Філософсько-історичні погляди М.Костомарова та В.Антоновича.

В іст. дослідженнях, як і в історіософських міркуваннях, К остомаров  опирався передусім на вітчизняну традицію, зокрема на ідею М. Максимовича про "укр. народний дух", втім, на відміну від останнього, який наголошував на емпіричній правді історії, К., не беручи під сумнів вагу підтверджених іст. документами фактів, посилював романтичні акценти, відшукуючи ту наскрізну ідею, що поєднує минуле, сучасне і майбутнє народу в єдине іст. ціле, надає подіям "розумний зв’язок і стрункий вигляд". Як історіософ, К. не стільки з’ясовував причинову залежність значущих подій, скільки прагнув до ірраціонального заглиблення в іст. буття укр. людини ("Книги буття укр. народу", "Думки про історію Малоросії") та збагнення її ментальності ("Дві руські народності"). Цю настанову К. реалізовував, поєднуючи призму романтичного світоосягнення з органічними для традицій укр. думки ідеями християнської філософії, зокрема з постулюванням "найвищого вічного розуму, який керує невідомими нам шляхами всією долею історії людства". З ін. боку, романтичний пафос коригувався у К. раціоналістичнопросвітницькими засадами, що мали запобігати "пересудам нац. чванства" і стверджувати дух толерантності. К. вважають засновником народницької (на відміну від державницької) історіографії. Дух народу мислився ним не як трансцендентна сутність, а як реальна першооснова іст. процесу, здійснюваного "живим народом", глибинний зміст народного життя. У психології народу належить шукати "його відчування, спосіб вияву його радощів і печалей", пояснення іст. подій, особливостей побуту, духовного життя. Діяльні сили людини праці мають стати предметом історіографічного розмислу, продуктивність якого зростає при його поєднанні з етнографічними дослідженнями ("Про стосунок рос. історії до географії та етнографії"). З ін. боку, оскільки дух народу керується моральним законом, то людські вчинки, ланцюг яких і формує реальний хід історії, мають оцінюватись не тільки за цілями, а й за засобами. Аксіологічні моменти актуалізуються при з’ясуванні самості укр. народу і при визначенні його іст. перспектив, іст. покликання, тобто при теоретичній концептуалізації укр. ідеї. Історіософські погляди К. еволюціонували разом із його загальносвітоглядними настановами: від романтичного ствердження ідей свободи й рівності, обстоювання окремішнього вільнолюбивого духу укр. етносу і наголошування його особливої місії в колі слов’янських народів "кирило-мефодіївського" періоду до обстоювання ідеї федералізму і раціоналізованих просвітницьконародницьких орієнтирів другого ("основ’янського") періоду й до зосередження на позиціях "українофільства", до модифікації народницьких устремлінь у звичайне просвітництво і лояльне щодо імперії культурництво в останній період життя. Однак світоглядними константами К.-мислителя залишались переконаність в окремішності іст. шляху укр. народу ("Полудневу Русь" К. пророчо бачив у майбутньому як "окрему державну цілісність"), в самобутності його вільнолюбного духу, його мови, культури і психології (що ставило його в опозицію до офіційної рос. державницької історіософії); засада народності та ідеї рівності людей і етносів, нац. порозуміння, досягнутого на ґрунті науки і християнської освіти, та єдності слов’янських народів; принцип самоправства і федеративно-демократичної організації суспільства, опертий на досвід Києворуської і козацької держав; ідея іст. тяглості укр. нац. традиції та пафос згоди й любові до людини і Бога.

В обстоюванні української культури, зверненнях до історії України В.Антоновичу доводилося бути досить обережним і гнучким політиком, що викликало до нього деяку упередженість з боку колег по громаді, зокрема О. Кістяківського. Перу В. Антоновича належить до 300 наукових праць, серед яких: "Дослідження про козацтво за актами 1500 по 1648" (1863), "Дослідження про міста в Південно-Західній Русі за актами 1432—1798" (1870), "Монографія з історії Західної та Південно-Західної Росії" (1885), "Дослідження про гайдамацтво за актами 1700—1768" (1876), "Старожитності Південно-Західного краю" (1893) та ін. Разом з М. Драгомановим видавав "Історичні пісні малоруського народу" (К., 1874—1875. — Т. 1—2). Помер В. Антонович 21 березня 1908 р.

Під впливом хлопоманства В. Антонович доходив висновку, що "соромно жити в краї і не знати ні самого краю, ні його людяності" [Антонович В. Б. Автобіографічні записки // Київ, старовина. — 1993. — № 4. — С. 101). Вважаючи, що найдемократичнішим елементом в Україні є селяни, які "складають народність осібну", з групою студентів подорожував по селах України, знайомлячись з народним світоглядом, де народ постав для нього не в шляхетному освітленні, а таким, яким він є: мав сильну природну логіку, дуже розвинену народну етику з готовністю до допомоги нужденному. Мабуть, звідси і слід шукати витоки розуміння В. Антоновичем змісту історії, який, на думку вченого, розкривається не в сфері державних засад і політичних стосунків, а в проявах народного життя, громадських І національних відносинах.

Таке розуміння змісту історії він обстоював впродовж всієї науково-педагогічної діяльності. Так, у вступній лекції до курсу історії В. Антонович зазначав, що історія є систематичний виклад подій з життя народу чи держави, наголошуючи на необхідності поєднання фактичних даних з узагальненнями і філософськими висновками, оскільки фактичні дані — це лише півсправи. Більш суттєвим для історика є завдання простежити моменти, які переживають народні маси в їх політичному, економічному та моральному житті, помітити ідеали народу в різні періоди його життя, простежити розвиток культури і цивілізації в народі. Під культурою В. Антонович розумів розвиток потреб у фізичному, побутовому і моральному житті народу, а розвиток суспільних відносин на основі справедливості розглядав як цивілізацію, даючи таке визначення історії: історія є "розвиток цивілізації і культури у відомого людського суспільства" [Антонович В. Б. Вступна лекція до курсу історії // Київ, старовина. — 1992. — № 3. — С. 68). Однак і при цьому В. Антонович постійно підкреслював, що історія держави — це тільки показовий бік, де ми бачимо лише акторів на сцені, але не знаємо, що відбувається за кулісами. Дійсна історія — це власне життя народних мас, які складають народність, тобто групу людей, що виділяється з групи подібних чуттєвими, антропологічними та культурними ознаками (Гам же. — С. 68).

Звертаючись до історіософських поглядів В. Антоновича, варто звернути увагу на його вимоги до вченого-історика, де виділяються воля, праця, енергія, добросовісне відношення до науки. Основним важелем історії він вважав розвиток суспільної самосвідомості народу, виявлення безпосередніх мотивів його громадського та політичного життя. Виступав як проти самосхвалення, так і заперечення корінних основ народного життя, вимагав об'єктивного ставлення до предмета своїх занять, тверезого і критичного погляду на минуле, що грунтується на міцному фундаменті наукового аналізу. Доля народу, його віковічних зусиль і прагнень до створення свого державного організму, зосередження інтересу на важкій трьохсотлітній боротьбі, в якій український народ відстоював основні начала свого народного побуту, — ось коло питань, які мають стояти в полі зору історика України.

⇐ Предыдущая891011121314151617Следующая ⇒

Поделиться: