КРАЇНИ ЦЕНТРАЛЬНОЇ та СХІДНОЇ ЄВРОПИ

КРАЇНИ ЦЕНТРАЛЬНОЇ та СХІДНОЇ ЄВРОПИ

 

ВСТАНОВЛЕННЯ РАДЯНСЬКОГО ДОМІНУВАННЯ у СХІДНОЄВРОПЕЙСЬКИХ КРАЇНАХ

А) Встановлення комуністичних режимів.

Встановлення комуністичного режиму здійснювалося трьо­ма послідовними етапами:

Перший етап. Створення справжнього коаліційного уряду.

В Румунії та Болгарії він протримався лише кілька місяців (у Болгарії — до січня 1945 р., а в Румунії — до лютого 1945 р.). В Угорщині він зберігав владу до весни 1947 р., а в Чехо-Словаччині — до лютого 1948 р."

На цьому етапі було здійснено низку перетворень у різних сферах. Ліквідовувалися фашистські партії та організації, понов­лювалася дія демократичних конституцій, почали функціонувати парламенти, створювалися нові органи місцевого управління — національні комітети або ради.

До певного часу зберігалася мо­нархічна форма правління (у Болгарії, Румунії, Югославії).

Другий етап — створення формально коаліційного уряду, в якому вся влада фактично належала комуністам".

На цьому етапі в усіх країнах, крім Болгарії, де ця проблема вже була вирішена, ліквідовувалося поміщицьке землеволодіння.

Націоналізації підлягали найбільш значні підприємства й бан­ки, одначе питання про ліквідацію приватної власності взагалі ще не ставилося.

З метою контролю СРСР створив у вересні 1947 р. Інформаційне бюро дев'яти комуністичних партій ( СРСР, Поль­щі, Болгарії, Чехо-Словаччини, Угорщини, Румунії, Югославії, Франції та Італії ). На першому його засіданні А.Жданов заявив про можливість приходу комуністів до влади у країнах Східної Європи і про те, що вони можуть розраховувати на підтримку СРСР.

Отже, третій етап установлення комуністичного режиму — " це створення власне комуністичного уряду (восени 1947 р. — в Болгарії та Румунії, в лютому 1948 р. — в Чехо-Словаччині, в березні 1948 р. — в Угорщині)".

Відтоді у східноєвропейських країнах реалізувався ленінський план будівництва соціалізму, тобто розпочалися індустріалізація і кооперація сільського господарства. Колективізація мала при­мусовий, насильницький характер.

Б) РЕВ.

Свій вплив у країнах Східної Європи СРСР намагався закріпити укладенням серії міжнародних політичних угод.

25 січня 1949 р. Болгарія, Угорщина, Польща, Румунія, СРСР і Чехо-Словаччина проголосили створення Ради економічної взаємодопомоги (РЕВ) для спільного розв'язання економічних проблем у зв'язку з розколом Європи, координації народногоспо­дарських планів, реалізації спільних проектів (завод " Ікарус", газо-і нафтопроводи і т. ін.).

У лютому до РЕВ приєдналась Албанія, а потім і Монголія, РЕВ у різні часи співробітничала з Кубою, В'єт­намом, Югославією, Анголою, Іраком, Мексикою, Нікарагуа, Мо­замбіком, Ефіопією, Афганістаном, НДРЙ на основі окремих угод.

Одначе створення РЕВ не виправдовувало надій її учасників з розвитку інтеграції та економічного співробітництва. У відно­ синах усередині РЕВ переважала торгівля, причому країни Схід­ної Європи отримували вельми пільгові умови на торгові відно­ сини з СРСР.

Радянський Союз постачав до Східної Європи на­ самперед природні ресурси, РЕВ припинила діяльність 1991 р.

 

В) Наростання внутрішньої нестабільності у 50—70-х рр.

У 50-ті рр, у країнах Східної Європи почала наростати внут­ рішня нестабільність, зумовлена кількома причинами.

По-перше, смерть Сталіна 1953 р. і початок " відлиги" в СРСР привели до деякої лібералізації політичного курсу керівництва країн регіону.

По-друге, індустріалізація за радянським взірцем, що здійснюва­лась у країнах Східної Європи, призвела до значного погіршення матеріального становища насамперед селянства, оскільки основ­ні капіталовкладення спрямовувались у промисловість, але становище робітників і службовців було не набагато кращим.

По-третє, економічні рефор­ ми у 50-ті рр. практично зводилися нанівець догматичним втру­чанням вищого партійного керівництва, що призводило до авантюристичної політики у сфері економіки.

По-четверте, на вияв внутрішньої нестабільності вплинули успіхи країн Західної Євро­пи у відновленні економіки в післявоєнний період.

Найяскравішими проявами невдоволення були події 1956 р. в Польщі та Угорщині.

Після подій у Польщі та Угорщині керівництво країн Східної Європи мусило змінити політику, щоб усунути найголовніші причини невдоволення. Було припинено масові репресії та про­ ведено часткову реабілітацію їхніх жертв.

Відбувалася лібералізація у сфері культури, ідеології, освіти; поширювалися контакти із західними країнами.

На початку 60-х рр. у більшості країн регіону було зроблено спроби провести економічні реформи.

У другій половині 60-х рр. (а інколи й дещо раніше) резерви, що забезпечували можливості екстенсивного розвитку країн Східної Європи, виявилися значною мірою вичерпаними, що призвело до падіння прибутку та уповільнення темпів розвитку економіки.

Криза у Чехо-Словаччині (1968—1969 рр.), або " Празька вес­на", стала одним із найважливіших і доленосних періодів для народів Східної Європи у повоєнні часи.

Загальна криза тоталітарного режиму проявилась і в Польщі в подіях 1968 і 1970 рр.

Економічні реформи практично зупинилися, ринкові відносини, що зароджувались, або ліквідовувались, або вкрай обмежувались. Активізувався дисидентський рух. Відставання від розвинених країн Заходу зростало. Для придушення невдоволення правлячі компартії зміцнювали армії, органи внутрішніх справ, держбезпеки.

 

Г) Революції кінця 80 — початку 90-% рр. їхній характер, спільні риси та особливості.

Назріваюча протягом довгого часу криза наприкінці 80-х рр. охопила всі країни Центральної та Південно-Східної Європи.

Вона проявилася в економічній, політичній, ідеологічній; моральній сферах. Все це зумовило виникнення своєрідної революційної ситуації в цих країнах.

У різних державах вона складалась і роз­вивалася неоднаково.

Кардинально вплинули на перебіг історичних подій у регіоні перебудовні процеси в СРСР після приходу до влади 1985 р. М. Горбачова.

Новий генеральний секретар ЦК КПРС здогаду­вався, що Радянський Союз уже не може всіх повчати, як їм жити далі. Відносини СРСР з іншими соціалістичними країнами тепер будувалися на принципах реального рівноправ'я, невтручання у внутрішні справи інших країн, взаємовигідних економічних від­носин.

Демократичні революції в Центральній та Східній Європі в 1989—1991 рр. стали однією з найважливіших подій другої поло­вини XX ст. Вони зумовили не тільки кардинальні внутрішні зміни в країнах східноєвропейського регіону, а й викликали нове співвідношення сил у Європі, нову структуру економічних і політич­них відносин між великими державами.

Настав край конфронтації між Сходом і Заходом, між СРСР і США. Закінчилася довга виснажлива " холодна війна".

 

2. ПОЛЬЩА.

А) Встановлення комуністичного режиму.

Територію Польщі було визволено від нацистських окупантів військами Червоної армії у 1944 р.

Одночасно у визволенні Бать­ківщини брала участь і Армія Крайова, сформована довоєнним польським урядом, що знаходився у Лондоні, одначе загони Армії Крайової були роззброєні радянськими військами, значну части­ну солдатів та офіцерів відправили до СРСР.

З червня 1944 р. на території Польщі діяли Польський комі­тет національного визволення, який назвав себе Тим­ часовим урядом, що орієнтувався на Москву, та його збройні сили — Армія Людова.

Неприйняття прорадянеького режиму викликали збройний опір патріотичних сил Польщі.

У країні розгорнулася неоголо шена громадянська війна. її запеклість посилила присутність великої кількості радянських радників і спеціалістів, що сприй­малося значною частиною населення як обмеження суверенітету країни і спричиняло закономірний протест.

Вибори до сейму щоразу відкладались і відбулися лише в січ­ні 1947 р.

Урядовому блокові протистояла ПСП (Польська селянська партія) на чолі зі Ст.Миколайчиком, який після повер­нення до країни швидко оволодів ситуацією у селянському русі.

 Вона виступала за дієвий суве­ренітет Польщі, проти присутності радянських військ і частин НКВС, за справді демократичний розвиток країни.

Позиція ПСП дістала серйозну підтримку громадськості, але важелі влади, бю­рократичний апарат лишалися під контролем комуністів, внаслі­док чого результати виборів було грубо сфальсифіковано. " Офі­ційно" урядовий блок здобув 80, 1% голосів, ПСП — 10, 3%. Під­тасування результатів було очевидним.

Болеслава Берута, одного з найбільш послідовних провідни­ків сталінізму в Польщі, було обрано 1947 р. президентом Польсь­кої Республіки і головою Державної ради.

 

Б) Кризи 50—80-х рр.

До 1956 р. в країні сформувалася командно-адміністративна система управління економікою. Диктаторський режим Б.Беру­та призвів до посилення беззаконня, корупції, зловживань вла­дою. Погіршувалися умови праці трудящих, різко зменшилася заробітна платня за зростання споживчих цін.

Драматичні події стались у м. Познань. 28 червня 1956 р. спалахнув страйк на заводі Цигельського, робітники висунули вимоги економічного характеру, підтримані й іншими підприєм­ствами Познані.

Робітники роззброїли охорону в'язниці, заволоді­ли зброєю, атакували приміщення суду, прокуратури, воєводсь­кого управління державної безпеки.

Влада вчинила у місті кри­ ваву бойню. Загинули 55 осіб, вмерли від поранень ще 19, пора­нення й каліцтва дістали 575.

Польща до певної міри позбувалася опікування Москви. Кремлівсь­кі лідери не ризикнули чинити опір настроям більшості.

Нова влада припинила репресії у країні; швидкими темпами почали розвиватися легка і харчова промисловості, торгівля, сфера послуг.

Було припинено насильницьку колективізацію, до 85% землі залишилось у приватній власності. Відбувалася лібера­лізація в культурі та духовному житті. Уряд прагнув нормалізу­вати відносини з церквою.

Однак у 60-ті рр. знову посилилися застійні явища в економі­ ці, прогресивні реформи загальмувались. Соціалізм не приніс народові благ, що виголошувались, виникли перші ознаки кризи.

Д) Економічні реформи.

Нова економічна політика, що здійснювалась під керівницт­вом міністра фінансів Лешека Бальцеровича, дістала назву " шо­кової терапії ".

Було ліквідовано державний контроль над ціна­ ми, розпочалася приватизація державної власності, в економіку почали залучати іноземний капітал.

Ці заходи привели до стабі­лізації ринку: магазини наповнювалися різноманітними товара­ми, зникло поняття дефіциту, злотий став конвертованим.

 Пере­будова економіки стикалася з серйозними труднощами: впав життєвий рівень населення, виникло масове безробіття (на початку 1992 р. — 2 млн.).

Слабка соціальна захищеність трудящих при­звела до акцій протесту. Особливо погіршилося становище робітників текстильної промисловості, розташованої навколо Лодзі, а та­кож вугільної та металургійної на півдні країни.

І, все ж таки, незважаючи на досить похмуру загальну карти­ну, Польща рухалась уперед.

Вона була першою з країн Східної Європи, яка до 1993 р. вийшла зі спаду.

Серед факторів зростання польської економіки у другій поло­вині 90-х рр. слід визначити активізацію інвестиційної діяльності та зовнішньої торгівлі, пов'язану з економічним пожвавленням і сприятливою кон'юнктурою на ринках розвинених країн.

У 90-ті рр. Польща твердо стала на рейки ринкових перетворень і досяг­ ла на цьому шляху певних успіхів. Близько 60% ВНП Польщі створюється у приватному секторі.

З 1995 р. новим президентом Польщі є А.Квасневський, лідер СДРП, переобраний на новий термін 2000 р. Парла­ментську більшість після виборів 2001 р. теж складають соці­ал-демократи.

Нове керівництво Польщі не бачить альтернативи ринковій економіці, одначе прагне посилити соціальний захист трудящих.

А) Встановлення комуністичного режиму після другої світової війни.

Територію Чехо-Словаччини було звільнено від нацистських окупантів радянськими військами у 1945 р.

Відновлена після завершення другої світової війни Чєхо-Словацька Республіка (ЧСР) з'явилася на мапах у дещо змінених кор­донах.

Б) Події 1968 р.

Нове керівництво Чехо-Словаччини на чолі з А.Дубчеком стало на шлях реформування системи.

Вони заходилися будувати " соціалізм із людським обличчям", намагаючись поєднати заса­ди соціалістичного суспільства з ринковою економікою, плюра­лізмом, демократією.

Пропонувалося скоротити державний апа­рат, реформувати господарчий механізм і відокремити його від політичних і державних органів.

Велику роль у пропаганді цих ідей відіграли засоби масової інформації, які діяли в країні відносно вільно.

Лібералізація в суспільному житті проявилась у виникненні нових політичних організацій, активізації демократичних партій, які звільнялися від жорсткого контролю КПЧ.

Керівництво КПРС і компартій східноєвропейських країн до змін у Чехо-Словаччині ставилися різко негативно.

Д) Утворення незалежних Чеської та Словацької республік. їхні відносини з Україною.

Одразу ж після підбиття підсумків виборів 5—6 липня 1992 р.  з ініціативи (Громад­ської демократичної партії) ГДП відбулися переговори В.Клауса і В.Меч'яра.

Обидва згодом сформували та очолили уряди відповідно Чехії та Словаччини. Робочі зустрічі завершилися 23 липня 1992 р. підписанням полі­тичної угоди між ГДП та РДС. В угоді обидва прем'єри вислови­лись за цивілізований, культурний процес розділу федерації.

Відповідно до пропорції населення (2: 1) напрочуд мирно були розділені майно, фінанси, інші цінності. 25 листопада 1992 р. Федеральні збори ухвалили конституційний закон про розділен­ня Чехо-Словацької федерації.

Чехо-Словаччина як єдина держава припинила існування 31 грудня 1992 р. У новий 1993 р. увійшли дві нові самостійні держави — Чехія і Словаччина.

Президентом Чеської Республіки став Вацлав Гавел. Уряд очолив Вацлав Клаус. Населення становило 10, 3 млн. душ.

Нинішнє становище Чехії характеризується політичною ста­більністю, розвиненою промисловістю, готовністю інтегруватись у світове співтовариство.

У 1997 р. на саміті в Мадриді керівники країн НАТО винесли рішення про членство Чехії в цьому альянсі. Це сталось у березні 1999 р. Економічні успіхи дозволили Чеській Республіці увійти до " клубу багатих", як називають Організацію економічного спів­робітництва і розвитку, що об'єднує найбільш розвинені країни світу.

УГОРЩИНА.

А) Встановлення комуністичного режиму.

Оскільки Угорщина в період Другої світової війни була сою­ зницею Німеччини, у вересні 1944 р. на територію Угорщини, переслідуючи гітлерівські війська, вступила Радянська армія.

Б) Революція 1956 р.

Населення вимагало негайно реабілітувати безвинно засу­джених і страчених політичних і громадських діячів, відставки наступника М.Ракоші сталініста Е.Гере.

23 жовтня 1956 р. понад 50 тис. осіб зібралися біля будинку польського посольства, студенти вимагали припинення беззакон­ ня й культу особи.

Підрозділи служби безпеки відкрили вогонь по демонстрантах. Ці події стали прологом народно-демокра­тичної революції в Угорщині.

На світанку 24 жовтня до Будапешта " на усне прохання" угорських керівни­ків було введено радянські війська.

Одначе 28 жовтня Надь висунув вимогу вивести радянські війська з Будапешта і країни в цілому.

1 листопада 1956 р. І.Надь сформував коаліційний уряд, Новий уряд проголосив нейтралітет Угорщини і вихід її з Вар­шавського договору, висловив намір припинити орієнтацію на СРСР і розпочати великомасштабне економічне співробітництво з західними країнами.

Замість комуністичних адміністрацій створювалися нові органи влади — ради. Оголошувалася амністія для політичних в'язнів, УПТ розпускалася. У Москві вирішили лінію співробітництва переглянути на користь суто воєнного вирішення угорської кризи, зміни уряду. Замість УПТ створювалася нова партія — Угорська соціалістична робітнича партія (УСРП), яку очолив Янош Кадар. На нього радянські керівники поклали завдання відновлення комуністичного правління в Угорщині після завершення воєнної операції. На військовому літаку Кадара вивезли до СРСР, де він залишався до 4 листопада — початку штурму радянськими дивізіями Будапешта. Того Дня група політичних діячів на чолі з Я.Кадаром створила Тимчасовий революційний робітничо-селянський уряд для " розгрому контрреволюції та відродження соціалізму у країні".

На світанку 4 листопада радянські війська за наказом марша­ла Конєва розпочали виконання поставленого завдання — " до­помогти зламати опір заколотників у Будапешті, відновити законну владу і порядок у країні".

Люди, які домоглися демократичних свобод, стали на захист своїх завоювань, пролилася кров. Унаслідок бойових дій в листо­паді 1956 р. — січні 1957 р. тільки в Будапешті загинули 1188 мешканців, іще 200 — в інших містах країни. Серед радянських військ утрати склали 720 вояків загиблими і такими, що пропали безвісти. Є достовірні дані, що військові чекісти розстріляли кіль­касот вояків Радянської армії, які відмовилися стріляти в повста­лих угорців.

Події в Угорщині 1956 р. стали наслідком кризи сталінської моделі соціалізму.

 

В) Режим Я. Кадара.

Я. Кадар та члени його уряду з м. Сольнок (де він був сфор­мований) 7 листопада переїхали до Будапешта і негайно склали присягу голові президії УНР Т.Добі. Так було вирішено пробле­му легітимності. У країні Кадар та його прихильники мали міні­мальну підтримку. Розпочався складний період відновлення нор­мального життя, завоювання підтримки населення.

Вирішальне значення в цей період мали особисті якості керів­ника.

Я.Кадар, залишаючись, звісно, прихильником марксизму, але не будучи догматиком і доктринером, обрав шлях національної злагоди, компромісів і поступових реформ, чим суттєво відрізняв­ся від інших керівників країн Східної Європи. Він уважав, що самі тільки комуністи неспроможні побудувати нове суспільство. Йому належить знаменитий вислів: " Хто не проти нас, той з нами". " Це кредо допомогло згуртувати суспільство на базі націо­нальної злагоди.

Задуми реформи з'явилися ще 1958 р., вже тоді стало зрозумі­ло, що етап екстенсивного розвитку економіки закінчився. Реалі­зація реформ стала можливою в 1966—1968 рр. До розроблення реформи було залучено найкращі сили, вивчено світовий досвід, для подолання труднощів першого етапу створено матеріальні резерви. Одначе реформи в Угорщині виявили й інше: відсутність приват­ної власності й ринкових відносин у повному обсязі роблять будь-які спроби реформування соціалістичної економіки безперспек­тивними. Ця обставина була підтверджена кризою економіки у 80-х рр. і привела до демократичної революції в країні.

 

Г) Революційні перетворення 1988—1990 рр.

Криза, яка особливо гостро позначилася наприкінці 80-х рр., зумовила необхідність змін у країні.

На конференції УСРП у травні. 1988 р. діяльність керівництва партії зазнала гострої критики. Розуміючи ситуацію, а також зважаючи на вік, Я.Кадар подав у відставку. Його наступником на посаді генерального секретаря ЦК УСРП став К.Гросс. Кон­ференція ухвалила програму стабілізації економіки і скорочення зовнішньої заборгованості. У країні поширювалася гласність, почали виникати нові партії, групи, рухи.

Поновили свою діяльність старі політичні партії, було ство­рено нові — Угорський демократичний форум (УДФ), Союз віль­них демократів (СВД) та ін.

Влітку 1989 р. розпочалися переговори між УСРП, громадсь­кими організаціями та опозиційними партіями, об'єднаними у " круглий стіл" (УДФ, СВД). Було досягнуто домовленості про те, що парламентська система має спиратися на багатопартій­ність. УСРП припиняла діяльність своїх організацій в армії та правоохоронних органах. Частина майна УСРП передавалася для фінансування діяльності інших партій.

Відбулося реформування самої УСРП: замість старої партії, що дотримувалася комуністичної ідеології, виникла Угорська соціалістична партія (УСП), яка відкидала диктатуру пролетарі­ату і виступала за соціально спрямовану ринкову економіку з різноманітними формами власності.

У 1989 р. було прийнято низку демократичних законів: про право громадян на створення об'єднань та асоціацій, про прове­дення мітингів і зборів, про референдум, про президента респуб­ліки і вибори. У день початку народної революції — 23 жовтня 1989 р. — Державні збори Угорщини ухвалили поправки до конституції країни. Віднині держава стала називатися Угорською Республікою, на чолі якої стоїть президент, обираний парламентом.

25 березня 1990 р. в Угорщині вперше за 45 років відбулися вільні парламентські вибори.

Перемогу на виборах здобув УДФ — правоцентристське об'­єднання. В економіці УДФ обстоював ідею створення ринкової економіки з урахуванням національної специфіки і традицій го­сподарювання, відкидаючи сліпе копіювання " західної моделі". Уряд очолив лідер партії Йожеф Анталл. Президентом Угорщи­ни було обрано лідера ліберального об'єднання Союзу вільних демократів (СВД) професора Арпада Генца. У 1995 р. його знову було обрано президентом країни.

Ліквідація наслідків сталінської моделі соціалізму і перехід до ринкової економіки в 1988—1990 рр. відбувалися з великими труднощами. Але у той період було закладено підвалини розвит­ку нової демократичної Угорщини.

Д) Сучасне становище.

Протягом останніх років в Угорщині прискорився процес створення підмурівків ринкової економіки — малої приватизації, роздержавлення у сфері промислового виробництва, що зумовило перехід значної частини населення у приватний сектор. Але в умовах радикальної ринкової реформи прискорився також про­цес падіння виробництва, почастішали випадки банкрутства під­приємств, що призвело до збільшення кількості безробітних іпадіння реального життєвого рівня населення на 10%.

На парламентських виборах у травні 1994 р. УДФ зазнав по­разки. На перше місце вийшла УСП. її лідер Дюла Горн сформу­вав уряд, проте економічний курс уряду не зазнав істотних змін.

У програмі уряду, ухваленій у березні 1995 р., було передба­чено низку непопулярних заходів: скорочення державних витрат, зокрема на соціальні потреби тощо. Незважаючи на хвилю про­тестів, уряд заявив, що країна за нинішнього рівня розвитку не в змозі витрачати 27% ВНП на соціальне забезпечення.

До 1995 р. внаслідок приватизації, що провадилася з 1990 р., в розпорядженні держави залишилось 50% промислових об'єктів. Уряд Д. Горна продовжував приватизацію в наступні роки. До рук приватних власників перейшов навіть енергетичний сектор, що викликало гостру критику з боку опозиції. Одначе уряд Д. Гор­на та його наступники не бачать альтернативи курсу на розви­ток ринкової економіки.

Зміна суспільно-політичного режиму в Угорщині зумовила також і значну переорієнтацію її зовнішньої політики. Посилила­ся тенденція до розвитку інтеграційних зв'язків із західноєвро­пейськими державами та їхніми політичними й економічними об'єднаннями. На новий рівень вийшло співробітництво Угорщи­ни як асоційованого члена з Європейським Союзом, а також із НАТО. У липні 1997 р. Угорщина отримала офіційне запрошення до Північноатлантичного союзу і з 1999 р. стала його членом.

Активно розвиваються двосторонні відносини — передовсім із Австрією, Німеччиною, США. Налагоджуються політичні, дипломатичні та економічні Зв'язки з Україною.

1 травня 2004 р. Угорщина вступила до ЄС.

У цілому, незважаючи на труднощі перехідного періоду, Угор­щина залишається однією з найстабільніших країн Східної Європи.

 

РУМУНІЯ (СЕМІНАР)

А) Ліквідація монархїї, встановлення комуністичного режиму після війни

Румунія, як і Угорщина, була союзницею Німеччини під час другої світової війни.

23 серпня 1944 р. в Румунії розпочалось антифашистське по­встання. Того дня король Мігай І, попередньо домовившись із діючими нелегально антифашистськими партіями, заарештував главу фашистського уряду маршала Антонеску і сформував ан­тифашистський коаліційний уряд. Наступного дня новий уряд оголосив війну Німеччині. 31 серпня 1944 р. радянські війська разом із 1-ю румунською добровольчою дивізією ім. Тудора Владіміреску увійшли до визволеного румунськими патріотами Бухареста. 12 вересня Румунія підписала перемир'я з СРСР та країнами антигітлерівської коаліції. Через місяць організаційно оформився Національно-демократичний фронт (НДФ), куди увійшли комуністи, соціал-демократи, " Фронт землеробів" та ін.

6 березня 1945 р. на базі НДФ було створено уряд на чолі з лідером " Фронту землеробів" П.Гроза. Проведено чимало пере­творень, у тому числі — аграрну реформу.

10 лютого 1947 р. Румунія підписала Паризьку мирну угоду, яка гарантувала країні національну незалежність, суверенітет і територіальну цілісність.

Зусилля лівих сил були спрямовані на повалення монархії. Король Мігай І, опинившись в ізоляції, на вимогу комуністів мусив 30 грудня 1947 р. зректися престолу. Країну було проголо­шено Румунською Народною Республікою,

Комуністи, відчуваючи підтримку СРСР, рвалися до влади.

У лютому 1948 р, соціал-демократи були буквально поглину­ті комуністами. Створена на базі об'єднання двох партій Румун­ська робітнича партія (РРП) міцно стояла на засадах марксизму-ленінізму. Лідером партії був Г.Георгіу-Деж.

РРП очолила широке політичне об'єднання — Фронт на­родної демократії (ФНД). З 1948 р. до кінця 1989 р. в Румунії існувала однопартійна система, всі інші партії було фактично заборонено. Компартія, зосередивши в своїх руках усю повно­ту влади і розправившись з опозицією, проголосила будівниц­тво в країні соціалістичного суспільства. У червні 1948 р. було здійснено націоналізацію основних засобів виробництва, влас­ників великих підприємств позбавили їхнього майна, піддали репресіям. Розпочалося насильницьке кооперування сільського господарства.

Від початку 50-х рр. у Румунії, як і в більшості східноєвропей­ських країн, було взято курс на розвиток важкої промисловості, що відбувався на екстенсивній основі, переважно за рахунок пе­реливання коштів із сільського господарства. За " випробуваною" сталінською схемою до 1962 р. було завершено суцільну колекти­візацію.

Б) Правління Н. Чаушеску.

Після смерті у березні 1965 р. Г.Георгіу-Дежа першим секре­тарем ЦК РКП (в липні 1965 р. партію перейменовано на Румунсь­ку комуністичну партію) було обрано Ніколає Чаушеску.

Наприкінці 60-х рр. новий лідер Румунії накинувся з нападка­ми на свого колишнього вчителя Георгіу-Дежа.

Він критикував минулі помилки Дежа, провадив косметичні заходи з лібералізації в царині економіки і культури, спекулював на питаннях незалежності й суверенітету, намагався грати на національних почуттях румун, закликаючи створити квітучу державу, незалежну у зовнішній політиці від Радянського Союзу, країн Варшавського договору. Цими закликами Чаушеску завоював симпатії всередині країни і на Заході. Румунського диктатора намагалися використати як противагу Москві, представити його політику як курс, відмінний від курсу інших країн Варшавського договору.

Однак уже через кілька років багатьом стало зрозуміло, що під галасливими гаслами захисту незалежності Румунії провади­лася боротьба за утвердження диктатури, що під приводом бо­ротьби проти зовнішнього ворога було придушено останні паго­ни демократії, у країні запанувала тоталітарна система.

Для захисту свого режиму Чаушеску створив потужний апа­рат репресій і всеосяжного контролю за думками і повсякденни­ми діями людей. Будь-які виявлення опозиційних настроїв, неба­жаного вільнодумства придушувались у зародку.

Захопивши командні посади у партії й державі, Чаушеску чимраз більше спирався на своїх близьких і далеких родичів. Вони обіймали високі посади в партії, армії, профспілках, держплані, засобах інформації. Недаремно в народі казали, що країною править клан Чаушеску, що складається з 40 душ. Головним і єдиним радником Чаушеску в усіх державних і партійних спра­вах була його дружина Єлена Чаушеску.

В) Революція 1989 р., крах тоталітарного режиму.

Перші сигнали про початок опору тоталітарному режимові надійшли з Трансільванії, де у великому промисловому центрі м. Тімішоара влада застосувала репресії проти реформаторського пастора Л.Текеша (угорця за національністю). Ці дії викликали виступи прочан його храму, до яких приєдналися жителі міста. Ввечері 16 грудня 1989 р. на центральній площі зібралося кілька тисяч осіб, які вимагали проведення демократичних реформ, лу­нали гасла " Геть Чаушеску! ".

Під час кривавих подій 16—17 грудня у Тимішоарі було вби­то понад 100 осіб та більш як 200 поранено.

Трагедія збурила всю країну. Скрізь розпочалися страйки, очолені лідерами Румунського демократичного фронту. Чаушес-ку негайно припинив свій візит до Ірану. Повернувшись до кра­їни, диктатор спробував виступити перед багатолюдною маніфе­стацією на Палацовій площі у Бухаресті. Зустрінутий свистом і градом каміння, він звелів відкрити вогонь по тих, що зібралися. Розстрілом керував його брат Ніколає Андруце — генерал-лей­тенант, який особисто стріляв у натовп.

Того ж дня, 22 грудня, диктаторське подружжя крізь підзем­ний перехід дісталося з президентського (колишнього королівсь­кого) палацу до будинку ЦК і втекло зі столиці на гелікоптері, що чергував на даху. Після цього професор Бухарестського по­літехнічного інституту Петру Роман (згодом прем'єр-міністр), який знаходився серед демонстрантів, проголосив із балкону того ж будинку: " Сьогодні, 22 грудня, диктатуру Чаушеску повалено. Проголошуємо владу народу! " Того ж дня було сформовано Фронт національного порятунку як орган усіх здорових сил на­ції, всіх організацій і груп, що виступили проти диктатури. Пер­шим керівником ФНП став Йон Їлієску (обраний згодом прези­дентом країни).

Перемогу революції було забезпечено і закріплено переходом армії на бік повсталого народу. Важливу роль відіграв при цьо­му міністр оборони генерал-полковник В. Міля, який відмовився віддати армійським підрозділам наказ стріляти в демонстрантів у Тимішоарі та Бухаресті. За наказом Чаушеску Міля було негай­но вбито.

Подружжя Чаушеску, що втекло із столиці, після тривалих пошуків притулку зупинилось у Тирговіште, біля центру з охоро­ни підприємств, де люди, які дивилися телевізор, спершу не пові­рили, що перед ними Чаушеску, а потім викликали військовиків.

У військовій частині подружжя Чаушеску знаходилося до 25 грудня, коли вранці на гелікоптері прибудуть судді, яким було доручено провести процес над диктатором та його дружиною.

Весь процес транслювався по телебаченню. Членів судової колегії дратувала поведінка підсудних, які відкидали всі звинувачення. Суд оголосив найвищу міру покарання — смертний ви­рок. Але подружжя Чаушеску не було страчене призначеними для цього виконавцями. Ненависть до нього була настільки ве­ликою, що, коли їх тільки-но вивели у двір, військовики, що там перебували, відкрили по них безладну стрілянину..»

Доведена до краю адміністративно-командна система була замішана на націоналізмі, невігластві, ненажерливому прагненні до наживи. Все це знайшло своє закінчене втілення в режимі Чаушеску і зумовило його крах.

Г) Нове співвідношення суспільно-політичних сил.

Створена в перші години повстання рада Фронту національ­ного порятунку, оголосила про розпуск усіх державних структур, що існували за диктатора, у тому числі й компартії. Декретом ради ФНП від 29 травня 1990 р. Соціалістична Республіка Руму­нія зветься просто Румунією.

На парламентських виборах у травні 1990 р. ФНП завоював абсолютну більшість місць у парламенті. Президентом Румунії було обрано Й. Ілієску. Опозиція не змирилася з поразкою, неод­норазово виникали гострі конфлікти. Кульмінація протистояння припала на 13 червня 1991 р Університетську площу в Бухаресті, що стала місцем масових маніфестацій противників ФНП, за наказом влади було силою очищено від демонстрантів. У відпо­відь на це вони підпалили декілька урядових будинків. Уряд за­лучив до придушення опозиції 10 тис. шахтарів, які, діючи з ви­нятковою жорстокістю, розгромили штаб-квартири опозиційних партій. Одначе ті самі шахтарі у 1991 р„ в умовах зростання економічної кризи, озброївшись сокирами, ланцюгами, пляшка­ми з бензином, розпочали штурм будинку уряду. Сили безпеки не дозволили захопити будинок, але уряд пішов у відставку.

У 1991 р. парламент ухвалив конституцію Румунії, одначе до стабільності було ще далеко.

Початок демократизації румунського суспільства і курс на формування економіки ринкового типу істотно збільшили мож­ливості розвитку інтеграційних процесів із країнами Заходу.

Основними інвесторами до економіки Румунії у 90-х рр. були Італія, Франція, Велика Британія і США. Всесвітній банк рекон­струкції та розвитку надав Румунії досить великі кредити, умови яких суворо визначено. Курс на входження до Європейського Союзу не заважає розширенню економічних зв'язків і з іншими партнерами. Зокрема, Румунія активно долучилася до нового об'єднання держав — Центральноєвропейської ініціативи. Руму­нія приєдналася до програми " Партнерство заради миру". Одна­че зовнішньоекономічні зв'язки і за інвестиціями, і за обсягами охоплення партнерів, і. за змістом поки що значно відстають від аналогічних показників Чехії, Польщі, Угорщини, що великою мірою зумовлено внутрішньополітичними проблемами.

1 січня 2007 р. Румунія вступила до ЄС.

Осібно у зовнішній політиці Румунії стоїть Молдова. Ці дві нині незалежні країни об'єднує давнє етнічне, історичне та соці­ально-культурне коріння. Чимало громадян обох країн вважа­ють румунів і молдаван представниками однієї нації. І в Румунії, і в Молдові існують серйозні тенденції й наміри до об'єднання двох держав.

З іншим сусідом, Угорщиною, зберігається напруженість у відносинах через задавнену трансільванську проблему. Угорське населення у Трансільванії зазнає, хоча й меншого, ніж за режиму Чаушеску, обмеження національних прав і свобод.

Д) Українсько-румунські відносини.

Українці мешкають у Румунії в різних регіонах: Південній Буковині, Добруджі, Марамуреші, Банаті. їхнє соціально-еконо­мічне й національне становище порівняно з українською діаспо­рою в інших країнах Східної Європи протягом багатьох років залишалося найбільш складним. Комуністичне керівництво. Ру­мунії цілеспрямовано провадило політику створення " єдиної ру­мунської соціалістичної нації", насильницьки асимілюючи всі національні меншості, у тому числі й українців.

Груднева революція 1989 р. принесла українцям, які мешка­ють у Румунії, можливість вирішувати свої соціально-економічні, культурні й духовні проблеми. Одразу ж після повалення режиму Чаушеску було створено громадську організацію — Союз укра­їнців Румунії (СУР), яка представляла інтереси всього українства країни. Влітку 1991 р. СУР прийнято у члени Всесвітнього кон­гресу вільних українців. Відкрились українські школи, українці з великими труднощами почали будувати храм — собор святого Володимира. Українська молодь Румунії здобуває освіту у вишах Львова, Івано-Франківська, Чернівців, Тернополя. З 1990 р. ви­ходить літературний щомісячник " Наш голос", видається газета " Вільне слово".

БОЛГАРІЯ (СЕМІНАР)

А) Прихід комуністів до влади після війни. Ліквідація монархії.

Під час Другої світової війни Болгарія була союзницею Німеч­чини, але у війні проти Радянського Союзу участі не брала. У боротьбі проти гітлеризму і монархо-фашистської диктатури сформувався союз антифашистських і патріотичних сил — Вітчиз­няний фронт (ВФ). Провідні позиції у ВФ прагнула захопити компартія, яка спиралася на зростаючий партизанський рух.

6 вересня 1944 р. партизани розгорнули бойові дії, їхні загони рушили на столицю. В ніч проти 9 вересня було завдано удару по основних урядових установах у Софії. О 6-й годині ранку народ Болгарії почув по радіо звістку про те, що народне повстання перемогло і сформовано уряд Вітчизняного фронту на чолі з лі­дером угруповання " Ланка" Кимоном Георгієвим. У новому уряді переважали комуністи.

Перемозі народного повстання сприяв вступ на територію Болгарії Радянської армії 8 вересня 1944 р. Новий уряд спирався на присутність радянських військ у країні. Підписавши наприкін­ці жовтня 1944 р. перемир'я з країнами антигітлерівської коаліції, Болгарія вступила у війну проти Німеччини.

Вирішальні для комуністів події сталися восени 1945 р. 4 ли­стопада 1945 р. з багаторічної еміграції до країни повернувся Георгій Димитров, останній генеральний секретар розпущеного 1943 р. Комінтерну, голова ЦК Болгарської робітничої партії (комуністів) — БРП(к). 18 листопада відбулися вибори до Вели­ких народних зборів — парламенту Болгарії. У виборах брали участь лише партії, що входили до Вітчизняного фронту; вони висунули спільних кандидатів і здобули повну перемогу. Опози­ційні партії ці вибори бойкотували.

Захід відреагував жорстким невизнанням результатів виборів 1945 р. Одначе 8 вересня 1946 р. в Болгарії відбувся референдум про форму державної влади. 93% учасників проголосували за лік­відацію монархії, 15 вересня Болгарію було проголошено Народ­ною республікою, а її тимчасовим президентом став Василь Коларов. У жовтні 1946 р. було призначено нові вибори до Великих народних зборів, у яких взяли участь ї представники опозиції. За кандидатів БРП(к) проголосували 50%. Уряд очолив Г.Димитров, парламент — В. Коларов. Підписавши в лютому 1947 р. мирну угоду з Болгарією, західні країни фактично визнали нову владу.

Ухвалена у грудні 1947 р. конституція Болгарії закріпила прихід комуністів до влади. У серпні 1948 р. БРП(к) і БСДРП об'єднались у Болгарську комуністичну партію (БКП).

Усередині самої БКП встановився культ її лідерів Г.Димитрова (помер 1949 р.) і В. Червенкова, а спроби деяких болгарсь­ких комуністів, як, скажімо, секретаря ЦК БКП і голови уряду Трайчо Костова, провадити самостійну політичну лінію, змен­шити вплив Москви скінчилися судом і розправою.

Б) Правління Т. Живкова.

Після смерті Сталіна в Болгарії було здійснено несміливі спроби критики культу особи В.Червенкова у стилі М. Хрущова. XX з'їзд КПРС фактично вирішив долю " головного сталініста Болгарії". Радянське керівництво було невдоволене повільними змінами в Болгарії і тим, що в країні нічого не робилося для підтримки лінії Хрущова. За допомогою Кремля В.Червенкова було знято з посади голови Ради міністрів, а згодом виведено з політбюро і виключено з партії. Москва зробила ставку на Тодора Живкова і по-своєму не помилилась.

Тодор Живков перебував при владі протягом 35 років. За цей час Болгарія пережила піднесення і спади в економічній та соціально-політичній сферах.

Поворотним став 1971 р. На черговому з'їзді БКП було про­голошено завдання будівництва " розвиненого соціалістичного суспільства". Нова конституція (1971 р.) закріпила керівну роль БКП у країні.

60—70-ті рр. були досить успішними з економічному аспекті. З'явилися нові галузі господарства, в тому числі електротехніч­на та електронна. Швидкими темпами розвивалися машинобуду­вання, енергетика, хімічна промисловість. Стабільно розвивався аграрний сектор, Болгарія постійно експортувала до країн РЕВ продукцію сільського господарства та переробної промис­ловості. Велике значення в цьому мали особисті контакти Т.Живкова з Л.Брежнєвим. СРСР надавав Болгарії енергоносії і інші товари на дуже сприятливих умовах. Живков не залишився в боргу: Болгарія була найнадійнішим союзником СРСР у 60— 80-х рр.

Проте в середині 80-х рр. економіку Болгарії вразила криза. Сотні підприємств стали збитковими, собівартість вироблюваної продукції зростала, а якість її залишалася низькою; імпорт пере­вищував експорт. Бюрократизм і централізоване планування були несумісні з ефективним розвитком економіки.

В) Революція 1989 р.

Влітку 1989 р. становище у Болгарії різко загострилося. У країні зростав товарний голод, прогресувала інфляція. Т.Жив­ков, оголосивши " перебудову" в Болгарії, поступово втрачав важелі управління країною. Перші протести легальної" болгарсь­кої опозиції викликали явне невдоволення системи, заснованої на ідеї безальтернативного розвитку.

Живков був занепокоєний створенням нових партій у Польщі та Угорщині, ситуацію в СРСР він розцінював як критичну. За кілька тижнів до 10 листопада 1989 р. болгарський лідер висло­влював наростаючу тривогу: " Ми не втримаємось у Болгарії самотужки". Втеча населення на Захід, яка розпочалась у НДР, стала каталізатором подій у Болгарії. Насильницька християнізація бол­гарських турків і закон про вільний виїзд із країни привели до ма­сової втечі мусульманського й тюркомовного населення.

У вищому керівництві країни, яке доти вдавало гурт однодум­ців, наростав конфлікт. Член політбюро ЦК БКП. міністр закордонних справ Петр Младенов 24 жовтня 1989 р. надіслав різкого листа Живкову, в якому висловлював незгоду з його стилем і методами роботи, і подав у відставку. У Москві розуміли, що час Живкова безповоротно минув, і зробили ставку на П. Младенова, хоч активно у конфлікт не втручалися. 10 листопада керівни­цтво БКП примусило Живкова піти у відставку з усіх посад.

У країні з'являлися десятки нових партій, організацій, рухів. Були спроби реформувати і БКП. XIV позачерговий з'їзд партії у січні 1990 р. відмовився від керівної ролі БКП у суспільстві, проголосив побудову " оновленого соціалізму". Т.Живкова та його оточення було виключено з партії. Незабаром БКП пере­йменували на Болгарську соціалістичну партію (БСП).

У країні скасовувалися закони, які обмежували демократичні права громадян, деполітизувалися армія, правоохоронні органи, відбувалася реабілітація колишніх політичних в'язнів. 7 грудня 1989 р. було засновано Союз демократичних сил (СДС), який проголосив ідею розбудови Болгарської держави на принципах демократії та приватної власності. Керівником СДС став доктор філософських наук Желю Желев.

1 серпня 1990 р. Великі національні збори назвали Ж.Желева президентом Болгарії, а після виборів 19 січня 1992 р. він став першим всенародно обраним президентом країни.

Г) Сучасне становище Болгарії.

Ухвалення Великими народними зборами 12 липня 1991 р. нової конституції стало важливим етапом у переході країни до демократичного державного устрою. Нова конституція Республіки Болгарія (такою стала офіційна назва держави) регламентує основні принципи і засоби побудови демократичної політичної системи. Згідно з конституцією Болгарія є республікою з парламентським управлінням. Законодавчу діяльність здійснюють Народні збори (парламент), що складаються з 240 народних представників. Кабінет міністрів і президент здійснюють виконавчу владу. Останній володіє обмеженими повноваженнями та обирається громадянами строком на п'ять років. За конституцією, судова влада є незалежною.

А от економічні перетворення в Болгарії відбувалися важко. Ще 1991 р. було ухвалено закон про землю, але земельна рефор­ма в країні просувалася повільно. Багато проблем спричинила поквапна, непродумана ліквідація адміністративним способом (аж до введення військ) рільницьких кооперативів (вельми прибутко­вих, із європейськими, ринками збуту продукції) ще до створення нових структур власників. Це призвело до розпродажу більшої частини худоби, зокрема племінного стада, техніки, будівель та іншого майна,

Об'єктивні показники свідчили про поглиблення кризи в еко­номіці. Кількість безробітних 1993 р. сягнула 600 тис, а реальна заробітна платня того ж року впала на 75% проти 1990 р.

У 1994—1996 рр. ситуація в економіці ще більш погіршилася. До кінця 1996 р. інфляція досягла рівня понад 150%, з початку року національна валюта — лев — девальвувалася на 70%, було вичерпано золотий запас країни, потік іноземних інвестицій при­пинився. Приватизація тупцювала на місці, в економіці, що кон­тролювалася державою, як і раніше, домінували громіздкі й нерен­табельні підприємства, типові для соціалістичної епохи. Відчува­лася гостра нестача не тільки м'яса, а й навіть хліба.

На президентських виборах 3 листопада 1996 р. (другий тур) переміг лідер антикомуністичного блоку — Об'єднання демократичних сил (ОДС) — 44-річний адвокат із Пловдива Петр Стоянов.

Він намагається стати " президентом усіх болгар". В останні роки економічні показники в Болгарії дещо покращилися. Це пов'язано з продуманою політикою приватизації, залученням іноземних інвесторів. Нині болгари з жахом згадують порожні прилавки магазинів за часів правління соціалістів і назад повер­татися не хочуть.

Наприкінці 90-х рр. з еміграції після півстолітнього прожи­вання в Іспанії повернувся Симеон II, син останнього царя Бол­гарії Бориса. Розгорнувши активну політичну діяльність, він ство­рив Антикорупційну партію, навесні 2001 р. виграв із нею вибори до парламенту і за підтримки Турецької партії, що захищає інте­реси турецької меншини в Болгарії, став прем'єр-міністром і сфор­мував уряд, продекларував скорочення на 10% державного апарату, рішучу боротьбу проти корупції та швидкі й успішні реформи в економіці. У країні зростає кількість прихильників реставрації монархії.

Якщо до 1989 р. Болгарія у зовнішній політиці слухняно ру­халась у фарватері Москви, то після революції головним у діяль­ності країни на міжнародній арені стала інтеграція до Європи і загальноєвропейських структур.

Одним із важливих кроків на шляху прилучення Болгарії до Європи стало прийняття її до Ради Європи.

1 січня 2007 р. Болгарія вступила до ЄС.

 

КРАЇНИ ЦЕНТРАЛЬНОЇ та СХІДНОЇ ЄВРОПИ

 

123456Следующая ⇒

Поделиться: