Філософсько-історична концепція Й.Гердера.

Своє філософсько-історичне вчення І.Г. Гердер виклав у кількох працях: "Ще одна спроба філософії історії для виховання людства"(1773), "Ідеї до філософії історії людства" (1782—1791) та "Листи для заохочення гуманності " (1793—1797). Втім, окремі дуже важливі філософсько-історичні ідеї філософ висловлював і в інших своїх працях. Так, скажімо, ще у рукописній версії начерку "Про новітню німецьку літературу. Фрагменти" він ставить завдання розробити "всезагальну історію людського роду"; у "Дорожньому щоденнику" формулює ідею, що пізніше стане наріжним положенням його філософсько-історичної системи, — про самоцінність і самобутність різних народів як своєрідних індивідів історії. Він також дає своє визначення мети людської історії, котре конкретизується у його основній праці з філософії історії — в "Ідеях до філософії історії людства", де він проголошував, що "людський рід в усі віки, лише в кожному по-своєму, має за мету людське щастя".

Будучи за своєю суттю теж прогресистською, філософія історії Гердера вже не може, однак, бути однозначно охарактеризована як суто просвітницька. Його система становить собою водночас і вершину, завершення просвітницької філософії історії, з одного боку; і критичну рефлексію, своєрідну самосвідомість, останньої — з іншого. Першим начерком філософсько-історичної концепції Гердера була його книжка-розвідка "Ще одна спроба філософії історії для виховання людства", в якій він зводить рахунки зі своєю просвітницькою совістю. Так, на відміну від просвітників, Гердер вже у цій своїй праці не розглядає природу людини як щось задане споконвіку й назавжди. "Людська природа, — зазначає він, — не є самостійним божеством, вона всьому має вивчитися, виховувати себе, розвиваючись, просуватися все далі у поступовій боротьбі" 21.

Конкретно-історичний характер людської природи мислитель вбачає не тільки в тому, що вона має формуватися кожною конкретною людиною (причому в історично плинних умовах), а також і в тому, що на становлення природи, характеру людини значною мірою впливають і інші чинники, що спонукають її до вдосконалення, боротьби, руху вперед. А також певні задатки та здатності, зумовлені не лише зовнішніми чинниками, а й внутрішніми неповторними, індивідуальними особливостями самої людської особистості. "У певному сенсі, отже, будь-яка людська досконалість, — писав філософ, — визначається національними особливостями, пов'язана зі своєю епохою, і, за ближчого розгляду — індивідуальна. Розвинути можна лиш те, для чого створені передумови епохою, кліматом, потребами, світом і долею — все інше відкидається".

Просвітники подібно до Платона (якого за це свого часу дружньо брав на кпини Гегель) розглядають людину як істоту цілком і повністю пластичну. Щоправда, вони це роблять з іншого приводу, а саме: трактуючи її як таку, що внаслідок належного, просвітницького, впливу обов'язково й у повному обсязі стане істотою досконалою, доброчинною, і тільки доброчинною. Значно реалістичніше підходить до цього питання Гердер. На противагу просвітникам, він аж ніяк не ідеалізує природу історичного суб'єкта, незалежно від того, хто постає в його ролі — людство, нація чи людина і витлумачує цю природу як споконвічно й неодмінно суперечливу. Наприклад, "нація, — зауважує мислитель, — за наявності, з одного боку, найпіднесеніших добро чинностей, може, з іншого боку, мати недоліки, становити винятки, виявляти суперечності і неясності, що викликають здивування. Щоправда, подібне здивування виникає лише у того, хто здобуває ідеальний принцип доброчинності з підручників свого століття і має запасу філософії' рівно настільки, щоб нікчемний клаптик землі видався йому земною кулею. Всякому ж, хто захоче зрозуміти серце людини, виходячи з обставин ЇХ життя, подібні винятки й суперечності видадуться цілком людськими, пояснюваними: співвідношенням сил і схильностей, певною метою, котрої без цього неможливо досягнути, тобто зовсім не винятками, а правилом".

60 Філософсько-історична концепція Г.Гегеля.

 

Головну увагу він звертає на Абсолютну ідею, дух. Всесвітню історію вважає проявом духу. Але все пов'язує з географічним сере­довищем, хоча «зв'язок Духу народу з Природою є чимось зовніш­нім; але, оскільки має розглядатися як фунт, на якому відбувається розвиток духу, власне кажучи, і стає необхідною основою». Але не варто ні перебільшувати, ні зменшувати значення Природи. Природною місцевістю можна цікавитися лише тоді, коли і При­рода, і середовище тісно поєднуються з характером і типом наро­ду. Георг Гегель викладає географічну картину світу, поділ світу на Старий і Новий, потім характеризує кожний континент із по­гляду кліматичних умов. «Всесвітня історія йде зі Сходу на Захід, тому що Європа є безумовно кінцем всесвітньої історії, а Азія — її початком». Всесвітня історія відповідно до географічного розташу­вання поділяється на Східний світ — Китай, Індія, Персія, Сірія, Єгипет та ін., на Грецький, Римський і Німецький.

Східний світ, дитинство історії. Тут панує деспотизм і вільно себе почуває тільки деспот. Люди крутяться навколо одного центру, тобто володаря, який очолює державу як патріарх, жадає від громадян покори і дотримання правил і норм. Патріарху все належить. У Східному світі спостерігається й суперечлива історична картина — просторова і тимчасова З одного боку, держава, що займає величезний простір і підкоряє, утримує людей розпорядженнями, покараннями, умовляннями та ін., підтримує стійкий порядок. З іншого — просторовій міцності протистоїть форма епохи, тобто не змінюючись просторово, держави піддаються нескінченним змінам, воюють між собою, що призводить до їх швидкої загибелі. така історія не є дійсною, бо в ній відсутнє нове, а є лише повторенням тих же процесів.

Грецький світ — другий головний період всесвітньої історії -період юності, коли формуються індивідуальності. Тут відбувається поєднання моральної і суб'єктивної волі, існує царство прекрасної свободи, тому що ідея поєднується з пластичною формою: ідея ще не існує абстрактно для себе, але безпосередньо поєднується зі справжнім, подібно тому, як у прекрасному художньому творі по­чуття мають відбиток духовного і є його вираженням. Тут панує справжня воля індивіда, повна гармонія, мир і згода. Індивідуальна воля суб'єкта дотримується звичаїв, звичок, загальноприйнятих норм і законів. І якщо на Сході існує дві крайності: з одного боку, початок — володар, а з іншого — індивідуальність, то в Грецькому світі володар й індивід об'єднані, хоча сповнені суперечностей.

Римський світ — третій період всесвітньої історії. Це період змужніння всесвітньої історії, що «характеризується не підпоряд­куванням сваволі пана і не відповідною жахливою сваволею, але служить загальній меті, причому індивідуум зникає і досягає своєї особистої мети лише в спільній меті». Римська держава приношенням у жертву в ім'я досягнення мети відрізняється від афінської, де панували індивіди. У Римі люди поневолені, але стають періодичними особистостями як приватні особи й почувають себе не просто індивідами, а особистостями. У Римі панує абстрактна воля, що ставить державу і політику вище за будь-яку індивідуальність, але разом із тим формується вільна особа, яка відрізняється від індивідуальності. У політичному житті Греції переважала демократія, на Сході — деспотія, а в Римському світі -аристократія.

Німецький світ — четвертий період всесвітньої історії. Розкрива­ючи зміст і суть четвертого періоду всесвітньої історії, Георг Гегель писав: «Німецький дух є духом першого світу, мета якого полягає в здійсненні абсолютної істини як нескінченного самовизначення волі, тієї волі, змістом якої є сама її абсолютна форма». Німець­кий народ покликаний зберігати християнські принципи. Дух у Німецькому світі досягає повного розквіту і зрілості. Вершиною і вінцем розвитку всесвітньої історії стає Пруська монархія.

 

61 Історичний матеріалізм про суспільно-економічні формації.

Исторический материализм — направление философии истории, разработанное К. Марксом и Ф. Энгельсом как единство теории развития общества и методологии его познания. Основой материалистического понимания истории^[1][2], формулируемого марксизмом, является признание факторов уровня развития производительных сил и, в частности, материального производства ведущими по отношению к процессам развития и изменения общественного сознания.

В этом ракурсе исторический процесс развёртывается, как последовательная и закономерная смена общественно-экономических формаций, обусловленная ростом уровня производительных сил и, соответственно, совершенствованием способа производства.

Общественно-экономическая формация — в марксизме — стадия общественной эволюции, характеризующаяся определённой ступенью развития производительных сил общества и соответствующим этой ступени историческим типом экономических производственных отношений, которые зависят от неё и определяются ею^[1]. Не существует формационных ступеней развития производительных сил, которым не соответствовали бы обусловленные ими типы производственных отношений^[2]. В основе каждой формации лежит определённый способ производства. Производственные отношения, взятые в их совокупности, образуют сущность данной формации. В структуру формации органически входят не только экономические, но и все социальные отношения между общностями людей, которые существуют в данном обществе (например, социальными группами, народностями, нациями и т. п.), а также определённые формы быта, семьи, образа жизни^[3]. Коренной причиной перехода от одной стадии общественной эволюции к другой является несоответствие между возросшими к концу первой производительными силами и сохраняющимся типом производственных отношений.

Смена формаций

Согласно диалектическому и историческому материализму общество развивается эволюционно (постепенно) и революционно (скачкообразно). Постепенное, количественное, эволюционное развитие производительных сил (рост производительных сил происходит благодаря росту уровня знания и понимания человеком, обществом — природы и её законов) на определенном этапе неизбежно вызывает необходимость скачкообразного, революционного измененияпроизводственных отношений для дальнейшего и гармоничного развития общества.

В результате постепенного развития производительных сил интересы антагонистических классов начинают все больше и больше расходиться, а производственные отношения все больше и больше перестают соответствовать текущему уровню развития производительных сил; производственные отношения из форм развития производительных сил становятся их тормозом, их оковами. В такие моменты, в результате борьбы противоположных классов (эксплуатирующих и эксплуатируемых) наступает эпоха социальной революции и происходит смена устаревших производственных отношений — меняется основа общества, его базис, а с изменением экономической основы, происходит переворот и во всей надстройке (меняется его нравственность, господствующие философские воззрения, политические институты и тд) — происходит смена общественно-экономической формации — совокупность смены базиса и надстройки общества.

 

 

62 Історичний матеріалізм про форми переходу від нижчої суспільно-економічної формації до вищої.

Исторический материализм — направление философии истории, разработанное К. Марксом и Ф. Энгельсом как единство теории развития общества и методологии его познания. Основой материалистического понимания истории^[1][2], формулируемого марксизмом, является признание факторов уровня развития производительных сил и, в частности, материального производства ведущими по отношению к процессам развития и изменения общественного сознания.

В качестве общественно-экономической формации, переходной от капитализма к коммунизму, рассматривается социализм, при котором происходит обобществление средств производства, но сохраняются товарно-денежные отношения экономическое принуждение к труду и ряд других особенностей, характерных для капиталистического общества. При социализме реализуется принцип: «От каждого по его способностям, каждому — по его труду». Самым первым и известным социализмом в истории является СССР.

В классической теории марксизма социализму не отводится место отдельной общественно-экономической формации, по К. Марксу коммунистическая формация состоит из двух фаз: первая — социализм, вторая — коммунизм. В теории марксизма социализмом называли ещё не общество социальной справедливости, а только подготовительная ступень к нему. В. Ленин: « То, что обычно называют социализмом, Маркс называл „первой“ или низшей фазой коммунистического общества».

неправильно разделять социализм и коммунизм в разные общественно-экономические формации. Социализм — это низшая фаза коммунизма потому, что уже нет частной собственности на средства производства, а следовательно нет и антагонистических классов, поэтому нет классовой борьбы, а без борьбы классов не может быть и перехода в другую формацию. Социализм становится развитым коммунизмом в результате постоянного своего укрепления, обусловленного постепенным ростом производительных сил (ростом уровня технологии и навыков людей), но уже без резких качественных скачков производственных отношений (в социализме производственные отношения коммунистической формации).

В то же время ряд исследователей, в том числе марксистского и даже ленинского направления, отказывали общественно-экономическому строю, установившемуся в СССР и других так называемых социалистических странах, в праве называться истинным социализмом. По их мнению, этот строй являлся крайней формой государственного капитализма, в которой правящим классом стала номенклатурная бюрократия^[10].

 

63 Історичний матеріалізм про періодизацію суспільної історії.

Исторический материализм — направление философии истории, разработанное К. Марксом и Ф. Энгельсом как единство теории развития общества и методологии его познания. Основой материалистического понимания истории^[1][2], формулируемого марксизмом, является признание факторов уровня развития производительных сил и, в частности, материального производства ведущими по отношению к процессам развития и изменения общественного сознания.

в результате роста уровня производительных сил и борьбы антагонистических классов за качественно новые производственные отношения развитие общества проходит через следующие общественно-экономические формации:

· Первобытно-общинный строй Уровень экономического развития крайне низкий, используемые орудия примитивны, поэтому нет возможности производства прибавочного продукта. Классовое разделение отсутствует. Средства производства находятся в общественной собственности. Труд имеет всеобщий характер, собственность — только коллективная.

· Азиатский способ производства На поздних этапах существования первобытного общества уровень производства позволил создавать прибавочный продукт. Общины объединились в крупные образования с централизованным управлением. Из них постепенно выделился класс людей, занятый исключительно управлением. Привело к появлению частной собственности, имущественного неравенства и обусловило переход к рабовладению. Управленческий аппарат же постепенно трансформируясь в государство.

· Рабовладение Существует частная собственность на средства производства. Непосредственным трудом занят отдельный класс рабов — людей, лишённых свободы, находящихся в собственности у рабовладельцев и рассматриваемых как «говорящие орудия». Рабы трудятся, но не имеют собственности на средства производства. Рабовладельцы организуют производство и присваивают результаты труда рабов. Основным механизмом, побуждающим к труду является насильственное принуждение, страх физической расправы рабовладельца над рабом.

· Феодализм (нем. Feudalismus). В обществе выделяются классы феодалов — собственников земли — и зависимых крестьян, находящихся от феодалов в личной зависимости. Производство (главным образом, сельскохозяйственное) ведётся трудом зависимых крестьян, эксплуатируемых феодалами. Феодальное общество характеризуется монархическим типом правления и сословной социальной структурой. Основным механизмом, побуждающим к труду является крепостное право, экономическое принуждение.

· Капитализм. Имеется всеобщее право частной собственности на средства производства. Выделяются классыкапиталистов (буржуазия), — владельцев средств производства, — и рабочих (пролетариев), не владеющих средствами производства и работающих на капиталистов по найму. Капиталисты организуют производство и присваивают прибавочный продукт, производимый рабочими. иметь различные формы правления, характерны для него различные вариации демократии, когда власть принадлежит выборным представителям общества (парламенту, президенту). Основным механизмом, побуждающим к труду, является экономическое принуждение — рабочий не имеет возможности обеспечить свою жизнь иным способом, чем получением заработной платы за выполняемую работу.

· Коммунизм . никогда ещё не существовавшее на практике, устройство общества, должно прийти на смену капитализму. все средства производства находятся вобщественной собственности (не государственной), частная собственность устранена, классовое разделение отсутствует. нет классовой борьбы — коммунизм последняя формация общества. человек занят только умственным трудом Товарно-денежные отношения отмирают общество предоставляет любые доступные блага человеку. Достижения и вклад человека в улучшение жизни всего общества — высшая ценность., человек, мотивированный уже не экономически, а отношением окружающих людей и всем обществом к нему, трудится сознательно, стремится принести обществу наибольшую пользу, «Каждый по способностям, каждому по потребностям!»^[9] . Идеология коммунизма поощряет коллективизм и предполагает добровольное признание каждым членом общества приоритета общественных интересов перед личными. Власть осуществляется всем обществом в целом, на основе самоуправления, государство отмирает.

 

64 Європоцентризм у побудові концепцій єдності історії.

 

Для моделей побудови єдності історичного процесу в масштабі всієї планети ряд мислителів висувають теорії європоцентризму. Основи європоцентризму закладені ще в період античності, коли була сформульована ідея ойкуменістичної історії. Пізніше, в епоху Середньовіччя, формування капіталіс­тичних виробничих відносин історики і філософи по-різному ін­терпретували теорію європоцентризму, але суть залишалася одна: Європа, її історія розглядалися як модель для всього людства; в історії Європи імпліцитно закладена схема розвитку майбутнього всього людства й у процесі усвідомлення імпліцитності філософа­ми та істориками теорія європоцентризму стає для них експліцитною. Європа в межах таких концепцій виступає центром світової історії, визначає хід історичного розвитку цивілізації, що має стати повтореним іншими континентами і регіонами.

Європоцентризм набув подальшого розвитку в епоху великих географічних відкриттів, у період, коли сталося зіткнення європей­ської моделі цивілізаційного розвитку з іншими моделями. В умовах, коли сила держави визначалася техніко-економічними і військово-політичними перевагами, виявилася значна перевага європейської цивілізації. Це породило в європейських інтелектуалів, з одного боку, ілюзію про неповноцінність інших цивілізацій, з іншого — пи­тання про різноманіття історії, локальні цивілізації і культури.

у Гегеля, именно идея всемирной историиоказывалась сопряжена с идеями евроцентризма только в Европе мировой дух достигает самопознания.Он также был свойственен и концепции Маркса, которая оставляла открытым вопрос о соотношенииазиатского способа производства с европейскими - античным, феодальным и капиталистическим. Историки,философы и соци

оги 2й половины XIX века стали выступать против евроцентризма, доминировавшего визучении мирового исторического процесса. Например, Данилевский подверг критике евроцентризм в своейтеории культурно

исторических типов. В исторической науке XX века освоение обширного неевропейскогоматериала выявило скрытый евроцентризм привычного представления об истории как едином всемирноисторическом процессе. Появились многочисленные альтернативные концепции. Шпенглер называлконцепцию всемирной истории «птолемеевой системой истории», основанной на европоцентризме впонимании иных культур. Другим примером может быть классификация цивилизаций, предложеннаяТойнби. Евразийцы, например, Н. С. Трубецкой, полагали необходимым и позитивным преодолениеевроцентризма. Евроцентризм активно критиковался в востоковедении и социальной антропологии приизучении первобытных культур (Ростоу). Для всей культуры XX века характерен кризис идеаловевроцентризма. Этот кризис актуализировали апокалиптические настроения (в частности, жанр антиутопиив искусстве). Одной из черт авангардизма был отход от евроцентризма и повышенное внимание квосточным культурам. Некоторые философские течения XX века ставили себе целью его преодоления.Например, Левинас разоблачал евроцентризм как частный случай иерархизации (расовой, национальной икультурной). Для Деррида он частный случай логоцентризма. В неевропейских культурах появились новыеидейные течения. Например, негритюд в Африке возник в сопротивление евроцентризму и политикинасильственной культурной ассимиляции как компоненте политического и социального угнетения, с однойстороны, и на расовоэтнкультурное (а затем и государственнполитическое) самоутверждениеколонизированных афронегритянских по своему происхождению (а затем и всех негроидных) народов.Философия латиноамериканской сущности (нуэстроамериканизм) обосновывал децентрациюуниверсального европейского дискурса, опровергал его претензии на высказывание вне определенногокультурного контекста. В число противников евроцентризма включаются Айя де ла Торре, Рамос Маганья,Леопольдо Сеа.

 

65 Історія як співіснування у часі і просторі різноманітних, виособлених культур та цивілізацій. М.Данилевський,

 

Цивілізація в широкому розумінні означає історичну ступінь розвитку людства. У вузькому — поняття цивілізації використову­ється для виявлення якісної специфіки, своєрідності тієї чи іншої країни, групи країн, народів на визначеному етапі розвитку.

Поняття цивілізація (від лат. civilis - грома­да, місто-держава) вперше виникло в сере­дині XVIII ст. у Франції в руслі теорії прогресу. Французькі просві­тителі називали цивілізацією ідеальне суспільство, засноване на розумі та справедливості. Німецький філософ Іммануїл Кант вва­жав, що цивілізація починається з установлення людиною правил людського життя й людської поведінки. У межах методології філо­софії історії сформувалися концепції історичних і неісторичних народів: сформульований німецьким філософом Георгом Гегелем закон «трьох стадій розвитку моральності»: сім'я, громадянське сус­пільство і держава.

Ще в XIX ст. відомий російський мислитель Микола Якович Данилевський, родом з Харківщини, висунув концепцію про цивілізацію. У праці «Росія і Європа» він критикує євроцентризм, відповідно до якого Захід (Європа) уособлює прогрес, а Схід — застій, справедливо вважаючи, що східні країни зробили колосальний внесок у світову цивілізацію: друкарство, порох, компас, винайдені в Китаї і звідти занесені до Європи. Схід анітрохи не поступається Заходу у ство­ренні культурних цінностей. Не погоджуючись із поділом світової історії на стародавню, середню і нову, Микола Данилевський ви­сунув концепцію періодизації світової історії, в основу якої покла­дений ступінь розвитку цивілізації.

 

 

66 Історія як співіснування у часі і просторі різноманітних, виособлених культур та цивілізацій. О.Шпенглер

 

Цивілізація в широкому розумінні означає історичну ступінь розвитку людства. У вузькому — поняття цивілізації використову­ється для виявлення якісної специфіки, своєрідності тієї чи іншої країни, групи країн, народів на визначеному етапі розвитку.

Поняття цивілізація (від лат. civilis - грома­да, місто-держава) вперше виникло в сере­дині XVIII ст. у Франції в руслі теорії прогресу. Французькі просві­тителі називали цивілізацією ідеальне суспільство, засноване на розумі та справедливості. Німецький філософ Іммануїл Кант вва­жав, що цивілізація починається з установлення людиною правил людського життя й людської поведінки. У межах методології філо­софії історії сформувалися концепції історичних і неісторичних народів: сформульований німецьким філософом Георгом Гегелем закон «трьох стадій розвитку моральності»: сім'я, громадянське сус­пільство і держава.

Після видання книги німецького філософа Освальда Шпенглера «Закат Европы» (у перекладі російською) поняття цивілізації знайшло широке розповсюдження. У книзі критикується сучасний довільний поділ історії на стародавню, середню й нову, справедливо звертається ува­га на те, що такий підхід орієнтується на історію Західної Європи, ігноруючи історію стародавніх цивілізацій: Єгипту, Вавилона, Індії, Китаю. Окремі світи Освальд Шпенглер називає великими культу­рами і порівнює їх із живими організмами, виділяє вісім культур (ан­тичну, арабську, вавилонську, єгипетську, індійську, китайську, майї і західну). Кожна з них виникає і розквітає на суворо обмеже­ній місцевості. А коли культура вичерпує всі свої історичні мож­ливості — відмирає. Всіляка культура переживає окремі періоди життя людини: дитинство, юність, змужніння і старість.

Кожну культуру Освальд Шпенглер розглядає як особливий замкнутий світ, що живе самостійно, створюючи свої матеріальні і духовні цінності, свою науку і культуру, соціальні і політичні інститути. І ніякого зв'язку і наступності між культурами не існує Кожне культурне утворення має свою історію, зовсім не схожу на історію інших систем. Зважаючи на це, Освальд Шпенглер заперечує наявність якої-небудь мети й послідовності в розвитку людства, не ототожнює велику культуру з цивілізацією. Для нього caме культура — найбільш творче вираження сил і можливостей народу — говорить не про культурно-історичний тип, а культурно-психічний, коли можливості творчого розвитку виявляються вичерпаними. Саме з таких позицій він підходить до оцінки західної цивілізації, вбачаючи в ній неминучий результат розвитку європейської культури. Цивілізації — завершення визначеної культура або культурно-психічного типу.

 

 

67 Історія як співіснування у часі і просторі різноманітних, виособлених культур та цивілізацій. А.Тойнбі

 

Цивілізація в широкому розумінні означає історичну ступінь розвитку людства. У вузькому — поняття цивілізації використову­ється для виявлення якісної специфіки, своєрідності тієї чи іншої країни, групи країн, народів на визначеному етапі розвитку.

Історія розглядається ним як процес кругообігу окремих, замкнутих цивілізацій, кожна з яких проходить стадії: виникнен­ня, зростання, надламу, розпаду, а потім загибелі. З по­гляду концепції, західне суспільство проголошується унікальною цивілізацією, сповненою єдності й неподільності, що після трива­лої боротьби досягла, нарешті, мети світового панування. Три світові цивілізації поєднуються в одну, а історія єдиної цивілізації є прямолінійною, спадною від сучасної західної цивілізації до примітивного суспільства епохи неоліту та палеоліту.

Аналізуючи питання про причини розвитку та рушійні сили цивілізацій, Арнольд Тойнбі категорично заперечує расовий і географічний підходи до їх виникнення й розвитку. Тойнбі вказує, що чистих рас не існує, і творцями цивілізацій в одному випадку є білі, в іншому — жов­ті, червоношкірі й чорні раси. Сприятливі природні умови, безумовно, вплинули на появу й розвиток цивілізацій, але основна причина їх походження й розвиткуполягає в боротьбі з тими несприятливими умовами, що час від часу виникають перед сус­пільством. цивілізації породжуються труднощами Саме наявність таких труднощів сприяє духовному піднесенню і творчості. Висуваються три основ­ні критерії для оцінки життєздатності цивілізації. По-перше, послі­довне оволодіння життєвим середовищем, що забезпечує існуван­ня і життєдіяльність людей. По-друге, послідовний розвиток усіх видів людської діяльності, у тому числі виробничої, шляхом по­легшення праці та підвищення її продуктивності завдяки раціона­лізації й інтелектуалізації техніки. По-третє, послідовне вирішен­ня внутрішніх проблем розвитку суспільства, насамперед питання про взаємодію суспільства й особи.

Арнольд Тойнбі відзначає, що в історії існували примітивні суспільства та цивілізації. Діяльність примітивних суспільств засно­вана винятково на наслідуванні й освоєнні досвіду предків і збе­реженні існуючих традицій. Ці суспільства не створюють нічого но­вого і, отже, не розвиваються. Цивілізації ж, навпаки, відкривають простір для розвитку. Але суспільство, вважає Арнольд Тойнбі, саме нічого не створює, а є лише полем, на якому розгортаються індивідуальні творчі зусилля особистостей. Саме такі особи, а не суспільство, творять історію. Поняття цивілізації Арнольдом Тойнбі використовується для характеристики конкретного суспільства як соціокультурного утворення. Сенс історії складається з реалі­зації моральної і творчої людської гідності у відповідь на зовнішні виклики для людини. Аналіз процесу історії, на думку Вільгельма Канке, показує, що процес історії не суперечить загальновизна­ній формулі «єдність світу в його різноманітті». Розвитку й еволю­ції суспільства властиві дві протилежні тенденції — рух до єдності і рух до різноманіття.

Основні типи цивілізацій складалися історично і мали свої особливості. Для Заходу характерні раціоналізм, християнські традиції, просвітництво, представницька демократія. Для Сходу -містерія, інтуїтивізм, буддистські й ісламські релігійні традиції, пріоритет колективного перед індивідуалістським, общинність, особливий тип державності.

⇐ Предыдущая11121314151617181920Следующая ⇒

Поделиться: