Школи, напрями та основні концепції в психології

Всі предметні галузі, що вивчаються в межах психо­логії, знайшли своє відображення в досягненнях різних шкіл, наукових напрямів, теорій та концепцій. Розгля­немо основні з них.

Біхевіоризм (від англ. ЬеНауіоі— поведінка) — один з провідних напрямів психології, широко розповсюджений в різних країнах, особливо в СІЛА. Засновники бі­хевіоризму — Дж.Б. Уотсон і Е. Торндайк. Цей напрям характеризується тим, що вивчення предмета зводить­ся передусім до аналізу поведінки. При цьому представ­ники біхевіоризму заперечують свідомість як предмет психології. Основне положення біхевіоризму зводиться до того, що психологія має вивчати поведінку, а не сві­домість, психіку, які в принципі неможливо спостері­гати безпосередньо. Поведінку біхевіористи трактують як сукупність відношень "стимул — реакції" (8-К). На їх думку, знаючи силу діючих подразників і враховую­чи минулий досвід людини, можна досліджувати про­цеси утворення нових форм поведінки. При цьому сві­домість не відіграє ніякої ролі, а нові форми поведінки слід розглядати як умовні рефлекси.

Необіхевіоризм — напрям в американській психо­логії, що виник в 30-ті роки XX ст. Необіхевіористи не  тільки сприйняли головне положення біхевіоризму,  згідно з яким предметом психології є об'єктивне спосте­реження реакції організму на стимул зовнішнього середовища (8-К), а й врахували вияв свідомості як реальної  детермінанти поведінки людини, додавши до цієї схеми  "проміжну змінну" (8-0-К). На думку необіхевіористів, у проміжку між дією стимулу і поведінковими реак­ціями відбувається переробка інформації як активний процес, без урахування якого неможливо пояснити ре­акцію людини на певні стимули.

Гештальтпсихологія — напрямок у зарубіжній психології, що виник у Німеччині в 20—30-х роках XX ст. Основними представниками цього напряму були німецькі психологи М. Вертгаймер, В. Келлер, К. Коф-фка та ін. Вони висунули тезу про необхідність вивчен­ня психіки з погляду цілісних структур (гештальтів). Основну увагу гештальтпсихологія приділила дослі­дженню вищих психічних функцій людини (сприйман­ня, мислення та ін.) як цілісних структур, первинних стосовно своїх елементів.

Психоаналітичний підхід був розроблений 3. Фрейдом наприкінці XIX — на початку XX ст. спочатку як метод лікування психічних захворювань. У подальшо­му фрейдизм вивів свої положення в ранг загально психологічної теорії, набувши значного впливу в усьому світі. Для фрейдизму характерне пояснення психічних явищ через несвідоме; його основою є уявлення про споконвічний конфлікт між свідомим і несвідомим у психіці людини.

3. Фрейд розглядає психіку на трьох рівнях: несвідо­ме, передсвідоме та свідоме. Несвідоме — головний еле­мент і джерело заряду мотиваційної енергії; саме воно становить суть психіки. Передсвідоме містить психічні акти, що можуть бути усвідомлені за певних умов, а сві­доме розглядається як елемент надбудови, що виростає над несвідомим і перебуває з ним у постійному конфлік­ті.

Домінуючим серед людських інстинктів у сфері не­свідомого є лібідо (від гр. libido — статевий потяг, при­страсть). Це загальна причина людської поведінки, діяльності, прояву характеру тощо.

Кожна людина з моменту свого народження пере­буває під впливом імпульсів лібідо, на підставі чого виникає так званий "Едіпів комплекс". Це одне з цен­тральних понять у психоаналізі 3. Фрейда. Суть його полягає у несвідомому статевому потязі до батьків про­тилежної статі та намаганні фізично усунути одного з них — представника однорідної статі. 3. Фрейд назвав цей комплекс іменем старогрецького міфологічного ге­роя Едіпа, який у сутичці вбиває людину, не знаючи, що то його батько, й одружується з удовою, не відаючи, що це його мати. Дізнавшись про скоєне, Едіп пережи­ває почуття провини.

 

12345678910Следующая ⇒

Поделиться: