Художнє мистецтво Х V ІІІ ст.

В ХVІІІ ст. розклад сил в художньому житті Європи змінився. Італія, зберігача культурних традицій минулих століть, перетворилася у своєрідний музей великих пам’ятників минулого. Але в ХVІІІ ст. італійські держави бідніли, майстри не отримували великі замовлення і змушені були працювати за кордоном.

У Франції, яка в ХVІІ ст. стала батьківщиною класицизму, на початку ХVІІІ ст. з’явився новий стиль – рококо (від. франц. rocaille – „мушля”). Назва розкриває характерну його рису – пристрасть до складних, вишуканих форм, чудним лініям, які нагадували примхливість силуетів мушлі. Цей стиль проіснував недовго – приблизно до 40-х років, але його вплив на європейську культуру відчувався до кінця століття.

З середини ХVІІІ ст. європейське мистецтво знову звернулося до античності, що можна пояснити декількома причинами. Одна з них – досягнення археології. У 40-х рр. розпочалися розкопки міста Помпеї, які відкрили людству чудові за красою і багатством пам’ятники мистецтва і викликали величезне зацікавлення античною культурою. Інша причина – розповсюдження ідей Просвітництва. Просвітники, які роздумували про досконалу особистість і шляхи перебудови суспільства, ідеал вбачали в історії і культурі Давньої Греції і Давнього Риму. На цьому ґрунті склався стиль, названий неокласицизм.

В ХVІІІ ст. різко зменшилась залежність художників від приватних замовлень. Головним поцінувачем творів мистецтва стала громадськість. З’явилися художні критики – видатні філософи Дені Дідро, Жан Жак Руссо, Вольтер. Вони писали про театр, музику, живопис.

У Франції важливою подією в художньому житті стали публічні виставки – Салони, які кожного року (починаючи з 1667 р.) організувала паризька Королівська академія живопису і скульптури за підтримкою монаршого двору. Успіх у Салоні означав для художника або скульптора визнання, але досягнути його було непросто. Твори для Салону відбирала особлива комісія академії. Брати участь у виставках прагнули не лише французи, а й майстри із інших країн. Поступово Париж перетворився у загальноєвропейський художній центр.

Мистецтво Франції

Архітектура рококо. Рококо виникло в останні роки правління короля Людовіка ХІV (1643–1715), але на відміну від попередніх стилів не став придворним мистецтвом. Більшість будівель рококо – це приватні будинки французької аристократії: багаті міські особняки (у Франції їх називали „готелями”) і заміські палаци.

Як правило, висока загорожа відділяла особняк від міста. Кімнати готелів часто мали криволінійні обриси, утворюючи витончені композиції. В центрі завжди розміщувалася парадна зала, так званий салон. Кімнати були значно менші, ніж зали палаців епохи класицизму з більш низькою стелею. Вікна в цих особняках були дуже великі, майже від підлоги. Інтер’єри оформлювалися скульптурою, різьбою, живописом на фантастичну тематику і багатьма дзеркалами.

Яскравим прикладом архітектури рококо є готель Субір у Парижі, побудований для принца де Субіза у 1705–1709 рр. за проектом П’єра Алексіса Деламера (1675–1745). В інтер’єрі готелю Субіз особливо цікавий Овальний салон (1735–1738), створений архітектором, скульптором і декоратором Жерменом Боффраном (1667–1754). Тут всі кутки заокруглені, немає жодної прямої лінії, навіть перехід від стін до стелі замаскований картинами, вправленими в овальні підрамники. Всі стіни прикрашені різними панелями, позолоченим орнаментом і дзеркалами, які ніби розширюють простір, надаючи йому невизначеність.

В епоху рококо був створений один із найкрасивіших міських ансамблів Франції – ансамбль трьох площ у місті Нанс у Лотарингії, побудований на замовлення Станіслава І, герцога Лотарингського. Автор проекту – учень Боффрана Емманюель Ере де Корні (1705–1763). Ансамбль у Нансі хронологічно завершує епоху рококо.

Жан Анд Габріель (1698–1782) походив із сімї відомих французький архітекторів. Його батько, Жак Габріель П’ятий (1667–1742), був придворним архітектором короля. В 1741 р. син зайняв його місце. Жан Анд Габріель був також президентом Академії архітектури. Він виконував лише королівські замовлення, тому його можна вважати виразником офіційного смаку у французькій архітектурі ХVІІІ ст. Творчість Жана Анда Габріеля не належала вповні неокласицизму.

Найзнаменитіші проекти Габріеля створені в 50-х рр. Серед них будинок Військової школи в Парижі (1751–1775, зараз в ньому знаходиться Військова академія), який замикає Марсове поле (площа на лівому березі Сени, у другій половині ХVІІІ ст. – місце навчання і парадів вихованців Військової школи), Французький павільйон (1749–1750) і розкішне, багато прикрашене приміщення Опери (1748–1770) у Версалі. Також у Версалі, в 1762–1764), Габріель створив Малий Тріанон, який вважається шедевром архітектури ХVІІІ ст.

Найбільш значним витвором Жана Анда Габріеля в Парижі стала площа Людовіка ХV (зараз площа Згоди). Король вирішив розмістити цю площу в кінці парку Тюільрі, де був тоді пустир.

На відміну від площ ХVІІ ст., оточених будинками, площа Людовіка ХV була відкрита місту. Із заходу і сходу до неї прилягають алеї проспекту Єлисейські Поля і парк Тюільрі, а з півдня – набережна Сени. З північного боку на площі знаходилися палаци. В центрі площі було встановлено кінну статую Людовіка ХV роботи скульптора Едма Бушардона. В роки Великої Французької революції (1789–1799) статую короля знесли. В 1973 р. в центрі площі встановили гільйотину: тут страчували людей. В 1836 р. місце гільйотини зайняв єгипетський обеліск, який зберігся до нашого часу.

Творчість Жана Анда Габріеля вплинула на розвиток французького неокласицизму.

Архітектурним центром нового стилю став Париж. Тут працювали всі найбільші майстри того часу, створивши найкращі будівлі. Найбільш відома серед них церква Святої Женев’єви, розпочата у 1757 р. архітектором Жаком Жерменом Суфло, а після його смерті закінчена його учнями у 1790 р. в роки революції церкву назвали Пантеоном; тут знаходиться прах відомих людей Франції.

В Парижі у 1739 р. Жак Франсуа Блондель (1705–1774) заснував архітектурну школу, в якій навчалося багато майстрів тієї епохи. Одним із учнів Блонделя був Шарль де Вайї (1729–1798). Найбільш відома його споруда – паризький театр Одеон (1779–1782), створена у співавторстві з Марі Жозефом Пейром (1730–1785). Одеон спочатку призначався для театру „Комеді Франсез”, пізніше в ньому почали проводити, окрім спектаклів, концерти, бали.

В Парижі зведено багато чудових будівель неокласицизмц – і ринок зерна (1763–1767 рр., архітектор Нікола Лекамю де Мезьєр), і вражаючий своїми розмірами Монетний двір (1768–1775, архітектор Жак Дені Антуан), і готель Сальм (1782–1785, архітектор П’єр Руссо; зараз палац Почесного Легіону) та інші.

Але найзнаменитішою спорудою Парижа, після церкви Святої Женев’єви, стала Школа хірургії, побудована Жаком Гондуеном (1737–1818).

В будинку Школи хірургії особливо цікавий анатомічний театр (приміщення, де препарують трупи). Це приміщення має форму античного амфітеатру: овальна арена, навколо якої розміщені місця для глядачів. Рельєф на фасаді Школи зображує Людовіка ХV, який віддає наказ про будівництво Школи хірургії; його оточують хворі і давньоримська богиня Мінерва (покровителька мистецтва і ремесел), а Геній архітектури демонструє королю проект.

Скульптура. Майже кожний французький скульптор ХVІІІ ст. працював одночасно в різних напрямках – і в історично-міфологічному, і в портретному. Також вони могли з легкістю перейти від виготовлення статуеток в стилі рококо до монументальних класичних композицій.

На початку ХVІІІ ст. традиції неокласицизму розвивав скульптор Едм Бушардон (1698–1762). Найбільш відомі його роботи – фонтан Грінель і статуя Людовіка ХV на однойменній площі в Парижі (зараз площа Згоди). Але більшість своїх творів він здійснив у жанрі портрета, особливо жіночого.

Найбільш відомим майстром рококо став Жан Батіст Лемуан Молодший (1704–1778), який виконав скульптурні прикраси для інтер’єрів готелю Субір. З його майстерні вийшли два видатних скульптори середини ХVІІІ ст. – Пігаль і Фальконе.

Жана Батіста Пігаля (1714–1785) сучасники прозвали Безпощадним, оскільки в портретах він ніколи не ідеалізував модель. Навіть у власному портреті 1780 року наважився передати старість, яка невмолимо насувалася на нього.

Етьєн Моріс Фальконе (1716–1791) віртуозно володів технікою скульптури, відзначався блискучою ерудицією: чудово знав античну скульптуру, давні мови, літературу. Цікаво, що коли він у 18 років прийшов у майстерню Лемуана, то майже не вмів читати і писати. Понад десять років Фальконе очолював фарфорову мануфактуру у Севрі (поблизу Парижа). Його маленькі композиції в стилі рококо на античні сюжети – „Амур свариться”, „Пігмаліон і Галатея”, „Аполлон і Дафна” та інші – точно передають відтінки настрою, а фарфор ніби оброблений ювеліром.

Досить виразна його рання монументальна композиція „Мілон Кротонський” (існує у двох варіантах 1744 і 1754). В складній позі героя, в його викривленому жахом обличчі є доля театральності, але відчувається і дійсна емоційна напруга. Вершиною творчості Фальконе став „Мідний вершник” – пам’ятник Петру І в Санкт-Петербурзі. Незвичайним було те, що скульптор, розпочинаючи роботу, не знав техніки бронзового лиття, і освоїв її у 58 років.

Видатним скульптором-портретистом був Жан Антуан Гудон (1714–1828). Його моделями були відомі громадські діячі, письменникі і філософи – Дені Дідро, Жан Жак Руссо, Д’Аламбер; американські політики Б.Франклін, Д.Вашингтон; австрійський композитор К.Глюк.

Особливе місце в творчості Гудона займають зображення Вольтера. Скульптор створив декілька портретів знаменитого французького мислителя, а також дві статуї, майже однакових сюжетно (одна з них, 1781 року, виготовлена на замовлення російської імператриці Катерини ІІ). Вольтер сидить у кріслі. Риси обличчя передані з великою точністю. Легко нахилене вперед тіло, гострий погляд, саркастична посмішка, яка застигла на тонких губах, створюють враження контакту моделі із глядачем. Вольтер став для майстра втіленням головних духовних цінностей того часу. Портрет конкретної людини перетворився у Гудона в ідеальний образ мислителя – мудреця, ввібравшого в себе і знання сучасного життя, і досвід минувшини.

Живопис. Предтечею стилю рококо в образотворчому мистецтві став Жан Антуан Ватто (1684–1721). Ватто розпочав із наслідування фламандців: маленькі за форматом, гостро спостережливі сцени військових привалів, народні типи, як-то написаного вже в роки розквіту „Савояра” – хлопчика із Савойських гір, який прямує на заробітки. Ватто знайшов свою тему, коли приїхав у Париж. Це так звані галантні святкування – аристократи в парку, танцюють, грають на музичних інструментах, фліртують; живопис, який ніби позбавлений руху, безсюжетний, - сцени безтурботного життя, передані з тонкою граційністю. Все це підмічено неначе збоку тонким, ледь іронічним спостерігачем („Капризуха”), з відтінком меланхолії і смутку („Свято кохання”, „Компанія в саду”). Незадовго до смерті художник створив одне із найбільших полотен „Паломництво на острів Цитру” (Кіферу). Кавалери і дами вирушають на острів кохання, ніби на наших очах зароджується Любов, непевні рухи, погляди із сумнівом, потім любовне почуття росте, досягає апогею... Але все це не кохання, а гра в любов, театр. Взагалі театральність характерна для всього мистецтва ХVІІІ ст., а для Ватто особливо. Він дуже близько знав акторський побут і неодноразово писав акторів італійської і французької комедії. Його „Жіль” самотньо і сумовито стоїть на краю рампи, вся його постать виражає смуток.

Мабуть, найреальніша картина Ватто – його останній шедевр – вивіска антикварної крамниці, яка так і зветься „Крамниця Жерсена”. В правій частині картини розмовляють зацікавлені живописом дами і кавалери, в лівій пакують у ящики твори мистецтві, серед них портрет Людовіка ХІV. Чи не хотів Ватто цим сказати, як швидкоплинна „слава світу”, яка коротка влада і саме життя, а вічне лише одне мистецтво?

Справжнім представником французького рококо став Франсуа Буше (1703–1770). „Перший художник короля”, як він офіційно називався, директор Академії, Буше був справжнім сином свого часу, все вмів робити сам: панно для готелів, картини для багатих будинків і палаців, картони для мануфактури гобеленів, театральні декорації, книжкові мініатюри, малюнки шпалер, опахал, камінних годинників, карет, ескізи костюмів і т.д. Його станкові картини схожі на панно, а панно навпаки – на картини. І все це – галантні святкування, пастуші ідилії, міфологічні, релігійні, побутові сцени, пейзажі – розіграно, як сучасна йому пастораль, все відображає відверто-чуттєву насолоду життям, у всьому панує біло-рожева героїня – богиня Флора (Помона, Іо, Калісто, Європа), а, по суті, зодягнута в костюм пастушки аристократка, всюди схожа сама на себе парижанка, і не важливо, Венера вона чи пастушка. Типові сюжети – „Тріумф Венери”, „Туалет Венери”, „Венера з Амуром”, „Венера з Вулканом”, „Венера з Марсом”, Купання Діани” тощо.

В другій половині свого життя Буше стає об’єктом жорстоких нападок теоретика естетичних ідей Просвітництва Дідро, який бачив в ньому яскраве породження того, з чим боролися просвітники, але в той же час цінував Буше за високий професіоналізм.

Мистецтво Ватто і Буше продовжив блискучий майстер рідкісного таланту, фантазії, темпераменту, художник-імпровізатор Жан Оноре Фрагонар (1732–1806). Головні достоїнства його живопису були світло і повітря. Фрагонар писав галантні святкування, побутові картинки, ідилічні сімейні сцени, теми історичні та літературні, натюрморт, декоративні панно, портрети. Але частіше він писав Галантно-любовні, інколи відверто еротичні сцени („Щасливі можливості гойдалок”, 1768; „Поцілунок крадькома”, 80-ті рр.).

Творчість Жана Батіста Сімеона Шардена (1699–1779) відрізняється від робіт майстрів рококо і за стилем, і за змістом. Шарден почав писати з натури, що не було характерним для ХVІІІ ст. Він зосередився на натюрморті і побутових сценах – жанри, які цілком відповідали натурним спостереженням. Художник не намагався вчити чи виховувати, він просто показував, яке прекрасне повсякденне життя.

Розквіт творчості Шардена розпочався у 30–40-ві роки. Тоді він створив найбільшу частину своїх жанрових композицій. Сюжети Шардена не відрізняються різноманітністю, часто повторюються в декількох картинах. Зазвичай це сцени повсякденного життя простих людей. Тут панує скромність і достаток. Дійові особи завжди зайняті роботою: готують, перуть, виховують дітей. Художник здебільшого зображував не хазяїв будинку. А покоївок, гувернанток, кухарок – молодих і миловидних жінок в чепчиках і фартушках. Ззовні вони часто схожі один на одного (мабуть, у художника були улюблені типи. Які приходили з картини в картину). Персонажі Шардена – люди добродійні і благочестиві. Такими є полотна „Молитва перед обідом” (1744), „Повернулася з базару” (1739).

Починаючи з 70-х років головним у творчості Шардена став натюрморт. Для своїх картин він вибирав декілька дуже простих предметів („Мідний бак”, 30-ті роки; „Трубки та глечик”, 1766), складаючи з них струнку і ясну композицію. Кожен предмет сприймається як щось живе.

В „Натюрморті з атрибутами мистецтв” (1766) зображені предмети художника епохи Просвітництва: палітра з пензликами, папір, вимірювальні прилади, книги (художник повинен постійно вчитися у древніх), копія скульптури Жана Пігаля (зображення давньогрецького бога Меркурія – покровителя мистецтва і ремесел), орден (натяк на загальне визнання і призначення). Все це створює уявлення про художника, який живе у світі високих ідеалів.

Яскравим представником ідеології Просвітництва (його високо цінував Дені Дідро) став Жан Батіст Грьоз (1725–1805). Він найбільш послідовно використовував мистецтво як засіб морального виховання людини. У відомих полотнах „Паралітик” (1763), „Розбещена дитина” (1765), „Відвідини священика” (1786) головну увагу Грьоз надає скрупульозній розповіді, із якої обов’язково випливають моральні настанови.

Грьоз одним із перших почав писати портрети дітей, як вони виглядають в дійсності, не намагаючись ( на відміну від художників рококо) перетворити їх в „маленьких дорослих”. Можливо, діти для живописця були ідеалом так званої природної людини, внутрішньо гармонійного і просвітленого („Портрет графа П.А.Строганова в дитинстві”, 1778).

               

Мистецтво Італії

Представником пізнього бароко в архітектурі Італії став Філіппо Ювара (1678–1736). Він виконував замовлення в Іспанії, Португалії, але найбільші його будівлі знаходяться в Туріні. Перш за все це величний і гармонійний монастир і церкві Суперга (1715–1731). Найбільш відома робота Ювари – королівський мисливський замок Ступініджі поблизу Туріна (1729–1734).

В римській архітектурі пізнього бароко з’явилася прекрасна споруда – сходи на площі Іспанії (1721–1725) архітекторів Алессандро Спеккі та Франческо де Санктіса. Майстри повинні були з’єднати простір невеликої площі Іспанії з храмом Манта-Трініта деї Монті, розташованому на високому пагорбі. Сходи, оточені балюстрадою (загорожа, яка складається з ряду фігурних стовпів, з’єднаних поручнем), спочатку утворюють овал перед фасадом храму і обеліском, який встановлений перед входом до святині. Потім, ніби річка, розділяються на два „рукави”, знову зливаються і, нарешті, розширюються перед простором площі. Широкими і низькими сходами зручно підніматися і спускатися. Ці сходи наглядно збільшують розміри площі і дозволяють відчути красу фасаду церкви.

У другій третині ХVІІІ ст. в італійську архітектуру починає проникати неокласицизм. Це можна помітити в реконструкції ранніх християнських базилік Сан-Джованні ін Лютерано в Римі (1735, архітектор Алессандро Галілеї) та в поновленому фасаді базиліки V ст. Санта-Марія Маджоре (1734–1750, архітектор Фердінандо Фуга).

Яскравим прикладом неокласицизму є величний королівський замок Казерта біля Неаполя. Його будували два талановиті архітектори – Луїджі Ванвітеллі (1700–1773) і його учень Джузеппе П’єрмаріні (1734–1808).

Живопис. Провідним стилем італійського образотворчого мистецтва ХVІІІ ст. був бароко, а найвідоміший митець – Джованні Баттіста Тьєполо (1696–1770) – останній представник традицій італійського монументального живопису.

Джованні Баттіста Тьєполо працював у Венеції з 1696 р., але основну частину свого життя він провів у різних містах Італії. Також працював в Германії, Мадриді (там Тьеполо і помер).

Найбільш блискуче дар майстра розкрився у фресках палаців. Одні із ранніх розписів – фрески Великої зали палаццо Лабія у Венеції (1745-1748). Композиції „Зустріч Антонія та Клеопатри”, „Клеопатра і Марк Антоній входять на корабель” розміщені у простінках між вікнами. Їх обрамляють численні архітектурні деталі, як реальні, так і намальовані. В цих фресках події розгортаються на тлі величезних споруд, в них бере участь багато персонажів. Художник намагався не лише зобразити історичну подію, але й створити відчуття святковості.

Розпис резиденції архієпископа-курфюрста Франконіні у місті Вюрцбурзі художник виконав разом із сином у 1750–1753 рр. В в будинку, зведеному знаменитим німецьким архітектором Бальтазаро Нейманом в стилі бароко, Тьеполо розписав тронну залу і вестибюль парадних сходів. Фрески тронної зали присвячені одруженню імператора Священної Римської імперії ХІІ ст. Фрідріха І Барбаросси та Беатриси Бургундської.

У вестибюлі на стелі площею близько шестисот п’ятидесяти квадратних метрів художник розмістив композицію „Олімп та чотири сторони світу”. Олімпійські боги знаходяться в центрі, в м’якій синяві небесної сфери; вони ніби ширяють у небесному просторі. У зображенні алегорій чотирьох частин світу фантазія Тьеполо не мала меж: чудернацький одяг, екзотичні атрибути, персонажі різних рас та національностей викликають захоплення у глядача. Багатолюдний земний світ протиставляється чистому блакитному простору світу небесного.

Більшість італійських художників працювали у жанрі ведути – міського архітектурного пейзажу. В цьому жанрі можна відмітити два напрямки. Один з них представляють венеціанці Каналетто (Джованні Антонію Каналь, 1697–1768) та його небіж Бернардо Беллотто (1720–1780). Твори Каналетто – це розгорнуті панорамні види Венеції, в яких майстер ретельно передає всю природну і архітектурну красу міста. Зазвичай, він писав центральну частину Венеції – площу Сан-Марко із собором, Великий канал. На кращих полотнах Каналетто місто ніби омивають потоки золотистого, пронизаного сонячним світлом повітря. В пейзаж художник включав сцени регати, свят, або прогулянки статечних венеційців.

До другого напряму в італійській ведуті, який часто називається романтичним, належав Франческо Гварді (1712–1793). Окрім видів Венеції він писав маленькі вулички і непримітні квартали. Його картини були, як правило, невеликі і мали вертикальний формат (майстер не прагнув створити широкі панорами). Яскравий приклад такого пейзажу – „Венеціанське подвір’я” (70-ті рр.). Інколи ці маленькі пейзажі Франческо Гварді наповнені пронизливим смутком, інколи – ніжністю і теплом.

 

Мистецтво Англії Х V ІІ–Х V ІІІ ст.

Для англійського мистецтва характерна велика увага до емоційного життя людини, постійний пошук засобів, які б могли виразити складний і мінливий світ почуттів і відчуттів. Все це блискуче знайшло відображення в портретному живописі. Друга риса – загострена увага до проблем етики та моралі. Англійське Просвітництво, яке склалося на межі ХVІІ–ХVІІІ ст., буквально пронизане ідеєю морального виховання особистості.

Архітектура. В ХVІІ–ХVІІІ ст. Англія нарівні з Францією стала одним із найбільших центрів європейської архітектури. Вона не лише наздогнала в своєму розвитку інші європейські країни, але й сама почала давати зразки для будівництва в інших країнах. В історії англійської архітектури ХVІІ–ХVІІІ ст. неможливо виділити чітко розмежовані періоди. Різні архітектурні стилі існували одночасно.

На початку ХVІІ ст. в англійській архітектурі сталися великі зміни, пов’язані із іменем Інго Джонса (1573–1652). Його роботи виконані під впливом видатного італійського зодчого епохи Відродження Андре Палладіо.

З 1615 по 1642 Джонс був придворним архітектором англійських королів. Він виконував декорації до театральних вистав, а також проектував королівські палаци. Першим серед них став заміський будинок королеви Анни (дружини короля Якова І) – Куїнз-хаус у Гринвічі, передмісті Лондона (1616–1633). Двоповерховий Куїнз-хаус являв собою монументальний куб, цілковито білий і майже без архітектурних прикрас. В цій будівлі Джонс надав манері Палладіо виключно англійську холодність, геометризм і суворість.

Наступна робота Джонса – Банкетинг-хаус в Лондоні (1619–1622). На відміну від фасаду Куїнз-хаус, двоповерховий фасад Банкетинг-хаус вкритий архітектурною оздобою. В інтер’єрі двоярусна колонада нагадує античний храм.

Будинки Джонса відображають смаки англійського двору того часу. На початку ХVІІІ ст. роботи архітектора стали зразком для будівель англійського палладіанства.

Новий етап в історії англійської архітектури розпочався з другої половини ХVІІ ст., коли з’явилися перші будови сера Крістофера Рена. Рен був вченим, займався анатомією, фізикою, астрономією і математикою. Тільки в 60- ті роки він звернувася до архітектури.

У вересні 1666 р. Лондон був охоплений величезною пожежею, яка знищила собор Святого Павла, 87 церков і понад тринадцять тисяч будинків. Через три роки після пожежі Рена призначили королівським архітектором. Він очолив роботи по перебудові міста і присвятив цьому майже все своє життя. Вершиною цих робіт став новий собор Святого Павла. Окрім того, у 1670–1686 рр за його проектами були зведені нові цегляні будинки і 52 церкви.

Ніхто тоді не знав, який вигляд повинна мати англіканська церква, бо спалені храми будувалися ще в Середні віки. Тепер потрібно було спроектувати будівлю спеціально для англіканського богослужіння. Всі ділянки, які відводилися для церкви, мали неправильну форму, тому кожна збудована церква мала особливий план. Але всі мали єдиний головний мотив – дзвіниця, яка здіймалася над містом.

Остання велична споруда Крістофера Рена – королівський шпиталь у Гринвічі, зведена ним у 1696–1716 рр. неподалік від Куїнз-хаус Інго Джонса.

В першій половині ХVІІІ ст. в англійській архітектурі панує паладіанство – наслідування будинків італійського архітектора Андре Палладіо. Паладіанські споруди мали суворі форми і гладкі стіни, майже позбавлені оздоб. В паладіанстві стали вбачати національний, виключно англійський архітектури стиль. Одним із лідерів стилю став Колін Кемпбелл (676–1729). Він звів будинки в обійсті Уонстед-хаус поблизу Лондона (1714–1720). Вперше в Англії будинок поміщика був прикрашений класичним портиком з фронтонами.

Подальша історія англійського паладіанства пов’язана з іменами лорда Річарда Бойла Бьорлінгтона (1694–1753), аристократа та покровителя мистецтва, і Уільяма Кента.

В 1723–1729 рр. Бьорлінгтон збудував собі віллу в Чизіре, передмісті Лондона. Це наймонументальніша будівля англійського паладіанства. Вона майже повністю повторює віллу „Ротонда” поблизу італійського міста Віченце, спроектовану Палладіо. Але на відміну від „Ротонди” фасади вілли Бьорлінгтона не однакові. Дуже вишуканий парковий фасад прикрашений портиком з фронтоном, а до портика ведуть складні і на рідкість витончені сходи. Парк в Чизіре, створений Кентом, – один із ранніх зразків так званого пейзажного парку.

Архітектурна творчість Кента почалася лише в 30-ті роки ХVІІ ст. Його головною роботою стала садиба Холкам-холл у графстві Норфолк на сході Англії.

Слід окремо зупинитися на пейзажних парках Англії. Це, безперечно, найважливіше, що внесла країна в архітектуру ХVІІІ ст. На відміну від регулярного (французького) парку, в якому доріжки та алеї прокладалися за суворою, геометрично правильною схемою, в пейзажному парку створюється ілюзія реальної, неторканої природи. Ідеалом такого парку був незайманий ліс, в якому не відчувалась присутність людини і сучасної цивілізації. Вигадали пейзажний парк англійці, тому його ще називають англійським парком.

Біля витоків цієї ідеї стояв архітектор Джон Ванбро (1664–1726) під час будівництва палацу Біленім поблизу Оксфорда (1705–1724) він написав спеціальний „Меморандум”, в якому закликав свою замовницю, герцогиню Сару Мальборо, зберегти в садибі старий напівзруйнований будинок, бо його руїни були чудовою прикрасою парку.

Але перший пейзажний парк був спланований у паладіанську епоху в садибі Олександра Попа у Твіктемі біля Лондона. Поп прагнув створити парк, який би відповідав англійським уявленням про свободу і незалежність людської особистості. Французький регулярний парк здавався йому втіленням держаної тиранії, яка підкорила собі навіть природу. Англію ж поет вважав вільною країною, і це повинно відобразитися на всьому, навіть на природі.

Найкращі пейзажні парки Англії епохи були створені Уільямом Кентом. Це вже згадуваний нами парк на віллі лорда Річарда Бойла Бьорлінгтона, парк „Єлисейські Поля” в Стоу в Центральній Англії (30-ті роки ХVІІІ ст.)

Уже в середині ХVІІІ ст. пейзажні парки були широко розповсюджені за межами Англії у Франції, Германії, Росії, Україні (наприклад, знаменитий Софіївський парк в Умані).

Важливу роль в архітектурі англійського класицизму в середині ХVІІІ ст. відіграли Уільям Чемберс (1723–1796) і Роберт Адам (1728–1792). Цей стиль часто називають „стилем Адама”. В 1754–1756 рр. Адам здійснив подорож до Італії і повернувся звідти пристрасним шанувальником античності. В 60-ті роках архітектор створив велику кількість садибних будинків у передмістях Лондона і Центральній Англії. Особливо цікаві інтер’єри тих будинків, в яких Адам використав етруські орнаментальні мотиви (наприклад, Етруська кімната в садибі Остерлі-парк, 1762–1769). Один із найбільш відомих інтер’єрів Адама – приймальня в будинку Сайон-хаус (1762–1764), прикрашена дванадцятьма колонами із блакитного мармуру з позолоченими капітелями і скульптурами зверху. Стволи цих колон справжній антик – вони були знайдені в річці Тібр у Римі, – капітелі та скульптури виконані за малюнками Адама. Тут колони не підтримують стелю, а просто приставлені до стіни. Але вони надають кімнаті величності.

Історію англійського неокласицизму завершують архітектори Джордж Дєнс Молодший (1741–1825) та сер Джон Соун (1753–1837). Найвідомішою спорудою Дєнса була в’язниця Ньюгейт в Лондоні, а Соуна – Англійський банк.

Одночасно з неокласицизмом в Англії з’являлися будівлі, в яких використовувалися готичні мотиви: стрілчаті арки, великі дахи з крутими скатами, вітражі. Цей період захоплення готикою називають „готичним Відродженням”. Він продовжувався до початку ХІХ ст.

Засновником „готичного Відродження” став граф Хорас Уолпол (1717–1797), літератор, автор першого роману жахів „Замок Отранто”. В 1746–750 рр. він перебудував у готичному стилі свою віллу в садибі Строуберрі-хілл. В принципі, вона стала реальним відображенням вигаданого замка Отранто.

Так зване Абатство Фонт-хілл в Центральній Англії, яке розташувалося в парку помістя Уільяма Бекфорда (1760–1844), найбагатшого англійського аристократа, письменника та колекціонера, було збудовано архітектором Джеймсом Уайстом (1746–1813). Абатство стало матеріальним втіленням споруди, яка була описана Бек фордом в його фантастичному романі „Ватек”.

Своєї вершини архітектура „готичного Відродження” досягла вже у ХІХ ст., колистала державним стилем. В середині ХІХ ст. в цьому стилі збудований Парламент у Лондоні (архітектори Чарлз Беррі та Огастес П’юджин).

Живопис. Творчість німецького художника Ханса Гольбейна Молодшого та фламандця Антоніса Ван Дейка багато в чому визначила неповторний шлях англійського живопису у ХVІІІ ст. Перш за все це відобразилося в особливій увазі до жанру портрету: він зайняв головне місце, відтіснивши пейзаж та історичний жанр.

Творчість Уільяма Хогарта (1697–1764) – перше значне явище в англійському мистецтві. Його справедливо називають засновником національної школи живопису.

Великий вплив на Хогарта мали ідей філософів Просвітництва, які стверджували, що за допомогою живопису можна виховувати моральність у людині та викорінювати вади. Цій меті майстер присвятив більшість своїх творів.

Найбільш Хогарт полюбляв писати цикли гравюр або картин, об’єднаних сюжетом викривального змісту. Наївний молодий юнак чи дівчин7а, приїхавши з провінції, до Лондона, потрапляють в лабети досвідченого шахрая чи сутенери, які штовхають їх на шлях розпусти: юнак протринькує спадщину, дівчина стає повією. Але життя в гріховних розкошах швидко змінюється злиднями і ганьбою (банкрутство, втрата багатого покровителя, в’язниця). Потім як справедлива розплата настає смерть в убогій халупі серед чужих і байдужих людей. Такі теми двох знаменитих графічних циклів Хогарта – „Кар’єра продажної жінки” (1732) і „Кар’єра гультяя” (1735).

Підсумком усих цих оповідей став цикл із шести картин „Модний шлюб” (1742–1744). Сюжет був дуже злободенним: нерівне одруження за розрахунком між аристократом, який розорився, і багатою дівчиною із буржуазної сімї. Після шлюбної угоди, яку уклали батьки (картина „Шлюбний контракт”), молоді швидко розуміють, що вони чужі один одному („Невдовзі після весілля”). Розчарований чоловік марнує час у гульбищах з небажаними наслідками для здоров’я („Візит до шарлатана”), а новоспечена „світська леді” заводить роман („Будуар графині”). Але звичайна життєва історія обертається трагедією: в поєдинку з коханцем дружини гине граф („Дуель та смерть графа”), а графиня випиває отруту і в муках помирає в батьківському будинку („Смерть графині”).

 Хогарт одним із найперших серед англійських художників поєднав груповий портрет з побутовим жанром в так звані „сцени співбесіди” („Сім’я Строуд”, 1738) і показав, що в повсякденному житті персонажі поводять себе як актори на сцені.

Картина „Дівчина з креветками” (бл.1740) залишилася незакінченою. Багато дослідників порівнюють її з полотнами французьких імпресіоністів. Мабуть, в останні роки свого життя художник намагався зобразити людину, яка забула про свою роль у безкінечній „комедії життя”, і показати, який красивий він без гриму і умовностей.

Портретист Джошуа Рейнолдс (1723„1792) став першим із англійських майстрів, хто вчився в Італії, мандрував Голландією, Фландрією, Германією та Францією. Блискуча художня освіта, чудове знання основних направлень сучасного мистецтва дозволили йому вільно сполучати у своїй творчості риси різних стилів.

Вибираючи для портрета той чи інший стиль, майстер враховував перш за все характер і рід діяльності людей. Так, адмірала Хізфілда художник зобразив на тілі бою з димом і багровим заходом (1787„1788). Відомих літераторів та акторів Рейнолдс оточував алегоричними фігурами, а інколи, віддаючи шану класицизму, зображував у вигляді античних чи історичних персонажів („Елізабет Шерідан у вигляді Святої Цецилії”, „Сара Сіддонс у вигляді музи трагедії”, 1783„1784).

Все своє життя Рейнолдс багато і охоче писав дітей. В залежності від походження та умов замовлення, він писав їх по-різному. Так, в портреті хлопчика із сім’ї Кру (1776) перед глядачем „маленький дорослий”, зодягнений в костюм ХVІІ ст. Дитина із захопленням грає роль „маленького монарха”, зберігаючи при цьому емоційність і дитячу безпосередність.

Рейнолдс піклувався про розквіт національної школи живопису. Він розпочав відновлювати у Лондоні Королівську академію мистецтв і став її першим президентом. Рейнолдс був чудовим оратором та педагогом: його промови на засіданнях академії видавались і перекладалися на інші мови. Саме завдяки Рейнолдсу англійські майстри відчули себе причетними до європейської традиції і зрозуміли неповторну знаменитість своєї творчості.

Із всіх майстрів англійського живопису Томас Гейнсборо (1727–1788) став ще при житті найвидатнішим загальновизнаним майстром.

На творчість художника мали вплив французьке рококо, а також традиція „сцен співбесіди”. Перші зрілі твори Гейнсборо – „Подружжі Ендрю” (1749), „Подружжя Кірбі” (бл.1750), „Автопортрет з дружиною і дочкою”, (бл.1715–1752) ті інші – виконані саме в цьому жанрі.

Успіх у багатьох замовників спонукав Гейнсборо у 1774 р. переїхати до Лондона. Він брав участь у виставках Королівської академії мистецтв, постійно спілкувався з відомими художниками, акторами, музикантами. Творча особистість стала однією із провідних тем його портретів лондонського періоду.

У 80-х роках Гейнсборо створив портрет музиканта і письменниці Елізабет Лінді-Шерідан (1783) і відомої трагічної акторки Сари Сіддонс (1785).

Хоча славу Гейнсборо принесли саме портрети, проте сам художник вважав себе пейзажистом. На пейзажі майстра вплинув голландський живопис ХVІІ ст. Як і голландські художники, він зображував живописні сільські види, обов’язково включаючи до них людей. Герої зазвичай показані на шляху („Підвода”, 1757, „Повернення селян з базару”, 1767–1768), „Річковий пейзаж з фігурами у човні”, 1768–1770). Художник майже не використовував натурні спостереження у своїх пейзажах: розпочинаючи роботу, він зводив на столі невеличку модель із камінців, гілок, піску, шматочків моху, а потім все це зображував на полотні. Пейзажний світ Гейнсборо наповнений спокоєм та гармонією. Митець цінував у природі справжню, скромну красу, співзвучну з переживаннями людини. Творчість Гейнсборо підготувала розквіт англійського романтичного пейзажу у другі половині ХІХ ст.

 

Мистецтво Германії Х V ІІ–Х V ІІІ ст.

В ХVІІІ ст. Германія залишалася роздробленою на велику кількість невеличких королівств та князівств. Економічна скрута, невлаштований уклад життя не сприяли розвитку країни. Але саме в цей час творять видатні діячі культури та науки.

Найбільш цікаві і значні пам’ятники архітектури та образотворчого мистецтва створювалися у трьох германських державах – Баварії, Саксонії та Прусії.

Архітектура та скульптура. З Баварією тісно пов’язана творчість архітектора Балтазара Неймана (1687–175). Найбільшою будовою Неймана стала резиденція архієпископа-курфюрста Франкенії (1719–1744) у Вюрцбурзі. Це величезний палац з чотирма внутрішніми подвір’ями і досить довгим фасадом – 167 метрів.

Старшим сучасником Неймана був архітектор Маттеус Даніель Пьоппельман (1662–1736), він працював переважно в Саксонії. Головна справа майстра – будівництво у Дрездені парадної резиденції курфюрстів Саксонії під назвою Цвінгер (1711–1728). Велике подвір’я, призначене для свят, Пьоппельман оточив з трьох боків двоповерховими павільйонами, яких з’єднав одноярусними галереями із заскленими арками. Споруда розкішно прикрашена в стилі бароко.

Заслуговують на увагу споруди в стилі бароко Це – палацова церква у Дрездені (1738-1756), зведена архітектором Гаетано Кьявері (1689–1770) та протестантський храм Фрауенкірхен (1726-1743) в Дрездені, зведений архітектором Георгом Бером (1666–1738). На жаль, храм був зруйнований під час Другої світової війни.

Для короля Прусії Фрідріха ІІ (1740–1786) архітектор Георг Венцеслаус Кнобельсдорф (1699–1753) збудував у Потсдамі, передмісті Берліна, королівську резиденцію Сан-Сусі (1745–1747), що в перекладі з французького означає „без турбот”. Всі елементи резиденції – скульптура, декоративний \живопис, меблі, дзеркала – створюють цілісний, досконало продуманий ансамбль. Своєю вишуканою простотою резиденція повинна була створювати відчуття гармонії, налаштовувати на особливе сприйняття світу – радісне і безтурботне.

Але саме в Прусії поступово склалася архітектура германського неокласицизму – холодна, ваговита, офіційна. Яскравий приклад тому – Бранденбургські ворота у Берліні (1788–1791), зразком для яких архітектор Карл Готхорд Лангхан (1732–1808) вибрав Пропілеї – парадний вхід на Акрополь в Афінах. Гігантська споруда Лангхана з дванадцятьма розміщеними попарно колонами швидше похмура, ніж велична.

Парадність та помпезність відрізняють твори найбільш відомого скульптора німецького бароко Андреаса Шлютера (бл.1660–1714). Так, в кінному бронзовому пам’ятнику курфюрсту Фрідріху ІІ у Берліні (1696–1703) Шлютер, переслідуючи мету звеличити свого героя, нарядив його в античний одяг і перуку за модою ХVІІ ст. Композиція доповнюють скуті статуї рабів, які підтримують постамент і втілюють переможених ворогів Прусії.

Живопис. Творчість Адама Ельсхеймера (1578–1610), безперечно, яскраве явище в німецькому живопису ХVІІ ст., хоча його роботи можна звинувачувати в еклектизмі – механічному поєднанні рис різних стилів. Традиції німецького Відродження, візантійського живопису ХVІ ст., маньєризму та бароко – все це може поєднуватися в одній картині. Разом з тим полотна Ельсхеймера талановиті і самобутні.

Про життя Ельсхеймера відомо мало. Перші уроки живопису він отримав у рідному місті Франкфурті-на-Майнів 1598 р. художник виїхав у Венецію, потім до Рима у 1600, де через десять років зненацька помер (обставини його смерті невідомі до нашого часу).

Основна частина спадщини Ельсхеймера складаються з невеликих полотен на біблійні і міфологічні сюжети, хоча він звертався і до жанрового живопису. В роботах кінця ХVІ ст., наприклад, в „Хрещенні Христа” (1599), добре видно вплив венеціанців у фігурах Христа та Іоанна Хрестителя. А пейзаж написаний в манері німецького Відродження.

У творах римського періоду стиль живопису Ельсхеймера стає більш цілеспрямованим та драматичнішим. Його картина „Юдиф та Олоферн” (1607) – блискуче полотно бароко. Потік світла вихоплює із темряви Юдиф – красиву жінку в яскравому одязі, яка однією рукою тримає за волосся голову Олоферна, а другою заносить меч, щоб нанести смертельний удар. Легко помітити манеру Караваджо, але Ельсхеймер показує джерело світла (запалений факел), чого не робив Караваджо, і розмістив героїв на передньому плані картини.

 Події багатьох полотен Ельсхеймера на біблійні сюжети розгортаються на тлі пейзажу („Аварія корабля апостола Павла на Мальті”, 1600; „Відпочинок Святої Сімї по дорозі до Єгипту”, 1609). В цих картинах художника мало цікавила сюжетна лінія, він все більше приділяє увагу світловим ефектам.

Видатним художником німецького неокласицизму став Антон Рафаель Менгс (1728–1779). Він виконував і монументальні розписи, і камерні портрети, у всьому орієнтуючись на свій ідеал - античне мистецтво та живопис болонських академістів. Це чудово видно в його полотнах на міфологічні сюжети, наприклад „Персей і Андромеда” (1777), де панує суворий розрахунок, прагнення до композиційної рівновагі внутрішньому благородству.

В епоху неокласицизму німецький живопис особливо тяжів до жанру портрета. Антон Граф (1736–1813) написав півтори тисячі портретів, серед яких найбільш цікаві зображення діячів науки та культури – німецького поета Йоганна Фрідріха Шиллера, драматурга Готхольда Ефраїма Лессінга та інших.

 Велику популярність мав портрет „Гете в Кампанії” художника Йоганна Генріха Вільгельма Тішбейна (1751–1829). На тлі ефектного італійського пейзажу великий поет зображений як ідеал творчої особистості.

    

ЛЕКЦІЯ 8. Європейська культура ХІХ ст.

1. Історичний нарис.

2. Релігія і церква.

3. Наукові та технічні відкриття ХІХ ст.

4. Мистецтво першої половини ХІХ ст.

5. Мистецтво другої половини ХІХ ст.

 

Історичний нарис

ХІХ століття почалося в Європі з потрясінь, викликаних наполеонівськими війнами. Вторгнення Наполеона в Росію і подальший його розгром призвели до реставрації монархії у Франції (королем став Людовік ХVІІІ – із династії Бурбонів). Але протягом всього століття у Франції продовжувалися бурхливі події, пов’язані із становленням нових форм правління В 1830 р. був скинутий з престолу Карл Х (брат Людовіка ХVІІІ), а на зміну йому приходить представник молодшої гілки Бурбонів – король-буржуа Луї-Філіпп, але і його скинула революція 1848 р. Після цього в країні була встановлена республіка (Друга республіка), президентом якої був обраний Луї Наполеон Бонапарт (небіж Наполеона І). В 1852 р. він проголосив себе імператором під іменем Наполеона ІІІ. Під час франко-пруської війни його війська зазнали поразки під Седаном, і він зі всією армією здався в полон. Під час вересневої революції 1870 року імператор був позбавлений влади. В 1871 р. в Парижі відбулося нове повстання, яке породило Паризьку Комуну. Після її поразки у Франції встановилась республіканська форма правління (Третя республіка), яка поступово набула сучасного вигляду.

Франко-пруська війна сприяла завершенню утворення в Європі двох великих національних держав: Італії та Германії, на території кожної з них до того існував конгломерат самостійних держав.

У другій половині ХІХ ст. Австрія втратила статус великої держави: в результаті війни з Прусією та Італією в 1806 р. Австрія втратила Венецію і змушена була визнати пруську гегемонію в Германії. В 1867 р. за угодою з Угорщиною була утворена нова держава – Австро-Угорщина (імперія Габсбургів), в складі якої крім австрійців та угорців було багато інших народів (чехи, словаки, хорвати, поляки, українці).

В США основною подією ХІХ ст. була війна Півночі і Півдня (1860–1865), яка закінчилася перемогою Півночі; офіційно війна велася за звільнення негрів (знищення рабства), але за цим ховалися істотні економічні протиріччя. Другою важливою причиною було заселення „Дикого Заходу” (пізніше вона знайшла широке відображення в художній культурі, перш за все в літературі і кіно – в жанрі „вестерн”).

На Близькому Сході великою і впливовою державою залишається Османська Туреччина, вона брала участь разом з Англією і Францією у війні проти Росії (Кримська війна – 1853–1856). Національно-визвольна боротьба народів Балканського півострова і допомога їм з боку Росії призвела в кінці ХІХ ст. до звільнення Балкан від турецького панування і встановлення там декількох самостійних національних держав. До кінця ХІХ ст. Туреччина перетворилася у напівколонію європейських держав.

Протягом ХVІ – ХІХ ст. європейцям вдалося колонізувати значні території в Азії, Африці, Америці і Австралії. Найбільшими колоніальними державами були Англія (колонії якої були в Азії, Африці, Америці і Австралії) та Іспанія, яка мала колонії в Центральній і Південній Америці (Латинська Америка). Але Іспанія в ХІХ ст. була відсталою, економічно не розвиненою країною. В першій чверті ХІХ ст. в іспанських колоніях Америки розпочалася боротьба за звільнення, в результаті якої всі вони (окрім Куби і Пуерто-Ріко) здобули незалежність.

Англія ж майже до кінця століття зберігала стан світового лідера і в промисловості, і в торгівлі. Але в кінці століття її починають витісняти інші держави: Германія, Франція, США. Зіткнення економічних та політичних інтересів між цими країнами і перш за все боротьба за сфери впливу (колонії) стануть причиною ряду війн початку ХХ ст.

   

Релігія і церква

В ХІХ ст. в європейському суспільстві активно проходив процес секуляризації життя, або звільнення від влади релігії та церкви. Провідну роль в цьому відіграло розвиток науки, бо наукове світосприйняття в ті часи різко розходилося із релігійним.

В ХІХ ст. розпочався систематичний критичний аналіз релігійних ідей та вчень. Так, в Германії сформувалася так звана „міфологічна школа”, прибічники якої вважали біблійні, коранічні та інші оповіді лише міфами, вигадками.

ХІХ ст. – це час бурхливого розвитку археології, а її успіхи стимулювали значне зацікавлення давньою історією. У другій половині століття сформувався особливий напрям – „біблійна археологія”, яка проводила розкопки в біблійних місцях. Здійснені при цьому відкриття мали подвійний вплив на релігійні погляди. Так, наприклад, відкриття Джоном Смітом глиняних табличок із Месопотамії з описом біблійного потопу (в епосі про Гільгамеша) підривало значення Біблії як унікальної Божої книги, бо оповідь про Ноя виявилася запозиченим із більш давньої літератури. З іншого боку розкопки підтвердили правильність інформації, яка наявна у Біблії, – по давні міста, по війни тощо.

   

⇐ Предыдущая34353637383940414243Следующая ⇒

Поделиться: