Психологічна структура особистості

Як і будь-яка організація, психічне життя має певну структуру. Відмежовуючись від індивідуальних особ­ливостей психічного складу, можна встановити типову структуру особистості.

 

4.3.1. Основні компоненти особистості

Скерованість особистості, або вибіркове (селектив­не) ставлення людини до дійсності. Скерованість при­ховує різні властивості, систему взаємних потреб та інтересів, практичних установок. При цьому одні з компонентів скерованості домінують і мають провідне значення, тоді як інші виконують опорну роль. Домі­нуюча скерованість визначає всю психічну діяльність особистості. Наприклад, домінування пізнавальної по­треби приводить до відповідного вольового та емоційно­го налаштування, що, у свою чергу, активізує інтелек­туальну діяльність. Водночас природні потреби дещо гальмуються, повсякденні клопоти відходять на задній

план (скажімо, ремонт квартири, закупівля продуктів, придбання меблів — якщо в цей час людина пише ди­сертацію чи монографію або складає іспити в навчаль­ному закладі). Особистість починає обґрунтовувати до­цільність свого захоплення, надавати йому особливої суспільної та особистісної значущості.

Можливості особистості — другий компонент, що охоплює ту систему здібностей, яка забезпечує успіх діяльності. Здібності взаємопов'язані і взаємодіють одна з одною. Наприклад, Спіноза був геніальним філо­софом , хоча проявив себе як талановитий шліфувальник оптичних лінз. Т.Г. Шевченко був геніальним поетом, а ще видатним художником, художню спадщину якого ще не повністю досліджено й оцінено. У В. Маяковсько-го основний талант — поетичний, але він був і непога­ним актором. Те саме можна сказати і про Є. Євтушенка, який знімався у фільмі в ролі С. Ціолковського.

Кожний із нас знає свою основну, провідну, здібність і підпорядковану їй ведену. Підпорядкована здібність, а точніше — здатність (в російськомовній терміноло­гії "способность" — це і здібність, і здатність) підсилює основну провідну здатність чи талант.

Вочевидь, на характер співвідношення здібностей впливає структура скерованості. Характер, або стиль поведінки в соціальному середовищі, є третім компо­нентом у структурі особистості.

Характер — складне синтетичне утворення, де в єдності виявляються зміст і форма духовного життя лю­дини.

Хоча характер і не відображає особистості в цілому, проте становить складну систему її властивостей, скеро­ваності й волі, інтелектуальних та емоційних якостей, типологічних особливостей, які виявляються в темпе­раменті.

У системі характеру також можна виокремити провідні властивості, передовсім моральні якості (чут­ливість або черствість у взаєминах із людьми, відповідальнє ставлення до суспільних обов'язків, скромність тощо), потім — вольові (рішучість, наполегливість, мужність і самовладання), які забезпечують певний стиль поведінки і спосіб розв'язання практичних за­вдань. Тому можна сказати, що морально-вольові якості становлять справжню основу характеру.

Система управління, яку зазвичай позначають по­няттям "Я", буде четвертим компонентом структури особистості.

"Я" — утвердження самосвідомості особистості, воно здійснює саморегуляцію: підсилення або послаблення діяльності, самоконтроль і корекцію дій і вчинків, пе­редбачення і планування життя й діяльності.

Самоуправління має велике значення в нормально­му цілеспрямованому розумному житті та діяльності особистості, тому розглянемо його детальніше.

Академік І.П. Павлов зазначав, що людина — це си­стема, яка сама себе регулює, підправляє і навіть удос­коналює.

4.3.2. Активність особистості та самоуправління

Особистість — продукт обставин, але обставини складаються людьми. Активність особистості, якщо вона упорядкована і цілеспрямована, досягається тон­ким управлінням як пізнавальної, так і практичної діяльності. Саме за узгодження знань і досвіду осо­бистість діє найбільш доцільно. Тому важливо розкри­ти психологічний механізм самостійної активності осо­бистості.

Людина не автоматично переключається з однієї справи на іншу, а свідомо, з урахуванням соціальної ситуації, оцінки значущості імпульсів, наслідків дій і т. ін. Вона може вибирати, і в цьому полягає свобода її волі.

У малої дитини ще немає уяви про власне "я", тому вона перебуває під впливом зовнішніх і внутрішніх умов життя. Малі діти навіть називають себе у третій особі. Із утворенням "Я" дитина починає виокремлюнпти себе з предметного світу і людського оточення, а в окремих випадках навіть протистоїть їхнім діям. Це і г. початок формування особистості — перехід від ін­дивіда до власне особистості. З подальшим розвитком система саморегуляції зміцнюється, і людина стає гос­подарем своїх сил.

Уявлення про власне "Я" визначає рівень домагань, відповідну міру активності особистості, міру розвитку здібностей (здебільшого прогностичну).

Ось чому в гіпнозі, навіюючи ті чи інші можливості "Я", ми спостерігаємо реальні, хоч і тимчасові, зміни платності здійснювати ті чи інші види діяльності. На­віть більше, навіюючи чоловікові чи жінці протилеж­ну їм стать, спостерігають відповідні корінні зміни по­ведінки.

Здатність до самоуправління змінюється з віком й у зв'язку з патологічними змінами особистості.

Найвищий рівень самоуправління досягається у зрі­лому віці, коли знання вже апробовані життям, а сама особистість досягла піку всіх сил і здібностей, пройшов­ши всі випробування. Але треба зазначити, що дехто вміє володіти собою і не вдаватися до необачних вислов­лювань чи вчинків у 30-річному віці, тоді як інші, вже вийшовши на пенсію, не управляють ні своїми вчинками, ні своїми емоціями. Отже, все у світі є відносним.

Особистість як самокерована система, здійснює:

1) виклик, затримку процесів (дій, вчинків);                                                                                                                                                                     

2) переключення психічної діяльності;

3) її прискорення чи сповільнення;                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                           

4) підсилення чи послаблення активності;

5) узгодження спонукань;

6) контроль за діяльністю через зіставлення наміче­ної програми зі здійснюваними діями;                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                      

7) координацію дій.

Для вирішення цих завдань формуються такі основ­ні механізми "Я":

• контролю;

• узгодження;

• санкціонування;

• підсилення.

"Я", входячи до структури особистості, має і власну структуру, що містить:

1) уявлення про те, який "я" є і яке "я" має бути в ідеалі;

2) сумління, або совість, яка в моральної людини має тенденцію наближення реальної поведінки до іде­альної. Якщо реальна поведінка помітно відрізняється від ідеальної, особа відчуває докори сумління, що спри­яє закріпленню позитивної поведінки*

Самоуправління особистості має два види:

1) оперативне, або повсякденне;

2) перспективне, що визначається далекими цілями.

Саморегуляцію як вияв волі розрізняють за типами. Перший визначається як морально-вольовий. Другий — аморально-вольовий. Третій — абулічний, або слабкий. Четвертий — імпульсивний.

Є, звісно, і проміжні типи. Перші два типи характе­ризуються високорозвиненою саморегуляцією, але від­різняються між собою моральними якостями. Решта — зі слабкою саморегуляцією і нестійкою мораллю.

Морально-вольовий тип саморегуляції — позитив­ний тип, здатний на пориви та значні звершення. Така людина — господар своїх слів, вона здатна домогтися соціально й особистісно значущих цілей попри будь-які труднощі. її здібності використовуються на повну силу

і завдяки цьому розвиваються. Це цільна особистість у повному розумінні слова.

Аморально-вольовий тип — це індивідуаліст, який за­вжди і скрізь переслідує егоїстичні цілі. Він є цілісним (Ця наявна в підручниках думка викликає дискусію в студентській аудиторії. Адже й аморальні типи інколи здатні на шляхетні вчинки. Врешті-решт, студенти до­ходять висновку, що навіть аморальній людині потрібні поодинокі факти для власного виправдання, щоб і на­далі залишатись асоціальним.) у своїй аморальності, розумним у визначенні способів досягнення намірів, але це асоціальний тип.

Людина абулічного типу характеризується в'ялістю й пасивністю, байдужістю до всього. Вона легко під­дається навіюванню, легко погоджується з іншими, під­дається їхньому впливу, залишаючись бездіяльною.

Така людина не може змусити себе працювати, а над­то — долати труднощі, боротися з перепонами, домага­тися реалізації поставленої мети. Це — інертна людина. Такий тип виникає внаслідок слабкості внутрішніх спонукань, через що кора мозку не отримує потрібно­го тонусу, і слабовілля, тобто нездатності до зусилля. Такі люди можуть бути від природи обдарованими, але їхні здібності не розвиваються і не використовуються через пасивність.

У деяких випадках апатичні типи є наслідком сфор­мованого почуття власної неповноцінності, коли люди­на вважає, що вона ні до чого не здатна і нічого не може досягнути в житті. Відтак опускаються руки, "засина­ють" здібності.

І нарешті, є імпульсивний тип поведінки. У люди­ни цього типу багато сильних імпульсів, захоплень, але нона діє нерозважно через недосконалість механізму зіставлення імпульсних спонукань із реальною ситуа­цією та особистими переконаннями.

⇐ Предыдущая567891011121314Следующая ⇒

Поделиться: