Розвиток Японії, Індії, Китаю

Японія. Оголошуючи у серпні 1914 р. війну Німеччині, Японська імперія плекала плани розширення зони свого впливу в Китаї, на Далекому Сході й отримання німецьких володінь у зоні Тихого океану. На другому році війни Японія пред'явила Китаю так звану «21 вимогу», задоволення яких фактично перетворили б цю країну у вотчину Японії. Власне, щодо Китаю й Тихого океану, то тут японці частково досягли мети. Щодо далекосхідного регіону Росії, то реалізувати задумане через невдалу інтервенцію в цю країну, охоплену громадянською війною, не вдалося.

За давньою японською традицією, колону солдатів, що відправлялися на війну, очолював вояк, який ніс на плечі списану ієрогліфами двометрову збільшену копію «самодзі» - круглої лопатки, якою в японській сім'ї розкладають рис у тарілки. Такими лопатами японські генерали сподівалися «черпати» багаті трофеї на полях битв Першої світової війни. По війні їх спіткало гірке розчарування - Вашингтонська мирна конференція 1921-1922 pp. проголосила політику «відчинених дверей» - рівних можливостей для всіх країн - у Китаї. І хоча у Вашингтоні Японії було надано право мати на Тихому океані третій за потужністю (після США й Великої Британії) військо-во-морський флот водотоннажністю 315 тис. т,¹ вона вважала себе несправедливо обійденою західними державами, насамперед Сполученими Штатами.

Економічна нестабільність у повоєнній Японії призвела до соціальних заворушень, одним з найбільших із яких були «рисові бунти» 1918 p., коли близько 10 млн чоловік протестували проти спекулятивних цін на рис - головний продукт харчування японців.

 

 

Акціями невдоволення весь час намагалося скористатися задля пробудження «самурайського духу» і мілітаристських настроїв вище армійське командування. Армія в Японії, як і в більшості азійських держав, вважалася елітною частиною суспільства й користувалася значним авторитетом і мала певну автономію щодо парламенту. Армійські кола вели серед японців агітацію, що повоєнні труднощі спричинені несправедливим ставленням до Японії її колишніх партнерів по антинімецькій коаліції.

Китай. «Рух 4-го травня». Включення на початку XX ст. Китаю в загальносвітовий політичний, економічний і культурний процес неминуче зумовило повалення маньчжурської династії Цін. У результаті Уханської (Сінхайської) революції 1911-1912 pp. * семирічного імператора Пу І було позбавлено влади, а країну проголошено республікою.

Національна народна партія (Гоміндан), очолювана тимчасовим президентом Сунь Ятсеном не втримала влади і та номінально перейшла до головнокомандувача китайської армії Юань Шікая. Придушивши повстання прихильників Сунь Ятсена, Юань Шікай став президентом країни і в 1914 р. розпустив парламент. Після смерті в 1916 р. Юань Шікая, Сунь Ятсен відновив свої політичні позиції й спрямував зусилля на відновлення втраченої єдності республіканського руху.

 

Перша світова війна, що тоді палала у світі, безпосередньо не втягла у свій вир Китай, проте наклала на нього відбиток. Центральна влада в республіці була досить слабкою, натомість на місцевому рівні усім заправляли тамтешні воєначальники. Звідси — усвідомлення Сунь Ятсеном того, що справжнє визволення й об'єднання Китаю неможливе без зміцнення дисципліни в Гоміндані й особливо в Національній революційній армії (НРА).

Подією, яка спричинила нову потужну хвилю національного руху в Китаї, стало рішення Паризької мирної конференції про передачу колишньої німецької орендної території - півострова Шаньдун під управління Японії. 4 травня 1919 р. пекінські студенти вийшли на демонстрацію під гаслами збереження Шаньдуня за Китаєм, звільнення із займаних посад прояпонських чиновників, бойкоту японських товарів.

Виступ, який за датою початку отримав назву «Рух 4-го травня», тривав понад два місяці. Поліція неодноразово розганяла демонстрантів, лави яких поповнили учні, ремісники, робітники, дрібні й середні підприємці, китайська інтелігенція. Організаторів та активістів було заарештовано, але це лише згуртувало учасників акції протесту. Урешті-решт, китайська делегація в Парижі відмовилась підписати Вер-сальський договір, заарештованих студентів було випущено на волю, а скомпрометованих чиновників звільнено.

 

 

«Індія. Індія була чи не найяскравішим колоніальним діамантом у короні Британської імперії. Країна, 90 % населення якої жило в селах, розділена на незліченну кількість етнічних, релігійних і кастових груп, водночас справляла враження велетня, що спить. За середньовічною економічною відсталістю Індії крилася незбагненна для європейців духовна єдність народу, зовнішня покірливість якого часто вибухала акціями протесту й вимогами незалежності.

У політичному житті індійців провщні ролі належали двом організаціям, що об'єднували відповідно індусів і мусульман, -Індійському Національному Конгресу (ІНК, заснований у 1885 р.) й Мусульманській Лізі (1906 р). До певного часу їх об'єднувала спільна мета - незалежність Індії.

Перша світова війна породила в душах індійців суперечливі почуття. З одного боку, чимало з них симпатизували Німеччині та її союзникам - ворогам британських колонізаторів. Інші свідомо стали на бік Великої Британії, покладаючи надії на те, що заслуги Індії у війні будуть належно оцінені Лондоном і країні буде надано незалежність.

Ще на початку XX ст. британська колоніальна адміністрація об'єднала три армії, розташовані в Бомбеї, Мадрасі й Бенгалії, в Індійську армію. Власне індійською вона була лише за назвою, оскільки нею опікувалася Королівська комісія Британії. Вона призначала офіцерів із англійців; сипайські (індійські) офіцери призначалися Комісією віце-короля (британського губернатора) Індії, який, у свою чергу, затверджувався британським парламентом.

Напередодні війни Індійська армія зазнала чергової реорганізації і в ній з'явилося більше індійських офіцерів. У роки Першої світової війни індійські полки брали участь у боях на Західному фронті, а також служили в Месопотамії, Палестині та Єгипті.

⇐ Предыдущая12345678910Следующая ⇒

Поделиться: