Співвідношення загального числа інтервалів перетину рельєфу і кольорових ступенів гіпсометричних шкал

Масштаби	Число інтервалів	Число
гіпсометричних карт	перетину шкали	кольорових ступенів
1:1 000 000	40	15
1:2 500 000	32	16
1:5 000 000	13	7
1:10 000 000	16	9

 

При детальній гіпсометричній шкалі дуже важливо правильно вибрати межі ступенів пошарового фарбування. Дослідами встановлено, що оптимальна кількість ступенів пошарового забарвлення, що дозволяє виконати гармонійне поєднання кольорових переходів і хорошу помітність ступенів між собою, забезпечити єдність зображення рельєфу, читаність і пластичність сприйняття, не повинна перевищувати 16—18. На вибір кольорових шкал впливають особливості рельєфу території і площа її охоплення. Кольорова шкала, побудована за принципом збільшення світлоти з висотою, найефективніша для рельєфу гірських районів. Для районів з рівнинним і середньогірським рельєфом, а також територій значного охоплення з великою різноманітністю висотних зон доцільні шкали, що будуються за принципом зростання насиченості й теплоти кольору з висотою.

Характер використання карти (настільна або стінна, демонстраційна) визначає специфіку оформлення кольорової шкали. В основному вона виявляється у вживанні яскравих насичених тонів для стінних карт і, навпаки, м'яких кольорових переходів із значно більшою пороговою чутливістю відтінків одного кольору для настільних карт.

Контрольні запитання й завдання

1. Що називають кольоровою пластикою?

2. У чому полягає суть кольорової пластики?

3. Особливості зорового сприйняття кольорової пластики.

4. Назвіть принципи побудови гіпсометричних шкал.

5. Від чого залежить вибір кольорових шкал?

6. Що називають шкалами змішаних рядів?

7. Які шкали називають спектральними?

8. Які шкали називають живописними?

 

 

 

 

Частина 7. ОСНОВИ СВІТЛОТІНЬОВОЇ ПЛАСТИКИ

З історії розвитку способів тіньової пластики. Графічні прийоми світлотіньового зображення

Для отримання світлотіньового зображення використовують різні графічні прийоми: штрихи, тушування, відмивання, фоторельєф (фотографія з рельєфної моделі), освітлені горизонталі. Їх вживання обумовлено розвитком техніки картовидання. У процесі розвитку способи тіньової пластики змінювалися, як за характером картографічного зображення, так і за технологією їх відтворення.

На картах ХVІІІ ст. та більш ранніх панувало перспективне (картинне) зображення рельєфу. Для цього зображення не вимагалося знання абсолютних і відносних висот місцевості й крутизни схилів, а було достатньо мати лише найзагальніше уявлення про розташування хребтів і вододілів. Частково на картах цього часу застосовувалося й відмивання, проте без будь-якого зв’язку з висотами й крутизною схилів.

У кінці ХVІІІ і особливо в ХІХ ст. знаходить своє широке вживання спосіб зображення рельєфу штрихами. Це стало можливим через значне вдосконалення методів знімальних робіт і застосування інструментів, що дало можливість вимірювати кути нахилу. Широкому вживанню штрихування сприяв також пануючий на той час метод видання карт з гравюри на міді.

З середини другої половини ХІХ ст. в знімальних роботах поступово перейшли до зображення рельєфу за допомогою горизонталей. Основною перевагою горизонталей, у порівнянні з штрихами, була можливість проводити на карті різного роду вимірювальні роботи, пов’язані із знанням абсолютних і відносних висот будь-якої точки місцевості.

 

Перспективний спосіб

Доти поки люди не навчилися вимірювати крутизну схилів і висоту точок місцевості, рельєф на картах або зовсім не показувався, або зображувався недосконалими примітивними способами, до числа яких відноситься перспективний спосіб.

При цьому способі рельєф малювався так, як він представлявся оку спостерігача в профіль насправді або в його уяві. Але перспективний спосіб зображення рельєфу весь час розвивався та вдосконалювався, чим готувався ґрунт для переходу до інших, більш точних і досконалих способів зображення рельєфу. На картах раннього періоду рельєф, як правило, показувався окремими, переважно одноманітними пагорбами, розташованими в місцях, де дійсно були або передбачалися гори.

На картах пізнішого періоду бачимо вже більш досконале перспективне зображення рельєфу, вже не окремими пагорбами, а компактними грядами, що дає деяке уявлення про загальний характер і систему розташування гірських хребтів і вододілів.

Перспективне зображення рельєфу, вживане раніше на старовинних картах, знов з’явилося на сучасних у вигляді наочних перспективних зображень основних морфологічних ландшафтів (типів рельєфу) (рис.7.1).

Перспективний спосіб використовується також на сучасних картах для оформлення рельєфу морського дна, де він в поєднанні з світлотінню створює хорошу пластичність і наочність у передачі крупних структур і окремих форм рельєфу (рис.7.2).

Перспективне зображення іноді в поєднанні з світлотіньовою пластикою, широко використовується на туристських картах і в атласах. Яскравим прикладом є Ski Atlas (Атлас для гірськолижників), виданий в Швейцарії (1978).

 

 

Рис.7.1. Перспективні знаки для деяких морфологічних ландшафтів:

1 — льодовики (глетчери); 2 — високогір'я; 3 — високогір'я альпійські; 4 — середньогір’я; 5 — горбисті області; 6 — омолоджені гори; 7 — залишкова рівнина (пенеплен); 8 — залишкова рівнина, що піддалася омолоджуванню; 9 — лесові області; 10 — моренний ландшафт; 11 — друмлини; 12 — фьорди; 13 — алювіальна підгірно-віялова рівнина; 14 — куести; 15 —плато, омолоджене в арідних умовах; 16 — вулкани.

Рис.7.2. Перспективне зображення рельєфу. Фрагмент карти Піренейських гір, складеної Русселем та виданій в 1730 р. в масштабі 1 : 320 000.

 

Спосіб штрихування

Перспективний однобічний малюнок рельєфу, володіючи наочністю, не міг точно відобразити форми рельєфу і крутизну схилів.

Тим часом, до топографічних карт, і в першу чергу великомасштабних, наприкінці ХVІІІ і особливо на початку ХІХ ст. стали пред’являтися з боку військових вимоги більш точного і детального зображення на них рельєфу, зокрема з метою визначення крутизни схилів, ступінь якої значною мірою визначає дії піхоти, кавалерії та артилерії.

У зв'язку з цим виникла думка зображати на карті крутизну схилів місцевості штрихами різної товщини, за принципом – чим крутіше схил, тим товстіший штрих (рис. 7.3).

 

Рис. 7.3. Зображення рельєфу штрихами крутизни.

Фрагмент одноверстної топографічної карти.

 

До середини XIX ст. єдиним способом друкування карт була гравюра, яка допускала лише відтворення штрихового малюнку. Тому пластичне зображення рельєфу досягалося шляхом штрихування – нанесення коротких ліній різної товщини, що змінюються, і направлені уздовж схилів. У цей період зображення рельєфу штрихами одержало широкого розвитку. Використовувалися два принципи побудови штрихів:

- штрихи крутизни будувалися за принципом прямовисного освітлення поверхні землі. Викреслювання штрихів проводилося, як указувалося вище, за правилом «чим крутіше, тим темніше». Короткі штрихи різної довжини і товщини, направлені уздовж схилу, приймалися за елемент тіні, а просвіти між ними — за елемент світла;

- тіньові штрихи будувалися за принципом косого (бічного) освітлення. Побудова штрихів, направлена на передачу відносної освітленості і затемненості схилів різного орієнтування, виділення крупних і дрібних форм рельєфу, забезпечувало хороший пластичний ефект.

Найкрупніший досвід використання тіньових штрихових — «Топографічна карта Швейцарії», 1:100 000, яка дотепер є шедевром художнього виконання рельєфу.

Як різновид штрихового способу можна зазначити зображення тіней точками (спосіб Еккерта).

Штрихування належало до числа пластичних способів зображення рельєфу й давало достатньо наочне уявлення про крутизну схилів місцевості.

Спосіб зображення рельєфу штрихуванням безперервно удосконалювався і зазнав за час свого існування цілий ряд змін. На початку вживання штрихування певної математичної основи вироблено не було, і спосіб виконання штрихування відрізнявся великою примітивністю й суб’єктивністю. Так на російських планах і картах другої половини ХVІІІ ст. крутизна схилів зображалася штрихами різної товщини – тонкими для пологих схилів і потовщеними – для крутих. Штрихування на них мало, в значній мірі, умовний характер, даючи лише загальне уявлення про крутизну схилів.

Тільки на картах ХІХ ст. штрихування рельєфу стали виконувати за визначеною, заснованою на математичних розрахунках, системі, з урахуванням відображення крутизни схилів з різними кутами нахилу.

Була розроблена так звана шкала штрихів Лемана, заснована на принципі вертикального освітлення. Згідно цього принципу проміння світла є падаючими на земну поверхню прямовисно, унаслідок чого вона одержує тим менше світла, чим більше її кути нахилу до горизонту. У способі штрихування тінь подається товщиною штрихів, а світло – шириною проміжків.

Для зображення рельєфу штрихами необхідно спочатку провести горизонталі, які дадуть крутизну й напрям схилів, а потім вже робити штрихування. Очевидно, що в цьому випадку можна і не знати абсолютних висот місцевості, а користуватися тільки відносними.

Спосіб зображення рельєфу штрихами, разом з перевагами, має також значні недоліки. Штрихування дає наочне уявлення про форми рельєфу і крутизну схилів, в той же час не відображає висотної характеристики місцевості. Це ускладнює використання великомасштабних карт для вимірювальних цілей. Крім того, значними недоліками штрихування є складність і повільність його виконання в оригіналі.

 

Спосіб горизонталей

Спосіб зображення рельєфу горизонталями зародився ще в період розквіту способу штрихування. У 60-х роках ХІХ ст. починається масове вимірювання висот за допомогою кіпрегеля і далекоміра і перехід до зображення рельєфу горизонталями. Ще в середині ХІХ ст. намагалися додати горизонталям більшої наочності, шляхом їх потовщення на крутих схилах.

Спосіб зображення рельєфу горизонталями задовольняє вимірювальним цілям краще за всі інші способи. Але він не володіє достатньою наочністю.

Можливе пластичне оформлення рельєфу при відображенні його горизонталями (ізобатами). Один з прийомів — зміна товщини ліній горизонталей на освітлених і затінених схилах (тонкі лінії на освітлених, потовщені — на затінених). Лінії різної товщини створюють ефект розподілу світла й тіні, посилюють наочність зображення. Цей прийом застосував російський військовий інженер Е. І. Тотлебен при складанні карт під час оборони Севастополя (1854-1855).

Пластичне зображення рельєфу на карті можна одержати також, використовуючи світлотіньові горизонталі (спосіб Пауліні або освітлених горизонталей) (рис. 7.4). У 1979 р. в СРСР була видана карта Світового океану на якій було застосовано спосіб освітлених горизонталей. На цій карті на блакитному фоні океанів і морів горизонталі, звернені до північного заходу, показані світлим, а обернуті в протилежний бік – темним (синім) кольором. Залежно від експозиції схилу товщина горизонталей змінюється.

 

 

Рис. 7.4. Освітлені ізобати (за картою Світового океану, масштаб 1 : 10 000 000, 1977 р.).

 

Інший прийом — оформлення горизонталей в два кольори за принципом косого освітлення: білий — на освітлених схилах, чорний — на затінених з плавною зміною товщини ліній залежно від напрямку світлового променя. Цей спосіб одержав назву — освітлені горизонталі (ізобати). Вперше його застосував японський картограф І. Танака для відображення рельєфу дна Тихого океану. Оформлення білим кольором освітлених і  синім — затінених ділянок рельєфу на блакитному фоні забарвлення моря створює якнайкращий пластичний ефект і відображає реалістичну картину різноманіття форм і типів рельєфу морського дна.

Спосіб освітлених ізобат знайшов широке вживання на багатьох сучасних картах рельєфа дна Світового океану і Атласів океанів.

 

⇐ Предыдущая15161718192021222324Следующая ⇒

Поделиться: