Поняття та система римського права.

Поняття та система римського права.

Римське право-історично обумовлена в широкому плані система правових норм,що регулюють суспільні відносини як державних органів так і осіб.Систему складають:публічне право,приватне право,право народів.Публічне право-відносини в сфері державних інтересів.Приватне- майнові та не майнові відносини між особами.Право народів-відносини римлян і не римлян.

Періоди розвитку римського права.

Римське право має певні періоди:7-4 ст.до н.е.-дія норм;вдосконалення формування приватного і публічного права об’єднання норм;вдосконалення та завершення приватного і публічного права кодифікація.

Предмет римського права

Римське право-історично обумовлена в широкому плані система правових норм,що регулюють суспільні відносини як державних органів так і осіб.Римське право має ознаки:нормативність(система норм та право поведінки,взаємно залежних та обов’язкових для всіх);має винятковий встановлений державою перелік соціальних норм,що функціонують в державі;вираження державної волі в законах;загальнообов1язковість для виконання норм права.

Система римського приватного права.

Приватне- майнові та не майнові відносини між особами.Риси:регулювання відносин між приватними особами;забезпечення приватного інтересу;вільне волевиявлення при реалізації прав;захст інтересів учасників відносин.Типи відносин:сімейні,зобов’язальні,договірні,спадщина,майнові.

Система римського публічного права.

Публічне право-галузь права,яка регламентує відносини та сферу в полі державних інтересів,регламентує діяльність апарату управління держави,посадових осіб,правоохоронної системи відносин між державами.

Поняття та види джерел права

Джерело римського права-нагромаджені століттями правила поведінки,що виявлялися у конкретних діях осіб та мають загальнообов’язковий характер.Види джерел:закон,звичай,діяльність юристів,практика преторів та магістратів.

Звичай як джерело римського приватного права.

Звичай-прояв народної волі та свідомості,що регулює конкретні відносини і є неухильними до застосування.Це основна форма регулювання відносин в державі.Звичай поділяється на:звичай предків,звичаєва практика,звичай жерців,звичай магістратів.

Закони 12 таблиць

У середині V ст. до н. є. на основі всіх звичаїв і законів в Римі були створені Закони XII таблиць. В 451 р. до н. є. була призначена законодавча комісія з 10 мудрих мужів ( desemvire ), які розробили перші 10 таблиць, в 450 — дві останні.

Ці Закони мали велике значення в історії римського права періоду республіки і високо цінувалися римлянами. На основі цих законів набуває подальшого розвитку система національно-римських правових норм. Право розвивалося двома шляхами: 1) шляхом практичного тлумачення Законів XII таблиць; 2) шляхом створення нового законодавства.

Преторські едикти.

Претор-обрана особа,яка впроваджувала в життя власну політичну і ідеологічну програму.Едикти виявляли політичні програми з якими претор прийшов до влади.Вони могли повторюватись. Преторські едикти спочатку мали на меті лише надавати допомогу законному (цивільному) правопорядку і заповнювати його прогалини. Едикти преторів були джерелом утворення особливої системи правових норм, яка дістала назву преторського права.

12      ДІЯЛЬНІСТЬ ЮРИСТІВ

Достойними римської еліти визнавалися лише два роди інтелек­туальної діяльності - написання історії (в першу чергу історії самого Риму) та юриспруденція - як теоретична, так і практична. Добра юридична освіта, отримана в спеціальних школах, могла відкрити шлях до римської еліти особам, які за своїм походженням до неї не належали. Найвідомішим прикладом може бути Цицерон. За Нерона захисникам у суді була встановлена тверда і постійна оплата, що про­вадилася тільки за рахунок клієнта: держава на себе оплату юридич­них консультацій незаможних не брала. Роль юристів виконували також понтифіки (жерці храмів), які тримали юридичні знання у тає­мниці, тому вони були недосяжними простому народові. Юристи цього часу здійснюють свою діяльність в трьох формах: відповідей на конкретні питання, як слід чинити в тих чи інших спірних ситуаціях;консультацій з питань укладення договорів та угод, складення діло­вих документів тощо; керівництва процесуальними діями сторін при розгляді судових спорів (пряме представництво на суді найманих адвокатів у цей час ще не допускалося).

Імператори надавали юристам право здійснювати консультації, які б мали обов'язкову силу. Авторитет такої консультації цілком підтри­мувався імператорською владою. Тому вищого розквіту юриспруден­ція досягла в імператорський період. В свою чергу юристи уміло об­ґрунтовували законний характер влади та її вкрай необхідний для римського суспільства та його правової системи характер.

Виникнення державного суду.

Існували колегіальні суди-вирішення з питань власності,спадкування.Складалися з 105 осіб по 3 особи з кожного триби.Рекуператорний суд-скл.3-5 осіб,що вирішував питання з міжнародних договрів між громадянами і перегинами.

 

Види судового процесу.

Існувало 4 види судового процесу:легісакційний-претензії розглядав консул,а після4 ст.магістр.Поділявся на 2 види:позов за заставою або закладом;накладання поруки на боржника та застосування зобов’язань.формулярний-з’являється в результаті реформи які в конкретних господарських питаннях переносився обов’язок вирішення на претора.екстраординарний-відбувався на засадах влади результатом було видання наказу влади.апеляція-оскарження рішення лише в екстраординарному процесі.

Поняття та види позовів.

Позов (акціо) - це звернення до суду за захистом своїх порушених прав.Види:позов до речі,позов суворого права або доброї совісті,позов за аналагією,позов на чужі речі,позов про повернення грошей,позов про відшкодування збитків,публічні.

Речові та особисті позови.

Речовий позов-позов що стосувався права власності на річ або сервітуту спірні питання щодо володіння речами захист речей.Особистий позов- спрямовані проти особи, якабула зобов'язаназдійснити на користь позивача якусь дію (наприклад виплата боргу);

Суб’єкти права.

Суб'єктом права були фізичні й юриди­чні особи, які тоді не розмежовувалися. Римський громадянин міг користуватися усіма політичними правами, обиратися на найвищі посади в державному апараті (консула, претора) і при тому не корис­туватися повним об'ємом цивільних прав, якщо він продовжував пе­ребувати під батьківською владою. Римський громадянин, висланий за злочин у місцевість, населену перегрінами, своє громадянство втрачав, хоча і без втрати стану свободи. Можливим був і зворотний варіант, коли латин, перебравшись на постійне місце проживання до Риму, автоматично отримував римське громадянство. Особа могла або набувати певного об'єму прав, або втрачати частину правоздатно­сті чи й усю правоздатність (продаж у рабство).

Правовий статус латинів

Латин-нащадок роду латинів,що разом з римлянами створили латинський союз.Статус латина міг набуватися різними шляхами. По-перше, латинами ставали діти, народжені від шлюбу латинів. Дитина, народжена поза шлюбом у матері-латинки, отримувала її статус. По-друге, статус латина присвоювався актами державної влади. Жителі латинських міст користувалися урізаними правами латинського гро­мадянства. У сфері публічного права латини не могли служити в рим­ських легіонах, а також обиратися на посади магістратів. На час пере­бування у Римі мали право взяти участь у роботі народних зборів і навіть віддавати свій голос на підтримку того чи іншого законопроек­ту. Латини мали не повний об'єм цивільних прав.

Правовий статус перегринів.

Перегріни - це вільні люди, що не володіли правами римського громадянина чи латина. Згодом перегрінами вважалися жителі підко­рених Римом територій, яких не обертали у рабів, а також чужоземці, що прибували з держав, з якими Рим мав відповідні договори (чужоземця з ворожої країни можна було обернути в рабство). Спер­шу перегріни були безправними, користувалися найменшим захистом Римської держави. Для перегрінів діяло природне право, антична форма права народів. Існували окремі общини перегрінів, які користувалися римським шлюбним правом або правом торгівлі. На­буття статусу перегріна досягалося народженням у сім'ї перегріна або внаслідок висилки римського громадянина у місцевості, населені пе­регрінами, за злочини чи інші провинності.Перегріни в галузі цивільно-правових відносин у себе, на батьків­щині, користувалися власним національним правом. Відносини пере­грінів з римськими громадянами або відносини перегрінів за межами їх територіальних общин (наприклад, єгиптян з галлами) регулював перегрінський претор на основі права народів, тобто обирав саме ліп­ше з правових систем підкорених Римом народів.Перегріни могли отримати статус громадян Риму. Найчастіше цей статус надавався цілим територіальним общинам з метою поповнення легіонів, де, як відомо, могли служити лише повноправні громадяни.

Правовий статус рабів.

Раб вважався річчю і не мав жодних прав ні за публічним, ні за цивільним правом. Джерелами рабства служили: полон, народження від рабині, пожиттєве ув'язнення, зв'язок вільної з рабом.Раб був не суб'єктом, а об'єктом права - власності, закладу тощо. Раб міг бути предметом будь-якої угоди - купівлі-продажу, обміну, майнового найму. Зв'язок раба з жінкою (вільною чи рабинею) шлю­бом не визнавався. Вигнаний раб волі не отримував, його статус при­рівнювався до викинутої речі, яку перший бажаючий міг обернути у свою власність. Над кількома рабами завжди мусив стояти наглядач, раби часто свідомо псували знаряддя праці, нищили худобу тощо. Зрозуміло, що рабська праця була малоефективною. Тому рабовлас­ники намагалися давати раб&м певні стимули для полегшення свого становища і завоювання прихильності пана. Вигідніше було експлуа­тувати не фізичну працю раба, а його розумові здібності (раціональне ведення господарства).Рабський пекулій - це надання рабові земельної ділянки чи реміс­ничої майстерні для самостійного господарювання на певних умовах. Власник пекулія міг у будь-який момент відібрати його у раба (за провину, непослух, неефективне ведення господарства тощо). Раб, у свою чергу, був зацікавлений у роботі без наглядача та у можливості накопичити певну суму для подальшого викупу самого себе та влас­ної сім'ї. Але згідно з нормами цивільного права такий тримач пеку-лію залишався рабом, а отже, не міг мати жодної власності і відповід­но вступати у будь-які договірні відносини (купівля-продаж готової продукції чи сировини, оренда тощо). Це суперечило інтересам класу рабовласників, тому поступово за рабами починають визнавати певні цивільні права. Спочатку пекуліарій отримав змогу укладати угоди по набуттю майна. Пізніше законодавство зробило ще одну поступку -визнавалося, що пан, який надає рабові пекулій, одночасно бере на себе відповідальність за можливі зобов'язання, що їх укладає раб в межах пекулія. Таким чином, раби не набували правосуд'єктності, оскільки діяли лише від імені свого пана, але отримали реальну змогу приймати, хоча й обмежену участь у цивільному обігу.

Правовий статус колонів.

Спочатку колони були орендарями землі. Борги дрібних землевла­сників, неможливість ефективно конкурувати з латифундіями, де ви­користовувалася практично безплатна рабська праця, створили нову форму цивільно-правових відносин. Боржник передавав свій наділ кредитору у власність для оплати боргу. Кредитор, як правило, вели­кий земле- і рабовласник, повертав земельний наділ попередньому власнику, але у держання, тому користування землею було пов'язане зі сплатою певного натурального чи грошового оброку та з виконан­ням тих або інших робіт держателем на користь юридичного власника землі. В цей час орендатори, орендодавці ще були юридично незалеж­ними, тому договір між ними міг бути розірваний. Додатковим дже­релом поповнення чисельності колонів ставали вільновідпущеники, позбавлені власних земельних наділів. Одночасно з волею їм міг бути нав'язаний і земельний пекулій. Діти колонів теж вважалися приписа­ними до певної ділянки, тобто успадковували становище своїх бать­ків. Історики проводять паралелі з феодальною епохою, коли селяни-кріпаки в цивільно-правовому відношенні були залежними від своїх поміщиків.

Юридичні особи

Юридичними особами виступали:держава,громади,культурні релігійні організації,що здійснювали свої функції в межах своїх повноважень.

Поняття та види сім’ї

Сім’я-засноване на офіційному шлюбі та кровній спорідненості осіб пов’язане спільним побутом та моральною відповідальністю. Види сім’ї: агнацька та когнацька.Агнацька-спорідненість через осіб чоловічої статі.Когнацька-спорідненість кровна.

Поняття та види шлюбу.

Шлюб ( matrimonium ) — "союз чоловіка і жінки, поєднання всього життя, спільність божого і людського права". Римське право розрізняло два види шлюбу, законний (правильний) римський шлюб ( matrimonium justum ) і незаконний (неправильний) шлюб. Римський правильний шлюб у свою чергу історично поділявся на два види:— шлюб з чоловічою владою ( cum manu mariti );

— шлюб без чоловічої влади ( sine manu mariti ).

Правильний римський шлюб укладався відповідно до норм цивільного права і допускався лише між римськими громадянами, які володіли jus conubii . Цей шлюб укладався в спеціальних, визначених законом формах і породжував усі передбачені правом особисті та майнові відносини між подружжям. Неправильним шлюбом визнавався союз між партнерами різного права (між римським громадянином і жінкою іншого громадянства, між перегринами).

Умови вступу в шлюб.

Для того, шоб шлюб вважався дійсним, необхідна була одночасна наявність деяких суттєвих і обов'язкових передумов. Від наречених вимагалося володіти jus conubii (право вступати в шлюб), мати affectio moritalis (намір подружжя жити саме у шлюбі), бути статевозрілими та укладати шлюб у передбаченій правом формі.Римський шлюб могли укладати тільки особи, за якими було визнано право вступати в шлюб ( jus conubii ) як необхідний елемент цивільної правоздатності. Цим правом були наділені тільки римські громадяни.Римський шлюб міг укладатися тільки тоді, коли союз чоловіка і жінки будувався з наміром жити у шлюбі. У давньому праві affectio mariialis не був обов'язковим для наречених, достатньо було, щоб цей намір виявив домовладика відповідної сім'ї. У класичному праві наявність affectio maritalis був необхідним і нареченим, і домовла-дикам їх сімей, а у посткласичному праві такий намір вимагався лише від осіб, які вступали до шлюбу.Римський шлюб могли укладати тільки особи, які спроможні були здійснювати природну мету шлюбу, тобто особи, які були статевозрілими: жінки з 12 років, а чоловіки з 14 років.

Шлюб з чоловічою владою

При шлюбі кум ману дружина підпадала під владу чоловіка і зна­ходилася на однаковому правовому становищі з його дітьми. Посту­пово чоловік був позбавлений права убити дружину, продати її в ка­балу тощо. Становище дружини до певної міри стимулювала суспіль­на думка - розправа чоловіка з нею без достатніх з точки зору римсь­кого громадянина підстав призводила до суспільного осуду. Як пра­вило, ступінь покарання винної (наприклад, у перелюбі) дружини визначала рада, яка складалася з когнатських родичів. Усе майно дру­жини, як придане, так і набуте під час шлюбу (дарування, спадщина), автоматично ставало власністю чоловіка. При шлюбі кум ману майно дружини відразу ж переходило у влас­ність чоловіка і у випадку розводу продовжувало залишатися у цій власності. Падіння моралі, характерне для періоду пізньої Республіки, призвело до численних зловживань недобросовісних "женихів", з чим законодавство пробувало боротися. Претори, навіть у разі відсутності шлюбного контракту, надавали позовний захист вимогам колишньої дружини про повернення її приданого на основі принципу доброї со­вісті. В разі смерті чоловіка дружина завжди могла розраховувати на певну частку спільного майна;

Шлюб без чоловічою владою

Шлюби sine manu були типовими у класичний і післякласичний періоди розвитку римського права. Жінка зберігала правовий статус, який мала до вступу в шлюб. Влада чоловіка на неї не поширювалася. Тому саме укладання шлюбу sine manu не впливало на її правоздатність і дієздатність. При шлюбі sine manu принцип підлеглості поступився місцем принципу рівності:

— подружжя було зобов'язане допомагати і поважати одне
одного, а також утримуватися від будь-яких дій, які загрожували
їхньому союзу;

— жінка мала ім'я чоловіка;

— жінка мала одне місце проживання з чоловіком, поділяла
його громадянське становище;

— чоловік повинен був утримувати жінку;

— чоловік був захисником жінки та її представником в суді;

— між подружжям не допускалися штрафні позови;

— чоловік мав право вимагати від жінки ведення домашнього
господарства.

Майно подружжя продовжувало залишатися у роздільній влас ності. Жінка мала право самостійно володіти, користуватися і розпоряджатися своїм майном, але вона могла передати чоловікові право управління своїм майном.

До майнових відносин подружжя належать придане і дошлюбне дарування.

Придане ( dos ). Майно, яке у зв'язку з укладенням шлюбу жінка віддавала своєму чоловікові для задоволення потреб сумісного життя, мало назву "придане". При припиненні шлюбу у зв'язку зі смертю дружини придане залишалося чоловікові і, навпаки, якщо шлюб припинявся внаслідок смерті чоловіка, придане поверталося жінці. Придане поверталося жінці й тоді, коли шлюб припинявся розлучен ням за ініціативою чоловіка або з його вини. А якщо жінка вимагала розлучення без будь-якого приводу з боку чоловіка або якщо розлу чення сталося внаслідок її поведінки, придане залишалося чоловікові.

Дошлюбний дар (donatio ante nuptias). Відома заборона дарування між подружжям, яка діяла у римлян із кінця Республіки, не стосувалася подарунків, зроблених перед шлюбом. Дарування майбутнього чоловіка майбутній жінці увійшло у звичай за часів правління імператора Костянтина (306—337 pp.). Чоловік виділяв частку майна, що дорівнювала приданому, та дарував майбутній дружині.

 

Конкубінат.

Конкубінат-співжитяя між чоловіком і жінкою,які не бул в іншому шлюбі та не могли вступити у шлюб з причини належності до різних громадських станів.Діти від конкубінату не набували статусу та імені батька претендували на спадщину в останню чергу,але на них не поширювалось батьківська влада.

Правові відносини подружжя

При шлюбі кум ману дружина підпадала під владу чоловіка і зна­ходилася на однаковому правовому становищі з його дітьми. Посту­пово чоловік був позбавлений права убити дружину, продати її в ка­балу тощо. Становище дружини до певної міри стимулювала суспіль­на думка - розправа чоловіка з нею без достатніх з точки зору римсь­кого громадянина підстав призводила до суспільного осуду. Як пра­вило, ступінь покарання винної (наприклад, у перелюбі) дружини визначала рада, яка складалася з когнатських родичів. Усе майно дру­жини, як придане, так і набуте під час шлюбу (дарування, спадщина), автоматично ставало власністю чоловіка.

У шлюбі сіне ману, якщо дружина була самостійною, цей статус зберігався за нею і надалі, а майно - придане і набуте - перебувало у її власності. Однак і у цьому випадку верховенство чоловіка зберіга­лося: дружина отримувала родове ім'я чоловіка; його місце прожи­вання було обов'язковим для неї; чоловік міг у судовому порядку ви­магати повернення своєї жінки від третьої особи тощо. Згідно з рим­ським цивільним законодавством обидва члени подружжя були зобо­в'язані з повагою ставитися один до одного. Тому у разі виникнення необхідності подання позову, пов'язаного з безчестям іншого члена подружжя, такий позов замінявся іншим. Чоловік був зобов'язаний належним чином утримувати дружину; критерієм оцінки служив вла­сний матеріальний статус чоловіка, його умови побуту та об'єм влас­них чоловікових витрат на поточні потреби.

При шлюбі кум ману майно дружини відразу ж переходило у влас­ність чоловіка і у випадку розводу продовжувало залишатися у цій власності. Падіння моралі, характерне для періоду пізньої Республіки, призвело до численних зловживань недобросовісних "женихів", з чим законодавство пробувало боротися. Претори, навіть у разі відсутності шлюбного контракту, надавали позовний захист вимогам колишньої дружини про повернення її приданого на основі принципу доброї со­вісті. В разі смерті чоловіка дружина завжди могла розраховувати на певну частку спільного майна; У шлюбі сіне ману майно продовжувало залишатися у роздільній власності членів подружжя, але дружина могла передати чоловікові право управління своїм майном шляхом укладення договору доручення.

Поняття та види володіння

Володіння-можливість особи фактично отримувати речі в розпорядження.Види: законне,похідне,Законне-добросовісне отримання володіння.Похідне-від особи,що раніше ним володіла.

Захист володіння.

Захист володіння здійснювався не у формі судових розглядів, а за допомогою преторських наказів ( interdiction ), які давали хід особливому інтердиктному захисту.

Для захисту володіння використовувалися три групи володарських інтердиктів.

1. Інтердикти, спрямовані на утримання діючого володіння. В
цю групу входили два види інтердиктів: для утримання володіння
нерухомими і рухомими речами.

2. Інтердикти про повернення насильно або таємно викраденої
речі. Ця група включає в себе інтердикт захисту нерухомості воло
дільця, яка була насильно відібрана.

3. Інтердикти про встановлення володіння вперше.

Крім того, існували інтердикти, спрямовані на захист добросовісного володіння, так звані публіціанські позови.

Інтердикт для утримання володіння нерухомими речами застосовувався у таких випадках:

а) при вирішенні питання про наявність існуючого стану речі і
закріпленні її стану, наприклад, при виникненні спорів про право
на земельні ділянки часто виникало питання, хто власник, а хто
просто володілець, і це питання фіксувалося у преторській формулі;

б) у деяких випадках при передачі володільцем всього неволоді-
ючій стороні;

в) при розгляді, що мав характер штрафного позову. Це мало
місце тоді, коли якась особа посягала на володіння іншої, пере
шкоджаючи власнику здійснювати своє право (сусід викинув сміття
на сусідню земельну ділянку).

Спільна власність.

Спільна власність-можливість особи користуватися і володіти речами з іншою особою вилучати з неї корисні властивості і прибуток.Є не подільною,якщо це обумовленої фізичною властивістю.Може бути:подільною та не подільною.Спільна власність є власність кількох осіб,які розпоряджаються своєю часткою на власний розсуд і є співвласниками.

Захист права власності.

Здійснювався лише в судовому порядку відповідно до класифікації речі,якщо річ була спірною,суд розпоряджався її долею на свій розсуд.Існувало 2 позови: індикаційний-розподіл права власності на річ:погібитонний-позов про заборону на річ.

Поняття та види сервітутів.

Сервітут- право на чужу тілесну річ,яка окрім свого власника служить іншій особі.Сервітут право користування.Вони були персональними видавалися конкретній сім’ї або особі.Сервітути надавала особа яка мала конкретні матеріальні права чи майно.

Емфітезиз та суперфіцій.

Емфітезис-вид звичайної оренди,що стосувався в основному землі.Договір емфітезисного користування зобов’язував власника здавати в оренду допоки наймач вносить плату згідно договору.Суперфіцій- користування та розпорядження речами що знаходяться на поверхні землі.

Заставне право

Застава-заставне право складається з зобов’язань особи надати в користування своє майно для використання речами іншої особи.

Поняття зобов’язання.

Зобов’язання-це правовідношення за яким одна особа(кредитор) має право вимагати від іншої особи(боржника)вчинення юридичної дії,результатом якої є зобов’язання.Зобов’язання має на меті отримання від одної особи матеріальних благ чи дій для погашення суті зобов’язання.

Новація

новацію ( novatio ), тобто за загальної згоди кредитора, боржника й третьої особи, якій кредитор бажав передати свою вимогу, ця третя особа укладала з боржником угоду, зміст якої був аналогічний угоді боржника з кредитором. Новація була незручна, оскільки боржник не завжди погоджувався.

Цесія

Цесія — це самостійне перенесення вимоги кредитора на іншу особу без згоди боржника. Предметом цесії могли бути всі зобов'язання. Але при двосторонніх зобов'язаннях кожна сторона могла поступитися тільки своєю вимогою, борг залишався за нею, і двосторонні угоди цесій не допускали.

Не могли бути предметом цесії:

1) особисті вимоги, як наприклад, стягнення аліментів;

2) вимоги, які ґрунтувалися на імператорських указах;

3) спірні вимоги.

Спадкування за заповітом.

Заповіт ( testamentum ) — одностороннє формальне цивільно-правове розпорядження особи на випадок її смерті, яке містить призначення спадкоємця.

Для дійсності заповіту необхідна була наявність трьох умов:

1) правоздатність спадкодавця здійснити заповіт — testamentifactio
activa . Правоздатними особами були лише римські громадяни і лише
persona sui juris . Неправоздатними здійснити заповіт були підвладні,
раби, перегрини, потерпілі capitis deminutio, віровідступники і деякі
єретики, неповнолітні (impuberes), марнотрати, душевнохворі, за
винятком світлих проміжків (lucida intervalla), глухонімі від народ
ження, тимчасово хворі, нездатні висловити свою волю.

2) форма заповіту. Спадкування за заповітом з'явилося пізніше,
ніж спадкування за законом. Але з давніх часів треба було вже додер
жувати певної форми. Римський юрист Гай вказує, що стародавнє
римське право знало два види заповітів, які здійснювалися публічно:
на народних зборах — testamentum calatiis comitiis по куріях, під го
ловуванням понтифікса

В праві Юстиніана за своєю формою заповіти поділялися на публічні й приватні.

Публічні заповіти складались за участю органів державної влади і поділялися на два види:

1) судовий заповіт ( testamentum iudidale ). Заповідач приходив у суд
і висловлював свою волю, яку записували в протокол і збері
гали в суді;

2) testamentum principi oblatum . Заповідач у письмовій формі пере
давав свою волю імператорові. Публічні заповіти виникли в
імператорський період.

Приватні заповіти складалися без участі органів державної влади і могли бути як письмовими, так і усними. Для дійсності цих запо вітів вимагалася: наявність семи свідків, єдність місця й часу здійснення заповітного акту, тобто заповітний акт не повинен перериватися і порушуватися якимись сторонніми діями. Свідками могли бути тільки повнолітні особи чоловічої статі. Письмовий заповіт підписували заповідачі; за неписьменного заповідача підписувався восьмий свідок.

Окремим видами заповітів були:

1) заповіт сліпих (потрібна була наявність восьми свідків);

2) заповіт, складений в селі (потрібна була наявність п'яти свід
ків);

3) солдатський заповіт (обмежень щодо форми не було);

4) заповіт під час епідемії (свідки могли перебувати в різних кім
натах із заповідачем).

Змістом заповіту мало бути обов'язкове призначення спадкоємця; можна було призначити кількох спадкоємців; якщо заповідач не визначав конкретно долю кожного спадкоємця, кожний із спадкоємців діставав рівну частку.

Якщо хтось з спадкоємців вибував, його частка розподілялася між іншими спадкоємцями за правом прирощення часток ( jus ac - crescendi ).

В тому випадку, коли призначений спадкоємець з будь-якої при чини не одержить спадщину, заповідач з метою попередити спадкування за законом міг призначити іншого спадкоємця. Таке умовне підпризначення спадкоємців називається субституцією.

Фідеікоміси.

Фідеікоміси - доручення совісті, їх можна було накладати без зай­вого форматіізму, як до, так і після складання заповіту. Це доручення могло покладатися на спадкоємців за законом або за заповітом. За часів Августа магістрати забезпечують виконання фідеікомісів.

Поняття та види легатів.

Заповідальний відказ (легат) - це розпорядження спадкодавця про надання певній особі якоїсь вигоди за рахунок спадкової маси. Легетарій - не спадкоємець, він одержує не частку, а конкретне право (наприклад, право проживання) або річ уже безпосередньо від спадко­ємця. Зрозуміло, що відповідальності за борги померлого він не несе. Легетарій має право на висунення позову до спадкоємця, який прийн­яв спадщину. Усі легати поділялися на: 1) спадкоємець передає певну річ певній особі; 2) спадкоємець купує певну річ для певної особи; 3) спадкоємці додають одному із спадкоємців додатково до належної йому по закону частки певну річ; 4) спадкоємець має віддати вказаній особі свою власну річ.

Спадкування за законом.

Спадкування за законом відбувалося: якщо померлий не залишав заповіту, якщо особи, вказані у заповіті, померли раніше чи одночас­но із спадкодавцем або відмовилися від спадщини, або заповіт не вступав у законну силу. Законом був закріплений принцип: кожна попередня черга спадкоємців виключає наступну. Спадщина поділя­ється між спадкоємцями у рівних частках. В разі відмови спадкоємців від прийняття спадщини майно вважалося виморочним і переходило до держави. Юстиніан розподілив усіх родичів померлого на п'ять черг залежно від ступеня спорідненості. Преторські едикти розширю­ють коло можливих спадкоємців. Якщо ближчий спадкоємець відмов­лявся від спадщини, покликався наступний. У першу чергу право на спадкування за законом мають усі низхідні родичі: діти без різниці віку і статі, онуки і онучки. За життя дітей спадкодавця їх діти (онуки і онучки померлого) не спадкували. У разі смерті дітей спадкодавця до відкриття спадщини між його дітьми (онуками і онучками спадко­давця) розподілялася та частка спадщини, яка б належала їх померло­му батьку чи матері. Таке успадкування називається спадкуванням за правом представництва. Спадкоємці за правом представництва є спадкоємцями не своїх батьків (вони померли раніше), а основного спадкодавця - діда, баби. Можлива і т.зв. спадкова трансмісія, коли син (дочка) основного спадкодавця помирають уже після його смерті, а їх діти успадковують спадщину, що включає у себе й дідове (бабине) майно. Другу чергу складали висхідні родичі, а також повно-рідні брати й сестри та їх діти. Подальші черги складають більш даль­ні родичі.

Зміст договору

Зміст договору - це зробити певну дію або утриматися від якоїсь дії. Важливе значення мали його окремі елементи. Вони, в свою чер­гу, поділялися на: а) істотні (необхідні), без яких договір не виникав (наприклад, договір купівлі-продажу завжди мав вміщувати визначен­ня ціни); б) звичайні (ті, що, як правило, в договір включалися, але й без них договір був дійсним, наприклад, пункт про доставку товару від гуртового торгівця в крамницю замовника); в) випадкові (могли включатися в договір, але не були обов'язковими). До випадкових елементів договору відносяться умови та терміни.

Укладення договору.

Укладення договору розпочинається з оферти, або пропозиції, -оголошення сторони, яка має намір вступити у певні зобов'язально-правові відносини, про свої наміри. Воно може бути здійснене будь-яким способом: усно, реклама, виставка на ярмарку тощо. Для укла­дення договору вимагався акцепт — прийняття оферти контрагентом. В консенсуальних договорах акцептом було досягнення згоди і укла­дення відповідного договору заінтересованими сторонами, в інших видах договорів - ще й виконання певних формальностей (передачі самої речі чи її символу, наприклад, ключів від будинку). На момент акцепту визначається час переходу права на річ від одного власника іншому і, відповідно, перехід ризику випадкової загибелі речі чи на­стання інших юридичних наслідків (наприклад, деліктної відповідаль­ності за шкоду, завдану третій особі).

Умови дійсності договорів.

Договір є дійсним при умові відповідності закону. Законність до­говору у вузькому розумінні - це його відповідність приписам існую­чого на момент укладення домовленості сторін закону. У ширшому розумінні такий договір не повинен суперечити нормам права, т.зв. добрим звичаям та законам природи. Незаконним вважається договір купівлі-продажу речей, вилучених з обороту; а також договір, укладе­ний неправоздатною (раб, злодій тощо) або недієздатною (неповнолітній, марнотратник) особою. Під недотриманням добрих звичаїв малися на увазі поняття, які зачіпали честь римського грома­дянина (хтось бере зобов'язання виступити сутенером-звідником) або суперечили установленим традиціям (включення в договір доручення пункту про оплату послуг). Сюди ж потрапляли вимоги, які обмежу­вали правоздатність римського громадянина — наприклад, працеда­вець вимагає на термін дії контракту від найнятої особи не вступати у шлюб чи не народжувати дітей.

Воля сторін повинна бути взаємною (недійсна "угода", яка супе­речить бажанням і намірам однієї із сторін (рекетир нав'язує договір про "охорону") і спрямованою на досягнення визначених спільно пев­них цілей (пограбований віддає гаманець). Прояв волі контрагентів повинен бути зрозумілим оточенню, без його фіксації неможливий вияв зустрічної волі. Форма волевиявлення може бути довільною, але вимагається, щоб вона була зрозумілою. Спеціальний закон зобов'я­зував сторони попереджати одна одну про важливі обставини угоди.

Омана - це помилка контрагента, її наслідки перебувають у залеж­ності від вини особи, яка висловила свою волю. Види омани: помилки в характері угоди (сторони помиляються у визначенні самої суті до­говору); помилки в предметі договору; помилки в особі контрагента (наприклад, мова йде про менш талановитого однофамільника); поми­лка в мотивах укладення угоди; помилки в праві (тобто незнання зако­нів, діє загальне правило - незнання закону не виступає виправдан­ням, незнання факту виступає виправданням).

Обл/іан - це умисне введенню контрагента в оману з метою спонукан­ня його до волевиявлення на шкоду власним матеріальним інтересам.

Вираз волі сторін повинен бути абсолютно вільним і усвідомленим. Вираз волі, що наступив в результаті обману, насильства чи примусу, вважався недійсним.

Примус - це фізичне насилля (така угода - завжди недійсна), а також психологічний тиск - така угода могла бути визнана недійсною лише за умови, що погроза була: а) протизаконною, б) реальною, в) одночасною з виявленням волі, г) означала б спричинення великого зла для потерпілого. Так, наприклад, погроза "розорити" несплатного боржника судовим позовом не є протизаконною.

Договори з порушеннями суб'єктного складу - дійсними були ли­ше договори, укладені правоздатними та дієздатними особами.

Договори з порушеннями волі - недійсними були деякі договори при порушенні форми волевиявлення (при манципації, стипуляції, деяких письмових договорах).

Договори з неможливістю - для визнання дійсності договору мала значення і реальна можливість виконання дії, що складала предмет зобов'язання, діяло правило - неможливе не може бути обов'язковим.

Черги спадкування.

І клас

Діти та інші низхідні родичі (онуки, правнуки) за правом представлення

II клас

Батько, мати, повнорідні брати і сестри, інші висхідні родичі і діти бра­тів і сестер за правом представлення

IIІ клас

Неповнорідні брати і сестри та їх діти за правом представлення

IV клас      Решта бокових родичів без обме­ження ступенів V клас       Той з подружжя, хто пережив спад­кодавця

 

 

Поняття та система римського права.

Римське право-історично обумовлена в широкому плані система правових норм,що регулюють суспільні відносини як державних органів так і осіб.Систему складають:публічне право,приватне право,право народів.Публічне право-відносини в сфері державних інтересів.Приватне- майнові та не майнові відносини між особами.Право народів-відносини римлян і не римлян.

1234567Следующая ⇒

Поделиться: