Причиновий зв’язок та його кримінально-правове значення

Причиновим зв’язком у кримінальному праві називається такий зв’язок між суспільними явищами, за якого одне явище (суспільно небезпечне діяння) закономірно, з внутрішньою необхідністю утворює інше явище - злочинні наслідки.

При цьому перше з них є причиною, а друге - наслідком. У кримі-нальному праві за загальним правилом кримінальна відповідальність настає за причиново зумовлені злочинні наслідки, тобто за злочинне за-вдання суспільно небезпечної шкоди. Водночас у деяких випадках кри-мінальна відповідальність настає не за злочинно заподіяну шкоду, а за злочинну зумовленість її, тобто за таку бездіяльність, яка була не причи-ною, а лише умовою настання суспільно небезпечної шкоди. Наприклад, лікар не надав допомоги хворому, внаслідок чого сталися тяжкі наслідки (ст. 139 КК), або невиконання, або неналежне виконання особою, якій доручено зберігання чи охорона чужого майна, своїх обов’язків, якщо це спричинило тяжкі наслідки для власника майна (ст. 197 КК).

В законі вказані наслідки, заподіяні лікарем чи охоронцем. їх без-діяльність лише обумовила настання таких наслідків, тобто була умо-вою, яка сприяла перетворенню можливості в дійсність.

Тому поруч з причинами настання злочинних наслідків необхідно відрізняти і умови, які не були причиною цих наслідків, але сприяли їх настанню.

Умови — це такі явища, які самі не здатні, не спроможні породити певні наслідки, але які сприяють їх настанню. Умови грають важливу роль у розвитку причинового зв’язку - вони можуть значно полегшувати дію причини або перешкоджати їй.

Кримінальна відповідальність за злочинну обумовленість настає лише в тих випадках, коли однією із умов настання злочинних наслідків була бездіяльність відповідальної особи. В цих випадках кримінальна відповідальність настає не за заподіяння шкоди, а за невід- вернення її, за незапобігання шкоди, яка була заподіяна іншими особами чи іншими джерелами (стихійне лихо, дії тварин, фізіологічні процеси і т. ін.).

Якщо ж однією з умов настання злочинних наслідків були конкретні дії іншої особи, то дії особи не можуть бути визнані причиною певних наслідків і ця особа не може бути за них відповідальною. Наприклад, В. - майстер залізничної ділянки, призначив колійним обхідником М. без належного дозволу лікаря. По дорозі на свою ділянку М. грубо необережно йшов по залізничній колії і потрапив під потяг. В ухвалі суд зазначив, що хоча дії В. і були однією з умов смерті М., але вони не були причиною смерті, а тому В. не повинен нести відповідальність за її настання.

Причиновий зв’язок у кримінальному праві має значення лише стосовно протиправної дії чи бездіяльності. Встановлювати причиновий зв’язок між легальними діями та їх наслідками не має кримінально-правового глузду. Причиновий зв’язок є обов’язковою ознакою складу злочину не тільки в діях виконавця злочину, але і в злочинних діях співучасників.

Кримінальна правова наука має 3 основні теорії (концепції) щодо проблеми причинового зв'язку:

1)  «conditio sine gua поп» («умова, без якої немає»): той чи інший фактор, без якого не було б наслідку, є необхідною умовою злочинного результату і підставою для висновку про наявність причинового зв'язку;

2)  адекватності причини: визнає такими, що мають кримінально- правове значення, тільки «типові» причини;

3)  необхідного спричинення: діяння передує наслідку за часом, діянню внутрішнє властива неминучість або реальна можливість на-стання наслідку, діяння породжує наслідок, наслідок породжується саме цим діянням, а не діям інших осіб або інших зовнішніх сил.

Самою поширеною є теорія conditio sine qua non - причина - це та умова, без якої наслідки не настануть.

Згідно з цією теорією дії людини визнаються причиною події, якщо вони були однією з необхідних умов настання події. При цьому теорія conditio sine qua non виходить з того, що всі далекі чи близькі умови на-стання певної події рівні, рівнозначні. Кожна з таких умов, якщо вона задовольняє вказану вимогу, може бути причиною пригоди, події.

Виходячи з рівнозначності умов, які можуть бути причиною, ця теорія була названа теорією еквівалентності.

Теорія еквівалентності визнає причиновий зв’язок між діями людини і наслідками, які настали, у всіх тих випадках, коли ці дії були необхідною попередньою умовою (conditio sine qua non) наслідків.

Чи була така умова дійсно необхідною попередньою умовою на-сталих наслідків, встановлюється методом уявного виключення. Суть цього методу полягає в наступному: із усіх попередніх умов уявно виключаються конкретні дії, якщо при цьому з’ясується, що без цих дій наслідки або зовсім не настали б, або вони були б зовсім іншого характеру, то це свідчить, що ці дії були необхідною умовою насталих наслідків. У такому випадку питання про об’єктивні підстави кримі-нальної відповідальності вирішуються позитивно.

Навпаки, якщо при такому уявному виключенні з’ясується, що наслідок і без сприяння цього вчинку все рівно настав би і саме таким, то певні дії не можна вважати необхідною умовою наслідків, що настали. Згідно з теорією еквівалентності причиновий зв’язок не виключається:

а) якщо наслідки настали лише завдяки особливим властивостям (фізичним чи психічним) потерпілого;

б) якщо між початковими діями і насталими наслідками приєдналися і діяли сили природи, приєдналась діяльність потерпілого чи інших осіб. Хоча теорія еквівалентності виходить із принципу рівності всіх умов, необхідних для настання певних наслідків, але в дійсності її прихильникам доводиться відхилятися від цього принципу при вирішенні питання про відповідальність за вчинений злочин. Як приклад такої непослідовності наводять наступний: зять відправляє тещу на південь до моря з надією на те, що під час купання вона втопиться. Згідно з теорією conditio sine qua non було б послідовним у випадку загибелі тещі притягнути зятя до відповідальності за закінчене вбивство, а у випадку, щасливому для тещі, - за замах на вбивство. Але прихильники теорії еквівалентності такого висновку не роблять, посилаючись на те, що такий висновок суперечить «правовому почуттю».

Отже, для визнання наявності навмисного вбивства вони вимагають у цьому випадку зовсім іншого, більш тісного зв’язку між діями суб’єкта і наслідками - смертю потерпілого.

Хибність теорії conditio sine qua non в тезі про рівність, еквівалент-ність умов настання наслідків. В дійсності умови настання наслідків дуже різні, дуже різні їх ролі.

Теорія еквівалентності була пануючою в Німеччині, Росії, Австрії. Тепер вона має перевагу в законодавстві Японії.

В кінці XIX сторіччя в кримінально-правовій науці з’явилась теорія адекватної причинності, яка почала конкурувати з теорією ек-вівалентності. Згідно з теорією адекватної причинності причиною злочинного наслідку можуть бути лише такі дії особи, які взагалі, а не лише в цьому конкретному випадку, здібні спричинити такі наслідки.

Причиновий зв’язок між діями і насталими наслідками відсутній, якщо ці наслідки не типові, не адекватні діям.

Із наведеного видно, що теорія адекватної причинності відхиляє об’єктивний характер причинового зв’язку і замінює його суб’єктивним уявленням про типовість чи не типовість злочинних наслідків від вчинених цією особою дій. Недолік теорії адекватної причинності в тому, що вона вирішення питання про причиновий зв’язок повністю віддає на розгляд суду і не дає наукових для цього підстав.

В англо-американській системі права розуміння причинового зв’язку склалося, головним чином, стосовно справ про вбивство.

Англо-американська доктрина чітко не встановлює різницю між причиновим зв’язком і провинністю. Замість того, щоб спочатку встановити причиновий зв’язок і лише після цього перейти до вирішення питання про вину, в англо-американському праві обидва вони вирішуються як одне питання про «найближчу причину». Поняття «найближчої причини» не має певно визначених меж. Твердо встанов-леним вважається лише положення про те, що існує відома межа, за якою право відмовляється стежити за низкою причинності, тому і сама дія за цією межею вбачається як занадто далекою, щоб бути винною.

Ллє де знаходиться ця межа і за допомогою яких критеріїв вона може бути встановлена - на ці питання не відповідають ні судова практика, ні доктрина англійського права. Доктрина взагалі відмовляється «сформулювати загальне правило, яке встановлює таку межу», а практика змогла виробити лише ряд положень, які стосуються окремих питань.

Невизначеність критеріїв «найближчої причини» можна показати па такому прикладі. Як в англійському, так і в американському праві існує стародавнє правило - ніхто не може бути засуджений за вбивство, якщо потерпілий прожив один рік і один день після заподіяння йому тілесного ушкодження, оскільки причина далеко від наслідків. Про невизначеність поняття «найближчої причини» може свідчити і таке правило, створене англійськими судами - якщо внаслідок недбалості машиніста створюється небезпека аварії потяга і хто-небудь із пасажирів, вважаючи аварію неминучою, вистрибне і загине, то питання про те, чи була недбалість машиніста причиною смерті пасажира, вирішується по-різному, залежно від того, чи вистрибнув би за таких умов той, хто має середнє самовладання (самовладу) чи це зробила б лише людина, яка має дуже велику боязливість, боягузтво.

Недоліки поняття «найближчої причини» в тому, що в ньому немає наукових критеріїв визначення причинового зв’язку, що воно не дає суду певних критеріїв для висновків і міркувань про причиновий зв’язок як ознаку об’єктивної сторони злочину.

⇐ Предыдущая27282930313233343536Следующая ⇒

Поделиться: