Проблеми міжнародного економічного домінування.

Не зважаючи на начебто формування рівних умов з юридичної точки зору, одним з наслідком процесів глобалізації є збільшення розриву між державами лідерами(наддержавами) та менш розвинутими країнами, які поступово перетворюються на «периферії глобального суспільства». Так, здобувши безперечну перевагу в технологічному плані Західні країни-лідери розпочали незбройний наступ на менш розвинені країни, використовуючи в якості інструментів поневолення економічні важелі, підвищуючи культурну приваб­ливість західних цінностей (нав’язування масової культури). Коригуючи розвиток слабких цивіл­ізацій, вона забезпечує свою стратегію домінування на економічному напрямі, отримуючи технологічну ренту, необхідні ресурси та переводячи в малорозвинені країни екологічно небезпечні виробництва. На фінансовому напрямі зростання зовнішніх боргів посилює за­лежність бідних країн від країн провідної цивілізації. Контроль за інформаційними потоками забезпечує формування прихиль­ної до дій Заходу суспільної думки. Все це спричиняє серйозні негативні тенденції, серед яких посилення соціальної стратифікації населення, перетворення слабкіших країн на сировинні придатки країн-лідерів, зростання елітарності, зниження ролі демократичних інститутів тощо.

Яскравим підтвердженням є роль США на світовій арені, як фактичного світового лідера в вирішенні багатьох питань світового характеру. За таких умов навіть рішення начеб-то глобальних інститутів, міжнародних організацій фактично лобіюють інститути США.

Характеризуючи сучасну структуру міжнародної системи, С.Хантінгтон погоджується, що зараз існує єдина наддержава. У той же час це, на його погляд, аж ніяк не означає, що світ став однополюсним. Сучасна міжнародна система являє собою " дивний гібрид, одно-багатополюсна система з однією наддержавою та кількома великими державами",.

На першому рівні знаходяться Сполучені Штати – єдина наддержава, що має беззаперечну перевагу в усіх складниках експансіоністського впливу (економічному, військовому, дипломатичному, ідеологічному, технологічному та культурному).

На другому рівні знаходяться великі держави, що переважають своїх сусідів з регіону, але неспроможні посилити свій вплив у глобальному масштабі – німецько-французький кондомініум в Європі, Росія в Євразії, Китай та Японія (потенційно) у Східній Азії, Індія в Південній Азії, Іран у Південно-Західній Азії, Бразилія в Латинській Америці, ПАР та Нігерія в Африці.

На третьому рівні знаходяться другорядні регіональні держави, чиї інтереси часто суперечать великим державам. До них належать Велика Британія (щодо німецько-французької комбінації), Україна (щодо Росії), Японія (щодо Китаю), Південна Корея (щодо Японії), Пакистан (щодо Індії), Саудівська Аравія (щодо Ірану) та Аргентина (щодо Бразилії).

Зусилля США створити однополярну систему приводять до того, що великі держави докладають ще більших зусиль, рухаючись у бік багатополярності, в тому числі завдяки подальшій мілітаризації. Все активніше вони демонструють прагнення створити багатополюсну систему, яка дозволила б їм обстоювати власні інтереси як одноосібно, так і колективно, уникаючи обмежень, примусу чи тиску з боку могутнішої наддержави.

 

88. Проблеми формування планетарної стратегії стійкого розвитку і економічні інтереси країн-лідерів.

Насамперед формуванню ефективної стратегії заважає низка об’єктивних перешкод, які Дж. Томпсон називає “парадоксами стратегії”. Серед них він виділяє такі:

· план майбутнього будується на базі минулого досвіду, тому вплив екстраполяції (“раціональних” очікувань) може бути надто потужним;

· реальна стратегія неодмінно відрізняється від запланованої, оскільки гнучко реагує на зміни у середовищі своєї реалізації;

· організація мусить одночасно реагувати на зміни всередині себе і в зовнішньому середовищі, протистоячи як внутрішнім, так і зовнішнім чинникам;

· можливості організації часто не збігаються з намірами, які продиктовані під впливом певних позасистемних сил (амбіціями керівника підприємства, тиском міжнародних фінансових організацій чи завищеними очікуваннями суспільства);

· відбувається злиття економічних та позаекономічних чинників, які розвиваються на різній методологічній базі;

· засоби реалізації стратегії повинні мати конкретну сфокусованість – і одночасно впливати на реалізацію системних змін;

· цілеспрямованість та заданість напрямів стратегії поєднується із потребою в гнучкості та інноваційності стратегічних завдань та економічної тактики;

· централізоване планування, яке виходить з єдиного центру (дирекції підприємства чи уряду країни) поєднується з децентралізованим виконанням (підрозділами підприємства, органами державної влади і суб’єктами господарювання).

Поряд з перерахованими об’єктивними перешкодами, які утруднюють забезпечення ефективності економічної стратегії, існує також низка типових “суб’єктивних” причин – поширених помилок у розробці та реалізації стратегії. Принагідно зазначимо, що найбільший живильний грунт для узагальнення та аналізу таких помилок представлений практикою економічної політики у перехідних економіках.

 

⇐ Предыдущая15161718192021222324Следующая ⇒

Поделиться: