Територіальний устрій України. До права приватного. За часів феодалізму саме за речовим правом власності на землю. До права приватного. За часів феодалізму саме за речовим правом власності на землю

 

до права приватного. За часів феодалізму саме за речовим правом власності на землю визначалася природа державної влади. Територія, як і раніше, не виділялася як окремий інститут, а право феодала (на­самперед абсолютного монарха) на відповідний простір сприймалося виключно як право власника на землю.

Поєднання права власності на землю і повноважень на державне владарювання певною мірою характеризувало погляди на державу і в подальші історичні періоди. Зокрема, прибічники ідеології природ­ного права, розглядаючи в XVI-XVIII ст. державу як союз індивідів, фактично визнавали речовий характер територіального верховенства. З поширенням теорії народного суверенітету територію почали роз­глядати об'єктом права власності народу, але згодом суб'єктом такого права фактично визначили державу.

На початку XIX ст. була сформульована концепція території як основи існування держави. Пізніше в юридичній літературі державу почали характеризувати як поєднання трьох елементів — території, населення і державної влади, а саму територію — як простір, у межах якого здійснюється державне владарювання над населенням. Співвідношення державної влади з територіально організованим на­селенням зумовлює призначення території як просторової сфери вер­ховенства держави. Сама ж територія не є власністю держави, а право держави на територію — це, по суті, право на верховенство в її межах¹.

Отже, у законодавстві сучасних держав право на територію відрізняється від права приватної власності. Немислиме відчуження державної території способами цивільного права та відповідно до його принципів, як це мало місце за середньовіччя. Навпаки, у сучас­ному конституційному праві чітко встановлений принцип невідчужу­ваності та неподільності державної території. Ключовим є принцип народного суверенітету, за яким джерелом влади в державі є народ. Як виняток можливе відчуження способами публічного права, тобто на підставі закону або міжнародного договору.

Територія в її конституційно-правовому розумінні — це найбільш зрима іпостась держави. У ній найбільш ємко відчувається така озна­ка системної організації, як цілісність, що є умовою існування держа­ви як системи, вираженням усіх інших її ознак. І цілісність території як елемент цілісності держави є неодмінною умовою стабільності,

стійкості відповідного суспільства. Проблема державної території та територіального устрою насамперед пов'язана з тим, що державна те­риторія має складну структуру: вона включає як сухопутну територію, так і територіальне море, внутрішні води, надра, повітряний простір; має відповідну внутрішню організацію — поділяється на окремі тери­торіальні (політико-територіальні, самоврядні чи адміністративно-територіальні) одиниці, система яких утворює адміністративно-тери­торіальний поділ держави. При цьому до політико-територіальних можна віднести територіальні одиниці, що характеризуються визна­ченою політичною самостійністю, мають окремі атрибути держав­ності (конституцію, власне законодавство, систему органів державної влади, громадянство і т. п.), що дає підстави визначати їхній статус як державноподібних утворень (наприклад, суб'єкти федерації, політичні автономії). Самоврядними є такі територіальні одиниці, що слугують просторовою (територіальною) основою місцевого (регіонального) самоврядування, а адміністративно-територіальни­ми — одиниці, що штучно створені центральною владою з метою виз­начення просторових кордонів для діяльності місцевих органів дер­жавної влади¹.

Загалом територіальний устрій держави визначається її історич­ною і культурною еволюцією, становленням і розвитком економічної системи, політичних і правових інститутів. У соціально-економічно­му розвитку суспільства він одночасно виступає і чинником розвитку, і результатом цього розвитку. Формування території держави та її територіального устрою займає тривалий час та залежить від цілого ряду чинників: економічних — історично сформованих форм госпо­дарського зв'язку між територіями; демографічних — кількості насе­лення, його складу, густоти населення; географічних — розмірів тери­торії і навіть клімату та ландшафту; історичних — спільності мови, культури, укладу життя; політичних — способу «збирання» земель (територій) у єдину державу (це могло бути добровільне об'єднання дрібних держав до складу єдиної великої держави, насильне приєднання та утримання певних територій — анексія та ін.). У сучас­ну епоху на вибір форми територіального устрою потужний вплив має національний чинник. Під його безпосереднім впливом нації і на-

 

¹ Шаповал В. М. Територія держави // Юридична енциклопедія: В 6 т. / Редкол.: Ю. С. Шемшученко (голова редкол.) та ін. — К., 2004. — Т. 6: Т-Я. — С. 43-44.

594

¹ Кравченко В. В. Конституційне право України: Навч. посіб. — К., 2006. — С. 372.

595

Розділ 24

⇐ Предыдущая63646566676869707172Следующая ⇒

Поделиться: