Індустріалазація, Колективізація, Масові репресії

Індустріалізація - створення важкої промисловості (машино буду-дування, металургія, енергетика тощо) та інших галузей крупного машин-ного виробництва.

Наприкінці 20-х рр., коли в СРСР загострилася боротьба за владу в комуністичній верхівці, ускладнилося міжнародне становище СРСР через військову слабкість країни, її неспроможність розраху-ватися за борги, техно-логічну відсталість, існувало щонайменше два варіанти розвитку країни.

Перший шлях був можливий лише за умов одночасного проведення політичних реформ, просування країни шляхом парламентської демократії. Але тоді постало б питання про правомірність диктатури пролетаріату, диктатури однієї партії й однієї особи. Тому був обраний другий шлях, який давав комуністам значний виграш у часі.

У 1926 р. ВКП(б) проголосила курс на те, щоб «наздогнати і перегнати» країни Заходу за економічними показниками. Цього результату мало бути досягнуто під час виконання п'ятирічних планів. До початку Другої світової війни відбулося дві п'ятирічки (1928-1932 pp. - перша, 1933-1937 pp. - друга) виконання третьої (1938-1942 pp.) перервала війна.

У СРСР також широко застосовувалися найріз-номанітніші методи приму-су, як-то: запровадження паспортного режиму.

Також використовувалась праця в'язнів ГУТБу

Політичні та кримінальні в'язні видобували до 50 % золота і хромонікелевих руд, понад 30 % платини й деревини. В'язні збудували міста Ангарськ, Магадан, Норильськ та інші, Біломорсько-Балтійський канал та канал Москва-Волга, спорудили тисячі кілометрів залізниць та автошляхів.

Наприкінці II п'ятирічки до ладу вступили 4 500 нових підприємств, а валова продукція зросла в 2,2 раза. На початку III п'ятирічки промисловість у цілому стала прибутковою, а СРСР за обсягами виробництва посів друге місце у світі після США, значно поступаючись західним країнам за рівнем життя людей. За ці успіхи було заплачено дорогу ціну, насамперед селом.

Колективізація сільського господарства - політика об'єднання господарств приватних сільських господарів у спілки з усуспільненням засобів виробництва (реманенту, робочої худоби тощо).

Здійснення індустріалізації потребувало значних коштів. На закордонні позики СРСР не міг розраховувати, оскільки Росія відмовилася повернути довоєнні борги, отож джерелом фінансування було обране сільське господарство. Для придбання на Заході машин, обладнання, технології важкої промисловості необхідні були товарні ресурси. І хоч Й. Сталін стверджував, що в країні є необхідні для індустріалізації ресурси, реальним джерелом валюти був лише хліб. Але він був у руках селян, які за роки НЕПу звикли до вільної торгівлі, й зголошувалися віддати хліб лише в обмін на потрібні їм промислові товари. Їх же в держави якраз і не було.

Щоб розірвати це замкнуте коло, було вирішено відібрати хліб у селян силою, для чого спочатку об'єднати їх у колективні господарства (колгоспи), а потім уже звідти вилучати хліб.

Наступ на приватних сільських господарів розпочався майже відразу після взяття влади більшовиками. Улітку 1918 р. з цією метою було створено «комбіди» («комітети бідноти»), які за півроку свого існування відібрали у господарів, яких радянська влада називала не інакше як «куркулями», 50 млн га землі з 75-80 млн га. У роки НЕПу сільське господарство відродилося. Та наприкінці 1927 р. в СРСР через «ножиці цін» сталася хлібозаготівельна криза - селяни відмовлялися задарма віддавати хліб. Мобілізувавши близько 30 тис. комуністів, Й. Сталін особисто виїхав до Сибіру й організував насильне вилучення хліба в селян. Спеціальні «продовольчі загони» по всій країні відбирали хліб, на дорогах стояли загороджувальні загони, суди ледь встигали виносити вироки. У відповідь лише в 1929 р. вибухнули близько 1 300 селянських повстань, які були жорстоко придушені.

РЕПРЕСІЇ. З огляду на необхідність ведення пропагандистської роботи та впровадження нових технологій в СРСР значна увага приділялася підвищенню освітнього рівня населення. У середині 30-х рр. у СРСР сталася заміна політичних гасел: натомість «Техніка вирішує все» було висунуто гасло «Кадри вирішують все». Досвід попередніх років засвідчив, що в країні гостро бракувало кваліфікованих кадрів. Початкову ж освіту (чотирикласну) було запроваджено лише в 1930 р. Навіть у 1939 р. 20 % населення старше 10 років ще не вміли ні читати, ні писати.

Сталінська теза про те, що у міру просування СРСР до соціалізму класова боротьба загострюватиметься, була зручним прикриттям для переслідування будь-кого, кого влада вважала «неблагонадійним» чи «ворогом народу». При цьому багато людей, які виросли в злиднях і чий рівень життя поступово підвищувався, щиро підтримували такі порядки, оскільки вірили в те, що репресії дійсно мають на меті захистити країну від внутрішніх і зовнішніх ворогів. Інші не вірили цьому, але страх за себе та своїх рідних змушував їх займати споглядальну позицію, чи навіть брати участь у репресіях.

Поступово формувався режим особистої влади Й. Сталіна, якому приписувалися всі заслуги в досягненнях країни.

Масштаби репресій у Червоній армії (за даними генерал-лейтенанта О. Тодорського)

• Усього було репресовано 579 вищих військових чинів з 733 (80 %), зокрема:

- 34 бригадні комісари з 36;

- 221 командир бригади з 397;

- 79 дивізійних комісарів з 97;

- 136 командирів дивізій зі 199;

- З маршали з 5;

- 9 заступників наркома оборони;

- З заступники начальника Генерального штабу та начальники усіх відділів Генштабу;

- 2 наркоми та перший заступник наркома Військово-морського флоту СРСР;

- командувачі бронетанкових військ та авіації усіх військових округів

Веймарська республіка

Республіка з самого початку стикнулася з серйозними політичними проблемами. Як виявилося, прийняття конституції було лише першою цеглиною у зведенні будівлі демократії. Демократичні політики не зуміли скористатися плодами революції 1918 р. й не позбавили влади тих, хто не сприймав нової ліберальної системи. Армія, поліція, державна служба, суди, університети і школи - скрізь на посадах залишилися люди, які люто ненавиділи демократію. Вони з неприхованим сумом згадували довоєнні часи військової та економічної величі Німеччини. Тоді вони відчували себе впевненими і гордими за приналежність до імперії. Тепер впевненість зникла й ними оволоділа зневіра. Їм здавалося, що все добре і світле залишилося вчора, сьогодення принизливе і несправедливе, а майбутнього немає взагалі...

Навіть деякі політики і партії, що взяли участь у парламентських виборах, зневажали Ваймарську республіку і демократію взагалі.

Вороги Ваймарської республіки критикували, і почасти справедливо, її недоліки: коаліційні (найчастіше у складі Соціал-демократичної партії (СДП), Партії центру і Німецької демократичної партії (НДП)) уряди роздирали суперечки; самі уряди були недовговічними. Інші партії активно агітували проти республіки. Проте більшість німців голосувала за партії, які підтримували демократичну систему в країні.

Загальновизнано, що республіка не довела революцію до комуністичного фіналу, не реформувала на армійське командування й імперську армію, відмовилась від перерозподілу власності. Цей факт оцінюється по-різному. Існують дві тючки зору.

 

 

Згідно з першою, нерішучість діячів Ваймарської республіки призвела до їхньої власної політичної смерті і сприяла приходу до влади нацистів. Згідно з другою, у Ф. Еберта не було вибору, адже якби до влади допустили комуністів, то німці знову захотіли б кайзера, а країну негайно окупували б Англія і Франція.

Нацистський режим. Серед ворогів Ваймарської республіки вирізнялися чіткою організацією та дисциплінованістю націонал-соціалісти, керовані Адольфом Гітлером - одним із тих колишніх солдатів, які вціліли у Великій війні, а повернувшись додому, застали революцію, а також зазнали краху військової кар'єри.

Вступивши у 1919 р. до Німецької робітничої партії, заснованої Антоном Дрекслером, А. Гітлер невдовзі став її лідером. Наступного року партію було перейменовано в Націонал-соціалістичну робітничу партію Німеччини (НСДАП)¹ й прийнято нову її програму з 25 вимог. Серед них були об'єднання всіх німців у «Велику Німеччину», анулювання Версальського договору. боротьба за нові території, позбавлення політичних прав і громадянства осіб «неарійського» походження та заборона не-німцям переселятися до Німеччини, свобода релігії, «поки релігія не загрожує безпеці держави чи моральним засадам німецької нації», але водночас проти єврейської релігії «через її любов до багатства».

 

 

⇐ Предыдущая12345678910Следующая ⇒

Поделиться: