Німецька соціал-демократія на початку ХХ ст. Р. Люксембург, К. Лібкнехт, К. Каутський, Е. Бернштейн.

На початку ХХ століття німецька соціал-демократія, представлена СДПН, значно посилила свої політичні позиції. Кількість членів партії до 1914 р. сягнула 1 млн. осіб. З 1903 по 1912 р. кількість поданих за неї голосів на виборах зросла у півтора рази і сягнула 4,5 млн. У її підпорядкуванні були сотні депутатів у місцевих ландтагах і муніципалітетах. Під впливом СДПН перебували і вільні профспілки, які нараховували до 1913 р. 2,5 млн. робітників. Особливо вражаючими були результати парламентських виборів 1912 р. За СДПН було подано 34,8% голосів виборців, а кількість їх мандатів у рейхстазі збільшилася з 43 до 110.

 Ставлення монархічного режиму до робітничого руху продовжувало залишатися негативним. Імператор Вільгельм ІІ, говорячи про його небезпеку для своїх завойовницьких планів наголошував: “Спочатку перестріляти, обезглавити, знешкодити соціалістів, а вже потім зовнішня війна, але не раніше”. 9 травня 1904 р. у Берліні був заснований “Імперський союз проти соціал-демократів”, завданням якого була дискредитація програми СДПН на догоду владі. Втім, спроби уряду Бюлова провести через рейхстаг нові обмежувальні закони проти соціалістів не увінчалися успіхом, адже вони не здобували необхідної підтримки депутатів.

Протистояння імперської влади та соціал-демократії на початку ХХ ст. знайщло вираження у піднесенні робітничого страйкового руху, організація яких відбувалася за активної участі СДПН. Так, у 1905 р. у Німеччині страйкувало близько півмільйона робітників. На з'їзді СДПН в Єні (вересень 1905) була прийнята резолюція на підтримку масового політичного страйку, перший з яких було організовано у 1906 р. у Гамбурзі. 1910 р. увійшов в історію Німеччини як період робітничих боїв (німецька кривава неділя 6 вересня, квітнева демонстрація в Берліні, вереснева битва у Моабіті). У 1912 р. страйкувало близько 200 тис. гірників Руру, які висували не лише економічні, але й політичні вимоги.

Однак, гучні успіхи соціал-демократів та їх важлива роль у політичному житті Німеччини на початку ХХ ст. супроводжувалися фактичним ідейним розколом партії. В середовищі СДПН формується три течії – правоопортуністична, центристська, ліворадикальна.

Праві соціал-демократи стояли на платформі ревізіонізму Бернштейна. Вони заперечували необхідність революційної руйнації капіталізму а говорили про розмивання класових рис між дрібною буржуазією та робітниками, які поступово разом формуватимуть середній клас. Під переважаючим впливом правих перебувала фракція СДПН у рейхстазі, в якій поступово робили політичну кар'єру відомі згодом лідери соціал-демократів Еберт, Шейдеман. Вважаючи парламентаризм єдино вірним шляхом до соціальної демократії, вони йшли на співробітництво з демократами, лібералами, і навіть з націоналістами та урядом. Саме їх позитивне голосування зробило можливим затвердження рейхстагом військових кредитів уряду у 1913 р. та на початку серпня 1914 р. Щодо можливої зовнішньої війни, то правий соціал-демократ Носке наголошував, що у випадку агресії проти Німеччини соціал-демократи не закликатимуть до загального страйку, а візьмуться за зброю.

Центристи на чолі з К. Каутським, офіційно не порвавши з теорією Маркса, відстоювали статегію тривалої облоги, виморювання капіталізму. Але на практиці вони діяли теж у провладному дусі. Головне своє завдання вони вбачали в організації та вихованні пролетаріату на ідейних засадах СДПН, але водночас не заперечували право Німеччини на колонії та говорили про військовий патріотичний дух німецької нації.

Ліворадикальне крило партії (Р. Люксембург, К. Лібкнехт, К. Цеткін) залишалося ортодоксально марксистським. Його представники надалі закликали вести непримиренну класову боротьбу та всюди протистояти буржуазній владі, готуючись до соціалістичної революції. Ліві соціал-демократи рішуче виступали проти колоніальних загарбань та зовнішньої війни, але завжди підкреслювали, що слід розв'язати війну внутрішню, громадянську – проти власних капіталістів та експлуататорів.

 Важливо наголосити, що вплив і роль лівих та центристів загалом у СДПН були набагато слабшими від позицій опортуністів. Тенденції розвитку партії у передвоєнний період свідчать про зближення його керівництва з офіційною політикою. У відповідь канцлер Бетман-Гольвег теж схилявся до тактики більш гнучких взаємовідносин з даною потужною політичною силою, намагаючись інтегрувати соціал-демократію в державну систему влади.

9. Ірландське питання у політичному житті Англії наприкінці ХІХ ст. Ч. Парнел, М. Девіт.

У найстарішій колонії Великобританії – Ірландії, яка була остаточно завойована ще у середині ХVІІ ст., в останній третині ХІХ ст. активізується національно-визвольний рух. В ньому окреслилися поміркована та радикальна течії.

Перша була представлена матеріально благополучними суспільними прошарками: ліберальні землевласники, дрібна та середня буржуазія, національна інтелігенція, заможні міщани та селяни. В числі прихильників поміркованої течії були як католики так і протестанти. Головною метою поміркованих було здобуття Ірландією автономії (гомрулю) легальним конституційним шляхом. Помірковані (так звані гомрулери) організували у 1870 р. Ірландську лігу гомруля, на базі якої пізніше було створено Ірландську парламентську партію, основу якої складали члени ірландської фракції британського парламенту (у палаті громад – близько 80-90 осіб). В кінці 70-х рр. лідером гомрулерів став Ч. Парнел – протестантський землевласник. Основними економічними вимогами поміркованих опозиціонерів було встановлення чіткої “справедливої” плати та терміну орендного договору для селян, які орендували землю у поміщиків і дозвіл на вільний подаж земель. Парнел та його однодумці визнавали лише легальні методи досягнення своїх програмних цілей та зосередили основну увагу на парламентській роботі. Ірландські депутати досягли вершин майстерності у тактиці обструкції – свідоме затягування офіційних виступів, парламентських дебатів, гальмування та дезорганізацію роботи парламенту з метою звернення уваги британського політикуму та громадськості на ірландське питання.

Радикальна течія пропонувала вирішувати завдання національно-визвольної боротьби та аграрних перетворень більш рішучими методами, спираючись на нижчі верстви ірландського суспільства. Лідер радикалів М. Девіт запропонував свій “новий курс”. В центрі його уваги було протистояння селян-орендарів із землевласниками (лендлордами), створення загальнонаціонального політичного об’єднання в боротьбі з лондонською владою. Кінцевою метою радикалів було досягнення незалежної Ірландської республіки, причому не заперечувалася можливість збройного повстання як апогею національно-визвольної боротьби. Радикали були ініціаторами створення 21 вересня 1879 р. Національної земельної ліги (НЗЛ), яка мала широко розгалужену мережу осередків. Вони організовували агітаційні кампанії та численні мітинги селян-орендарів. Значного розповсюдження набула тактика бойкоту (від імені управителя маєтком лорда Ена капітана Бойкота, щодо якого вперше був успішно застосований даний метод). Її суть полягає в тому, що селяни ізолювали того, хто насмілився орендувати у лендлорда землю, відібрану за борги у попереднього орендатора. За словами Девіта, “…якби такий знайшовся, то він не зміг би жити тут. Йому не будуть нічого продавати, у нього не будуть купляти, в церкві ніхто не присяде біля нього…” В середовищі консервативного ірландського селянства бойкот був досить ефективним методом і лендлорди не поспішали відбирати у боржника наділ, побоюючись, що він не буде оброблятися взагалі.

Слід наголосити, що взаємини між поміркованою та радикальною течіями ірландського визвольного руху не були конфліктними. Девіт налагодив контакти з Парнелом, і той погодився очолити НЗЛ, а він сам став секретарем її виконавчого комітету. В програмі організації поєднувалися цілі як поміркованих так і радикалів. Першочерговими завданнями проголошувалися прагнення перших, а перспективними – плани других. Це дало можливість об'єднати в національно-визвольному русі селян та ліберальних землевласників. Для гомрулерів було важливим створення масової соціальної опори своєї політики, а радикалам вельми в нагоді стало використання парламентської трибуни та активності ірландських депутатів для досягнення декларованих цілей.

Політика британського уряду у ірландському питанні цілком вписувалася у тактику “батога та пряника”. У 80-х рр. двічі (6 березня 1881 р. та 17 червня 1887 р) в зв'язку із масовими селянськими протестами та заворушеннями проти лендлордів парламент приймав закон про введення у Ірландії військового стану. Арештам піддавалися Девіт, Парнел, депутати-гомрулери. Приймалися репресивні закони, оголошувалося злочином проведення мітингів і демонстрацій. У відповідь на острові розгорнувся терор. Зокрема, 6 травня 1882 р. бойовики організації “Непереможні” вбили секретаря у справах Ірландії лорда Кавендиша. Великий резонанс у громадській думці викликав інспірований владою судовий процес над Парнелом, якого звинувачували в аморальній поведінці в особистому житті.

Разом з тим, Лондон здійснив і ряд поступок в ірландському питанні, чим провокував суперечності між поміркованими і радикалами щодо подальшого розвитку національно-визвольного руху. У 1881 р., 1885 р. та 1891 р. прийнята низка аграрних законів щодо Ірландії. Вони фіксували термін оренди наділу та плату за користування ним; виділяли державні кредити для погашення орендаторами своєї заборгованості; знижували орендну плату; санкціонували викуп державою землі лендлордів з наступним її продажем селянам у довгостроковий кредит. У квітні 1882 р. уряд ліберала Гладстона уклав з Парнелом Кілменхеймську угоду (від назви в’язниці, де в цей час знаходилися гомрулери). Уряд зобов’язувався відмінити військовий стан, звільнити заарештованих, виділити державну допомогу для 100 тисяч орендарів для сплати ними боргу. Парнел обіцяв розпустити НЗЛ, припинити селянські заворушення та співпрацювати з лібералами. Дана угода продемонструвала, що помірковані перейшли на провладні позиції.

Той же Гладстон, перебуваючи на посаді прем’єр-міністра двічі (у 1886 р. та 1893 р.) ініціював у парламенті білль про надання Ірландії самоврядування (тобто фактично реалізація ідеї гомруля). Однак він не був затверджений через опір консерваторів, частини лібералів, вищого духовенства та негативну позицію палати лордів.

⇐ Предыдущая12345678910Следующая ⇒

Поделиться: