ТЕМА 3. КУЛЬТУРА КИЇВСЬКОЇ РУСІ

 

    Християнізація. В X ст. панівною релігією в Європі стало християнство. До Володимира прийняли хрещення Аскольд і Дір, княгиня Ольга (958 р.). Державною релігією християнство стало в 988-990 рр. На думку більшості дослідників, головними причинами християнізації Русі були соціально-політичні. Володимир керувався не тільки церковними чи релігійними міркуваннями, а й політичними, економічними та культурними. Язичництво занепадало, тому Володимир як лідер мріяв прискорити модернізацію своєї країни. Для освячення експлуатації широких мас панівній верхівці був необхідний новий бог. Після всебічної оцінки плюсів і мінусів різних релігійних систем верхівка давньоруського суспільства вибрала саме християнство за православною обрядовістю як найбільш зручну ідеологічну доктрину. Це мало сприяти об’єднанню та консолідації східних слов’янських племен у одній державі та розвитку її політичних, торговельних і культурних відносин з християнськими державами.

   Володимир спочатку намагався реформувати язичництво, перетворити його в монотеїстичну релігію з культом єдиного, верховного бога держави Перуна. Літопис зазначає, що побудувавши в 980 р. в Києві язичницький храм, Володимир поставив кумири на пагорбі: Перуна дерев’яного з срібною головою та золотими вусами, Хорса, Дажбога, Симаргла і Мокош. Але реформація не дала бажаних наслідків. Вона не сприяла державному будівництву, розвиткові  писемності та культури, налагодженню зв’язків з християнськими країнами. Пантеон з шести богів не перетворив Київ на єдиний ідеологічний центр язичницької Русі. Язичництво вже не відповідало соціальним та політичним вимогам і претензіям правлячої верхівки, яке прискорено феодалізувалося.

В той час в інших слов’янських країнах язичницьку релігію вже замінило християнство. Воно з ієрархією святих, ідеєю посмертної винагороди, з богослужінням значно більше відповідало князівській владі. Церква та її служителі були підвладні імператору і всіляко сприяли зміцненню центральної влади. Богослужіння дозволялося національними, тобто зрозумілими народу мовами. Християнство – це не просто віра в надприродне або система обрядів, це є спосіб життя, певна система ідей, вірувань, уявлень про людину, її місце у світі.

  На думку дослідників, відіграв свою роль факт особистого життя Володимира, коли за надану допомогу Візантії у придушенні повстання 987 р. Володимир вимагав видати за нього сестру грецьких царів Анну. Варвар Володимир мав прийняти золоту корону грецьких царів, тому Візантія вимагала хрещення Русі.

Прийняття християнства сприяло зміцненню держави, оскільки вчення візантійської церкви підтримувало монарше право на владу. Церква проповідувала єднання церкви і влади, підпорядкованість інтересам світської влади: " Бога се боитися, а князя чтите". Прийняття християнства прискорило проникнення на Русь передової візантійської культури. Почали розвиватись писемність та книжність, знайомство з кращими здобутками світової літератури. На Русі почали засновувати школи й книгописні майстерні.

   Відкрився шлях до визнання за Київською державою самостійного місця в політичній структурі світової християнської спільноти. Християнська культурна парадигма єдності всіх людей перед Богом ґрунтується на загальнолюдських цінностях і моральних засадах, що поступово починало приваблювати населення.

  Християнство принесло культ Софії – Премудрості Божої. Мудрість, а з нею віра, надія та любов – це християнські цінності, які знайшли відгук у народі. З усіх християнських культів святих на українських землях найорганічніше прижився культ Богородиці – матері всіх матерів.

Завдяки християнству в народній психології з’явилися: - ідея соборності (єдності) етнічної, згодом національної та державної єдності громадян України; - ідея софійності (мудрості) – діалогічності, тобто діалогу двох культур: язичницької та християнської.

Християнство породило в Україні філософію серця: в усьому прислухатися до свого серця, а кордоцентричність стала основною рисою українського менталітету.

Завдяки вибору Володимира Русь стала пов’язана з християнським Заходом, а не з ісламським Сходом. (Про вибір вірування та опір християнству Див. додатки)

Особливості шлюбно-сімейних стосунків. Християнське виховання зробило наголос на моральній природі людини. В сім’ї християнське начало проявилось у тому, що шлюб отримав ступінь святості, а жінка – права дружини, матері, виховательки дітей.

У Київській Русі до прийняття християнства залишались язичницькі традиції. Особливо шанувалось свято - Івана Купала, яке завершувалося спільними оргіями, а через дев’ять місяців майже в кожній родині народжувався малюк. Незайманість в ті часи не мала великого значення.

Після християнізації давні весільні обряди узаконювались у правовому порядку, фіксувались у законодавчому кодексі князя Ярослава Мудрого. Церква пояснювала, що шлюб є таїнством, намагалась зробити його міцним, боролась з розпустою, забороняючи язичницькі ігрища. При цьому князі та бояри мали право тримати наложниць, яких використовували для інтимних послуг. Деякі християнські ієрархи вважали, що статеве життя опоганює людину, дискутували з приводу статевих стосунків при наявності ікон та інших священних предметів, пояснювали необхідність відмови від статевих стосунків під час постування. Високо цінувалась цнотливість. ЇЇ відсутність могла стати причиною розлучення. Сексуальним збоченням вважалась зоофілія. Сексуальні гріхи розглядались як чаклунство.

Дослідники зазначають, що із зміцненням християнства становище жінки погіршувалося. Незважаючи на це, її статус був достатньо високим. Існувало право жінки вибору нареченого, рівноправний статус при укладенні шлюбної угоди. Жінка мала право розпоряджатися своїм майном – посагом. В деяких районах в посаг входила материзна – наділ землі, що передавався у спадок по жіночий лінії. Жіночою власністю вважався прибуток від ведення домашнього господарства. За звичаєвим правом по смерті чоловіка жінка розпоряджалася майном. (Більш детально див. додатки). 

Писемні пам’ятки Київської Русі. Археологічні джерела дозволяють відносити час оволодіння східними слов’янами неупорядкованим письмом до IX ст. Своєрідним піктографічним письмом, яке вживали слов’янські племена були черти й різи. Арабські дослідники Х ст. писали, що руси мають письмо, яке вирізьблюється на дереві, а також на бересті ( берестяні грамоти ), на мурах монументальних споруд, на горщиках та на пряслицях  (графіті ). Берестяними грамотами листувалися громадяни з приводу різних господарських справ. Українським варіантом таких грамот є звенигородські грамоти, в яких йдеться про сплату боргу в 60 кун. Графіті (надписи, зроблені гострим предметом на стінах монументальних споруд, пряслицях, горщиках) використовували парафіяни та священики.

Перше пряслице було знайдено в Києві у 1885 році поблизу Софійського Собору серед скарбу золотих та срібних речей. На ньому було накреслено: " Потвориня пряслень". В 1968 р. на схилах гори Старокиївської було знайдено пряслице з надписом: " Янка вдала пряслень Жирці". На думку дослідників, воно належало Янці, доньці Київського князя Всеволода Ярославовича, сестрі Володимира Мономаха. Її згадує літопис під 1085 роком. Янка заснувала першу на Русі жіночу школу, де навчала молодих дівчат грамоті й рукоділля.

На стіні Софійського собору було виявлено абетку з 27 літер: 23 грецькі та 4 слов’янські – б, ж, ш, щ. Та підпис: " Пищан писав, до д’яка ходивши виучеником". Абетку виявив дослідник С.Висоцький на стіні Михайлівського вівтаря. На його думку, абетка відбиває один з перехідних етапів східнослов’янської писемності, коли до грецького алфавіту почали додавати букви, щоб передати фонетичні особливості слов’янської мови.

Дослідники стверджують про наявність двох абеток на Русі: глаголиці та кирилиці. Перша була менш популярна, тому практично не прижилася, а кириличною системою письма написані всі відомі давньоруські твори.                 

Великі гуманісти, просвітителі Кирило та Мефодій вшановуються, як видатні особи, що рухають світ, за великий внесок в розвиток світової культури. Вони не лише створили писемність, яка допомогла слов’янству не загубитися серед інших народностей, а й сприяла утвердженню християнських ідеалів в етнічному слов’янському середовищі. Кирило та Мефодій здійснили переклад богослужбових книг з грецької мови на слов’янську, тим самим започаткувавши поширення знань і словесної мудрості на землях слов’ян.

Завдяки наполегливій, місіонерській праці, Кирило та Мефодій визначили історичну та культурну долю слов’янства, його розвиток, напрямки і пріоритети. Здавалося, на слов’ян чекала доля народів Центральної, Північної і Західної Європи, які запозичили латинську абетку, прийнявши нову релігію від Риму, бо, як відомо, в історії поширення християнства спостерігається закономірний зв’язок між мовою літургії й алфавітом. Окремішня слов’янська писемність визначила самостійний, культурний шлях розвитку східного і південного слов’янства, відіграла вирішальну роль у формуванні духовної свідомості слов’ян.

Створивши абетку, брати не зупинились на досягнутому. Кирило і Мефодій першими переклали церковні книжки на зрозумілу широким верствам населення мову, навчали їх грамоти шляхом поширення біблійних текстів, євангелізували культуру слов’янських народів. Визначальним у подвижницькій праці солунських братів було переконання у провідній ролі мови. Вони вважали, що не релігія й віра мають приносити мову і нав’язувати її як священну місцевим мешканцям, а місцеве культурно-мовне середовище повинне адаптувати Боже слово.

Переконання, що кожний народ має право вживати рідну мову в богослужінні, було в них настільки міцним, що вони вважали твердження про законні мови літургії єретичними. Навіть на смертному ложі Кирило звертався до Бога зі словами: " Господи, знищи лженауку про тримовність". Через письмо брати, певною мірою, намагалися кодифікувати правові відносини, базовані на звичаєвій культурі місцевих мешканців. Виходячи із засад, що церковна культура є частиною етнічної культури, Кирило і Мефодій, по суті, утверджували розмаїття у церковній єдності. В цьому розумінні вони були просвітниками слов’янської людності.

Водночас, християнство у другій половині ІХ ст. у свідомості слов’ян пробивалося лише паростками. Більшість жителів слов’янських земель сповідували християнство поверхово. Тому перші слов’янські просвітники, за прикладом біблійних апостолів, багато проповідували, хрестили князів і вождів у болгарських, чеських, моравських, польських, українських та інших племенах. Через них у лоно християнської церкви переходили й їхні численні піддані. Місіонерську діяльність Кирила та Мефодія часто порівнювали з біблійним апостолом Павлом. Вже в ІХ ст. братів нарекли Слов’янськими апостолами.

Особливість просвітницької та місіонерської праці Кирила та Мефодія в тому, що вони проповідували і навчали в середовищі, вже почасти наверненому на християнство римською церквою. Будучи, в силу обставин, посередниками між двома цивілізаціями, що представляли, відповідно, дві культури – візантійську, східну, і римську, західну, вони проявили себе поборниками церковної єдності.

Як духовні особи та учені книжники, Кирило та Мефодій перекладали насамперед книги, пов’язані з проведенням богослужіння. Зокрема, Кирило переклав окремі фрагменти з Євангелія для проведення св. літургії. Вони відомі як Євангеліє – апракос, або літургійне. Слово " апракос" з грецької перекладається як " святковий" і вказує на те, що ці тексти призначені для проведення богослужіння у недільні та святкові дні. Кирило є також автором двох творів, присвячених св. Клименту, і чотирьох молитов (до Григорія Богослова, подорожня, перед прийняттям чернецтва, передсмертна). Збереглися відомості, що Кирило описав дискусію з хозарськими інтелектуалами.

Мефодій також перекладав біблійні тексти. Зокрема, його перу належать переклади історичних (книги царів), пророцьких: книг пророка Єремії, книг малих пророків (Даниїла, Софонії, Огія, Захарія, Малахії), книг поетичних: Йова, Псалмів, Приповістей соломонових, Екклезіастова, Пісня пісень, Мудрості, Ісуса, сина Сіраха, і Об’явлення св. Іоанна Богослова. Мефодіївський переклад " Пісні пісень" дійшов до наших днів у 21 списку з другої половини ХІV – початку ХVІ ст. Мефодій також уклав канон на честь Дмитра Солунського. За його участі було підготовлено " Житіє" Костянтина-Кирила.

Братам також належить " Проглас" – великий поетичний твір, у якому автори полум’яно закликали слов’ян сприймати слово Божої Премудрості. Перші просвітники слов’ян переклали розділ трактату патріарха Никифора І " Великий апологет" під вказаною назвою " Написання про правдиву віру". У цьому творі вперше були викладені слов’янською мовою основні догмати православ’я. Поява цього перекладу започаткувала слов’янську філософську і богословську термінологію.

Все це дало могутній поштовх розквіту слов’янської культури. З цього приводу Папа Іван Павло ІІ зазначав: " Слов’яни, приймаючи слово з цілим послухом віри, прагнули, водночас, виразити його згідно з власним способом мислення і власною мовою. І так здійснилася особлива слов’янська інкультурація Євангелія і християнства, пов’язане з великою справою святих Кирила і Мефодія, які у Великій Моравії через своїх учнів передали народам Балканського півострова, принесене з Константинополя християнство в слов’янській версії". Заслуга слов’янських першопросвітників і в тому, що вони підготували учнів, які продовжили розпочату ними духовну і просвітницьку працю, заклали основи полемічної й богословської літератури слов’янською мовою. 

Література Київської Русі мала церковно-релігійний характер, бо була прямим наслідком прийняття християнської віри і її основним завданням було поширювати та закріплювати християнство. Серед писемних пам’яток були книги святого письма. Найдавнішою з цієї частини є Остромирове Євангеліє 1056-1057 р. зладжене у Києві для новгородського посадника Остромира.

Писання отців церкви називали патристичною літературою. Наприклад, от Івана Золотоустого, Івана Дамаскіна, Єфрема Сірина та ін., які були не тільки палкими проповідниками християнських чеснот, але й залишили збірники поучень. Євангелії з поясненнями отців церкви називали церковно-повчальними.

Серед улюбленої літератури були збірники, які мали як релігійний зміст, так і релігійно-світський. Популярними були збірники князя Святослава. В них зустрічається покажчик " правдивих" та " ложних" книг, даються поради як читати книжки. Наприклад, щоб зрозуміти основну ідею книги необхідно " тріжди обраштаяся о єдіної главізне", або пояснення: " як узда є кермою і стримом для коня, так для праведника - книга", " не збудується корабль без цвяхів, так праведник без читання книжок", " книги до глубіни морю подобії, в ниже пониряющие бісер износят драгій".

Життя святих за місяцями подавали мінеї, життя святих за країнами – патерики. Книги науково-історичного характеру називалися хронографами. Перекази на біблійні теми про потойбічне життя – апокрифи. Часто апокрифічна література протирічила вченням церкви, тому була забороненою, але дуже популярною серед населення була " Мандрівка Богородиці по муках". Божа Мати в товаристві архангела Михаїла і 400 ангелів відвідує грішників у пеклі (див. додатки).

Серед творів літератури Київської Русі " Слово о законі і благодаті" київського митрополита Іларіона. Повна назва пояснює основну ідею твору " О законе Моисеем даным, и о благодати и о истине Иисус Христом бывшем, и како закон отыде, благодать же и истина всю землю исполни и вера во вся языки простереся и до нашего языка руськаго, и похвала кагану нашему Володимеру от негоже крещени быхом и молитва к Богу от всея земли нашея". Іларіон докладно розповідає про успішні походи Володимира, про військову і політичну міць його держави, восхваляє його за прийняття християнства. Автор пояснює, що бог дав людям закон, щоб підготувати їх до благодаті. Щоб не поклонялися вони ідолам, а вірили в єдиного Бога, прийнявши " молоко благодаті-хрещення". На думку деяких дослідників, цей твір є найвищим досягненням культової ораторської прози тих часів, наближається до справжньої державної декларації. Своїм мистецьким рівнем " Слово о законі і благодаті" не поступається найвидатнішим зразкам візантійського урочистого церковного красномовства. Проповідь Іларіона поступово переростає в палку політичну промову, пройняту патріотичним пафосом, яка відповідає вимогам часу, боротьбі Русі з Візантією за свою церковну і культурну самостійність.

Окреме місце серед творів займає літопис-автобіографія " Повчання Мономаха своїм дітям" , яке написано для дітей – спадкоємців державної влади. Володимир Мономах повчає своїх дітей не забувати убогих, не дозволяти сильним знущатися зі слабших, не вбивати, дотримуватися клятви, стерегтися гордощів, поважати старших і молодших, не лінуватися, остерігатися пияцтва, брехні, розпусти, безкорисливо служити рідній землі. Через те, що автор свої настанови підкріплює прикладами з власного життя, значна кількість дослідників вважає цей твір біографічним.

Найвидатнішою пам’яткою є " Слово о полку Ігоревім" (1187). В ній широко представлена народна символіка, міфологія, звичаї народу, які поєднали християнські традиції з язичницькими. На прикладі невдалого походу князя Ігоря Святославовича автор показує, якими можуть стати наслідки роздробленості, проводиться думка про необхідність єдності всіх земель. (Детальніше див.: Великий довідник школяра. Гуманітарні та суспільні науки 5-11(12) класи. – Х., 2010. – С.256-258.)

Серед літописів найвідомішим є п’ятитомна " Повість минулих літ" Нестора, ченця Києва-Печерської лаври. Твір є в двох списках: Іпатіївському та Лаврентіївському. Назви походять від назв монастирів Росії, де у ХVIII ст. їх знайшли. Вони відрізняються за текстом, тому в українській історіографії надають перевагу Іпатіївському, як пов’язаному з українськими територіями та менш спотвореному пізнішими редакціями. Основною характеристикою є релігійність, патріотизм, гуманізм. Автор доводить хроніку до 1110 р.,  

використовуючи численні візантійські хроніки. Вражає висновок Нестора, як людини широкої ерудиції того часу: " Милуй не токмо своя віри, а й чужия". Поняття толерантності людство намагається збагнути лише сьогодні.

Унікальною пам’яткою перекладної літератури є " Пчола". Як бджола збирає мед з різних квіток, так і упорядник збірки чернець Антоній збирав думки мудрих людей з церковних і світських книг. Основна характеристика збірки – загальні етичні настанови про доброчинність і злобу, про чистоту і цнотливість, про мужність і силу, про брехню і наклепництво, про смерть, красу, віру, душу (приклади див. у додатках).

Писемність як основний компонент культури була для Київської Русі могутнім засобом до загальнокультурного розвитку країни, зростання самосвідомості народу. Книга несла прогресивні, гуманістичні ідеали. Священики в своїх проповідях порівнювали книжний розум з крилами птахів.

При монастирях за статутом в Київську добу створювали бібліотеки. Для зберігання книг призначалась спеціальна людина. Ченці повинні були збиратись у відповідний час у бібліотеці, де їм видавали книжки до вечора, а після того, як ударять у дзвін, усі мали їх повертати до книгозбірні. Хто затримував книжку підлягав покаранню.

Відомий дослідник давньоруської книги Сапунов вважає, що книжкові багатства Давньої Русі можна визначити у 130-140 тис. томів. Книга коштувала дуже дорого, адже на виготовлення книг необхідні були шкури телят. Наприклад, для знаменитого " Остромирового євангелія" використали шкури 60 телят. Праця переписувача була дуже важкою, вимагала пильної уваги та зосередженості, тому книжки закінчувалися приписками: " Як радіє заєць, вибравшись із тенет, а птах із клітки, риби із сіті, а боржник од лихваря, а холоп від господаря, так само радіє переписувач, закінчивши книгу".

Першу відому бібліотеку заснував Ярослав мудрий у 1037 році при Софійському соборі. Тут же було відкрито й книго писну майстерню – скрипторій, де переписувались та перекладались книги, провезені з Греції і Болгарії. У бібліотеці налічувалось понад 950 томів. Після 1037 року в літописах про бібліотеку Ярослава не згадується. Думки дослідників щодо долі бібліотеки розділилися. Одні вважають, що під час ханської навали 1240 року її сховали в підземних лабіринтах Київської Софії, тому треба продовжувати пошук. Як відомо, у 1916 році, коли провалилася земля біля Софіївського собору, було виявлено підземний хід на підлозі якого знайшли шматок березової кори з надписом: " Хто знайде хід сей, той знайде великий скарб Ярославів", але нічого знайдено не було. Інша версія припускає, що книги з бібліотеки Ярослава розійшлися по бібліотеках різних соборів та монастирів, а також нащадків Ярослава. Наприклад, є відомості про книгозбірню сина Ярослава – Святослава, а також відомості про бібліотеку Києво-Печерської лаври.    

Мистецтво Київської Русі також було пов’язано з церквою та християнською вірою. Архітектура як вид будівельного мистецтва виник ще у VII ст. до н. е. В період становлення Київської Русі типовою формою поселення стає " город", тобто огороджене укріплене місто с групою селищ навкруги. До прийняття християнства архітектурні споруди були дерев’яні та спиралися на традиції, що сягали ще трипільської доби. Разом із християнством києво-руські землі перейняли від Візантії й візантійську архітектуру, яка була пристосована до місцевих умов. З візантійським впливом в архітектурі поєднувалися напрями східні та західні, а незабаром архітектура набуває власного мистецького характеру. Специфічною особливістю монументальної архітектури Київської доби було сполучення базиліки з центральною будовою.

Найпоширенішими були тьохнефні, п’яти або одноапсидні церкви, інколи будували ротонди. Базиліка – забудова прямокутньої форми, яка поділена на частини-нефи рядами колон або стовпів. Неф (нава) - продольна частина храму. Апсида – напівкругла або багатокутня алтарна частина храму. Зовнішньо вона виглядає як надбудова до церкви. Ротонда – забудова округлої форми.

Перший кам’яний храм Русі – церква Богородиці – Десятинна була зведена візантійськими майстрами на замовлення Володимира Великого (989-996р.р.) Біля неї були княжі палати з плінфи (стародавня цегла) та каменю, а площу прикрашали античні скульптури, привезені з Херсонесу (Корсуні), як воєнні трофеї. На утримання церкви князь пожертвував десяту частину своїх прибутків, через що її стали називати Десятинною.

Церква була розкішно прикрашена. Стіни розписані фресками, мозаїкою, а підлога викладена кольоровими полив’яними плитками. Для оздоблення церкви використовували мармур. Прикрашали колони та капітелі (верхня частина колони). Літописець називав її " мраморяною".

Десятинна церква вражала нового християнина своєю величчю і незбагненною таємничістю. Настоятелем Володимир поставив Анастаса Корсунянина, а службу доручив правити корсунським священикам. З нагоди освячення церкви були проведені урочистості. Свято відбувалося на княжому дворі. На гуляння були запрошені бояри, посадники, багаті й бідні. А тим, хто через неміч не годен був прийти на княжий двір, хліби, м’ясо, рибу, овочі, мед і квас розвозили по домівках.

Церква Богородиці стала не тільки першим мурованим храмом, а й своєрідною школою, що започаткувала кадри києво-руських архітекторів і художників. А також поклала початок головній особливості слов’янських забудов – багатокупольність. Візантійські храми такого не мали, а десятинна налічувала 25 куполів.

Церква не збереглась. Деякі дослідники вважають, що запрошені іноземці не знали місцевих умов, особливостей місцевого грунту, бо завжди будували в горах, де не існувало потреби в міцному фундаменті. Церква декілька разів горіла, в 1230р. сколихнув її землетрус, а у 1240р. монголо-татари знищили її стінобітними машинами, а героїчні оборонці Києва загинули під її руїнами. Але й подальші реставрації та ремонтні роботи не врятували храм. З перших монументальних споруд до сьогодні залишився Спаський собору Чернігові, збудований Мстиславом Володимировичем у 1036 р.

Серед світських кам’яних будівель Києва найзнаменитішою пам’яткою є збудовані Ярославом Мудрим Золоті ворота, які належать до пам’яток оборонної споруди Києва. Місто було оточено валами й дерев’яними стінами заввишки 16 м. з чотирма кам’яними воротами. А назву Золоті ворота вони дістали за аналогією з головними воротами Константинополю.

Перлиною давньоруської архітектури стала церква Святої Софії, яка до сьогодні є загадкою для вчених, бо остаточно не вирішене питання засновників та забудовників храму. Одна частина дослідників стверджує, про що записано в більшості підручників, що Софія була закладена у 1037 році, будувалася 5-7 років Ярославом Мудрим як втілення ідеї духовної та політичної самостійності, а також соборності давньоруських земель.    

Друга частина стверджує, що будувався храм в період з 1017 до 1037, та звертає увагу на те, що про закладини Софії літописи подають різні відомості: Новгородський літопис датує 1017 роком, " Повість минулих літ" – 1037 роком. Дослідники також посилаються на " Слово о законі і благодаті" Ілларіона, де він називає Ярослава продовжувачем справ батька, що втілилось в конкретних будівничих справах, а саме зведення Софійського собору.

 Німецький хроніст Тітмар Мерзебурський, сучасник Іларіона розповідаючи про похід на Русь 1018 року польського короля Болеслава Хороброго та його зятя Святополка (сина Володимира, котрий змагався з Ярославом за батьківський трон) посилається на свідчення саксонських лицарів, які брали участь в кампанії, що 14 серпня 1018 року Київський митрополит влаштував Болеславу і Святополку почесну зустріч у монастирі св. Софії. Таким чином, у 1018 році Київська Софія вже існувала. Але чи міг збудувати храм Ярослав, коли після смерті Володимира у 1015 році він 4 роки вів боротьбу зі своїми братами за Київ і утвердився у Києві лише у 1019 році. Можливо почав будувати храм все ж таки Володимир?

Доказами такого припущення можуть бути голосники-резонатори (керамічні глечики, які вмуровували у склепіння собору для поліпшення акустики), на яких відбито княжий знак Володимира (знаменитий тризуб) та літера " В". Дослідники також нагадують про надпис графіті: " Господи, поможи рабу своєму Владимиру на многіє лета и дай прощеніє гріха на день судний". Якщо храм збудований у 1037 році, тоді що означає цей надпис. Ймовірніше він пов’язаний з хворобою Володимира у 1014 році, тому автор графіті просить Бога за Володимира. 

Цікавим фактом є замовлення у 1634 році митрополита Петра Могили надпису на арках центральної бані собору, що " храм нача здатися в лето 1011". Дослідники припускають, що Петро Могила був впевнений, що храм почали будувати в 1011 році, бо володів документами софіївського архіву, який в кінці XVII ст. згорів. Таким чином, можна говорити, що храм все ж таки почав Володимир, а продовжив Ярослав, який приписував собі деякі діяння свого батька. Так, наприклад, коли у 1048 році французький посол єпископ Роже Шалонський виявив цікавість до мощей славетного мученика Климента Римського з Десятинної церкви, Ярослав почав запевняти, що саме він привіз їх з Корсуня, чим дуже здивував посла, якому було відомо про діяння Володимира.

Живопис. Візантійська церква, а з нею і києво-руська хотіли викликати сильні й тривалі емоції, переживання, тому зовнішньо і внутрішньо: декоративність, прикраси, храмовий розпис служили цій цілі. Києво-руське мистецтво належало до візантійського стилю, для якого була характерна: християнська біблійність, змагання до абстракту, монументальність і розмаїття кольорів.

Києво-руське мистецтво не копіювало візантійське. Керували роботами греки, а допомагали місцеві майстри, які вносили у візантику етнічні елементи, національні традиції, що стало однією з особливостей мистецтва Київської доби. Друга специфіка полягала в тому, що на відміну від візантики живопис поєднував мозаїки та фрески в одній забудові. Такої комбінації в Візантії не зустрічалось. Деякі дослідники пояснюють це тим, що мозаїчні роботи були дуже дорогі, коштів не вистачала, тому церкви оздоблювалися в одній частині мозаїкою, а в другій – фресками.

Мозаїка – це сюжетні або орнаментальні композиції, виконані з природних каменів, смальти, керамічних плиток. Грунт для мозаїки готувався дуже ретельно. Мур покривали трьома шарами штукатурки і на верхньому художник малював кольоровими водяними фарбами той чи інший образ або орнамент. Потім підбирали потрібну смальту.

Смальта – це кольорове непрозоре скло у вигляді невеликих кубиків або пластинок, яке застосовується для виготовлення мозаїк. В мозаїках Київської Софії 18 кольорів із 143 відтінками. У смальти синього кольору – 9 відтінків, група зелених має 35 відтінків, червоні – 31, жовті – 44. А золоті та срібні смальти мають 168 відтінків.

Фреска – це техніка живопису фарбами (водяними або на вапняковому молоці) по свіжій штукатурці. На жаль, багато фресок було пошкоджено, живопис втратив чистоту й соковитість фарб, біля багатьох зображень уже не прочитати імен та роз’яснювальних надписів. Свій внесок у пошкодження фресок додали й майстри XIX ст. В 1843 році в одному з південних бокових вівтарів відпала штукатурка і під нею виявилася фреска XI ст. Тоді було прийнято рішення повністю відкрити стародавній живопис. З’ясувалось, що в добу Петра Могили, коли Київську Софію приводили у відповідність до модного тоді стилю бароко, старі фрески покрили штукатуркою, а зверху намалювали олійним живописом нові. Тому, коли у XIX ст. почали відновлювати старі фрески, олійні доби бароко зчищали залізними сребками, пошкоджуючи в тому числі фрески XI ст. Поновлювали фрески малограмотні майстри відповідно до своїх знань, тому ідентичність багатьох фресок сьогодні є спірними.

В середині соборів була мода малювати величезне зображення Богоматері-Оранти з високо піднятими вгору руками. Марія-Оранта, Богоматір заступниця вважалась захисницею Києва, або як тоді казали " непорушною стіною", крізь яку не пролетить жодна стріла, жодний спис. Вона була представлена в Десятинній церкві, в Успенському соборі Києво-Печерської лаври, Михайлівському Золотоверхому соборі, а в Софійському заввишки 5 метрів. Тип Оранти, на думку багатьох дослідників, перегукується з улюбленим язичницьким образом Берегині, яку зображували з піднятими руками. Оранта – була символом візантики, урочиста, нерухома, несхожа на звичайних людей. Але в інших іконах, мозаїках та фресках Київської доби святи поступово стають схожими на звичайних людей, що стало ще однією особливістю живопису київського періоду. Київські майстри не копіювали візантику, про свідчать залишки очей святця з Десятинної церкви, які збереглися до наших днів, бо зображені були на глиняній дошці.

Наступною особливістю києво-руського мистецтва на відміну від візантійського була мода прикрашати культові споруди світськими розписами. Так, Софійський собор у Києві має фрески з полювання на ведмедя, вепра за допомогою гепардів, скоморохи, візантійського імператора та народних мас, спроба портретного живопису князівської родини.

Літописи подають імена майстрів, які розписували собори: Мойсей, Григорій, Авраам Смоленський, Алімпій Печерський. Найбільше відомостей є про Алімпія, монаха Києво-Печерського монастиря. Вже з дитинства він виявив хист до малярства. Батьки віддали його вчитися до грецьких майстрів, які розмальовували Успенську церкву. Пізніше і сам Алімпій почав малювати ікони, але виділявся серед усіх тим, що свій заробіток ділив на три частини: одну роздавав бідним, другу віддавав на потреби монастиря, а за третю купував матеріали для малювання. За такий спосіб життя його висвятили, а по смерті визнали " преподобним".

Згодом навколо особи Алімпія постало багато легенд. Вважалось, що він міг оздоровлювати прокажених, доторкнувшись до їх ран малярськими фарбами. Про чудеса Алімпія почали розповідати після його смерті, коли недописана ним ікона Успення Богородиці, вранці виявилася завершеною. Літопис сповіщав, що люди вважали, начебто сам ангел спустився з небес і домалював ікону. Через те, що в ті часи не було моди підписувати свої роботи, достовірно не можливо ідентифікувати більшу кількість мистецьких творів Київської доби, якщо про них не згадується в літописах.

Деякі пам’ятки Київського періоду були роботами грецьких майстрів, які привозили з Візантії. До таких належить ікона Володимирської Богоматері. ЇЇ виконав грецький майстер з Константинополю. В 1155 році її привезли до Києва, але пограбувавши місто у 1169 р. Андрій Боголюбський забрав її у свою резиденцію – місто Володимир. Звідти її назва. В 1395 р. її привезли до Москви для захисту від Тамерлана, поставивши на стіну московської фортеці. Після того як Тамерлан повернув своє військо, відмовившись від наступу, ікону назвали чудотворною. Вона вважалась однією з найпопулярніших ікон Давньої Русі, а потім і московської держави. Зараз зберігається в Трет’яковській галереї. Ікона зазнала декількох реставрацій, тому коли у 1918 р. її черговий раз реставрували, з’ясувалось, що від початкового живопису залишилися тільки лики, а все інше було написано в період XV – XVI ст.

До інших видів мистецтв княжих часів належать книжкова мініатюра, різьбярство, особливо мармурове (саркофаг Ярослава), та ювелірне мистецтво.

Культура Київської Русі успадкувала культурні здобутки протослов’янських племен і держав, увібрала в себе східні, античні, європейські впливи. На думку багатьох дослідників стала видатним явищем європейської цивілізації, естетичною формацією.

 

                                  Контрольні питання та завдання.

1. Що дала Русі християнізація?
2. Поясніть особливості візантійського мистецтва Київської Русі.
3. Охарактеризуйте писемні пам’ятки Київської Русі.
4. Поясніть повчання із збірника " Пчола". (Див. додатки)
5. Поясніть систему звичаєвого права. (Див. додатки)
6. Охарактеризуйте особливості шлюбно-сімейних стосунків давніх слов’ян.

 

 

 ДОДАТКИ

   (З книги: Моця О.П., Ричка В.М. Київська Русь: від язичництва до християнства. Навчальний посібник для учнів старших класів і студентів. – Київ, 1996. – С. – 57-60.)

               " Повість минулих літ" про " вибір вірування".

Під 986 роком " Повість минулих літ" сповіщає про відвідини Києва болгарами " віри магометанської", " німцями з Риму" та іудеями. Володимир вислухав промови послів, але всім їм відмовив. Магометанським місіонерам через те, що йому не сподобалися обряд обрізання, заборона вживати свиняче м’ясо, а особливо – необхідність відмови од вина. Він сказав: " Русі веселість – це пиття, ми не можемо без цього бути". Італійцям-католикам відмовив, бо, предки наші сього не прийняли. Дискутуючи з іудеями, дорікав їм, що вони Богом одкинуті і не можуть інших навчати своєї віри: " То як ви інших учите, коли самі ви одкинуті Богом? Якби Бог любив вас, то не були б ви розкидані по чужих землях. Чи ви замишляєте, щоб і нам таке лихо прийняти?

Літописець сповіщає, що було обрано 10 мужів, які вирушили в далекі світи більш детально вивчити переваги та недоліки існуючих у тогочасному світі віросповідань. Найбільше їх вразила служба, що правилася в християнських храмах Візантії:

" - служба їх є краща, ніж в усіх землях. Ми навіть не можемо забути краси тієї, бо всяк чоловік, якщо спершу спробує солодкого, потім вже не може гіркоти взяти. Так і ми не будемо тут (поганими) жити". Вислухавши ці слова, бояри мовили до Володимира: " Якби лихий був закон грецький, то не прийняла б хрещення баба твоя Ольга, що була мудрішою за всіх людей".

Відтак князь та його найближче оточення вирішили за державну релігію Київської Русі прийняти християнство в його візантійському варіанті.

 

                                  Про опір християнізації:

Язичницька опозиція чинила опір. Відомі кампанії гонінь на християн. Наприклад, у Києві було вчинено фізичну розправу над багатим варягом віри християнської, який приїхав із Греків (Візантії). Його син став жертвою жорстокого язичницького обряду. " Метнемо жереб – казали язичники – на хлопця і дівчину, і на кого він упаде – того і заріжемо богам". То була продумана акція проти нових порядків.

 

                                     ЗВИЧАЄВЕ ПРАВО

(З книги: Українська минувшина. Ілюстрований етнографічний довідник. – К., 1993. – С.153-156).

Система звичаєвого права — історично сформована сукупність правових традицій і звичаїв, якими регулювалися стосунки і поведінка людей у різних сферах їхнього життя, одна з важливих ділянок народної свідомості та народних знань. Звичаєве право діяло в селянських общинах поряд з урядовими законодавчими актами, виступаючи у першу чергу правом знедолених верств селянства.

Підгрунтя звичаєвого права українців складали правові традиції та звичаї часів " Руської Правди". Пізніше вони простежуються в українських актових джерелах, правних пам’ятках — Литовському статуті (1529, 1566, 1588 рр.), " Правах, за якими судиться малоросійський народ" (40-ві роки XVIII ст.). Незважаючи на багатовікову належність українських земель до різних державних утворень, народне звичаєве право повсюди відзначалося певною однотипністю. Одним із центральних його розділів були норми та уявлення, що визначали і регулювали відносини власності, передусім земельної: За грунтом і право іде. На відміну від офіційного законодавства основним джерелом власності та матеріального достатку звичаєве право визнавало працю. За уявленнями селян, земля, в яку вкладена праця у будь-якій формі, не може бути відчуженою без відповідної винагороди. Найбільшого втілення такий погляд набув у вже відомому звичаї займанщини. При цьому селяни чітко відрізняли продукти своєї діяльності від тих, що родила сама земля; привласнення останніх не вважалося злочином.

Важливу роль відігравало звичаєве право і в сімейному житті українців. Незважаючи на загальний вплив церкви, правові традиції протягом століть визначали основи шлюбно-сімейних відносин, функції, особисте і майнове становище членів родини, порядок спілкування і багато іншого. На засадах звичаєвого права грунтувалося побутування статево-вікових груп, різного роду трудових асоціацій тощо.  

Характерною особливістю звичаєвого права українців була його різноманітна й своєрідна обрядовість: майже кожний процесуальний акт чи інститут мав свої обряди-символи. У звичаєвому праві яскраво проявлялося начало колективності, публічності — усі правові акти здійснювалися привселюдно. По мірі розвитку офіційного законодавства звичаєве право витіснялося з громадського життя селян. Але його корені були такими глибокими, що з ними уряд мусив рахуватися ще й після судової реформи 1864 р.

" Ведення (гоніння) сліду" — громадський звичай пошуку злодія. З села, де скоївся злочин, громада повинна була по гвалту потерпілого вести слід до іншого села. Там вона передавала його іншій громаді, а з себе відповідальність знімала. При " В. с." обов’язково мав бути присутній потерпілий, який саме й мусив підтримувати " слід". Необхідною умовою цієї правової процедури була наявність " сліду" злочину. В іншому випадку громада звільнялася від " В. с." Аналогічним був і інший порядок пошуку злодія — свод. Тут уже йшли не по " сліду", а по " сводам", тобто особам, до яких перейшли крадені речі. " Ведення своду" припинялося на третій особі. Вона мусила віддати крадену річ потерпілому і водночас отримувала право шукати свого кривдника по дальших " сводах".

Грабіж (" грабіж брати" ) — різновид взиску з майна за вчинене злодійство (розбій, підпал, крадіжку тощо), відомий з давньоруських часів. У пережитковій формі зберігся у багатьох місцевостях України до XIX ст. Потерпілий сам приходив до двору свого кривдника і забирав якусь річ або худобу собі. Згодом цей звичай поширився і на боржників. Зокрема, у селянина-неплатника податі нерідко грабували необхідну йому річ (свитку, кожух, сокиру тощо) і тримали у себе до виплати недоїмки.

" Жіноче право" — умовна сукупність звичаїв, норм та уявлень, що регулювали і забезпечували певні громадські та господарські права жінок. Хоча в цілому жінка займала залежне від чоловіка становище, все ж навіть в умовах патріархальної сім’ї вона зберігала певну самостійність і мала визнані народом права. З одного боку, казали: Жіноча дорога від печі до порога, проте з іншого: Жінка за три кути хату держить, а чоловік за один.

Правове становище жінки зумовлювалося передусім великим значенням її праці в сім’ї, домашньому господарстві. Однак важко було уявити без неї і виконання багатьох польових робіт, особливо у жнива. Визначною була роль жінок у виконанні цілого ряду обрядово-символічних дій, пов’язаних із сільськогосподарськими роботами. Існували суто жіночі, в тому числі колективні роботи — оденки, понаволни, лущіння кукурудзи, валькування хати та ін.

Права жінки в сім’ї та громаді визначалися і рядом економічних умов. За звичаєвим правом, вона мала особисте майно, що складалося з приданого, включаючи земельний наділ (материзну, яка не входила в загальносімейне майно і спадкувалася по жіночій лінії) та набуте від продажу продуктів " бабського" господарства (дрібної худоби, птиці, яєць, молочних продуктів, борошна, овочів та фруктів, льону, полотна тощо). Дружина голови сім’ї не тільки виконувала якісь роботи, але й давала привід, тобто розподіляла їх серед інших жінок двору, повчала їх. По смерті чоловіка, навіть при дорослих синах, вона часто ставала на чолі не тільки малої, а й великої сім’ї та несла повну відповідальність за економічну спроможність господарства і сплату податків.

Заклад — один із давніх правових звичаїв, за яким той, хто позивав до суду, на доказ своєї правоти ставив заклад, а звинувачений або приймав, або не приймав його. За " Руської Правди" звичай мав назву мєтаніє. Перед суддями клали (метали) шапку, примовляючи, що коли позовник не доведе правоту, то втратить заклад (під шапку часто клали гроші). Якщо заклад приймався, то звинувачена сторона мусила " приставити" і свою шапку.

Копний суд — суд, який чинили члени громади на громадському сході на підставі звичаєвого права. Розбирав виключно кримінальні справи. Особливе поширення мав до XVIII ст. у Карпатах, на Волині, Київщині. Існували спеціальні місця проведення такого суду — коповища, куди сходились селяни навколишніх сіл різних власників, а на теренах Польщі й Литви — навіть різних держав. К. с. був проявом сусідських колективних інтересів та гарантією їх вираження. Через нього громада сама вела слід, чинила попереднє слідство, допити та пилноє шуканьє, визначала міру покарання і виконувала вирок. Згодом К. с. був замінений поміщицьким, але окремі його елементи зустрічалися на Лівобережній Україні у XVIII, а на Волині й у XIX ст.   

Личкування — традиційний спосіб підтвердження злочину шляхом особистого засвідчення та речових доказів. Звичаєве право вимагало, щоб лице (тобто річ) було показано ще до суду комусь із сільської влади. За " лице" вважали особисті мітки на крадених речах, надрізи вух у коня, вола тощо. За свідчення бійки чи нападу приймалися синці та рани на тілі. У перелюбників на знак Л. знімали щось із одягу, підрізали поли. З Л. пов’язаний і такий звичай, коли старші односельці за погану поведінку підлітків знімали щось з їхньої одежі та передавали, докоряючи, батькам.

Могорич — обрядова дія остаточного узаконення будь-якої угоди, що надавала їй непорушності. Полягала в тому, що обидві сторони на знак згоди випивали (вдома або в корчмі) певну кількість горілки. Якщо М. не було випито, то договір не набував чинності. Укладання договорів, як правило, відбувалося при свідках (могоричниках, баришниках). Останні також пригощалися і в разі непорозумінь виступали суддями між укладачами договору, а в офіційному суді — законними свідками. М. ставили при різних формах селянської допомоги, найму тощо, при вступі до парубоцтва, при весільних обрядах, ним схиляли до себе потрібну людину. Хто більше горілки ставить, той справу виграє — таким принципом широко користувались у практиці волосних судів другої половини XIX ст. Особливого значення М. набував при купівлі-продажу худоби (тут він мав ще назви литки, литкуп). Йому передували певні символічні дії та примовляння. Спочатку билися руками на знак згоди. Запивши М., продавець кидав на спину худобі проти шерсті землю і бажав новому господареві, аби вона була здоровою до роботи і т. ін.

" Пам’ятковий прочухан" — звичай своєрідної підготовки майбутніх свідків у земельних спорах. Щорічно оглядаючи межові знаки, посадові особи сільського уряду брали з собою і кількох молодих хлопців (14-15 років). Десь на межі їх сікли, примовляючи: Оце щоб ти пам’ятав, що тебе бито, щоб знав, де межу проведено! Виконання такої дії пов’язують також із обрядом вікової соціалізації.

Присяга — давня форма випробувань у системі традиційних доказів законності і справедливості якоїсь дії. Вважалася достатньою підставою для виправдання (вивестися присягою). Великого значення П. набирала у справах, де були відсутні свідки. За звичаєвим правом, відмова від неї означала програш справи.

Особливу силу П. надавали обряди з землею: на знак чесності П. землю їли, земельні конфлікти розглядалися з виходом на спірні землі і П. на межі. П. обставлялася символічними діями — цілували хрест, ікону, божилися своїм життям і здоров’ям. На Запорізькій Січі козаки присягали перед суддями хлібом і сіллю.

Старожили (старци обчиє, старушки) — свідки у земельних конфліктах. Селяни традиційно ставилися до представників старшого покоління як до охоронців громадських звичаїв та носіїв багатого досвіду з усіх сфер життя. Тому свідчення С., за звичаєвим правом, були вагомою підставою для законного врегулювання земельного спору.

 

 

                                " Мандрівка Богородиці по мукам".

         (З книги: Крип’якевич І. Історія української культури. – с.203-204)

 

В цьому апокрифі подані описи різних мук, у деяких редакціях з характерними особливостями національного життя.

   В одному місці почула Пресвята Богородиця плач і страшний крик та спитала, що це за люди кричать? Святий Михайло відповів: " Це ті, що не повірили в святу Трійцю, тільки покланялися сонцю, місяцю, землі, воді, Велесові й Перунові". В іншому місці побачила провалля великої глибини, з обох боків льодяні стіни. Там зима, якої не зігріти, темрява, якої не освітити, там скрегочуть грішники зубами. Богородиця: " Ой, яке страшне місце й лютий мороз"! Михайло відповів: " свята Богородице! Це вельми земна мука нечесним людям, що творять на землі чари, омани, ворожби та похваляються своїми нечистими силами". Побачила свята й під льодом велику силу чоловіків і жінок, що задубіли від морозу та нагі сиділи на дні. Від них виходили морозні іскри й невпинний крик: " Горе, горе нам! " Спитала Свята Богородиця Михайла: " А ці чим згрішили? - " Це є немилосердні багачі, що відпихали вбогих від своїх воріт, мерзли сироти під їх ворітьми. Тому так мучаться…

У дальшій своїй мандрівці бачила Пресвята Богородиця муки злодіїв, розбишак, п’яниць, чародіїв, чарівників, ворожок, грішних дяків, монахів, грошолюбів, обмовників, тих, хто насіння краде, що сіль крадуть …

У вогненній річці сиділи ті, хто блуд творили. Деякі жінки висіли за зуб та змії поїдали їх за те, що ходили по сусідах та благали непристойності для сварок. За язики висіли наклепниці…

                                          

                                       " Пчола "  

 

(З книги: Крип’якевич І. Історія української культури. – с.201)

Поруч висловів, вийнятих із святого письма та писань отців церкви, зібрані думки античних грецьких та римських письменників.

                                     Золотоустий казав:

 птицям дав Бог пір’я та крила, тому в повітрі літають і від людських сітей тікають;

 людям дав Бог уміння писати й читати книжки, щоб на них найшли Господній страх,

 мудрість і розум, і так вони оминули диявольських сітей.

                                    Золотоустий казав:

як сад-виноград не може видати доброго плоду, коли його не очистимо від сухого хворосту, так і горда людина не може спастися й розумною бути.

                                        Мудрий Сірах:

чоловіче, якщо мідного персня не вмієш на руці носити, то золотого ніколи на руку не клади. Так само, якщо нужди й біди не приймеш, то й у добрі не зможеш жити.

                                         Арістотель:

як роса сохне від сонця, так і розумний чоловік гине від злої жінки. Чоловіче, чи ти старий, чи молодий, а хочеш узяти собі дружину, то не гляди на її скарб, ні краси її лиця, а найперше питай про її розум, бо розумна жінка всьому добру в своєму домі є початком і навіки приятелем для свого чоловіка і сторожем від усякого лиха.

 

                                 

⇐ Предыдущая12345678910Следующая ⇒

Поделиться: