Загальні особливості української філософії

Українська філософія починається, на відміну від античної, не з натурфілософії, а з антропології. Давньогрецька міфологія перейшла в натурфілософію, давньоруська — в християнську релігію, яка містила в собі й генетично, і концептуально етику, історію, антропологію, філософію, логіку. Світоглядною формою тут була релігія, основним змістом — людина, а в людині — мораль, контекстом же їхнього сукупного буття постала історія людства. Через ставлення до Бога людина центрує все в собі, бо для неї завжди найбільш цікаве й суттєве — це вона сама, Бог же — дзеркало, в якому вона себе пізнає. Відсутність натурфілософії як певної стадії розвитку думки свідчить про відсутність знання як самодостатньої цінності; знання тут має моральний, корисний сенс для людини — пізнання Бога і себе, релігійно-морального, людяного змісту історії.

Ця особливість української філософії визначалася прийняттям християнства з Візантії, звідти ж ішла література — переважно релігійна. Прилучення наших предків до християнства було й прилученням їх до відповідної писемності — це два боки одного процесу.

Нова релігія входила в душі поступово, не зразу витіснила язичництво, а певною мірою воно в переробленому вигляді залишилося назавжди. Пережитки його зумовлювали більшу увагу до земного життя, соціально-політичних реальностей, історії руської землі.

Дослідники зауважують малий інтерес до проблем природи. "Космологічні й натурфілософські проблеми як такі мало цікавили Іоанна Екзарха, як і будь-якого іншого мислителя раннього середньовіччя. Бог викинув із себе буття світу і людини з певною метою. Світ він створив для породження в ньому людини, а людина з'явилася для пізнання і шанування свого творця... Пізнання світу як вияв сокровенних, вічних ідеальних прикмет потойбічного буття, краси та мудрості першопричини, що в ньому містяться, — ось основне завдання мислителя тієї епохи, який роздумував над питаннями природознавства". "А па відміну від космологічної і натурфілософської проблематики ...питанням антропології вони приділяли особливу увагу, намагаючись всебічно розкрити своє розуміння сутності людини, з'ясувати сенс і мету свого існування". В. С. Горський зазначає зверненість давньоруських книжників до злободенних питань політичного життя, відсутність у них нахилів до абстрактних філософських роздумів поза зв'язком з актуальними питаннями суспільного життя, а звідси — переважання у вітчизняній суспільній думці інтересу до проблем філософії історії, до моральної проблематики, питань соціально-політичного буття3. С. В. Бондар розглядає історію як центральну тему в літературі Київської Русі, а її смисл убачається в моральному вдосконаленні людства. Про це свідчать майже всі витвори староруської писемності — "Повчання Володимира Мономаха", "Моління Данила Заточника", "Ізборники" Ярослава Мудрого тощо. Яскравим прикладом історичної орієнтації думки того часу є "Повість часових літ" з її основним питанням: "Откуда есмъ пошла руськая земля?"

Таким чином, середньовічна українська думка зосереджує свою увагу на людині й має переважно антропологічний зміст. Її загальна структура має такий вигляд: змістом життя людини є боротьба добра і зла, тобто мораль; моральна сутність людини розгортається в історії, сенс якої у вдосконаленні людини і людства в цілому; а історія охоплена і просякнута релігією як світоглядною формою духовності.

Оскільки людині приділяється не менше уваги, ніж Богові, даний світогляд в його українському варіанті можна вважати доцентровим. А стародавню антропологію, або антропологічну орієнтацію світогляду, з погляду на її складність, не розчленованість моралі, релігії, історії, вчення про людину можна назвати синкретичною.

Такий характер філософування зберігся значною мірою і в подальшому розвитку української філософії. Це дало Г. Г. Шпету підставу негативно оцінити її у своєму "Нарисі розвитку російської філософії" (1921). До цього нарису повністю входить і українська філософія. Шпет вважав, що це історія не філософського знання, яке цілком перетворюється в "просту мудрість, мораль і повчання". Він виокремлював два періоди в історії думки. Вищий історичний і діалектичний ступінь філософії — це філософія як знання, вона ж як мораль, повчання і т. п. — лише попередній, підготовчий ступінь. На думку Шпета, вся розглядувана філософія лежить поза межами філософії як знання, науки.

Якщо абсолютизувати чисте теоретичне знання, то така оцінка виправдана. Якщо ж розуміти філософію як особливу сферу духовної культури, спрямовану на усвідомлення граничних підстав людського буття, кола смисложиттєвих проблем, то такий погляд безпідставний.

Такий підхід до філософії особливо неприйнятний стосовно людини — найбільш складної істоти, яка містить у собі всю культуру і живе в ній, і якої немає без моралі, історії, релігії тощо. Людина є мікрокосмом — синтезом усієї дійсності. Щодо духовності вона — синтез усієї духовної культури. Тому погляд на неї по суті має бути синтетичним, а на ранніх стадіях синкретичним.

Основні догмати ісламу

Основний догмат ісламу – єдинобожжя (таухід) – виражений простою формулою віри: „Немає Бога, крім Аллаха і Мухаммед – пророк його”. Це віровизнання, яке називається шарада, потрібно виголошувати голосно із добрими намірами, трьох разове проголошення цієї формули перед духовною особою означає навернення у віру. Віра у єдиного, але всемогутнього, строгого та справедливого Аллаха пов’язана з кінцем світу, Страшним судом, загробним життям в раю чи пеклі, дивлячись як прожите земне життя. До догматів ісламу належить віра в ангелів, що охороняють пекло, віра в Коран, як священну книгу, віра в пророків та посланництво Мухаммеда, віра в кінець світу та загробне життя, визнання зумовленостей долі, віра у воскресіння після смерті.

Якщо догматика ісламу проста, то культ є досить різноманітним і включає в себе п’ять основних положень – п’ять „стовпів” релігії:

1) Визнання та проголошення шахади;

2) Щоденна п’ятиразова молитва;

3) Піст;

4) Сплата податку;

5) Паломництво в Мекку.

Деякі мусульманські богослови розглядають в якості шостого „стовпа” релігії – війну проти невірних – джихад.

Молитва(салят абонамаз). Мусульманське богослужіння зосереджується на ритуальній молитві, що виголошується у визначений час п’ять разів на день. Віруючі повертаються обличчям в бік Мекки, здійснюючи перед молитвою ритуальне омовення обличчя, рук до ліктів, обтирання голови та ніг. Сакралізація води для ісламу є характерною і вважається, що вода очищує не тільки від фізичного забруднення, але й від моральної нечистоти. Намаз здійснюють не тільки в мечеті, але і в іншому місці.

Мусульманські богослужіння, як правило, є спільним, воно відбувається в мечеті.

Піст (саум)наступає на дев’ятий місяць за мусульманським місячним календарем, введений він був ще Мухаммедом в 632 р. Цей місяць називається рамадан або рамазан. Протягом 30 днів мусульмани постять від світанку до заходу сонця. Піст є надзвичайно строгим у дотриманні. Їсти дозволяється тільки вночі. Забороняється також палити, вдихати пахощі, приймати ліки.

Хаджж (з араб. йти вперед) – паломництво в Мекку, Медіну та Єрусалим до святих місць у міцяці зу-ль-хіджжа. Паломники одягають білі одежі, здійснюють церемонію ритуального очищення, в урочистій процесії обходять Каабу – невелику будівлю, в один з кутів якої вмуровано „чорний камінь” (метеорит), що був нібито посланий Аллахом з неба людям на знак своєї могутності, п’ють воду із святого джерела, беруть участь у молінні навколо гір і долин, розташованих біля Мекки. Цей ритуал пов’язаний з легендою про перебування в цих місцях Ібрахіма (Авраама), першого проповідника істинного єдинобожжя. Хаджж закінчується святом Ід-Аль-Адха, під час якого в пам’ять про Ібрахімову жертву Аллахові і божественне милосердя ріжуть жертовних тварин. Люди, які здійснили хаджж носять почесне звання хаджжі і користуються повагою серед мусульман. Через те, що не кожен мусульманин має змогу здійснити паломництво до святих місць, цей припис не є безумовно обов’язковим для мусульманина, проте здійснити жертвоприношення він зобов’язаний. Жертовну тварину розділяють на частини з яких третину залишають собі, а третину роздають бідним людям і це вважається доброю справою. До обряду входить спеціальна молитва, відвідування могил померлих родичів, візити в гості, покупки нової одежі.

Паломництво.Кожен повнолітній мусульманин повинен, якщо він здоровий і матеріально забезпечений здійснити хоча б раз в житті хаджж. Паломництво дає спільноті унікальну можливість згадати історію Ісламу і значення Мекки. В мусульманських країнах існують спеціальні агентства по справах паломництва. Вони беруть на себе всі турботи по забезпеченню паломників квитками на транспорт, місце в готелі, обмін грошей у банках. Історія паломництва у Мекку починається з 631 р., коли Мухаммед відвідав це місце після 9 років перебування в Медині. Тоді ж він здійснив ритуал поклоніння Каабі і іншим святиням включивши їх в культ ісламу.

Стягування десятини.В число п’яти стовпів ісламу входить традиція збору визначеної частини прибутку з заможних членів громади для роздачі їх бідним чи на користь мусульманського духовенства.

Джихад. Багато мусульман додають шосту колону Ісламу джихад (священна війна).

⇐ Предыдущая6789101112131415Следующая ⇒

Поделиться: