Стратегія домінування і концепція «полюсів розвитку»

Ознакою сучасного етапу розгортання процесів глобалізації стало посилення нерівномірності, асинхронності та диспропорційності економічного розвитку країн. Дивергенція рівнів добробуту між країнами-лідерами та аутсайдерами світового економічного розвитку, посилюється. Проблема нерівності переходить з площини національної (бідні громадяни проти багатих) в площину міжнаціональну, актуалізуючи при цьому конкуренцію національних економічних моделей щодо їх здатності забезпечити лідерство по основних макроекономічних показниках розвитку. Перевагою стратегій лідерства є економічне (Китай), соціальне (Німеччина, Швеція) або наукове-технологічне (США, Японія) домінування, завдяки якому країни-лідери нарощують свої конкурентні переваги та створюють нові унікальні, стаючи локомотивами постійндустріалізаційного розвитку. Крім того, лідерство одних країн дає імпульс менш розвиненим щодо зміни вектору свого розвитку. Сприймаючи новий виклик, більш слабкі країни мають мобілізуватися, поєднати власні стратегічні ресурси з до­сягненнями найбільш прогресивних зрушень.

      Але доцільно зазначити, що стратегію світового економічного домінування проводять лише наймогутніші країни світу, які користуючись перевагами глобалізації та застосовуючи «право сильного», прагнуть здійснювати свій диктат у світовому геополітичному просторі задля утвердження своїх домінуючих позицій в світі. В цьому основна суперечність даної стратегії. Внаслідок високого рівня економічного розвитку країн-лідерів, їх соціально-економічній зрілості, сильного громадянського суспільства, високотехнологічному шляху розвитку вони в змозі нав’язувати свої «правила гри» на світовій арені та впливати на більш слабкі країни. Все це призводить до перетворення слабких країн на неоколоніальні сировинні придатки домінуючих країн, посилення глобальної стратифікації суспільства, інформаційної відсталості багатьох регіонів світу тощо.

Теорія полюсів росту швидко завоювала широку популярність в країнах Заходу, і практично всі ці країни ще в 60-х роках поклали дану теорію в основу своєї регіональної політики. Спочатку мова йшла тільки про піднесення відсталих і депресивних районів, тобто використанні полюсів росту в якості інструменту політики вирівнювання. Пізніше з'явилася ідея підтримки основних центрів для підтримки конкурентоспроможності країни. Так, з точки зору економічного розвитку і багатства, в світі сформувались три полюси: країни «золотого мільярда» ( розвинуті країни), напівпериферія та периферія світового господарства. Центр світового господарства включає розвинені країни Заходу - Країни «золотого мільярда», які споживають 80% природних ресурсів, що видобуваються на земній кулі, з яких 49 % США забирають собі.

Слід зазначити, що саме країни «золотого мільярда» є домінуючими країнами в світі, а також саме вони визначають стратегію глобалізації на сучасному етапі. 

До напівпериферії можна віднести більшість країн з перехідною економікою. У неї входять і найбільш конкурентоспроможні країни, що розвиваються, - " нові індустріальні країни" (НІК). – центр тяжіння.

У перспективі зона напівпериферії і далі розширюватиметься - в неї може вписатися чи не переважаюча частина Латинської Америки, низка країн Азії. Найближчим часом низка країн напівпериферії може увійти до складу центру світового господарства(Республіка Корея, Тайвань, Сінгапур, а також частина країн з перехідними економіками, передусім Польща, Чехія, Угорщина, Словенія, Естонія).

У міру посилення у світовому господарстві інтеграційних процесів країни напівпериферії і периферії будуть, мабуть, групуватися навкруги тісно взаємодіючих центрів світового господарства(США - Канади, Об'єднаної Європи, Японії/Китаю). Можливо і переростання тріоцентризму в дуоцентризм - Захід(Єдина Європа) - Азіатсько-тихоокеанський регіон(включаючи США). У будь-якому випадку ці центри не залишаться замкнутими угрупуваннями. Вони співпрацюватимуть і взаємодіятимуть, роблячи вплив на напівпериферію і периферію і сприяючи їх модернізації.

 

127. Стратегія Світового Банку та умови її реалізації.

Світовий банк, заснований в 1944 році, є однією з найбільших у світі організацій, що надають допомогу з метою розвитку. Банк розробляє стратегії допомоги для кожної зі своїх країн-клієнтів у співробітництві з державними органами, неурядовими організаціями й приватним сектором. Банк використає свої фінансові ресурси, висококваліфікований персонал і велику базу знань для надання допомоги кожної із країн, що розвиваються, у процесі забезпечення стабільного, стійкого розвитку, заснованого на принципах соціальної справедливості. Основна увага приділяється наданню допомоги найбіднішим групам населення й найбідніших країн.

Найважливішими коштами рішення вартих перед Банком завдань є ефективні стратегії скорочення бідності й кредитування на меті боротьби з бідністю. Найбільш пріоритетними завданнями, установлюваними в рамках здійснюваних Банком програм, є забезпечення стійкого соціального розвитку, розвиток людського потенціалу й підвищення ефективності керування економікою, причому усе більше уваги приділяється залученню різних верств населення до рішення завдань розвитку, удосконалюванню керування й інституціональному будівництву.

Банк також надає допомогу країнам у зміцненні й підтримці основних умов, які необхідні для залучення приватних інвестицій і підтримки їх на належному рівні. Опираючись на сприяння Банку у вигляді кредитування й консультацій, уряду проводять всебічне реформування економіки своїх країн і зміцнюють банківську систему. Вони інвестують кошти в розвиток людських ресурсів, в інфраструктуру й охорону навколишнього середовища, що підсилює привабливість країни для приватних інвесторів і підвищує ефективність капіталовкладень.

Умови реалізації:

- інвестування в розвиток людських ресурсів, зокрема шляхом удосконалювання систем охорони здоров'я й утворення;

- концентрація зусиль на соціальному розвитку, залученні широких верств населення до рішення проблем розвитку, удосконалюванні методів керування й нарощуванні інституціонального потенціалу як основних факторах зниження рівня бідності;

- зміцнення здатності урядів надавати якісні послуги, забезпечення ефективності й прозорості їхньої діяльності;

- охорона навколишнього середовища;

- підтримка й стимулювання розвитку приватного підприємництва;

- підтримка реформ, спрямованих на макроекономічну стабілізацію, що забезпечує умови для інвестицій і довгострокового планування.

 

⇐ Предыдущая23242526272829303132Следующая ⇒

Поделиться: