньовічних форм замку відбувалося на засадах ренесансного мистецтва. Конфігурацію укріплень обумовила Замкова гора. Від міста замок відокремлений глибоким ровом. Біля давнього рову розміщена Богоявленська церква. ЇЇ також пристосовано для оборони. Це хрещатобаневий, шестистовпний, триапсидний, п’ятиверхий храм, який є проміжною ланкою між давньоруським зодчеством та архітектурою XVI - XVII ст.

Під час модернізації укріплень була зведена Кругла башта. Внутрішній діаметр башти – 13 м, товщина стін – 3, 5 м. Другий ярус завершують бійниці на кам’яних фігурних кронштейнах. Завершує споруду – аттик. Башта є унікальним зразком фортифікаційного мистецтва України й ренесансної традиції.

 На південно-західному Поділлі найважливішою фортецею стала Кам’янецька, в яку входили замок та міські укріплення. Місто й замок збудовані ще в домонгольський період, нові укріплення в 70-х роках XIV ст. Будівництво здійснювалося князями Коріятовичами на скелястому півострові, утвореному омего подібною петлею р. Смотрич, чия долина являє собою каньйон глибиною 40 м. Стара фортеця захищає підхід до перешийку між півостровом та материком, де було розташовано місто. Між містом і замком через каньйон, що їх розділяв, був перекинутий дерев’яний міст, що опирався на кам’яні стовпи. Однією з найдосконаліших середньовічних оборонних систем вважаються гідротехнічні споруди Польської та Руської брам, які були розміщені по обидва боки скелястого перешийка. Їх основними складовими були укріплені кількома вежами в’їздні брами та шлюзи, що перетинали русло річки. В разі нападу ворогів спочатку перекривалися шлюзи Руської, а потім Польської брами, і каньйон повністю затоплювався водою. Цим виключалася можливість штурму острова з двох нижніх доріг. Третя-верхня по Замковому мосту захищалася підйомним мостом, надбрамною вежею, системою укріплень Міської брами та Вірменському бастіону, які розташовані на зручних для ведення обстрілу терасах. Через це майже неприступну (захоплювали лише два рази за всю історію існування) фортецю, як і місто називали Кам’яною Перлиною.

 Другою за популярністю і відомістю фортеця після Кам’янця вважається Меджибізька на Хмельниччині, яка збудована на пагорбі між ріками Буг та Божок. Місто лежало на з’єднанні двох татарських шляхів: Чорного і Кучманського, тому тут було зведено мурований замок. Перші відомості про нього є за 1516 роком. За бурхливих козацько-польських воєн фортеця переходила з рук в руки: то до козаків, то до поляків, то до турків.

   В XVI ст. замість дерев’яних збудували муровані укріплення. Замок має форму довгастого трикутника, який своїм гострим кінцем лежить між річками, в’їзд знаходиться в основі трикутника. Довжина фортеці – 130 м., ширина західної сторони – 85 м. З півночі зведено восьмикутну триповерхову башту, житлові приміщення. З північно-західного боку знаходиться невисока широка п’ятикутна (Лицарська) вежа з амбразурами замість вікон. Південний бік захищений Бугом та має кутову (Офіцерську) вежу складної конфігурації, яка складається з ромбовидної частини і чотирьох напівкруглих веж, що з’єднуються попарно з кожного боку. Зовнішні мури прорізано стрільницями.

 В центрі замкового подвір’я стоїть храм, який спочатку був католицьким, мав риси готичної архітектури: видовжені вікна, склепіння з нервюрами. Від первісної церкви збереглася крипта під підлогою костелу. Потім його переробили на православний. Оборонний характер споруд прикрашений барочним фронтоном та високою покрівлею, що завершується вежею зі шпилем.

  Володарі фортеці Сенявські влаштували в ній свою резиденцію з палацем. Збереглися білокам’яні портали та віконниці, а також ренесансна аркатура, що увінчувала фасад з фігурними аттиками. До в’їздної брами прибудовується великий п’ятипелюстковий у плані бастіон. Барбакан нарощено великою прямокутною зі скошеними кутами вежею, що підіймається над бастіоном. А найвищою спорудою замку була надбрамна кругла вежа, до якої добудували четвертий та п’ятий яруси.

Під час перетворення фортеці на палац майстри, застосували цеглу, в яку домішували вапняний розчин. Через це замок, який був зовні весь потинькований цим розчином, набув злегка рожевого кольору як яблуневий цвіт. Мальовничості їй надавали й великі наріжні брили вапняку, з яких виростав замок.

Воїни меджибізького гарнізону мешкали у двох кордергардіях, які були побудовані вздовж північного і східного фортечного муру в XVI ст. В’їздна вежа була перенесена (щоб не заважати бастіону) з південно-східного кутка фортеці до західну сторону муру, в 5 м від п’ятикутної вежі. В XVI ст. також з’явилася у південній куртині високо піднята над землею брама, призначена для приймання вантажів, які річками доправлялися сюди на човнах.

     Наприкінці XVII сторіччя ззовні фортеці зводять могутні кам’яні контрфорси, що сягають третього поверху палацу. Для захисту фортечних мурів і палацу від гарматних ядер ззовні під ними створюють земляні насипи заввишки 4-5 метрів. Подвір’я фортеці стає просторим, усі будівлі довкола нього утворили один ансамбль.

У XIX ст. всі споруди перебудовано в поширеному тоді романтичному стилі.   Стіни всіх будівель і фортечні мури покрили вапняним тиньком білої барви. Комплекс перетворився на білосніжний романтичний палац. За радянських часів у замку розмістили маслозавод.

  Родиною Сенявських був збудований у XVI-XVIII ст. Бережанський замок у місті Бережани Тернопільської області в Галичині. Замок вважається найвизначнішою захисною спорудою епохи українського ренесансу. Його зведено італійськими майстрами за новоголландською системою Гийомом де Бопланом, як оборонно-житлову споруду. На відміну від інших замків збудований в глибокій заболоченій річковій долині на острові, утвореному двома рукавами річки Золота Липа. По периметру житлові будинки та бойові вежі. До замку вела оздоблена кам’яною різьбою в’їздна брама з перекидним ланцюговим мостом. Замок мав п’ятикутну форму з чотирма оборонними вежами. Внутрішнє подвір’я замку було влаштоване у формі італійського палацу. Підступи до замкових укріплень були захищені водою.

Подвір’я замку має форму нерівнобічного п’ятикутника, оточене палацовими й жилими корпусами з наріжними баштами різної форми. Назовні корпуси мають глухі стіни з бійницями в горішніх частинах, а в бік подвір’я – великі вікна та двоповерхові відкриті аркади – галереї. На замковому подвір’ї була побудована каплиця Святої Трійці в готичному стилі, яка була родинною усипальницею роду Сенявських. У XVII ст. були закладені додаткові бастіонні фортифікаційні укріплення навколо замкових валів. Потім замком володіли Потоцькі, пізніше став власністю Польської держави, радянської України, незалежної України. З 1999 р. Бережанський замок віднесено до переліку архітектурних об’єктів, які потребують відновлення.

Олеський замок заснований галицькими князями в XIII ст. на плато пагорба, який височить серед заплави р. Ліберця. Початково це було овальне в плані муроване з каменю укріплення з мурами заввишки 7-8 м, що повторювало природну форму пагорба. У XVII ст. Олеський замок відбудували в традиціях італійського Відродження. Було зведено надбрамну башту, каплицю, кілька корпусів помешкань, викопано й облаштовано колодязь – 42 м. Замковий двір прикрасили відкриті аркади, а входи в корпуси зробили у вигляді білокам’яних порталів ренесансної стилістики. В добу бароко на надбрамній башті та житлових корпусах влаштували високі барокові дахи. На поч. XVIII ст. мур був зміцнений могутніми контрфорсами. В 1975 році в замку відкрито філію Львівської галереї мистецтв.

Пам’яткою історії та архітектури XIII-XVII ст. є Невицький замок, збудований на пагорбі вулканічного походження висотою 120 м, на лівому березі р.Уж 12 км. від м. Ужгорода. Замок давав можливість контролювати транскарпатський шлях через Ужоцький перевал. У плані замок має неправильну форму. Ядро замку – овальний двір утворений 2 - поверховими мурованими корпусами. Над одним із приміщень 4 - ярусна башта.

Другу лінію оборони утворює вал, увінчаний кам’яною стіною та 4 вежі. Третя лінія оборони складає вал, під захистом якого стояли житлові та господарські споруди. Всі лінії оборони доповнювались ровами. В’їзд до замку був у вигляді 6-кутньої надбрамної башти, винесеної на зовні, від якої в середину замку веде утворений двома паралельними стінами коридор. Перед брамою – перекидний дерев’яний міст.

У XVII ст. замок був зруйнований. В 1923 році передано Ужгородському туристичному клубові, який ініціював реставрацію.

Одним з вдалих поєднань замку та палацу вважається Підгорецький замок, який розташований на високому пагорбі побудований у 1635-1640 рр.   Службові приміщення утворювали квадратний двір з терасою, пристосованою до оборони. З трьох боків весь палац оточений глибоким ровом. З північного боку, зверненого до долини, палац-замок мав гарну терасу з балюстрадою і скульптурами, від двору – відкриті аркади-галереї. До замку в’їжджали через велику браму – портал з двома колонами. Брама була прикрашена різьбленням.

  Замок був власністю Конецпольських, Собєських, Жевуських. Вацлав Жевуський зібрав у замку велику колекцію цінних картин, книг, зброї, меблів, було перевезено усе найцінніше з Олеського замку. Перед замком  стояла парадна військова варта, декілька гармат. У палаці відбувались гучні забави, що тривали тижнями, на які з’їжджалася навколишня шляхта. Їх прикрашали феєрверки, військові паради та гарматні залпи. Тут були свій оркестр, театр, працювала друкарня. У замковому парку прогулювалися рідкісні птахи. Для численних гостей та їх слуг у XVIII ст. біля замку збудували корчму-заїзд з сонячним годинником на стіні.   

  Були в замку кармазинова кімната, а також китайський, золотий, дзеркальний, мозаїчний, зелений кабінети. Усі цінності, що зберігалися в кабінетах і залах, відповідали їх назвам. В замку знаходився арсенал, величезна бібліотека та архів. Радянська влада вивезла до Ленінграда дивовижні скульптури, які прикрашають тепер Літній Сад, а згодом в замку відкрили обласний санаторій для хворих на туберкульоз.

  В 1940 р. замок було передано Львівському історичному музею.  В 60-х рр. споруду було відреставровано, проте ні плафонів, ні мармурових підлог відновити не вдалось. 1997 р. розпорядженням Львівської держадміністрації замок передано Львівській галереї мистецтв. Того ж року був створений благодійний фонд відродження Підгорецького палацу. В фондах галереї збереглися твори мистецтва з палацу, що може допомогти відновленню споруди, в якій планується розмістити музейно-культурний центр.

Не менш цікавими були замки в Бучачі, Тернопільський замок, Мукачевський, Поморянський, Золочевський, Свіржський, замок Старе Село, Пнівський, Жванецький, Збаразький, Скала-Подільський, Сатанівський, Сидорівський та інші замки та фортеці українських земель.

 

                                Контрольні питання та завдання

 

1. Дайте загальну характеристику архітектурних стилів на українських землях.
2. Підготуйте доповіді про будівництво замків та фортець.
3. Про кого з українських архітекторів Ви можете розповісти?
4. Підготуйте презентації про визначні архітектурні споруди міст України.

 

 ДОДАТКИ

                                   Видатні українські архітектори

КОВНІР Степан (1695-1786) – народився в с. Гвоздів (нині село Васильківського району Київської області). Будівельної справи навчився в Києво-Печерській лаврі. Основні споруди збудовані у Києві в стилі бароко: Ковнірський корпус (1744-45), дзвіниці на Дальніх (1754-61) та Ближніх (1759-63) печерах Києво-Печерської лаври, дзвіниця Київського Братського Богоявленського монастиря (1756-59), яка була зруйнована в 1935р. Кловський палац (1752-56) за проектами Шеделя, в м.Васильків церкву Антонія та Федосія, в Китаївській Свято-Троїцькій пустині Свято-Троїцьку церкву(1763-67). Підготував школу майстрів-каменярів. Похований у м.Києві.

 

                                 ( Енциклопедія історії України: У 8 т. – К., 2007. – Т.4. – С.390-391)

 

ГРИГОРОВИЧ-БАРСЬКИЙ Іван (1713-1785) – народився в м.Київ у родині київських міщан, що походила з міста Бар. Навчався в Київській академії в класах живопису. Представник українського бароко. Стиль відповідав традиційній для народної культури пластичності, національній орнаментиці та багатоколірності. Перша його робота в Києві (1748-49) - складна система гідротехнічних споруд самоточного водогону із павільйоном-ротондою, басейном і водограєм " Самсон" на Подолі. Творчість архітектора вирізняє особливе пластичне бачення архітектурного образу споруди із врахуванням ландшафту. Серед відомих робіт: однобаневі та трибаневі церкви – надбрамна церква з дзвіницею в Кирилівському монастирі (1750-60) та Покровська церква (1766) у Києві; хрещаті однобаневі баштоподібні церкви – церква в с. Лемеші (село Козелецького району Чернігівської області), церква Миколи Набережного у Києві (1772), дзвіниця Петропавлівського монастиря в Києві (1761-63). З його ім’ям пов’язують будівництво Полкової канцелярії (1756-57) та церкви Різдва Богородиці в с. Козелець. Останнім творінням майстра став корпус академічної бурси для учнів Київської академії на березі Дніпра. Похований у м. Києві біля улюбленої ним церкви Богородиці Пирогощі (нинні район сучасної Контрактової площі, біля Замкової гори).

 

                                 ( Енциклопедія історії України: У 8 т. – К., 2007. – Т.2. – С.201-202)

 

 

ГОРОДЕЦЬКИЙ Владислав ( 1863-1930) – народився в с.Шелудьки на Поділлі. Родина польського шляхетного роду належала до категорії збіднілих. Навчався в Одесі в реальному училищі при євангелічній лютеранській церкві св.Павла. Особливі здібності проявив у малюванні, кресленні та нарисній геометрії. Отримав відзнаку ради Імператорської академії мистецтв за учнівський малюнок та місце для навчання в Сант-Петербурзькій Академії мистецтв. Отримавши диплом художника з правом здійснювати забудови приїхав до Києва на початку 90-х XIX ст. Поєднував традиції античності, середньовіччя, класицизму, романтизму, створюючи стиль - модерн. Був зорієнтований на вишуканий, витончений смак. Його замовниками були відомі на той час М.Мерінг-власник нерухомості, Й.Кімайєр – меблевий фабрикант, Л.Бендерський – купець першої гільдії.

Відомим та модним архітектором стає після замовлення братами Потоцькими побудови павільйонів до Київської сільськогосподарської та промислової виставки 1897 р. Протягом 1897-1899 рр. спорудив Міський музей старовини і мистецтв (нині Національний художній музей). Споруда збудована у стилі класицизму за проектом московського архітектора П.Бойцова.  

У 1898-1902 у стилі східноазійської архітектури збудував Караїмську кенафу, під час будівництва якої були застосовані нові на той час матеріали – бетон і залізобетон. Зовні та всередині споруда оздоблена витонченими примхливими візерунками в мавританському стилі. У 1899-1909 рр. на пожертви польської громади збудував католицький костьол св.Миколая (нині Будинок органної та камерної музики) в готичному стилі (неоготика).

У власному будинку, збудованому на вул.Банковій, який отримав назву як будинок з химерами поєднав елементи еклектики, модерну та анімалістичної скульптури. Будинок має фантастичний вигляд. На даху жирафи, носороги, леви, крокодили, удави, навіть, жаби. Екзотично під морське дно оформлені внутрішні покої. На вул. Банкову будинок має три поверхи, а на театр Соловйова – шість.

Окрасою Печери – невеликого поселення на березі південного Бугу збудований мавзолей Потоцьких, на камені якого викарбовано ім’я архітектора та дата - 1904 р. Після революції змушений був виїхати до Варшави. Останні роки життя жив в Тегерані, де в 1930 році помер.

 

   ( Діячі науки і культури України: нариси життя та діяльності. – К., 2007. – С. 120-123)

БЕКЕТОВ Олексій ( 1863-1941) – народився у м.Харків. Навчався в реальному училищі, після закінчення якого став студентом Петербурзької Академії художеств. Його дипломний проект курортного залу на березі моря відзначили золотою медаллю, а Олексій Бекетов отримав звання художника 1 ступеня. Повернувшись до Харкова, виграв конкурс на будівництво Комерційного училища. Будинок (1889-91) був спроектований у формі літери " П". Крім учбових кімнат передбачалася бібліотека-читальня та музей товарознавства. Фасад і актова зала спроектовані у стилі Відродження (нині це головний корпус Харківської юридичної академії ім. Ярослава Мудрого). Наступним вдалим проектом був будинок Публічної бібліотеки на 1, 5 млн. томів, де передбачалося створення нумізматичного музею і портретної галереї видатних людей. Другий поверх – для проведення концертів на 600 слухачів. За нього Бекетов отримав звання академіка архітектури.

  На початку ХХ ст. прискореними темпами зводилися банківські споруди. У 1895 р. отримав замовлення на спорудження Харківського земельного банку. Найбільшою спорудою архітектора став будинок Харківських судових установ (1899). Це була квадратна споруда з двома внутрішніми двориками, чудовим внутрішнім оздобленням приміщень в стилі Ренесансу. За шаблонами та малюнками Бекетова були виконані й меблі. Із завершенням спорудження навколо розпочалося облаштування прилеглої території газонами і фонтанами. Мешканцям Харкова це місце дуже подобалося, тому вони відразу почали влаштовувати там пікніки з самоварами і закусками.

Творча спадщина архітектора тільки в Харкові налічує понад 50 споруд. За його проектами будувалися споруди в Катеринославі, Ростові-на-Дону, Сімферополі, Новочеркаську. В Катеринославі (нині Дніпропетровськ) в стилі модерн створюється Будинок управління Катеринінської залізниці, головний фасад якого оздоблений. Пілонами, ризалітами, гербом міста. Новим типом споруд був Народний театр в Сімферополі на 2400 місць, із чудовим інтер’єром і акустикою.

У 1911-1913 рр. збудував Будинок Харківського медичного товариства, 1907-1912 рр. приміщення для Вищих жіночих курсів (корпус Сільськогосподарського інституту), 1914-1916 рр. будинок Комерційного інституту, 1933 р. в стилі класицизму проектує Палац техніки Південних залізниць, але він не був реалізований. Помер архітектор в 1941 році у Харкові. 

 

       (Діячі науки і культури України: нариси життя та діяльності. – К., 2007. – С. 31-34)

АЛЬОШИН Павло (1881-1961) – народився у Києві. Навчався в рисувальній школі М.Мурашка, у 1899 р. вступив до Петербурзького інституту цивільних інженерів. Перший проект – будинок торговельного товариства Бажанова в Санкт-Петербурзі. Ескізи розробляли Реріх та Врубель. Це була найсучасніша споруда із застосуванням залізобетону, водяного опалення, спеціально спроектованих та вбудованих меблів – чудових зразків декоративно-прикладного мистецтва.

 Повернувшись до Києва у 1903 р., розпочав плідну новаторську роботу по розбудові Києва як міста ХХ ст. До здобутків його творчості відноситься спроектований за стилем " московський ампір" Педагогічний музей (нині будинок Учителя), будинок Ольгінської жіночої гімназії в традиціях класицизму (нині однин з будинків НАН України). В стилі середньовічного замку, з архітектурним оздобленням у романському стилі, спроектований будинок Ковалевського на Липках.

В 1913 році вступив до Петербурзької академії мистецтв. Переосмислення здобутих знань, поїздки до Італії, Франції, Англії, Туреччини сприяли виробленню уяви про головні засади національного стилю. Згодом ці ідеї були втілені під час проектування Будинку купецького зібрання у Києві, у створенні й оздобленні парадної зали на 2 тис. і театру на 750 місць (нині це будинок Національної філармонії). 

У 1917-18 рр. архітектор м. Мурманська. З 1918 року – київський губернський архітектор. Працював над розробкою 15 проектів єдиної трудової школи для сіл Київської губернії. В 1929 р. приступив до проектування Діпроміста в Харкові. Завдання було: створити містечко для працівників Харківського тракторного заводу, яке було здійснене частково.

В 30-х роках в умовах розгортання ідеологічних кампаній створював проекти в дусі класицизму. Це споруди Інституту ботаніки, Інституту фізики АН УРСР, ряд житлових будинків. Після війни зусилля були спрямовані на реконструкцію Києва. У 1945-49 займався переплануванням Маріїнського палацу під потреби приймальні Верховної Ради УРСР, брав участь у проекті забудови та реконструкції Хрещатика. Ним була запропонована ідея облицювання будинків керамічною плиткою. Як давній прихильник національного колориту у спорудах, архітектор сподівався на суттєве покращення їх естетики.

 У 1946 р. отримав звання доктора архітектури, займав посаду віце-президента Академії архітектури УРСР. Мешкав у будинку на вул. Житомирська, 17, який сам спроектував. Студенти в дні радянських свят, крокуючи вздовж його будинку вигукували: " Хай живе академік архітектури Павло Федотович Альошин! " Він вітав їх поклоном.

Помер архітектор у 1961 році, похований на Лук’янівському цвинтарі.

 

 

         ( Діячі науки і культури України: нариси життя та діяльності. – К., 2007. – С. 9-14)

 

 

ТЕМА 8. НАЦІОНАЛЬНО-КУЛЬТУРНЕ ВІДРОДЖЕННЯ УКРАЇНИ                                               XIX СТ.

 

Революційно-демократична та націоналістична концепції культури. Шевченко, Франко, Леся Українка, Грабовський, Коцюбинський були не тільки видатними українськими письменниками, а й відомими громадсько-політичними діячами, теоретиками культури. Їх перу належить низка праць, у яких подається широка панорама розвитку культури українського народу на тлі світових культурних процесів XIX – поч. XX  ст.

  Для революційно-демократичної концепції українських гуманістів характерна глибока гуманістична спрямованість, історичний оптимізм, віра в майбутнє українського народу. Наприклад, І.Франко вважав духовну культуру найважливішим чинником усякого розквіту людської цивілізації, найкращим її мірилом.

Головною рисою революційно-демократичної концепції культури було утвердження ідеї про самоцінність кожної національної культури та необхідність взаємозв’язків різних народів. Функціонування духовних цінностей інших народів у національній культурі розглядалось як одна з основних умов її успішного розвитку, яка здатна вивести національну культуру на широкий шлях міжнародного спілкування, приєднати її до скарбниці світової культури.

Культурні діячі послідовно захищали у змісті культури пріоритет науки над різними ідеологічними системами. Наприклад, І.Франко, перекладаючи працю Енгельса " Анти-Дюрінг" пропустив міста, де йшлося про неподільну владу мас, державу диктатури пролетаріату. Це було пов’язано з тим, що українські гуманісти виступали за з’єднання культури з життям простого народу, за її спрямування на шлях служіння загальнолюдським цінностям: демократії і соціальному прогресу.

В розробку науково-теоретичних проблем культурного процесу вагомий внесок зробив Михайло Драгоманов (1841-1895) історик, філософ, політик і політолог, культуролог, літературознавець, фольклорист, критик і журналіст. Все життя залишався вірним загальнолюдським ідеалам, обстоював надважливість і первинність гуманістичних принципів, в тому числі і в політиці. Драгоманов вірив у духовний поступ людства, загальний прогрес, в широку можливості вдосконалення людини. Сам постійно і наполегливо вчився, бо вважав, що прогрес залежить від безперервного розумового розвитку.

   На думку Драгоманова, людство має організовуватися не за державами, а за націями, бо людини взагалі, на його думку не буває. Кожна людина пов’язана з своєю нацією, без якої неможливе об’єднання людей в органічні спільності. Він доказував, що загальнолюдське і національне – поняття нерозривно пов’язані та взаємозумовлені. Національне органічно пов’язане з життям усього людства, з загальнолюдським, а духовний розвиток людства в цілому здійснюється через розвиток національних культур.

Як просвітитель Драгоманов виступав за розумне співжиття націй, за внесення певного контролю в міжнаціональні відносини та взаємодопомогу націй в боротьбі за визволення. Був закоханий в Україну, тому в радянські часи вважався " націоналістом". Драгоманов намагався об’єднати українську інтелігенцію в єдиний потік, доказуючи, що політичні розбіжності не так важливі, як важливо єднання всіх всередині української нації в ім’я загальної національної автономії.

  В роботі: " Чудацькі думки про українську національну справу " робить висновок, який фактично стає гаслом гуманізації кінця XX ст., що треба осмислити культуру України в європейському контексті, з орієнтацією на вселюдські цінності. " вся практична мудрість людська може бути в тому, щоб убачити напрямок руху світового, його міру і закон і послужитися цим рухом, інакше той рух піде проти нас, розчавить нас". Актуальність ідеї Драгоманова полягає в тому, що сьогодні, в умовах глобалізації українцям треба усвідомити себе як світову націю, яка приймає виклик часу, тоді є шанс, що загроза деградації інтелектуального ракурсу нас обмине.

Подальший розвиток української культурологічної думки пов’язаний з постаттю Михайла Грушевського (1866-1934). Історик, академік, визначний суспільно-політичний діяч, перший президент УНР (1917-1918). М.Грушевський активно розробляв " українську ідею" (" Хто такі українці і чого вони хочуть" ), завдяки якій українська культура не є провінційною, не є вторинною, а є однією з найстаріших культур в світі (прапредків вів від трипільської культури на основі теорії " автохтонності" ).

Грушевський критикував Драгоманова за його " прив’язаніє" до російської культури та дуже скромними вимогами для українства. Серед думок Грушевського: " Український народ так довго, протягом століть, віддавав свої сили, здібності, капітали на службу російському народу, що гадки про його осібні інтереси, про життя для самого себе, готові здаватися бунтарськими багатьом. Українці різних політичних поглядів мають порозумітись та знайти між собою середній термін своїх спеціальних та національних домагань", які є актуальними і сьогодні.

Разом з революційно-демократичною в ті ж часи поступово розвивалась націоналістична концепція культури. Теоретичні засади розроблялись Миколою Міхновським (1873-1924) та Дмитром Донцовим (1883-1973).

  Якщо Драгоманов, Франко, Леся Українка та інші представники української інтелігенції формували свої теоретичні висновки на необхідності виховання любові до всіх слов’янських народів, то Донцов у своєї книзі " Націоналізм " називає це " сентиментальною любов’ю до неньки України, враховуючи чужу силу на рідній землі. Тому, на його думку, потрібен войовничий дух, примат сили, а не рабський мозок та рабське серце української інтелігенції. Потрібна людина нового духу, бо лише культура, яка зміцнює волю нації до життя, до влади має право називатись національною. А все, що стає на перешкоді в ній духу нації належить до антикультури, антицінностей. Найголовнішим завданням є засвоєння драматичного, вольового світогляду сильних народів-володарів, оскільки без такого світогляду ми всі залишаємось нацією пригніченою, провінцією".

   Націоналісти називали революціонерів-демократів лжепатріотами, які не злазять з печей:  

                                   Ще стоїть Україна! Не вмерла вона,

                                   І вмирати не має охоти.

                                   Кожна піч українська – фортеця міцна,

                                   Там на чатах лежать патріоти!

  На думку дослідників, націоналістична концепція Міхновського була ближче до екстремістської, бо в своїх " Десяти заповідях ", він стверджував, що " всі люди твої брати, але москалі, поляки, мад’яри та жиди - це вороги українського народу. Україна для українців, тому виганяй з неї усіх ворогів. Усюди і завжди вживай української мови…". Але націоналістична концепція в державі, де весь інтелігентний прошарок нації мав російську освіту, вмів спілкуватись тільки російською, не могла бути привабливою.

  Основними етапами українського національно-культурного відродження були:

- академічний, або шляхетський – етап збирання культурної спадщини (кінець XVIII – 40 роки XIX ст.);

- українофільський, або культурницький (народницький) етап (1840-1880рр.);

- політичний, або модерністський (1880-1914 рр.).

   Література. Український романтизм. Рух слов’янського відродження Європи підштовхнув до появи великої кількості літературних творів українською мовою. Нова доба української літератури почалась з " Енеїди" Котляревського (1798). Головною передумовою, з якої починається нова доба української літератури була народна творчість – жартівлива література, в стилі якої була написана " Енеїда". Тобто героїчно-комічна поема, на зразок модних на той час французьких та німецьких комедій. Це була історія мандрівки троянців, що після загибелі Трої втекли під проводом Енея, королівського роду, та після різних блукань опинилися в Італії, де створили собі нову батьківщину, що дала початок римській державі. Цю загальновідому тему Котляревський описав по своєму. З троянців він робить козаків, з грецько-римських богів – українських дрібних панів, і всі деталі показує в площині повсякденного українського життя. Основна ідея показати симпатії та щирі почуття зневаженому народові, виступити проти кріпосницького гніту, засудити соціальну несправедливість.

  " Вічною книгою української незалежності " називали книгу " Історія Русів ". Автор невідомий. Він послідовно розвиває думку, що політично-національна та культурна історія України має свою власну традицію від найдавніших часів. Довгий час книга поширювалась в рукописах, бо вважалась за нелегальний твір як ворожа російському урядові. В Москві була видана у 1846 році тому, що до 1847 року українські книжки ще видавались. Після арешту у 1847 році Кирило-Мефодіївського товариства українська література була заборонена. Але українські діячі обходили цензуру.

  Для літератури XIX ст. характерною була поява українського романтизму. Літературна течія була загальноєвропейською, однак в кожній національній літературі мала свою специфіку. Спільними ознаками були: релігійність, фантастика, фольклор. Український романтизм був зацікавлений народною поезією, народним побутом, малодослідженим героїчним минулим. Основними сюжетами були: боротьба з турками, татарами, поляками. Поети оспівували героя-козака – мужнього захисника батьківщини. Осередком поетів-романтиків був Харківський університет.

  Одним з лідерів поетів-романтиків був  Микола Костомаров (1817-1885) історик та письменник, автор фундаментальних праць з історії України, а також ліричних поезій, балад, історичних драм та повістей. Народився у травні 1817 р. у Воронезькій губернії у неодружених батьків, мати-кріпачка. Через три місяці батьки одружились, мати стала вільною, але син офіційно вважався кріпаком. Батько, розуміючи потребу доброї освіти, відправляє вчитися його у московський пансіон. Офіційно всиновити Костомарова не встигає, бо був вбитий власними кріпаками.

   У1833 році Микола складає іспити і потрапляє до Харківського університету, де захоплюється поезією, історією, фольклором, вдається до інтенсивної самоосвіти, особливо, вивченню європейських мов. Німецьку опанував за два з половиною місяці, в оригіналі читав Гете та Шіллера.

У 1840 році витримав іспит на магістра, взявся писати дисертацію на тему: " О причинах и характере унии в Западной России". Захист заборонили, знайшовши крамолу, а міністр народної освіти Уваров наказав примірники тексту спалити, але дозволив взяти іншу тему. Костомаров не здається і захищає дисертацію " Об историческом значении русской народной поезии".

Під час пробудження національної самосвідомості захопився романтичною філософією. Він намагався започаткувати в українській літературі жанр історичної драми.

Викладав історію в Київській гімназії. Після виступу з лекцією в Київському університеті відразу був одноголосно обраний університетською радою професором кафедри історії. За сміливість та патріотизм студенти після лекцій на руках виносили свого викладача до екіпажу. Історія України в період національно-культурного відродження була особливо популярною. (Приклади романтичних поезій М.Костомарова див. Додатки).

  Серед українських романтиків і Тарас Шевченко (1814-1861), збірка поезій, якого під назвою " Кобзар " стала другим епохальним твором української літератури після " Енеїди" Котляревського. (Про особливе призначення поета див. Додатки.) Значну роль у піднесенні національної свідомості відігравали талановиті українські літератори: Г. Квітка-Основ’яненко, П. Гулак-Артемовський, Є. Гребінка, О. Духнович, П. Куліш, М. Гоголь та ін.

  У другій половині XIX ст. в літературі сформувався реалістичний напрям, представниками якого були Марко Вовчок, Іван Нечуй-Левицький, Панас Мирний, Леся Українка та ін. літератори, які в своїх творах відображали гострі соціальні і психологічні проблеми українського суспільства.

Освіта. Всі школи XIX ст. були російськими. Користуватися рідною мовою було заборонено. В підручниках говорилося виключно про життя, звичаї, історію та мистецтво російського народу. Про минуле, традиції та звичаї українського народу не згадувалося.

Система приходських та повітових училищ, гімназій, приватних пансіонатів нерідко не працювала: при училищах були директор, учитель, наглядач, проте учнів не було. Переведення монастирів на державні дотації позбавили і церкву можливості вчити сільських дітей. Школи оживали лише під час відвідин урядових осіб. Чиновники дбали передусім про те, щоб вивіска на школі з двоглавим орлом мала " належний малюнок ", щоб школа була побілена на випадок приїзду перевіряючого чиновника, книги були новенькими, щоб на стінах висіли правила, розклади та інструкції.

Діти української еліти могли вчитися тільки в школах та університетах Санкт-Петербурга та Москви. Представники освіченого громадянства робили спроби впровадження в школу української мови як мови викладової. Почали з’являтися недільні школи, в яких викладання велось українською мовою. Фундаторами таких шкіл ставала університетська молодь з числа революційних демократів. Допомагали також члени руху " хлопоманів" – 60-х років, основне завдання яких було працювати для добра народу. Надання елементарної освіти українською мовою вони бачили необхідним чинником національного самоусвідомлення.

З’являються перші шкільні підручники: " Буквар южнорусській" Т.Шевченка, Кулішева " Граматика", яка була одночасно книжкою для читання і підручником арифметики, " Українська абетка" Миколи Гатцука.

Після розгрому поліцією у 1860 р. таємного гуртка студентів у Харківському університеті, влада наказала недільні школи закрити. Завершив справу валуєвський указ 1863 р., в якому стверджувалося, що ніякої української мови не було, не має, і бути не може. Наступним Емським указом був заборонений ввіз українських книжок з-за кордону, видавництво українських творів, заборонялися українські вистави, навіть слова при нотах. Деяка відлига відбулася за Олександра III, який переглянув Емський указ, дозволивши друкувати українські словники. На п’єси та пісні, які не були заборонені цензурою видавали дозвіл місцеві органи російської адміністрації.

Вища освіта. Серед вищих шкіл, які користувалися автономією виділявся Харківський університет. Його відкриття у 1801 році є заслугою високо освіченого дворянина-поміщика Василя Каразіна. Він поряд Сковороди, Котляревського, Квітки-Основ’яненко та ін. увійшов до історії українського культурного процесу - як архітектор відродження.         

Василь Каразін походив з сім’ї емігранта, але сам себе вважав українцем. Будучи дорадником царя, він написав проект реорганізації системи освіти в імперії. Конверт без підпису поклав на столі в імператорському кабінеті. Олександр зацікавився, розшукав автора, наблизив до себе. 

Університет мав чотири факультети: історико-філологічний, юридичний, фізико-математичний, медичний. За 50 років Харківський університет підготував близько 3 тис. фахівців з різних галузей знань.

Каразін запросив відомих на той час людей викладачами в університет. Серед них були Гете, Лаплас. За рекомендацією Гете - філософа Шада. На викладання математики з Петербурга запросив Осиповського, який читав лекції з математики та небесної механіки на рівні найкращих світових досягнень. Враховуючи, що підручників не було, він сам перекладав книжки закордонних математиків. Його курси диференційного, інтегрального та варіаційного числень були унікальними в Російський імперії.

  Першим ректором університету став Іван Рижський. А з 1813 року ректором стає Осиповський, при якому ворожнеча між " руськими" та " німцями" набула іншого вигляду. Почалася ворожнеча між математиками-природознавцями та філософами-гуманітаріями. Осиповський філософію розглядав як фантазію, часто демонстрував до неї свою зневагу. Почалися переслідування філософів. Шад змушений був покинути Росію. Університет лишився провідного філософа.

    Помста не примусила себе довго чекати. Осиповський висунув молодого студента-математика Остроградського на отримання кандидатського ступеня. Філософи запротестували, бо він не слухав курсу філософії, а тому не розуміється в законі Божому. Ректор почав учня захищати, пояснюючи, що студенти не слухають філософії тому, що із оної нічого не розуміють, а вивчати слова на пам’ять не мають бажання. Але на посаді міністра освіти було призначено князя Голіцина, який видав циркуляр, що святе письмо є засадовим стосовно викладання всіх дисциплін! А вивчалося воно в ті часи в курсі філософії. Справа завершилася тим, що Остроградському ступеня не дали. Він поїхав у Париж, де був оцінений дуже високо, а повернувся в Санкт-Петербург, не в Харків. Став і професором, і академіком, та разом з Чебишевим заснував власну математичну школу. В конфлікті обидві сторони програли, виграло невігластво.

Харківський університет мав широку автономію на зразок західноєвропейських університетів. Він мав шкільний округ – 249 середніх та нижчих шкіл. Університет мав право друкувати власні періодичні видання та наукові праці. Мав право цензури всіх книг. Фактично було створено територіальне міністерство освіти. В університеті виходив " Украинский Вестник" російською мовою з яскраво визначеним українським профілем, де послідовно вживалися поняття – Україна, український, а не Малоросія, малоросійський. Університет став колискою національно-культурного відродження XIX ст.

У 1834 році був заснований Київський університет. Формально це був російський університет, призначений для освіти поляків після придушення польського повстання 1830-31 рр., та закриття багатьох польських шкіл. В університеті мали право вчитися й українці Київської, Волинської та Подільської губерній. До складу університету входили 2 факультети: філософський та юридичний. У 1834 році університет налічував 60 студентів. Першим ректором був романтик, філософ, ботанік, історик літератури, етнограф (збирав та видавав народні пісні) Михайло Максимович (1804 -1873).

  Вже з дитинства вчителі, через пристрасть до збирання флори, маленького хлопчика охрестили " професором". Жага пізнання таємниць природи робила його одержимим. Блискуча кар’єра у Московському університеті: у 29 років – доктор біологічних наук, у 30 стає ректором Київського університету. Захоплювався романтичною літературою, філософією. Любив казати: " Сповнений загадок і таємниць світ потребує інтуїтивно-емоційного, ірраціонального пізнання, надто коли ж йдеться про безмежно складний, суперечливий, внутрішньо безконечний світ людини…"

Або: " В серці міститься переконання; від теплоти почуття воно залежить; і тільки в союзі з цією теплотою світло розуму дає іскри і полум’я живого знання. Душа своїм почуттям проникає в найнепрозоріші глибини буття, в таємниці життя, недоступні для самого розуму…".

Так склалися обставини, що викладаючи в університеті російську словесність, захопився україністикою, історією, фольклором. Результатом досліджень стає збірка " Малоросійських пісень". Тому саме з Максимовича починається українська фольклористика як наука. Він проаналізував особливості українських пісень у порівнянні з російськими. Михайло Максимович був найкращим знавцем історії Києва. Він обходив усі його найпотаємніші кутки, пагорби, оглянув та дослідив пам’ятки старовини. Був чудовим гідом для своїх друзів, серед яких був і Олександр Пушкін. " Дурість, варварство та невігластво не поважає минулого, плазуючи лише перед теперішнім" – полюбляли говорити обоє.

  У 37 років через хворобу змушений був піти на пенсію. Оселився у невеличкому будинку, продовжував писати наукові статті, проникнуті благородним патріотичним почуттям. Коли зрозумів, що жити залишилось недовго, зробив останні розпорядження, замовив домовину, показав місце для могили і помер. На пам’ятнику написали: " Пом’яну дні древнія… В твореннях рук твоїх поучался".

Деякі дослідники називають Михайла Максимовича патріархом науки того часу. Його праці сприяли згодом зародженню історико-філологічної школи Київського університету. Головним висновком його робіт була думка про те, що українська мова – це самостійна мова. Максимович перший подав усі найвиразніші прикмети української мови.    

Після реформи освіти 1864 року відбулася уніфікація навчання. Всі школи почали працювати за єдиним планом та програмою. Діти здобували елементарні знання: вчилися читати, писати, вивчали елементарну арифметику, закон божий. В кінці століття в Україні налічувалося 129 гімназій, 19 реальних і 17 комерційних училищ, 17 тис. початкових шкіл. Всі разом вони могли охопити освітою лише 30% дітей.

Особливості шлюбно-сімейних стосунків. Характерним для XIX ст. було також становлення системи жіночої освіти. Після революційного виступу декабристів піднявся рівень громадянської самоосвіти жінок. Дослідники звертають увагу на те, що саме декабризм збудив у жінок мужність, енергію, розкрив кращі душевні якості жінок, невичерпний запас любові і співчуття до жертв насилля. Поступово в боротьбі з офіційними владними структурами та стереотипними уявленнями про місце жінки в сім’ї та в суспільстві формувався новий жіночий тип. Жінки поруч з чоловіками брали участь у страйках, були членами молодіжних радикальних гуртків. Їх, так само, як і чоловіків притягали до політичних процесів, відправляли на заслання та у в’язниці. Стають популярними ідеї жіночої емансипації. Було відкрито жіночу гімназію в Києві в 1859 році. Завдяки положенню про жіночі училища дівчатка усіх верств населення отримали можливість мати освіту. Українські жінки повернули давньоруську традицію опікуватися організацією недільних шкіл. Серед фундаторок Христина Алчевська, яка навчила грамоті тисячі жінок. 

Ідею надання освіти жінкам підхопили інститути шляхетних дівчат, жіночі гімназії, єпархіальні школи. Головним було релігійне виховання, шляхетна поведінка, скромність, великодушність, фізичне виховання, розвиток педагогічних здібностей. Рукоділля, домоводство, господарські роботи були обов’язковими серед освітніх дисциплін. Для формування правильних стосунків з представниками чоловічої статі, на бали жіночих гімназій запрошували кадетів, вихованців чоловічих гімназій.

Велика кількість жінок, отримав середню освіту, прагнули вищої. Вони відвідували відкриті публічні лекції, їздили вчитися за кордон, опановували чоловічі професії перекладача, журналіста, продавця, бібліотекаря, ставали лікарями. Піднесення промисловості вимагало нових робочих рук, тому участь жінок у трудовій діяльності стала необхідною.

Для XIX ст. був характерний розвиток капіталістичних відносин, які сприяли розпаду великої сім’ї, відокремлення подружніх пар. Найбільшої ваги набувають економічні основи шлюбу, урізноманітнюються форми укладання шлюбних угод. Шлюбна угода передбачала наявність посагу, який трансформувався в приданок.

  Шлюбно-сімейні стосунки мали регіональні особливості. На Східному Поділлі дотримувалися традиційної угоди. Батьки молодих збиралися на змовини, які іноді поєднувалися з заручинами та супроводжувалися святковим обідом. Важливим було й виявлення матеріального становища молодої, наявність в неї землі. На Волині більше уваги звертали на посаг, бо за звичаєвим правом не обов’язково було наділяти в цьому регіоні молоду землею. В районах, підпорядкованих Австро-Угорщині пріоритет мало землекористування. Одружитися з безземельною вважалося взяти шлюб на вітер. Молодь не брала участь в таких змовинах, бо йшлося більше не про любов, а про землю.

Місцем спілкування молоді стають ярмарки, куди привозили дорослих синів та дочок на виданні, а також виготовлені ними речі. Товар слугував характеристикою претендента на шлюб. Працелюбство та господарські навички були основними критеріями шлюбного партнера.

       

 

ДОДАТКИ

Микола Костомаров ( 1817 – 1885) Уривки з поеми " Брат з сестрою" ( Іван-да-Марья).

 

Зажурилась Україна,

Що недобра їй година:

Наступають орди ханські,

Палять села християнські,

Палять села із церквами,

Топчуть ниви із хлібами,

Мир хрещений марно гублять:

Одних топлять, других рублять…

 

Взяли Київ у неділю –

Попсовали, попалили.

Брали срібло, брали злото,

Брали сукні і форботи…

 

У ті пори на Подолі

Жив міщанин у добрій долі;

Мав він хату й господиньку,

Мав він хлопчика й дівчинку.

Злі татари набігали,

Мужа й жону зарубали,

Мале дівча полонили,

Тільки хлопця не вловили…

 

Взяли Йвася-сиротину

Добрі люди на чужину,

Запорозькі товарищі

Повезли його до Січі…

Виховали на славу,

На козацьку одвагу;

Що козаченька такого

Нема в Січі ні одного…

 

Раз поїхав Івасенько

У Бендери та на ярмарок.

А в Бендерах та на ринку

Продає татарин дівку.

Івасенько приглядає,

Християнку примічає.

Став дівчину торгувати;

Татарюга став казати:

" Сія дівка не наймичка,

Пригожая, як панночка,

Молодая, як травиця,

Рум’яная, як зірниця,

Із далекої чужини,

З козацької України".

Івась гроші одміряє,

Дівчиноньку викупляє

І приводить на домівку

Чорноброву українку.

 

Стоїть бранка край порога;

Сидить Івась в кінці стола;

Плаче бранка сльозами,

Мовить козак словами:

" Не плач, бранко, не плач, красна!

Твоя доля не безщасна.

Не на поругу для себе

Визволив я, бранко, тебе!

Візьму тебе за дружину,

Звінчаємось в неділю.

Бо, як на тебе зоглядаю,

Отця й неньку споминаю! "

Добре козак промовляв,

Тільки роду не спитав.

У суботу змовлялись,

А в неділю звінчались –

Тоді роду питали.

" Я з Києва Петрівна

По батькові Іванівна;

На Подолі хату мали.

Злі татари набігали,

Отця й неньку погубили,

Мене, малу, полонили,

А маленький брат зостався

Та не знаю, де дівався? "

 

Як Івась те зачуває,

Свою долю проклинає:

 " Чи се ж Бог нас покарав,

Що брат сестри не пізнав?

Ходімо, сестро, горою,

Розвіємось травою,

Тільки в купі б нам жити,

В однім зіллі два цвіти".

 

А люди стали казати:

" Оце ж тая травиця,

Що з братиком сестриця! "

 

       Костомаров М.І. Твори. – Т.1. – С.117-121.

 

                                 Тарас Шевченко

 

Тарас Гунчак  " ПРОРОКА НЕ ЧУЮТЬ НА СВОЇЙ ЗЕМЛІ". (З книги: Україна Incognita / За заг. ред. Л.Івшиної. – К.: Факт, 2002. – 400с./

Шевченко і Україна — це немов два нерозривні поняття, оскільки ми бачи­мо поета як одержимого борця за права знедолених кріпаків та упослід­женого народу України. Шевченко-Пророк немов озвучує плач пригноблених і своїм вогненним словом наголошує на багатовимірності національної і соці­альної драми, представляючи з любов’ю і жорстокістю народ України в усіх йо­го проявах. Шевченко, як поет національної ідеї, був дуже суперечливим, ос­кільки серед протилежностей і заперечень він шукав цілісності свого народу.

" Тараса Шевченка розуміємо настільки, - писав Іван Дзюба, - наскільки ро­зуміємо себе,  свій час і Україну в ньому". Виходячи з такої позиції, яку я цілком поділяю з автором, маю враження, що Україна, поза покладанням квітів біля па­м’ятників Шевченку, не відчуває Шевченкових болів за українську людину, якій ві­дібрали почуття особистої та національної гідності, прищепивши їй почуття не­повноцінності, рабства і вислужництва. Похідною цих злиденних почуттів є без­межна заздрість та недоброзичливість, яка відчувається на всіх рівнях української спільноти. Невже нічого не змінилось в нас від часу, коли Шевченко з болем в сер­ці писав:

Один на другого кують

Кайдани в серці. А словами,

                                Медоточивими устами

                                 Цілуються і часу ждуть,

Чи швидко брата в домовині

З гостей на цвинтар понесуть?

                                                               (" Подражаніє 11 Псалму" )

 

 Виринає тривожне питання — це ми такі, чи історично нам прищеплене рабство, з якого ми не можемо визволи­тись і до сьогодні практикуємо " хто кого", з ностальгією пригадуємо час, коли нам казали, що і як робити. Пригаду­ється мені відзначення 1-го травня, коли Хрещатиком йшли бабці і діди до пам’ятника свого натхненника, Леніна - твор­ця людиноненависницької системи, яка знищила мільйони українського народу, а між ними йшла жінка з дитячим візоч­ком, прикрашеним червоним прапором із серпом та моло­том. Ця трагічна сценка і болісні слова Шевченка: " Неначе люде подуріли, німі на панщину ідуть і діточок своїх ведуть", які тоді прийшли мені на думку, до сьогодні не можу забути. Аж моторошно стає, невже ж ми дійсно нічо­го не навчились, чи може, засвоїли рабську обоятність до трагедії цілих поколінь українського народу і стали тільки нікчемними споживачами хліба, оскільки кому­ністи твердили, що людина є тим, що вона їсть? Шевченко, який шукав правду і лю­бов між людьми, з болем писав:

Люде, Люде!

За шмат гнилої ковбаси

У вас хоч матір попроси,

То оддасте.

              (" Титарівна" )

 

Шевченко, немов Пророк Єремія, плаче над руїною своєї батьківщини та сво­го народу, який не зумів оборонити своїх прав. Та Шевченко понадчасовий, в ньо­го минуле, сучасне і майбутнє творять немов одну картину буття його народу.

Можна собі уявити, з яким болем цей страдник за право українського народу бути вільним на своїй землі писав:

 

А ми дивились і мовчали

Та мовчки чухали чуби.

                                 Німії, подлії раби,

Підніжки царськії, лакеї

Капрала п ’яного! Не вам,

Не вам, в мережаній лівреї

Донощики і фарисеї,

За правду пресвятую стать

І за свободу. Розпинать,

А не любить ви вчились брата!

О роде суєтний, проклятий,

                                 Коли ти видохнеш?

                   (" Юродивий" )

 

Питання національної безхребетності та запроданості Москві, яка саме була тою руйнуючою силою України, її духового та політичного буття, глибоко турбува­ли Шевченка, оскільки для нього Україна - це житєдайна, любляча мати, яка страждала за долю своїх дітей. Його слова, це немов викрик наболілої душі:

                                    Сини мої на чужині

На чужій роботі.

Дніпро, брат мій, висихає,

Мене покидає,

І могили мої милі

Москаль розриває...

                                     Нехай риє, розкопує,

                                     Не своє шукає,

                                     А тим часом перевертні

                                     Нехай підростають

                                                          Та поможуть москалеві

                                     Господарювати,

                                                          Та з матері полатану

                                     Сорочку знімати.

                                     Помагайте, недолюдки,

                                     Матір катувати.

                 (" Розрита могила" )

 

Чи не час українському народові прислухатись таки до слів свого пророка і, шукаючи джерел своєї сили в Матері-Україні, позбутись трагічного минулого і будувати світле майбутнє для себе, своїх дітей та своїх онуків у своїй самостійній державі?       Шевченко-Прометей, немов той розіп’я­тий велетень синіх Кавказьких гір, ще й сьогодні волає до нас: СХАМЕНІТЬСЯ! Та Шевченко, як непощадний критик, є рівночасно майже Божественний у своїй любові, яка перемагає розпач зраненої душі. До речі, він критикує саме тому, що любить, бо він поет порозуміння, милосердя і світлого майбутнього. Він поет Слова, Правди, Волі, Слави і Любові — поняття, які повинні бути дороговказом ук­раїнському народу до його світлого майбутнього. Поет-пророк Шевченко вживає слово, як зброю в боротьбі за краще майбутнє свого народу. Слово в творчому арсеналі Шевченка — це щось більше ніж засіб комунікації. Воно є життєдайною си­лою людського буття:  

       

                                Подай душі убогій силу

 Щоб огненно заговорила,

 Щоб слово пламенем взялось,

 Щоб людям серце розтопило.

 І на Україні понеслось,

 І на Україні святилось

 Те слово, Божее кадило,

 Кадило істини. Амінь.

      (" Неофіти" )

 

Мабуть, найвиразніше наголошує Шевченко на Слові, як зброї в обороні буття свого знедоленого народу, коли пише:

Воскресну нині! Ради їх,

Людей закованих моїх,

Убогих, нищих... Возвеличу

Малих отих рабів німих!

Я на сторожі коло їх

Поставлю слово.

            (" Подражаніє 11 Псалму" )

 

 Але для кого це Шевченкове СЛОВО потрібне в сучасній Україні, коли на кож­ному кроці чуєш російську мову? Невже почуття духовного колоніального статусу може задовольнити людину до тої міри, що вона не шукатиме творчого національ­ного самовияву своєю рідною мовою? Відповідь на це питання мусить собі дати кожна чесна людина, яка бажає бути вільною у вільному суспільстві. Щоб осягнути цю мету, Шевченко просить Бога допомогти людям " Любити правду на землі" та " всім нам вкупі на землі Єдиномисліє подай І братолюбіє пошли".

Тарас Шевченко, одержимий пророк і поет, окрім жорстокої долі українського народу, був глибоко переконаний, що рабство минеться і що українці житимуть у своїй державі, як інші вільні народи в світі. Цю свою мрію, яка була змістом ціло­го його життя, Шевченко описав дуже коротко, даючи їй універсальне, майже уто­пічне, значення:

                                  І на оновленій землі

                                  Врага не буде супостата,

                                  А буде син, і буде мати,

                                  І будуть люде на землі.

 Хочеться вірити в те, що його утопічна мрія стане реальністю.

 

 

                  Приклади   творчих робіт студентів ВНТУ на тему:

                           " В чому сучасність поезій Т. Шевченка? "

                                                     Луцишин Геннадій,

       ( студ. інституту інформаційних технологій та комп’ютерної інженерії - 3ПЗ-05).

 

 Великий Кобзар – гордість української культури, але... він і гордість української національності, Людина з великої букви, патріот, подвиг якого полягав передусім у тому, що він вивів поняття про свій народ, повернувши цьому поняттю його споконвічну єдність. Його неймовірна заслуга ще й у тому, що Шевченко підніс до загальнолюдського рівня відроджувану літературу цього народу, а отже культуру і національну свідомість.

  В утвердженні суверенності свого народу і його духовності – в цьому теж великий подвиг Шевченка. Нині Україна самоутверджується для себе і для світу. Наш народ, як сказав Янка Купала, " хоче людьми бути". Саме цього хотів і Великий Шевченко, саме цій сокровенній меті присвятив життя. Його ідеал – Україна " сім’ї великої, сім’ї вольної, нової". Цьому присвячена вся його творчість, – увесь його безцінний скарб. Чимало було посаджено зернин незалежності України, але тільки Шевченкова проросла, і уже в нас з’явились перші бруньки. Плекаючи паросток далі, як можна забути Великого Садівника?! В цьому сучасність Шевченкова.

Якщо, відкривши навмання " Кобзар", прочитати будь-який вірш і переосмислити його глибинну суть в сучасних позиціях, одразу стає зрозуміло: поезія адресована саме нам, сучасникам, нащадкам творця. Наприклад, " Гайдамаки": " Того ж батька, такі ж діти, – жити б та брататись", … " ні, не вміли, не хотіли…" І в цьому сучасність Шевченка.

Не дарма ж його називають пророком. Він був і є пророком. Навіть глибше, ніж у біблійному значені слова. Крім того, що Шевченко – затятий співець добра і справедливості, голос істини, совісті і честі – нам є відомі біблійні пророки – він доповнював їх глибшим розумінням людської душі, єднанням людини з людиною, з природою і світом духовно. А чи не цього не вистачає зараз нам, праправнукам Кобзаря?

І в цьому теж сучасність Шевченка. Синам свого народу він передав непорушні заповіти, і серед них перший і останній: " свою Україну любіть, Любіть її … во время люте, в останню тяжкую минуту. За неї Господа моліть ". Чи не живемо ми в те саме " время", коли " Україна" під тиском глобалізації почне зникати зі свідомості народу. Який теж до речі під загрозою поляризації навколо чужого, перестануть бути тільки-но з’явилися українським народом? І в цьому теж сучасність Шевченка. Але зараз ми стверджуємось під гаслом Шевченка, під його ідеалом прагненню здобути національну самосвідомість і гідність.

В цьому вічність і невмируща пам’ять Шевченка.

 

                                      Крещенецька Марія

            (студ. інституту інформаційних технологій та комп’ютерної інженерії - ІС-03).

 

Великий Кобзар, поет, художник – такими словами можна назвати Тараса Шевченка. Його ім’я відоме усім українцям, багатьом поколінням. Але ж не дарма він такий відомий.

Своєю поезією Шевченко виявляв усі думки, прагнення, відкривав свою душу. Перед нами він постає, насамперед, патріотом неньки-України. Мало хто з таким натхненням, поривом вижався на захист Батьківщини. Про це свідчить цитата із „І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм в Україні і в не Україні моє дружніє посланіє”:                                   

                                      В своїй хаті й своя правда,

                                                  І сила, і воля.

                                                  Нема на світі України,

                                                  Немає другого Дніпра

                                                  А ви претеся на чужину

                                                  Шукати доброго добра

                                                  Добра святого!

А як він вмів описувати природу... Після прочитання його рядків, складається враження, ніби сама там побувала, відчула пахощі весняних квітів, або почула голос соловейка у гаю.

                                       Дивлюсь аж світає,

                                                   Край неба палає,

                                                   Соловейко в темнім гаї

                                                   Сонце зустрічає.

                                                   Тихесенько вітер віє,

                                                   Степи, лани мріють,

                                                   Меж ярами над ставами верби зеленіють.

                                                                                                                        (комедія „Сон”)

 

Ще однією захоплюючою рисою у Шевченка було вміння передавати людські риси характеру. При цьому здається, що він писав не про людей 19 ст., а про сучасний народ. Виявляється, людська природа зовсім не змінюється за роки: все ці самі запроданці, неуки, зрадники, егоїсти, „Мов кабани годовані – пикаті, пузаті!...” (комедія „Сон”). Поезія автора наповнена печаллю, тугою, у ній звучить протест і застереження. Ніби він говорить до нас: „Ось, і таке буває, придивись до оточуючих, не зроби помилки”.

 

                                                   Якби ви вчились так, як треба,

                                                   Той мудрість би була своя.

                                                   А то залізете на небо:

                                                  „І ми не ми, і я не я,

                                                   і все те бачив, і все те знаю,

                                                   нема ні пекла ані раю,

                                                   немає й бога, тілько я! ”

                                                                                                 („І мертвим, і живим...”)

 

Не завидуй багатому:

Багатий не знає

                                                    Ні приязні, ні любові –

Він все те наймає.

Не завидуй могучому,

Бо той заставляє.

Не завидуй і славному:

Славний добре знає,

Що не його люди люблять,

А ту тяжка славу,

Що він тяжкими сльозами

Вилив на забаву.

                                    ( „Не завидуй”)

 

...А той нишком у куточку

Гострить ніж на брата.

А той, тихий та тверезий,

Богобоязливий,

Як кішечка підкрадеться,

Вижде нещасливий

У тебе час тай запустить

Пазурі в печінки, -

Не благай, не вимолять:

Ні діти, ні жінка.

                                                                                                           („Сон”)

 

Шевченко закликає мати свою голову на плечах, адже недарма у людини є розум, користуватись ним, здобувати ним знання у всіх сферах життя. При цьому слід цінувати отримане і забувати свого коріння.

 

Не дуріте самі себе,

Учитесь, читайте,

І чужому научайтесь,

Й свого не цурайтесь.

                                                                                       („І мертвим, і живим...”)

 

Тарас Григорович був символом свого часу, та не лише свого. Сьогодні вже не той діалект, а українська мова частково русифікована, але кожен зрозуміє його вірші. Кожен знайде споріднену з собою частинку, відголос своєї душі.

                                                           Мастюк Ірина,

          (студ. інституту електроенергетики та електромеханіки - 1ЕСМ-05)

Колись, як і кожна мабуть дитина, я знала про Шевченка те, що вій поет, що він „українська душа" і що його вірші потрібно вчити напам’ять. „Напам’ять" означало, що дитина повинна силоміць визубрити слова та бажано порядок цих слів...

Звичайно і мови не могло бути хоч про якусь симпатію (хіба що повага до людини, про яку так захопливо говорять старші). Я навіть не думаю, що хтось розумів те, чому це саме він є найкращим серед українських поетів.

Та на щастя для мене все змінилось. А почалось це з того, що одного разу мій друг прочитав мені уривок зі „Сну":

У всякого своя доля

І свій шлях широкий:

Той мурує, той руйнує,

Той неситим оком

За край світа зазирає -

Чи нема країни,

Щоб загарбать і з собою

Взять у домовину,

Той тузами обирає

Свата в його хаті,

А той нишком у куточку

Гострить ніж на брата.

А той, тихий та тверезий,

Богобоязливий,

Як кішечка, підкрадеться,

Вижде нещасливий

У тебе час та й запустить

Пазурі в печінки, -

І не благай: не вимолять

Ні діти ні жінка.

А той, щедрий та розкошний,

Все храми мурує;

Та отечество так любить,

Так за ним бідкує,

Так із його, сердешного,

Кров, як воду, точить!..

А братія мовчить собі,

Витріщивши очі!

Як ягнята. „Нехай, - каже, -

Може, так і треба".

Так і треба! Бо немає

Господа на небі!

А ви в ярмі падаєте

Та якогось раю

На тім світі благаєте?

Немає! Немає!

Шкода й праці. Схаменіться:

Усі на сім світі -

І царята і старчата -

Адамові діти.

І той... і той... а що ж то я?!

Ось що, добрі люди:

Я гуляю, бенкетую

В неділю і в будень.

А вам нудно! Жалкуєте!

Єй-богу, не чую,

І не кричіть! Я свою п’ю,

А не кров людськую.

Чесно кажучи, мене він злякав - дуже захоплено того уривка було розказано, якось інакше, не так, як вчили. Але увагу привернув.

Ще більше допомогла музика. Багато українських виконавців клали на музику вірші Т.Г.Шевченка. З того, що я почула, приго­ломшили мене „Микита Швачка" і „Суботів" А. Середи. Хоча не одразу я дізналась, що ті пісні із Шевченкових віршів зроблені, а коли дізналась - ще більше була вражена...

Все вище перераховане примусило мене тоді взяти в руки „Кобзаря" і по сьогодні я не шкодую.

В дійсності, Шевченко є дуже талановитим поетом з розряду тих письменників, що пишуть раз, а виходить, що на усі часи.

Загалом це і є особливість справжньої літератури - бо ж всі проблеми порушуються одні й ті ж самі - ще з давніх часів. І навряд чи хоча б якась одна із них зникне у майбутньому. З часом міняється лише тип відтінку, якого набуває при народженні твір. Що до Шевченкових творів, то вони мають дуже яскраво-український присмак, такий собі жовтуватий, вицвілий од часу колір облюбованих фотографій в сімейному фотоальбомі, або чиста та нова музика. Хіба що слова трохи страшнуваті бувають - та це вже наша специфіка.

Не думаю, що із часом щось зміниться. Шевченко завжди залишиться вічно новим і знайомим. Особливо для українських очей та вух.

 

                                              Кучер Сергій.,

      (студ. інституту електроенергетики та електромеханіки - 1ЕСМ-04)

 

 Шевченка вважають пророком, бо у його поезіях можна знайти майбутнє. Щодо мене, то я вважаю його простою людиною, яка прожила надзвичайно важке життя і незважаючи на це залишила для нас такий великий творчий спадок. За це ми повинні схилити перед ним голову. Він прагнув волі і ми її здобули, бо йшли до цього усе життя. люди.

 Мені подобається його вірш, написаний у 1845 році:

Не женися на багатій,

Бо вижене з хати,

Не женися на убогій,

Бо не будеш спати.

Оженись на вольній волі,

На козацькій долі,

Яка буде, така й буде,

Чи гола, то гола

Та ніхто не докучає

І не розважає –

Чого болить і де болить,

Ніхто не питає.

Удвох, кажуть, і плакати

Мов лише неначе,

Не потурай: легше плакать,

Як ніхто не бачить.

Я думаю, що він написав цей вірш під впливом розчарування. Адже як кожна емоційна людина він закохувався і причому дуже часто.

Ще парубком у Варшаві мав „любу Дуню, чорнобриву Пусіковську”. Коли Шевченко став відомим поетом, несподіваний роман зав’язався у нього з 35-річною незаміжньою княгинею Кейкуатовою. У 1843 р. поет посватався до молоденької гарненької попівни зі свого рідного села. Але батьки, пам’ятаючи Шевченка ще кріпаком, йому відмовили. Потім платонічний роман у Шевченка виник з молодою дружиною коменданта Ускова. Згодом поет закохався у 15-річну акторку Катю. І навіть посватався. Але палка пристрасть змінилася гірким розчаруванням: „Від голови до п’ят погань! ”

Усе сильніше Шевченка захоплює бажання одружитися: „Чи сяк, чи так, а я повинен одружитися, а то проклята нудьга скине мене зі світа”. І це слова поета, який написав у 1848 році такі рядки:

Не хочу я женитися,

Не хочу я братись,

Не хочу я у запічку

Дітей годувати.

Не хочу я, моя мати,

За плугом ходити

Оксамитові жупани

На ріллі носити...

Потім несподівано, він вирішує побратися з молодою дівчиною-кріпачкою Харитею, яку бачив в приятелів. Друзі були шоковані і не допустили цього. Тоді Шевченко посватався до покоївки-кріпачки Ликери і коли вже наближалось весілля він несподівано прийшовши додому застав Ликеру в обіймах вчителя.

І у 1849, мабуть, уже зовсім зневірившись під впливом відчаю Шевченко ніби запитує сам себе або невідомо у кого, але швидше він таким чином дійсне приймає за бажане:

Нащо мені женитись?

Нащо мені братись?

Будуть з мене молодого,

Козаки сміятись.

Оженившись, вони скажуть,

Голодний і голий,

Занапастив, нерозумний,

Молодую волю...

Ось такий важкий життєвий шлях замовчуваного Шевченка. Свій біль, відчай, страждання він передавав віршами, часто заперечуючи себе, свої думки, але, можливо, так йому було легше сприймати свою нелегку долю. Життя цієї людини настільки не склалося, що навіть невідомо, де він був нещасливішим: у засланні, на чужині, чи на рідній землі, серед земляків, які однак, часто будучи у ньому бідного кріпака, цуралися його.

Однак відомо, напевно, Шевченко, був революціонером. Ми – усі його нащадки і ще й досі зберегли цей дух у собі. А його поезії є стимулом і прикладом для боротьби за краще майбутнє.

 

 

 

                                               Пашенко Ганна,

      (студ. інституту електроенергетики та електромеханіки - 1ЕС-00)

 

1. " І мертвим і живим… "

 У знаменитому творі " І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм в Україні і не в Україні моє дружнє посланіє" Тарас Григорович Шевченко звертається до України як пророк. Він розкриває суть української нації, щоб показати простим людям хто вони, і яких батьків діти. Він зневажає тих, хто продав свою Україну, свій народ, він звертається до народу, прагне, щоб люди усвідомили себе господарями на своїй землі і не були слухняними виконавцями у панів.

Саме проблема духовності, морального обов’язку розкривається в творі " І мертвим, і живим…"

Шевченко засуджує тих дворян, що їздили за кордон, привозили звідти ліберальні фрази про " волю", " братерство". Але нічого не робили, щоб підняти освіту, культуру, історію й мову української нації, духовно збагатити себе й народ свій: " Якби ви вчились так, як треба, то й мудрість би була своя…".

 Поет переконливо доводить, що треба піднести українську мову й культуру на височінь, не відмежовуватись при цьому й від культур інших народів (" І чужому научайтесь, і свого не цурайтесь" ). Проблема морального обов’язку кожного громадянина актуальна і зараз.

2. " Сон" (комедія)

 Тарас Григорович бачить свою Україну великомученицею, яку царі розіп’яли на хресті. Це особливо спостерігається у поемі " Сон", коли поет нібито прилітає в " город чи то німецький, чи то турецький" і починає розбирати написи на пам’ятнику імператору:

                                     Це той Первий, що розпинав

                                     Нашу Україну,

                                     А Вторая доконала

                                     Вдову сиротину.

 Та незважаючи на те, що " кругом неправда і неволя народ замучений мовчить", Т.Г.Шевченко намагається розбудити цей народ, здатний до праці, до боротьби.

Проблеми, які хвилювали поета, актуальні і для нашого часу. Адже, побудову суверенної України треба починати з боротьби за волю, за нашу долю, із виховання національної гідності, любові до народних святинь.

3. " Кавказ"

 У поемі " Кавказ" Тарас Григорович закликає до боротьби народу проти гнобителів, до боротьби за долю свою, і не тільки свого народу, а й інших народів, за його життя і розквіт. Проблеми, висвітлені Шевченком у поемі " Кавказ" актуальні і сьогодні.

" Борітесь і поборите" - за цим закликом, зверненим не тільки до народів Кавказу, а й до народу України розкривається волелюбна сутність поета. Якщо Україна буде боротись – то вона обов’язково поборить усіх ворогів і стане, дійсно соборною і незалежною!

Слово про Шевченка.

 Феномен Т.Г.Шевченка відображає нашу національну природу, наше світосприйняття, наше минуле і нашу надію на майбутнє. Він символізує душу українського народу. Шевченко для нас більше, ніж великий поет – він національний мученик, розіп’ятий і воскреслий. Незвичайна сила духу дала йому можливість вистояти, любов до рідної України, до нещасного народу свого не давала йому сили для боротьби. Тому сьогодні ми з гордістю можемо сказати, що Великий Шевченко був видатним поетом і письменником, який віддав своє життя боротьбі за право людини бути Людиною:

 

                                        Дух народу!

                                       Він народився на селі –

                                       Різки вербові били спину.

                                       Можливо й ріс на чужині…

                                      Але любив – лиш Україну.

 

                                      Хто б міг подумать, що холоп,

                                      До сонця ясного злетить.

                                      Вчора – ніхто, сьогодні – Бог,

                                      Про нього слава скрізь гримить!

 

                                      Він дійсно геній, дух народу,

                                      Борець за правду, за життя.

                                      Він нам пророкував свободу,

                                      Щасливе й радісне буття.

 

                                     Нехай здійсниться це пророцтво,

                                      Пророцтво генія, митця.

                                      Щасливі діти – ось свідоцтво,

                                      Що є майбутнє – є життя.

 

                                                             Пашенко Ганна

 

Контрольні питання та завдання

 

 

1. Охарактеризуйте концепції культури XIX ст.?
2. Український романтизм. Про кого з літературних діячів Ви можете розповісти?
3. Особливості освіти на українських землях XIX ст.
4. Розвиток вищої освіти у XIX ст.
5. Спробуйте написати твір-роздум: " В чому сучасність поезій Т.Шевченко? "
6. Про кого з діячів культури доби національно-культурного відродження Ви можете розповісти?

 

⇐ Предыдущая3456789101112Следующая ⇒

Поделиться: