Місія України в інтерпретації М. Костомарова.

Микола Костомаров (1817-1885) - автор головного програмного документа Кирило-Мефодіївського братства під назвою " Закон Божий" (Книги буття українського народу)".

Провідною ідеєю цього твору є ідея українського месіанізму, за якою Україна мала виконувати волю Божу - рятувати слов'янство. М. Костомаров робить короткий екскурс в історію:

1. Першими були євреї, які отримали від Бога закон, за яким усі були рівні і не мали царя. Але євреї обрали собі царя, і Бог відвернувся від них.

2. Греки не мали царів, були вільні й рівні, але не мали і справжньої свободи, бо не знали єдиного Бога. Після спокутування Христом первородного гріха благодать перейшла від євреїв до греків, романців, німців та слов'ян.

3. Слов'яни більше за всіх любили Бога, та попали в неволю до німців, татар і турків. З часом постали три незалежних слов'янських царства - Польща, Литва й Московщина, які витворили собі царів і панів. Лише Україна сотворила собі козацтво.

Звідси випливає історична місія українського народу - рятувати слов'янство. Почавши боротьбу за власне звільнення й не прагнучи до панування над іншими, він сприятиме звільненню всіх народів від будь-яких форм гноблення і становленню форм співжиття, що базуватимуться на християнських принципах.

У поглядах на державу М. Костомаров виходив з того, що всяка влада походить від Бога й не може бути абсолютною. Слов'янські поняття про суспільний устрій визнавали

1. єдиним джерелом загальної народної правди волю народу (віче).

2. князь - це правитель, третейський суддя, встановлювач порядку, захисник від зовнішніх і внутрішніх загроз.

У Києві й Новгороді князь вважався атрибутом держави, але він oбирався і міг бути вигнаний, якщо не задовольняв вимог народу або зловживав владою.

На Сході особиста свобода звужувалась і в кінцевому підсумку була знищена, поступившись місцем самодержавству. Становленню в Росії монархії сприяло

§ прийняття християнства, яке передбачало освячення влади зверху

§ татаро-монгольське панування, яке створило сильний апарату та одну довірену особі для збору данини (московський князь).

За велич держави народ платив власним добробутом і втратою свободи, але республіканський устрій теж не дає гарантії захисту від свавілля влади " багатьох царків". В оптимальному республіканському устрою:

§ влада є виборною

§ змінною

§ підзвітною народним зборам

§ відносини між народами будуються на федеративних засадах

Федерація в поєднанні з республіканською формою правління була найдоцільнішою, традиційно слов'янською формою державного устрою, що має свої початки ще в Київській Русі. Очолювати окрему державу, так союз мали виборні особи: "...щоб у кожній Речі Посполитій був свій правитель, вибраний на года, і над цілим союзом був би правитель, вибраний на года".

Єдина центральна влада займалась управлінням збройними силами та зовнішніми зносинами при збереженні повної автономії кожного суб'єкта федерації щодо внутрішніх установ і управління, судочинства та народної освіти.

26) Особливості українського (південноруського) національного характеру (М. Костомаров)

У праці " Дві руські народності" вчений здійснив

спробу не тільки етнокультурно віддиференціювати

Україну від Великоросії, але й окреслити основні риси

національного характеру українців. Ідея про " дві руські

народності" була не лише ідеєю про різну історичну

долю двох народів, а про два різні народи, один з яких

є спадкоємцем київської традиції свободи й індивідуалі-

зму, другий – московської традиції авторитаризму й

підкорення особи общиною [2, с. 50–51]. Отже, автор

протиставляє російську общинність, яка знищує особи-

стість, українській персоналістичності. Адже українська

громада – це " добровільне товариство людей; хто хоче

– належить до громади, а не хоче – виходить з неї" [2,

с. 63], оскільки кожний є незалежною особою. Російський

" мір" – це " абстрактний вислів загальної волі, котра про-

ковтує особисту самостійність кожного" [2, с. 63]. Вчений

підкреслював, що у росіян панує практичний розум, а в

українців " вільна стихія", яка часто " призводила або до

розладу суспільних зв'язків, або до водоверті думок, що

спонукали народне історичне життя" [2, с. 51].

Дослідження М. Костомаровим специфіки націона-

льних характерів українців і росіян базувалося на порі-

вняльному принципі і мало не тільки описовий харак-

тер. Автор зробив спробу пояснення психологічних

особливостей народного духу, віддаючи перевагу гео-

графічним та історичним чинникам. Саме такими при-

чинами М. Костомаров пояснює самозаглибленість у

свій внутрішній світ і дух терпимості українців, а також

відсутність у них національної пихатості [2, с. 47].

М. Костомаров підкреслює, що 2оuc2вr українців переважає

поезія, ідеалізм і м'якість, а у росіян – проза, матеріа-

лізм і твердість [2, с. 52]. Росіян, на відміну від україн-

ців, більше визначає нахил " поширити свій край, зрос-

тати на чужий кошт, проковтнути сусідів" [2, с. 52], че-

рез це Росію тягне до хитрої політики, до завоювань.

Відмінності між українцями та росіянами доволі чітко

простежуються і у ставленні до природи, стверджує

вчений. Росіянин " мало любить природу; в селянина

рідко можна зустріти в городі квіти, які в Україні є в кож-

ному дворі", " у Великоросії багато садів, але це все

майже садовина, їх розводять з комерційною метою".

У росіян та українців різне ставлення й до жінки: більш

матеріалістичне у росіян, і більш духовне в українців. У

великоруських піснях жінка рідко возвеличується до свого

людського ідеалу, рідко її краса підноситься над матеріа-

льним, рідко описується гідність жіночої душі, зазначає

М. Костомаров. В українській поезії жінка до того духовно

прекрасна, що й у своєму падінні виказує свою чисту на-

туру і соромиться свого приниження [2, с. 53].

У українців домінує мала родина, стверджує М. Кос-

томаров, адже після одруження дітей батьки намага-

ються відділити їх. Діти, отримавши своє житло, само-

стійно ведуть господарство, а їхній зв'язок з батьками

має винятково " почуттєвий характер". У росіян же домі-

нує велика родина. Після одруження діти живуть з ба-

тьками, майно не ділиться, і почуття приватної власно-

сті є незначним. В українській родині не

тільки дорослі члени сім'ї не вдягають одяг іншого, але

навіть у дітей є свій власний одяг. У росіян часто навіть

дві сестри не знають, кому з них належить кожух, а про

власний одяг у дітей взагалі не йдеться, зазначає

М. Костомаров.

Ставлення росіян до Бога є більш формальним і аб-

страктним, а ставлення українців до Бога є більш внут-

рішнім і одухотвореним. Бог у росіян часто суворий і

немилосердний, його силу вони порівнюють з владою

царя. В українців же існує почуття Божої всеприсутнос-

ті, відбувається внутрішній діалог з Богом.

Нетерпимість до інших віросповідань і зневага до інших

народів повністю відсутні в українців, адже вони з дав-

ніх часів звикли чути в себе чужу мову і не лякалися

людей з іншим обличчям та з іншими звичаями.

В давні часи особи княжого роду брали шлюб з

католиками, у містах жили вірмени, грузини, поляки,

німці. На українських теренах завжди панував дух тер-

пимості, а неприязне ставлення до інших народів вини-

кало лише тоді, коли українці помічали, що чужинці

принижують їхні святині.

27) Національне питання в політичних концепціях М. Драгоманова та І. Франка.

Антонюк стр. 88 – 89 + 93 – 94

М. Драгоманов піддав критиці методологічні принципи народницької школи, що грунтувалися на ідеї народоправства та інтересу «трудового народу», і розвинув учення про суспільство і державу в руслі позитивізму. Оцінюючи історичні події в Україні з точки зору еволюційного розуміння прогресу, він на противагу вченим-народникам визнавав справедливими лише ті народні рухи, що сприяли духовно-ліберальному, економічному та політичному розвитку краю.
Політичні погляди М. Драгоманова знайшли найбільш повне відображення в проекті програми «Вольний Союз — Вільна Спілка», в якій обґрунтовувалися головні засади російського конституціоналізму. Найважливішими з них він вважав громадянські свободи і децентралізацію Росії. Децентралізація в свою чергу була основою для утвердження самоврядування (самоуправа громад, волостей, повітів, земель). Кожна самоуправа повинна мати внутрішню самостійність щодо інших самоуправ. Центральна влада зосереджувалася у земельному соборі як вищому законодавчому органі, що функціонував на засадах американського бікамералізму (двопалатності). Отже, держава, за М. Драгомановим, — це «вільна спілка» самоуправ, а центральна влада — лише орган координації між ними.
Національне питання України М. Драгоманов розглядав у контексті забезпечення прав і свобод громадян та пов'язував його успіх з конституційними реформами в Росії. Український національний рух він висвітлював у такій послідовності: культурно-просвітницька діяльність з метою пробудження і розвитку національної свідомості та піднесення освітнього рівня народу; боротьба за політичну свободу, запровадження конституції; розв'язання соціальних проблем.
У політиці М. Драгоманов відкидав принцип «мета виправдовує засоби», вважаючи, що для здійснення справедливих цілей потрібні високоморальні люди. Соціалізм він розумів як засіб утвердження соціальної справедливості, підвищення добробуту народу.

Попередником національно-державницького і національно-демократичного напряму був Іван Франко, який одним із перших в українській політичній думці сформулювавконцепцію політичної самостійності України. Основні риси цієї концепції, які чітко висвітлені в праці «Поза межами можливого», їх можна звести до таких моментів:
1) основною причиною гальмування економічного і культурного розвитку народу є відсутність його національної самостійності;
2) без ідеалу національної самостійності неможливо реалізувати ідеали політичної свободи і соціальної рівності;
3) українські політичні сили, кращі його представники, такі як М. Драгоманов, зазнавали невдач на шляху здійснення своїх цілей через те, що вони не мали ідеалу політичної самостійності;
4) цей ідеал, хоч він, на перший погляд, неосяжний, можна реалізувати тільки активною копіткою працею борців-революціонерів;
5) для повноцінного національного розвитку необхідне відтворення повної соціальної структури, тобто всіх верств (вищих, середніх і нижчих), які б підтримували ідеал політичної самостійності України.
У площині вирішення соціальних питань І. Франко стояв на позиціях соціалізму. За цими поглядами він наближався до М. Драгоманова, тобто відстоював федеративно-громадський принцип, який передбачав свободу й автономію у відносинах між собою і громадою, громадами і народом. Соціалістична концепція І. Франка містила також ідеї кооперації, колективної громадської власності, соціальної взаємодопомоги між трудівниками, боротьби проти соціального гноблення та ін.
Соціалізм І. Франка докорінно відрізнявся від марксизму. Ця різниця полягала в тому, що І. Франко відкидав ідеї економічного детермінізму й історичного фаталізму (історичної необхідності), диктатури пролетаріату і державної централізації, суспільства. Отже, політичні переконання І. Франка грунтувалися як на національно-демократичних, так і на соціалістичних поглядах.

⇐ Предыдущая3456789101112Следующая ⇒

Поделиться: