СУБЄКТИ І ОБЄКТИ ПОЛІТИКИ

Б ілет № 1

1.. Політика як теорія, соц. Явище, наука і мистецтво . Структура політики

Платон, Аристотель розглядали політку як мистецтво управління державою. Аристотель назвав свою працю політика, розуміючи під нею держ. Діяльність. У продовж наступних століть, мислителі по різному давали пояснення терміну політика. До 16 ст. влада — божественне походження. Лише після цього італійський мислитель Макіавеллі у трактаті "Государ" відмовився від реальних форм і у основу поняття поклав концепцію природного права і суспільного договору. У більшості словників поняття "Політика" означає — "Наука державного управління".

Політика — це поняття, яке визначає відносини з державним центром і є сферою діяльності, що виникає у суспільстві за існування держави. Політика має свою структуру, класифікацію, функції і сферу впливу.

Структура складається з:

• Політичного інтересу

• Політичних відносин

• Політичної організації

• Політичної свідомості

Класифікація політики поділяється за:

• Сферою національного життя

• За об'єктом впливу

• За суб'єктом політики (державна політика, політика партій, політика суспільства, організацій і рухів)

• За пріоритетом діяльності (політика нейтралітетів,компромісів)

Функції політики:

• Забезпечення інноваційності

• Управління соц. Процесами

• Діалог громадян з держ.

• Врахування інтересів усіх громадян

• Соціалізація особистості.

• Політична сфера впливу — охоплює суспільні інститути, політичні відносини, політичну свідомість і

політичну діяльність.

СУБЄКТИ І ОБЄКТИ ПОЛІТИКИ

До суб'єктів політики належить кожен, хто бере участь у політичному житті — це громадяни, організації, класи, партії, етнос і держава.Суб'єкти політики мають свою класифікацію і вона залежить від участі у політичному житті. Участь може бути:

• Свідома

• Напівсвідома

• Безсвідома

• Стихійна

Суб'єкти політики бувають:

Соціальні, які об'єднуються у 5 групах (соціально-класові, етнічні, демографічні, професійні і територіальні)

Інституціональні — політичні інститути (держава, глава держави, парламент і уряд, політ партії, громадсько-

· політичні партії та рухи)

Функціональні (церква, армія, ЗМІ, громадські організації та економічні об'єднання)

Об'єкт політики — це влада, крім того це відносини соціальних груп по життєво важливим соціальним

питанням.

ПОЛІТИКА, ЯК СОЦІАЛЬНЕ ЯВИЩЕ

Існує декілька протилежних етичних моделей:

• Політизація

• Деполітизація

• Реполітизація — підпорядкування пол. Сфері усіх інших сфер життя суспільства

Всі визначення політики можна звести до 2 основних груп:

• Протиборство

• Засіб узгодження інтересів різних соціальних груп

ПОЛІТИКА, ЯК МИСТЕЦТВО

У прямому розумінні цього слова політика не є ні наукою ні мистецтвом. Проте політика завжди здійснюється на наукових основах. Основною науковою засадою є пізнання закономірностей суспільного розвитку. Науковість політики полягає у всебічному науковому обґрунтуванні конкретних рішень.

Мистецтво політичного діяча залежить від уміння вибирати засоби для досягнення своєї мети. Тому мистецтво в політиці включає інтелектуальні, раціональні та інтуїтивні засади.

Легітимність (узаконеність) і авторитет влади

Легітимність — це визнання правомірності офіційної влади. Але легітимність і легальність це не тотожні поняття. Легальність — має оціночний, етичний характер, а легітимність — правовий, юридичний. Легітимна влада — видає закони, які повинні виконуватися. А легальною владою може бути будь-яка влада.

Б ілет №2

СТРУКТУРА ПОЛІТОЛОГІЇ.

Структуру політології становлять:

– теорія політики і політичних систем;

– міжнародні відносини і світова політика;

– управління соціальними процесами;

– політична ідеологія;

– історія політичних учень.

До спеціальних політичних наук відносять політичну географію, політичну психологію, політичну історію, політичну антропологію, політичну семантику, політичну етнографію та ін.

ФУНКЦІЇ ПОЛІТОЛОГІЇ.

· Теоретико-пізнавальна функція. Передбачає вивчення, систематизацію, тлумачення, аналіз, узагальнення й оцінку політичних явищ. Теоретичне пізнання дає змогу всебічно вивчити й оцінити досвід політичної діяльності, політичне мистецтво.

· Методологічна функція. Охоплює способи, методи й принципи теоретичного дослідження політики і практичної реалізації надбаних знань.

· Світоглядна функція. Зумовлює утвердження цінностей, ідеалів, норм цивілізованої політичної поведінки, політичної культури соціальних суб’єктів, що сприяє досягненню певного консенсусу в суспільстві, оптимальному функціонуванню політичних інститутів. Вивчення політології дає змогу зрозуміти, чиї інтереси представляють певні партії, суспільні групи, їхні лідери та державні структури.

· Прогностична функція. Полягає в передбаченні шляхів розвитку політичних процесів, різних варіантів політичної поведінки. Це необхідно для вироблення механізму раціональної організації політичних процесів, урахування ресурсів політичної влади, особливо таких її компонентів і форм, як авторитет, контроль, вплив, примус тощо.

· Інтегруюча функція. Виявляється у сфері політичної свідомості й політичної поведінки. Важливим компонентом у реалізації цієї функції є ідеологія, що охоплює політичні цінності, соціально-політичні ідеали, через які політична наука впливає на політичні процеси, сприяє розвитку політичної соціалізації, політичної культури, національної самосвідомості.

· Прикладна функція. Передбачає вироблення практичних рекомендацій щодо шляхів, механізмів реалізації політичних знань, раціональної організації політичних процесів. Вона забезпечує вивчення ефективності політичних рішень, стану суспільної думки, ставлення громадськості до політичних структур, інститутів і норм.

Б ілет №3

Білет №4

Білет №5

Політичні кризи, їх типи.

Політична криза — це переломний стан політичної системи суспільства, який виражається у поглибленні і загостренні конфліктів, які мають місце, у різкому посиленні політичного напруження і нестабільності"

Основою політичної кризи є зміни у співвідношенні сил в уряді, парламенті навколо балансу інтересів, криза може відображати відповідну дезорганізацію, дестабілізацію політичної системи, але і виявити нове співвідношення сил, інтересів, і її (кризи) розв'язка буде означати не що інше, як початок нового етапу суспільного розвитку.

Внутрішньополітичні кризи можливо вибудувати за ступенем їх глибини і безпеки для суспільної стабільності: урядова криза, парламентська і конституційна кризи.

Урядова криза. У тих країнах, де кабінет міністрів формується за участю парламенту і на коаліційній основі, часто виникають урядові кризи. Формування уряду на багатопартійній основі створює вірогідність виникнення непорозумінь з наступною відставкою окремих його членів. Парламентська більшість також може виказувати вотум недовіри урядовому курсу і формувати новий кабінет міністрів.

Прикладом урядової нестабільності є Італія, де практично кожен рік змінюється кабінет міністрів. Досить часто це має місце і в Україні.

Внутрішньо парламентські конфлікти проявляються у формі політичної боротьби різних фракцій, між парламентом і урядом, між парламентом і президентом, між парламентом і групами тиску чи у формі протистояння палат парламенту (у двопалатній системі).

Конституційна криза, з точки зору її функціональної ролі, є сигналом, проявом послаблення державності і виникнення суперечностей у соціальному і політичному ладі країни. Ця криза не виникає несподівано або випадково. їй передують конституційні конфлікти, причини яких вельми різноманітні. Це можуть бути і конфлікти, породжені внутрішніми суперечностями самої конституції, її недосконалістю, неточністю формулювань і т.п. У таких випадках вдосконаленню конституції слугує тлумачення її' статей Конституційним Судом, або внесення в неї поправок парламентом. Друга група конституційних конфліктів — це конфлікти органів державної влади з конституцією; намагання обійти конституційні норми, внаслідок політичного розрахунку або через правову неграмотність.

Прикладом може бути розвиток конституційної кризи на початку 90-х років у Югославії (вимоги Словенії і Хорватії щодо перетворення країни у федерацію). Радянський Союз, а потім Росія у 90-х роках пережили декілька конституційних криз. Конституційною кризою можна вважати Біловезьку угоду у грудні 1991 року, яка призвела до розпаду СРСР. Політологи (навіть російські!) вважають конституцію Російської федерації "конституцією громадянського конфлікту".

Особливою формою політичних криз є революція, контрреволюція, повстання, путч, війна тощо.

Найбільш типовими для перехідних суспільств є такі кризи:

— криза ідентичності, яка викликана суперечностями, пов'язаними з відмовою від старих і пошуком нових систем цінностей, ідей, символів. У багатьох країнах яайтиповішим способом вирішення кризи ідентичності стала апеляція правлячих еліт до популізму, націоналізму, звернення до історії цього народу або заклик до модернізаційного ривка у майбутнє;

— криза розподілу матеріальних і духовних благ. Початок переходу до ринку не гарантує одночасного зростання добробуту всіх верств населення. Ресурси для здійснення економічної модернізації шукають всередині суспільства, а це вимагає зміни стандартів і способів розподілу. Наприклад, політика, спрямована на стабілізацію економіки і боротьбу з інфляцією, вимагає упорядкування соціальних витрат держави і скорочення нерентабельного сектору економіки, що не може не відбитися на життєвому рівні населення;

— криза легітимності породжується розчаруванням частини населення "курсом реформ". Це знижує соціальну базу підтримки політичної еліти, з якою асоціюються реформи;

— криза участі зумовлена тим, що процеси лібералізації сприяють розширенню включення громадян у політичні процеси і легальному прояву різних ідеологічних течій. Нові політичні інститути, що народжуються (законодавчі органи, партії, місцеве самоврядування) не завжди бувають підготовленими до того, щоб виразити різноманітність цих інтересів. У деяких випадках інституціональні способи вираження запитів населення підмінюються мітинговою стихією. Іншим проявом кризи участі, навпаки, є політична пасивність населення;

— криза проникнення, яка проявляється в декількох аспектах:

• у втраті єдності темпів змін у різних суспільних сферах;

• у зниженні ефективності рішень центральної влади через розбіжності реальної політики і проголошених завдань;

• у розбіжності процесів перетворень у різних регіонах країни.

Політична практика посткомуністичних країн, можливо, породить нові форми політичних конфліктів та криз.

*Фракция — группа членов одной партии в парламенте, а также особая группировка внутри партии, имеющая собственную идейную и организационную платформы, отличающиеся от основной политической линии и текущих установок партии.

* ВОТУМ (лат. votum - желание, воля) - мнение или постановление, выраженное или принятое большинством голосов избирательного корпуса или представительного учреждения.

Білет №6

Білет №7

Білет № 8

Білет № 9

Вольтер

• Критикував вади феодального устрою

• Проти панування церкви (католицької),проти релігійного фанатизму

• У центі уваги – обґрунтування принципу політичної свободи (свобода слова, думки)

• Республіканська форма правління

• Вірив у перетворення країни на «царство розуму»

Локк

• ідея власності (визначається як те, що людина виділила з природи, а також досягла своєю працею).

• Громадянами треба вважати лише тих, хто має власність

• принцип законності: жодна людина, що живе в суспільстві, не може претендувати на те, щоб для неї було зроблено виняток із закону цього суспільства.

• пропонує систему стримувань та противаг — поділ влади на законодавчу, виконавчу та федеративну

Монтеск’є

• Виступав проти деспотизму

• за політичну й громадянську свободу

• за правову державу, що в ній панувало б «правління законів»

• Характер законів значною мірою залежить також від форми держави (За деспотичної форми правління панують свавілля і страх, а не закони, за монархічної — порядок та законослухняність, за республіканської — добро й політична свобода)

• Природним законом він уважав бажання людей жити спільно, їхнє тяжіння до рівності й миру

• Монтеск’є висловлювався також і за доповнення конституційної монархії народним представництвом

Жан-Жак Руссо

• наполягає на прямому та безумовному управлінні народу без будь-якого поділу влад

• визнавав «дійсним лише один акт суспільного договору, а саме — створення народу й суспільства

• людина за своєю природою добра, але суспільство з усіма його атрибутами робить її поганою

• Політичний ідеал Руссо — місто-держава зі спартанським порядком та абсолютною демократією

• здійснення спільної волі неможливе, оскільки вона — ідеал, а ідеал недосяжний

• Закони — протиприродні, оскільки спільна воля змінюється, а закони залишаються сталими

• основне завдання суспільного договору полягає в тому, щоб «знайти таку форму асоціації, котра захищає всією загальною силою особистість і майно кожного з членів асоціації і завдяки якій кожний, з’єднуючись з усіма, підкоряється водночас тільки самому собі і залишається так само вільним, як і раніше»

Просвітителі об’єктивно ідейно підготували буржуазні революції. У межах епохи їхня діяльність мала прогресивний характер. Основою нового «розумного» порядку вони вважали приватну власність. При цьому можливість гармонійного поєднання особистих та суспільних інтересів виводилася ними насамперед з моральних рис «природної людини», яка готова була добровільно поступитися особистими інтересами заради суспільного добробуту. Але цією «природною людиною» у них була ідеалізована людина — буржуа.

У своїй головній праці «Левіафан» він розкриває свою концепцію влади і держави. Гоббс проводить аналогію між політичними реаліями та функціонуванням людського організму: верховна влада — душа держави, посадові особи — суглоби, нерви — це нагороди й покарання, справедливість і закони — це розум і воля, громадянський мир — здоров’я, непокора — хвороба, громадянська війна — смерть держави. Людина як біологічна істота — природне тіло, держава — твір мистецтва. Сама держава була створена за суспільним договором. Природний, додержавний стан він розглядав як війну проти всіх. Інстинкт самозбереження диктує людині два протилежні прагнення: збереження власної свободи та прагнення панувати іншими. Звідси виникає війна проти всіх і єдиний вихід – ухвалення суспільного договору про заснування влади й держави.

Люди погоджуються втратити частину особистої свободи обравши правителя або верховний орган.

Аналізуючи анархію та тиранію, вважає найкращими ліками від анархії – монархію, яка є втіленням абсолютної влади і повстання проти монарха є безглуздим. Говорив, що таке повстання є дорогою до хаосу, нової війни проти всіх.

Томас Гоббс – захисник монархії в часи революції

- проводив аналогію між політичними реаліями та людським організмом

- державу створено на основі суспільного договору

- до створення держави був стан війни всіх проти всіх

- найліпші ліки від анархії – монархія.

Політична спрямованість ЗМІ

Засоби масової інформації (ЗМІ) є однією з найважливіших інституцій суспільства. Вони спеціально створюються для збирання, обробки та розповсюдження інформації. До ЗМІ належить преса, радіо, масові довідники та енциклопедії, телебачення, кіно-, звуко- і відеозаписи.

Характерними рисами ЗМІ є:

а) публічність;

б) наявність спеціальної технічної апаратури;

в) взаємодія в часі та просторі комунікаційних партнерів;

г) однобічна спрямованість дії від передавача до отримувача;

д) розвинутий, десперсивний характер аудиторії.

ЗМІ виконують важливу функцію — громадського, суспільного контролю за діяльністю влади, всіх її гілок, установ, посадових осіб, а в разі виявлення помилок, прорахунків мобілізують громадську думку на боротьбу проти цих явищ. Внаслідок цього нерідко виникають хвилі протесту, які набувають різних форм: публікації на підтримку критичних виступів, депутатських запитів у парламенті, страйки, мітинги, демонстрації, пікетування тощо.

Оскільки головне завдання влади — підпорядкування людей своїй волі, а ЗМІ володіють потужними можливостями впливу на їх свідомість і поведінку, це дає достатні підстави розглядати ЗМІ як «четверту владу» (поряд із законодавчою, виконавчою та судовою). Нерідко при вживанні цього терміна використовують лапки («четверта влада»), ніби підкреслюючи, що засоби масової інформації одночасно і влада, і «не зовсім влада».

Серед функцій ЗМІ виділяють такі: інформаційна, освітня, контрольна, соціалізації, мобілізації, формування громадської думки, артикуляції і агрегації, критики, інтеграції політичних суб'єктів, інноваційна, оперативна.

ЗМІ мають свої особливості впливу: непомітність, відносна безперешкодність, глобальність, швидкість, можливість робити об'єктом аналізу будь-яке явище, опосередкованість впливу на політичну поведінку, особливе маніпулювання, використання PR-технологій і звичайне обдурювання. Політичний вплив ЗМІ розрахований безпосередньо на свідомість і почуття людей.

Інформаційний процес проходить такі етапи: отримання інформації, її відбір, препарування, коментування і розповсюдження. Важливим засобом політичного впливу ЗМІ є визначення тем дискусій і привернення уваги влади та ромадськості.

Щоб привернути увагу до політичних проблем ЗМІ, дотримуються відповідних принципів:

- пріоритетності (до таких тем належать питання національної безпеки, тероризму, територіальної цілісності, екології, національних відносин тощо);

- неординарності фактів (перш за все подається інформація про екстремальні події - вибухи, катастрофи, голод, територіальні суперечки);

- новизни фактів (залучення фактів, які ще не стали відомими широкому загалу);

- політичного ефекту (до цих повідомлень включають резонансні політичні події, ефектні дії лідерів, політичні скандали й сенсації);

- значного суспільного статусу (вважається, чим вищий статус і посада джерела інформації, тим вона важливіша; високі посадовці, як правило, отримують ширшу рекламу, їм виділяється більше місця у престижних виданнях тощо).

Виділяють два основних способи розповсюдження інформації:

· Перший - послідовний, за яким послідовно й різнобічно висвітлюють політичну проблему, продовжуючи її в декількох номерах або передачах.

· Другий спосіб - фрагментарний, який дає змогу подати вибіркову інформацію і маніпулювати нею, акцентуючи увагу на одних і замовчувати інші факти. Фрагментарний спосіб більше відповідає специфіці телебачення.

Усе частіше політичні сили застосовують політичне маніпулювання, яке засноване на брехні та фальсифікації. Політичне маніпулювання розуміється як приховане управління політичною свідомістю та поведінкою людей відповідно до власних політичних інтересів. Воно складається з багатьох спеціальних прийомів, методів, технологій. До них належать: брехня, неправда, замовчування, напівправда, вигадка, поширення політичних міфів, тенденційне коментування, формування потрібних стереотипів тощо. Останнім часом бурхливо розвивається спеціальний напрямок - імідж-мейкінг, який спотворює привабливий для виборців політичний імідж політика.

ЗМІ є частиною сучасної дійсності з її протиріччями, конфліктами й політичною нестабільністю. Вплив ЗМІ модифікується впливом сім'ї, школи, суспільства та стану його демократизації. Західна політологія трактує бурхливий розвиток електронних ЗМІ як прояв демократизації суспільства. Ці засоби відкривають шлях до плюралізму, заміни представницької демократії "демократією успіху", за якої громадяни без посередницької допомоги обраних представників розв'язують політичні питання.

Політична наука вирізняє такі шляхи демократизації інформаційної (четвертої) влади:

- вдосконалення законодавства, яке регулює діяльність ЗМІ;

- створення конкурентних засобів ЗМІ, особливо громадського й комунального;

- розширення автономії ЗМІ, обмеження контролю державних і приватних структур за їх діяльністю;

- надання всім політичним силам ефірного й екранного часу пропорційно голосам, отриманих на виборах;

- комунікаційне виховання населення;

- поглиблення демократизації суспільства.

Білет № 10

Білет №11

Білет № 12

Функції політичної системи

Всі елементи політичної системи взаємодіють і утворюють політичну цілісність. Політична система взаємодіє із зовнішнім середовищем (суспільством), прагне забезпечити стабільність і розвиток цього середовища. Специфіка функціонування будь-якого суспільства виявляється через функції політичної системи:

1. Регулятивна – виражається в координації поведінки індивідів, груп, спільнот на основі введення політичних і правових норм, дотримання яких забезпечується виконавчою та судовою владою.

2. Інтеграційна – вироблення політичного курсу держави та визначення цілей і завдань розвитку суспільства; організація діяльності суспільства щодо виконання спільних завдань і програм.

3. Дистрибутивна (розподільницька) – передбачає розподіл системою матеріальних благ, соціальних статусів і привілеїв інститутам, групам і індивідам. Окремі соціальні галузі вимагають централізованого фінансового розподілу: кошти для покриття потреб армії, соціальної сфери і управління отримуються з економіки через оподаткування.

4. Реагування – відбивається у здатності системи сприймати імпульси, що надходять з зовнішнього середовища. Вони набувають форми вимог, що висуваються до влади різними соціальними групами.

5. Легітимізації – діяльність, спрямована на узаконення політичної системи, на досягнення в її межах взаємної відповідності політичного життя, офіційної політики і правових норм.

6. Політичної соціалізації – залучення людини до політичної діяльності суспільства.

7. Артикуляції інтересів – пред'явлення вимог до осіб, які виробляють політику.

8. Агрегування інтересів – узагальнення та впорядкування інтересів і потреб соціальних верств населення.

9. Політичної комунікації – припускає різні форми взаємодії та обміну інформацією між різними структурами політичної системи, лідерами і громадянами.

10. Стабілізації – забезпечення стабільності та стійкості розвитку суспільної системи загалом.

Головним для функціональності системи є забезпечення стану динамічної рівноваги шляхом адекватної переробки імпульсів.

· Функції політичної системи. Функції політичної системи багатоманітні, що викликане складністю політичного життя. Виділимо наступні з них:

1. визначення мети і задач суспільства;

2. вироблення програм його життєдіяльності відповідно до інтересів правлячих груп суспільства;

3. мобілізація ресурсів суспільства відповідно до даних інтересів;

4. контроль над розподілом цінностей;

5. інтеграція суспільства навкруги загальної соціально-політичної мети і цінностей.

Білет №13

Білет №14

Білет № 15

Ознаки держави

Держава має свої специфічні риси, які відрізняють її від усіх інших форм об'єднання людей (роду, сім'ї), інститутів і організацій (партій, рухів тощо).

1. Відділення публічної влади від суспільства, її неспівпадання з усім населенням, поява прошарку професійних управлінців. Це відрізняє державу від родоплемінної організації, заснованої на принципах самоуправління. Здійснення публічної влади вимагає певної організації - спеціального апарату (чиновників, суддів, армії тощо). Сучасна держава поєднує професійний апарат управління з представницькою системою, яка формується через вибори.

2. Територіальний поділ населення. Закони і повноваження державних органів поширюються на людей, які проживають у контурі кордонів державної території, держава будується на основі територіальної спільності людей, а не за принципами кровнородинних зв'язків або релігійними принципами, правда, в історії були приклади, коли кордони держави не були чітко визначені, наприклад, кочова імперія, створена Чингізханом.

3. Суверенітет. Це така властивість державної влади, яка виражається в її верховенстві і незалежності стосовно будь-яких інших влад всередині країни, а також у сфері міждержавних відносин. Виділяють внутрішній суверенітет, що означає право влади приймати або змінювати закони, обов'язкові для всього населення, і зовнішній суверенітет (в контексті міжнародних відносин), який передбачає свободу держави від контролю ззовні.

4. Монополія на легальне застосування сили, фізичний примус. Діапазон державного примусу простягається від обмеження свободи до фізичного знищення людини. Для виконання функцій примусу у держави є спеціальні засоби (зброя, тюрми тощо), а також органи - армія, поліція, служба безпеки, суд, прокуратура.

5. Монопольне право на стягнення податків і зборів з населення. Податки необхідні для утримання апарату управління і для матеріального забезпечення державної політики.

6. Організація суспільного життя на правових засадах. Без права, законодавства держава не в стані ефективно керувати суспільством, забезпечувати безумовну реалізацію рішень, що приймаються. В будь-якому сучасному суспільстві є багато суб'єктів влади (сім'я, церква, партії тощо), однак, вищою владою, рішення якої обов'язкові для всіх громадян, організацій і установ, є держава. Лише їй належить право на видання законів і норм, що мають загальнообов'язковий характер.

7. Претензія на представництво суспільства в цілому і захист загальних інтересів і спільного блага. Ніяка інша організація не може представляти і захищати всіх громадян і не володіє для цього необхідними засобами.

Структура держави — система органів і установ, які виконують внутрішні й зовнішні функції держави.

Вона охоплює:

— органи державної влади, які поділяються на представницькі, як правило, законодавчі(парламент);

— органи державного управління, тобто виконавчо-розпорядчі (система міністерств, відомств, адміністративні установи на місцях);

— президента як главу держави, який в керівництві державою безпосередньо взаємодіє з представницькими та виконавчо-розпорядчими органами;

— органи правосуддя, покликані забезпечити торжество законів у державі;

— контрольно-наглядові органи, до яких належать прокуратура, різноманітні контрольні відомства;

— органи охорони громадського порядку (міліція, поліція) та органи державної безпеки.

Важливе місце в структурі держави посідають збройні сили, а також надзвичайні органи, які створюються в екстремальних умовах (війна, стихійне лихо) на певний час. Компетенція і повноваження надзвичайних органів зумовлюються конкретними цілями і завданнями, задля яких вони створюються. Складовою системи державних органів є виправні заклади тощо.

Білет №16

Білет № 17

Білет №18

Липинський і Міхновський

Український консерватизм ґрунтувався на засадах пріоритетності держави, нації над правами особи; монархічної форми державного правління; територіального патріотизму; провідної ролі аристократії у державотворчому процесі; непорушності приватної власності як основи господарювання, вирішальної ролі моральних, релігійних чинників у суспільному поступі; українського історичного легітимізму.

Думки М. Міхновського про потребу рішучого відмежування України від Росії, акцент на силових методах досягнення національно-визвольної мети, а також проголошення виключно етнічного принципу формування нації (Україна для українців) лягли в основу націоналістичної ідеології. Погляди М. Міхновського ґрунтувалися на консервативному, національно-державницькому й націоналістичному ідеологічних напрямах.

В. Липинський ґрунтовно висвітлив концепцію політики у праці "Листи до братів хліборобів". Він вбачав повноцінний розвиток української нації в розбудові власної держави. Така держава має існувати у формі монархічного правління, що відповідає державницькій традиції, започаткованій Б. Хмельницьким. За В. Липинським ця монархія повинна ґрунтуватися на таких п'яти підвалинах: аристократія, класократія, територіальний патріотизм, український консерватизм, релігійний етос.

Гетьман як спадковий монарх репрезентує державу, уособлює її авторитет. Разом з гетьманом управління державними і суспільними сферами здійснює аристократія — кращі представники усіх класів і станів: промислового (фабриканти, інженери, робітники); хліборобського (поміщики, селяни, сільські робітники); фінансового і купецького (всі, хто живе з обміну продуктами); комунікаційного (залізничники, шофери), інтелігенція.

Територіальний патріотизм В. Липинський розумів як солідаризацію усіх мешканців України на ґрунті любові до рідної землі, незалежно від етнічного походження, соціально-класової належності, віросповідання.

В. Липинський(1882-1931рр.) є одним із авторів доктрини українського консерватизму, суть якої зводиться до таких основних положень:

- політичним ідеалом для України є спадкова монархія, очолювана гетьманом як символом української національної ідеї;

- суть класократії полягає у пануванні активної меншості (аристократії), що складається із кращих (за духом, здібностями, активністю) людей;

- реалізація доктрини консерватизму детермінується поширенням консервативної ідеології, християнської релігії;

- в центрі доктрини є концепція хлібороба-власника, з якої випливає, що монархія - це трудова держава, оперта на організацію трудових, продукуючих класів, насамперед, на хліборобський клас.

Політичне кредо В. Липинського - "до української нації через українську державу". Держава для нього - це найдосконаліша, найвища форма організації всіх духовних і матеріальних сил нації.

Консерватизм, за В. Липинським, — це утвердження серед громадян України організованих сил авторитету, дисципліни, правопорядку, політичної культури, здатних приборкати анархію і свавілля, і, нарешті, релігійний етос — основа становлення морального порядку, без якого неможливо сформувати націю, збудувати державу.

Форму державного правління вчений вбачав у дуалістичній конституційній монархії, за якої:

— гетьман як суверен української нації, голова кабінету міністрів зосереджує в своїх руках виконавчу владу;

— законодавчу владу утворюють дві палати: територіальна (нижня), до якої входять представники місцевих земельних рад (по 3—4 від кожної землі на підставі загального, рівного, таємного виборчого права), і трудова (вища), до якої делегують своїх представників професійні спілки всіх класів і соціальних верств.

Націоналістичний напрям був започаткований Братством тарасівців, а також уже згадуваними ідеями М. Міхновського. Він включав такі основні принципи:

— нація як етнічна спільність — основний чинник державного і суспільного життя;

— волюнтаризм — один зі світоглядних принципів;

— національна диктатура — перехідна форма державного будівництва;

— активна меншість — віддані національній ідеї патріоти організовують і ведуть пасивну масу на боротьбу за українську державу;

— національна революція — основний засіб досягнення державності.

Форми державного устрою.

Форма державного устрою характеризує територіальний поділ держави і співвідношення повноважень центральних і регіональних (місцевих) органів влади.

Головними формами державного територіального устрою є унітарна держава, федерація і конфедерація.

Унітарна (від лат. unitas - єдність) держава передбачає поширення на всю її територію єдиної системи права, органів державної влади і управління, єдиного громадянства (Болгарія, Угорщина, Великобританія). Місцеві органи управління не володіють якоюсь політичною самостійністю, не можуть бути самостійними у господарській і соціально-культурній сферах. Унітарні держави бувають централізованими (Швеція, Данія) і децентралізованими, що ближче до федеративної форми устрою (Іспанія, Франція, Україна). Децентралізована форма передбачає більшу автономність і широкі повноваження великих регіонів, які можуть мати навіть власні парламенти і уряди.

Федерація (від лат. federatio - союз, об'єднання) - це складна союзна держава, що складається з державних утворень (штатів, кантонів, республік, земель тощо), що володіють певною політичною самостійністю в межах розподілення повноважень між загальнофедеральним центром і суб'єктами федерації. Класичне виникнення федеративних держав здійснювалося "знизу" "уверх" через інтеграцію раніше самостійних державних утворень в єдину державу. Правда, ініціатива "знизу" могла підкріплюватися силовим впливом: громадянська війна у США (1861-1865), політика О.Бісмарка з об'єднання Німеччини.

Федерації створюються за різними ознаками:

- за територіальною (адміністративною) - США, Німеччина, Бразилія;

- за національною (етнотериторіальною); за цим принципом будувалися такі, тепер уже в колишньому, федерації, як СРСР, Югославія, Чехословаччина. Історія показала, що національна федерація виявилася менш стійкою, ніж територіальна (адміністративна).

(ПРО РОСІЮ) ► Нарешті, федерація може виражати змішаний тип, поєднуючи в собі обидва підґрунтя (сучасна Росія, Пакистан). Різнотипний характер Російської федерації в наявності трьох видів суб'єктів, що закріплено у ст. 5 Конституції Російської Федерації: національні республіки, адміністративно-територіальні одиниці (край, область) і національно-територіальні одиниці (автономний округ, автономна область). Суб'єктами федерації є Москва і Санкт-Петербург. Таким чином, з 89 суб'єктів Російської Федерації 32 є етнічними утвореннями, 57 - адміністративними одиницями (краї, області, два міста федерального значення).

Складність федеративної побудови Росії проявляється також у тому, що один суб'єкт федерації (автономія) може входити до складу іншого суб'єкта (область, край). Подібний принцип "два в одному" породжує комплекс економічних адміністративних проблем в складно складених регіонах (Тюменська область, Красноярський край тощо

Конфедерація - союз юридично і політично незалежних державних утворень для здійснення конкретних сумісних завдань. Такими завданнями є оборона, зовнішня політика, економічне співробітництво. Члени конфедерації зберігають свій державний суверенітет, незалежну систему органів влади, власне громадянство, валюту і законодавство. Конфедеративна держава нестійка і переростає або у федерацію (США у XVIII ст., Швейцарія в XIII ст., Німеччина у XIX ст.), або розпадається.

В історичному минулому зустрічалася така специфічна форма державного устрою, як імперія (наприклад, Бельгійська, Британська, Російська). Імперії мали величезну територіальну основу, різноманітний етнічний склад населення і будувалися на основі панування і підпорядкування між центром і периферією, метрополією і колонією.

У теперішній час з'являються нові форми міждержавних союзів, які важко віднести до якоїсь конкретної форми державного устрою. Прикладом може бути Союз незалежних держав (СНГ) - більш аморфна, ніж конфедерація форма об'єднання держав. І навпаки, Європейської спільноти, створивши єдиний ринок, єдину валюту і національні політичні органи - Європарламент, Раду Євросоюзу, Європейський суд, виражають тенденцію до об'єднання у специфічну асоційовану форму державного устрою.

Україна — унітарна демократична національна держава, президентсько-парламентська республіка. Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Виконавча влада в країні належить кабінетові міністрів, а законодавча — парламенту (Верховній Раді України). Найвищим органом судової влади в Україні є Верховний Суд України. Можливість впливати на роботу усіх трьох гілок влади: виконавчої, законодавчої та судової, має Президент України — згідно з Конституцією він зобов'язаний припиняти будь-які їх дії, що порушують основний Закон України.

*Фра́кція політична — група членів тієї чи іншої політичної партії в складі парламенту або іншої державної організації (установи) чи громадсько-політичної організації, яка організовано проводить установки своєї партії.

*Алья́нс — союз між д-вами для досягнення спільних цілей у певний час; об'єднання окр. осіб, політ. партій, громад. організацій на основі договірних зобов'язань

Білет №19

1. Іван Франко (1856-1916) - поет і публіцист, філософ, учений-дослідник, громадсько-політичний діяч. Ідеї марксизму, особливо економічне вчення К. Маркса справили істотний вплив на формування світогляду й політичних поглядів І. Франка.

Разом з цим І. Франко піддає гострій критиці ряд марксистських положень, геніально передбачає негативні наслідки реалізації деяких постулатів марксизму.

За Франком, новий соціально справедливий устрій базуватиметься на "якнайширшім самоуправлінні общин і країв, складених з вільних людей і поєднаних між собою вільною федерацією, що грунтується на солідарності інтересів". Політична свобода - це відсутність політичного тиску згори на народ, відсутність держави як сили примусу, відсутність і управління згори, а сам народ ізнизу управляє сам собою, працює сам на себе, сам освічується й сам захищаеться".

Головний засіб здійснення народом своєї влади - це громади, що виконують усі функції управління суспільством: господарсько-економічну, культурно-освітню, судову.

І.Франко був соціалістом, але не виступав за диктатуру пролетаріату, акцентуючи увагу не на класових, а на загальнолюдських вартостях. Соціалізм, за І.Франком мав опиратися на широке самоврядування общин-повітів і країв.

Він виступав за рівність усіх націй і вважав, що найкращим вирішенням національної проблеми було б утворення державних об´єднань змішаного (федеративно-конфедеративного) типу, що опиралися б на солідарність інтересів.

Більш чіткіше щодо соціал-демократизму Франко висловлювався пізніше, коли як слід вивчив та дослідив усі його аспекти. В 1899 році у своїй праці "Народники і марксисти" він так обґрунтовує популярність ідей соціал-демократизму: "Німецький соціал-демократизм, прищеплений на російський ґрунт працями Плеханова, Струве, Туган-Барановського і ін., здобув собі багато прихильників серед молоді і навіть серед освіченої громади. У зв'язку з цим Франко висловлює глибокий жаль, що подібні ідеї захоплюють українську молодь: "Дуже сумно, що на цю доктрину ловиться в значній часті гарячіша українська молодь, хоч соціал-демократизм стає ворожою як проти усяких обов'язків суспільної самосвідомості, так і проти національного українського руху із того погляду являється для українства далеко гіршим ворогом, ніж російське самодержавіє і російська цензура. Франко вважав соціал-демократизм шкідливою і навіть ворожою щодо української справи теорією і практикою.

Націонал-демократизм Паралельно з націоналістичним напрямом в українській політичній думці сформувався і розвивався націонал-демократичний напрям.

Зародився він у Галичині наприкінці XIX ст. і був пов'язаний насамперед із державницькими ідеями І. Франка та Ю. Бачинського. І. Франко надавав великої ваги розвиткові української культури: мережі шкіл, преси, що відстоює "стяг національності", національної мови, письменства, народної освіти. Особливо дбав він про національну мову.

Ці поняття не передбачали обов'язкового відокремлення всіх націй, що входили до складу Російської імперії. Кожна нація має право на свою державність, але національна політика має спиратися на усвідомлення фактичних відносин.

Висвітлено формування світогляду І. Франка до 90-х років ХІХ ст., трансформування його від радикалізму до націонал-демократизму, критичного ставлення до федералістських ідей М. Драгоманова, несприйняття духового поневолення в концепціях Маркса – Енґельса – Лассаля. І. Франко у 1890 р. стає чільним організатором Русько-української радикальної партії, а пізніше – Української національно-демократичної партії (1899), аргументовано показує неспроможність марксизму в теоретичній і практичній площинах.

Фашизм та неофашизм.

Фашизм — ідейно-політична течія, що сформувалася на основі синтезу сутності нації як вічної та найвищої реальності та догматизованого принципу соціальної справедливості; екстремістський політичний рух, різновид тоталітаризму.

Історично фашизм сформувався на ідеях расової та національної винятковості, антисемітизму. Як політична течія найповніше реалізувався в Італії часів правління Беніто Муссоліні та Німеччині за режиму Адольфа Гітлера.

Ідеал суспільного ладу для фашизму — тоталітарна держава, позбавлена «хиб ліберальної демократії», здатна до всеохопного контролю за особою й суспільством в ім'я єдності та процвітання «великої раси», а також вести війну. Війна робить націю сильною і загартованою, запобігає її «гниттю». Кожне покоління мусить мати свою війну.

Фашисти будь-якої національності формували свою ідеологію на засадах національної винятковості, месіанської ролі свого народу. Політична доктрина фашизму заперечувала поняття «клас» і «класова боротьба», для нього головні поняття — «раса», «нація», оскільки класи роз'єднують вищу і вічну спільність людей — націю. Фашистська держава не визнавала жодних прав робітників, службовців, вважала, що профспілки збурюють «стадні інстинкти» працюючих.

Неофашизм — різноманітні варіанти відтворення елементів ідеології і політичної практики фашизму, соціальну базу яких становлять маргінальні верстви населення.

Стрижнем неофашистської ідеології є расизм як невід'ємна складова фашизму, яка модифікувала гітлерівський расизм, відсунувши на задній план його тезу про перевагу німців над іншими європейськими народами.

Твердження, що людина — хижа і зла, неофашисти використовують для виправдання воєнних злочинів фашистів. «Так було і так буде» — мотив їх виступів з цього приводу.

Визнаючи, що насильство стало невід'ємною частиною сучасного способу життя, ідеологи неофашизму намагаються подати його як фаталістичну тенденцію, притаманну як сучасній епосі, так і суспільству в цілому.

Неофашисти розглядають людину як нікчемність, яка не має самостійного значення. Неофашизм як політична течія виник у 60-х роках XX ст.; тоді ж сформувались його ідеологія та організаційні структури. З 70-х років ці організації проводять загальні зльоти. Неофашистські організації діють в усіх країнах Європи, Америки, більшості країн Азії, в Австралії та країнах Африки. Резиденція світового координаційного неофашистського центру — Всесвітнього союзу нацистів — знаходиться у США.

* Фра́кція— група членів тієї чи іншої політичної партії в складі парламенту або іншої державної організації (установи) чи громадсько-політичної організації, яка організовано проводить установки своєї партії

Фракцією може також іменуватися особлива група всередині самої партії, яка має власну ідейну й організаційну платформу, котра відрізняється від основної політичної лінії та поточних установок партії.

* Алья́нс - союз між д-вами для досягнення спільних цілей у певний час; об'єднання окр. осіб, політ. партій, громад. організацій на основі договірних зобов'язань.

Білет №20

1. Соціалізм, націонал – комунізм і європейська орієнтація в українській політичній думці 1 пол. 20 ст.( Скрипника О. В. Винниченко, М. Хвильовий ).

В. Винниченко, один із керівників Центральної Ради і Директорії, а 1920 р. — уряду УРСР, вважав, що ні політичне, ні соціальне визволення не може бути реальним без визволення національного. Тому, повернувшись 1920 р. з еміграції до України, щоб присвятити себе служінню справі української революції, він обумовлює свою згоду працювати у складі радянського уряду проведенням докорінних змін у державних відносинах між Україною і Росією, утворенням справжньої федерації і забезпеченням суверенітету радянських республік. Схожих поглядів дотримувалися і представники націонал-комуністичного напряму, що сформувався у 20-х роках. Він став відображенням поглядів молодої української інтелігенції та частини комуністів, особливо вихідців з колишніх соціалістичних партій, на шляхи розвитку української державності та національної культури в умовах входження України до складу СРСР (М. Хвильовий, М. Скрипник, О. Шумський).

М. Хвильовий (1893—1933 pp.) — один із видатних українських радянських письменників, не закликаючи до виходу з СРСР, послідовно відстоював суверенітет України, її економічну і культурну незалежність, і вірив у те, що самостійності України "вимагає залізна і непереборна воля історичних законів": подолання комплексу просвітянської провінційності, меншовартості, виплеканих століттями російського панування; переродження нації на засадах волюнтаризму та досягнення українцями ідеалу європейської людини фаустівського типу — людини-громадянина, носія етики активізму, творця культурних і суспільно-політичних цінностей та рушія історії; орієнтація українського суспільства на культурні процеси Європи.

Позиція М. Хвильового знайшла розуміння серед партійно-державних керівників України — народних комісарів освіти М. Скрипника О. Шумського. М. Скрипник (1872—1933 pp.) протистояв спробам змінити статус України як самостійної держави, котра добровільно увійшла до федерації, намагався відстояти її суверенітет. Націонал-комуністи змушені були працювати в умовах жорсткого тиску і репресій з боку партійної верхівки, і в той чи інший спосіб були знищені сталінським режимом. В умовах панування тоталітарної системи в Україні природно-історичний процес розвитку політичної думки був фактично перерваним. Українська політична еліта, зокрема та, що працювала в галузі історії, права, політики, соціології, емігрувала або була репресована. Нове покоління науковців змушене було працювати у вузьких рамках тоталітарної ідеології, в умовах панування класового підходу до аналізу суспільно-політичних явищ, будучи відірваним від світового наукового процесу.

Політичний маркетинг.

Маркетинг у політичній сфері — діяльність, спрямова на створення, підтримання чи зміну поведінки людей щодо певних політичних ідей, явищ, подій, організацій, лідерів. Маркетингові технології дають змогу виявити орієнтації громадянської думки, конкретні прагнення, уявлення людей, рівень конкурентоспроможності політичних груп. Вдале застосування прийомів маркетингу в політиці є передумовою досягнення популярності, перемоги на виборах, утримання міцних позицій на вершині політичного олімпу.

Політичний маркетинг — сукупність форм, методів і технологій дослідження, проектування, регулювання та впровадження в суспільно-політичну практику певних настанов суспільної свідомості з метою завоювання та утримання контролю за ринком влади.

На основі специфічних особливостей політичної діяльності називають такі функції політичного маркетингу:

— формування інформаційного банку, що охоплює дані статистики, різноманітної урядової та неурядової звітності, результати досліджень економіки, політики, психології, демографії тощо;

— вироблення методів аналізу та обробки даних інформаційного банку, виокремлення ключових показників, що найповніше характеризують об'єкти та суб'єкти політики;

— оцінювання й аналіз умов політичного ринку, маркетингового середовища (мікро й макро). Мікросередови-ще — сукупність сил, які діють під безпосереднім контролем або керовані даною партією, соціальною групою, лідером тощо. Макросередовище — глобальні чинники: економічні, соціальні, політичні, психологічні, демографічні та ін;

— аналіз ринкових можливостей певних партій, суспільних інституцій, ідей, особистостей;

— вироблення оцінних і прогнозних моделей політичного попиту, життєвого циклу об'єктів і суб'єктів політики (партій, програм, ідей, лідерів), а також політичної поведінки суб'єктів політики.

Політичний маркетинг передбачає такі технології:

· формування й вивчення політичних потреб, політичного попиту на політичні дії та результати таких дій;

· відтворення «політичного продукту» з урахуванням того, якою «ціною» він досягається;

· творення «нового» в політиці з урахуванням усіх форм витрат, у тому числі й політичних;

· доведення до об’єкта і суб’єкта політики розрахунків реальних політичних можливостей на конкретному етапі;

· виготовлення та використання політичної реклами, політичної агітації, стимулювання політичних дій, активної політичної поведінки та ін.

Вдале застосування прийомів маркетингу в політиці забезпечує досягнення популярності, перемогу на виборах, утримання на верхівці «політичного Олімпу». Сутністю політичного маркетингу є вивчення існуючої та формування бажаної громадської думки щодо образу (іміджу) політика, політичної організації чи ідеї.

Одним із різновидів політичного маркетингу є виборча інженерія, тобто комплекс правових, адміністративних, політичних та інших заходів, що регулюють політичні відносини щодо норм представництва та процедур формування законодавчих, виконавчих і судових органів влади.

З певним спрощенням можна сказати, що під поняттям виборчої інженерії розуміють пристосування виборчих процедур до реалізації інтересів правлячих та політичних еліт стосовно завоювання і збереження влади на національному, регіональному та місцевому рівнях. Головним предметом уваги виборчої інженерії є виборчі системи, що аналізуються, виходячи з таких їхніх характеристик: кількість голосів на одного виборця, способи визначення виборчих округів, кількість депутатів, що обираються від кожного округу тощо.

Основними видами виборчої інженерії, якими користується політична та правляча еліта, є: зміна виборчих систем і процедур залежно від політичної ситуації; стимуляція пересування виборців з одного округу до іншого; маніпуляція кордонами виборчих округів, сприятливе «розмежування» округів та виборчих дільниць, маніпуляція часом проведення виборів.

Різновидом політичного маркетингу є політична іміджологія. Імідж політичний (від англ. image — зображення, відбиття в дзеркалі) — образ (найчастіше політика, політичного лідера), що цілеспрямовано формується для забезпечення належного емоційно-психологічного впливу на певні кола суспільства з метою популяризації, політичної реклами і т. ін.

Політичний імідж — це своєрідне відображення суспільного уявлення про ідеальне втілення тієї чи іншої соціальної ролі. Імідж політика включає різноманітні характеристики: особистісні якості (рішучість, певна агресивність, привабливість, зовнішній вигляд); організаторські, управлінські здібності (компетентність, уміння полемізувати, участь у процесах прийняття рішень); характеристики, що зближують лідера з електоратом (виходець з низів, невибагливий у побуті) та ін. Імідж політика формується на підставі реально властивих цій особистості характеристик, але у відповідний спосіб «препарованих» спеціалістами (іміджмейкерами).

Завершальним етапом політичного маркетингу є політичне рекламування, спрямоване на формування позитивного політичного іміджу тих чи інших державних, соціальних, політичних інститутів, окремих лідерів та особистостей, ідей, доктрин, програм тощо.

Виокремлюють такі етапи політичного рекламування (багато в чому вони збігаються зі щойно розглянутим процесом створення політичного іміджу — це не дивно, бо їхня мета, власне, така сама):

1) дослідження характеристик ідеального іміджу;

2) дослідження характеристик реального іміджу (якщо такий уже існує в суспільній свідомості);

3) «пакування» (проектування) іміджу, що планується на «продаж»;

4) розробка форм, методів і засобів просування «спакованого» іміджу на політичний ринок;

5) «продаж» створеного іміджу через засоби політичної комунікації;

6) аналіз ефективності рекламної кампанії та коригування раніше запланованих дій.

В Україні політичне рекламування, як і сам політичний ринок, ще тільки формуються. Однак у вітчизняну політичну практику все активніше входять специфічні товари політичного ринку, тобто різноманітні вигоди і привілеї. Насамперед це пов’язано зі зростанням ролі політичної реклами та широким використанням засобів масової інформації, а також включенням такого потужного засобу впливу на політичні рішення, як громадська думка.

* Волюнтар́изм — течія в психології і філософії, що визнає волю особливою, надприродною силою, що лежить в основі психіки і буття в цілому. Теорія, згідно з якою воля є першоосновою і творцем дійсності, основним фактором у психічному житті людини всупереч розумові; соціально-політична діяльність, яка, нехтуючи об'єктивними законами історичного розвитку, керується суб'єктивними бажаннями й довільними рішеннями осіб, які її здійснюють.

* Денонса́ція — припинення дії міжнародного договору шляхом повідомлення однієї держави іншій про припинення дії укладеного між ними міжнародного договору, здійснене в порядку і в термін, обумовлені цим договором.

В Україні механізми денонсації, передбачені Законом «Про міжнародні договори України» для здійснення денонсації, однаково чинні при розгляді питань припинення, призупинення дії міжнародного договору України або виходу з договору.

Білет №21

Білет №22

Білет №23

Ступінь функціональності виборчої системи впливає не лише на формування якісної політичної влади, а й на перспективу демократичного розвитку всього суспільства, адже загальновизнаним сьогодні є той факт, що тип виборчої системи має велике значення для функціонування демократії та демократичних інститутів.

Партії виступають посередником між громадянським суспільством і державою та є одним із базових інститутів сучасного суспільства, без якого неможливо уявити існування представницької демократії. Представницька демократія передбачає прийняття владних рішень виборними особами, які отримують легітимні владні повноваження за допомогою інституту парламентських виборів. Через них народ визначає своїх представників у законодавчому органі державної влади і наділяє їх мандатом на реалізацію його суверенних прав.

Обрання типу формування партійної системи потребує практичної оцінки політичних потреб і можливостей держави, це не просто суто технічна проблема, але також проблема, яка торкається культурної сфери, має вартісний вираз і може мати колосальні наслідки для функціонування політичної системи суспільства в цілому.

У перехідних суспільствах застосування того чи іншого типу виборчої системи може не тільки не допомогти вирішенню проблеми адекватного парламентського представництва та структурування законодавчого органу, а й навіть загострити соціальні та політичні проблеми.

Тому, дослідження трансформації такого важливого елементу політичної системи, як інститут парламентських виборів та його впливу на формування партійної системи в Україні дозволяє отримати точніше уявлення про сутність політичних процесів усієї системи законодавчої влади в Україні, виявити закономірності її розвитку і визначити оптимальні шляхи подальшого демократичного поступу країни, зокрема, через реформування системи парламентських виборів.

Слід зазначити, що сьогодні відчувається брак теоретичних узагальнень досвіду виборчих кампаній, насамперед парламентських, що відбувалися в Україні впродовж років незалежності, і були проявом розвитку суспільства, пошуку ним оптимальної форми волевиявлення народу.

З огляду на викладене, актуальним, під час політичного розвитку демократичного суспільства в Україні, є дослідження взаємозв’язку інституту виборів із демократичними інститутами влади, зокрема впливу виборчої системи на формування сучасної партійної системи та механізму політичної влади в Україні.

Білет №24