Природно-правовий тип праворозуміння

Природно-правова концепція праворозуміння - теорія, в основі якої покладено ідею, що всі норми права мають ґрунтуватися на певних об’єктивних (природних, надпозитивних) засадах, що не залежать від волі людини й суспільства, установлень держави.

Прихильники цієї школи вважають, що посилання на мораль (насамперед на її складову - справедливість), яка є традиційним втіленням цих об'єктивних засад, становить важливий елемент усякого пояснення, що таке право. Відповідно, головною особливістю природно-правового мислення є критична оцінка позитивного права з позиції моралі. У разі суперечності між природним і позитивним правом перевагу має природне право. Вислів "несправедливий закон не є законом", який приписують Фомі Аквінському, часто тлумачать як підсумок позиції природного права взагалі.

Природно-правові ідеї знаходять своє вираження з давніх часів, наприклад, у давньогрецьких філософів (Сократ, Платон, софісти, стоїки) і римських юристів імператорської епохи (Павло, Ульпіан).

Пояснюючи виникнення природної школи у древньому Римі деякі автори вважають, що у зв'язку з широкими торговельними відносинами римських громадян з іноземцями римськими юристами було вироблено так назване "право народів" (jus gentium), на відміну від права самого Риму, яке мала назву "цивільне право" (jus civile). Це право народів являло собою об'єднання загальних норм, спільних для законодавства декількох держав. Так, наприклад, оскільки всі держави на той час були рабовласницькими, у праві всіх цих держав були норми, що стосувалися рабства. Тому римські юристи оголосили рабство встановленням права народів.

Значну еволюцію теорія природного права перетерпіла в середні віки, коли вона отримала суттєве релігійне забарвлення. Для середньовічних юристів право - це норми, які випливають з Божественного закону, встановлені Богом, на відміну від позитивного права, встановленого людьми. У такому вигляді ця теорія була розроблена Ф. Аквінським, одним із найвидатніших вчених та мислителів людства.

Теорія природного права отримала найбільшого поширення та обґрунтування у період боротьби з абсолютизмом (ХУІІ-ХУІІІ ст.), коли проходила докорінна зміна в політичному житті західноєвропейського суспільства (у першу чергу Голландії, Англії, Франції тощо). Саме у цей період у працях великої кількості філософів та юристів (зокрема, Г. Гроція, Т. Гоббса, Томазія, Пуффендорфа, X. Вольфа, Ж.-Ж. Руссо, І. Канта та ін.) ця теорія отримала широке розповсюдження. Завдяки їхнім зусиллям склалась школа природного права, що виявила величезний вплив на процес подальшого розвитку як національного (у рамках окремих країн), так і міжнародного права. Природне право в цей період розглядається як якийсь зразок, якому повинне випливати і яким повинне замінити існуюче, у всіх відносинах недосконале право. Воно представлялося у вигляді кодексу правил, що утворюють якийсь політичний і юридичний ідеал, який може бути виведений апріорі з вимог розуму.

Відродження природно-правових ідей мало місце після Другої світової війни, як реакція на юридичний позитивізм та авторитарні політичні системи. Як правильно зазначає В. В. Лазарев, природно-правові погляди завжди активуються при переході від поліцейської держави до правової держави. Це пов'язано з тим, що природно-правова школа дає можливість обґрунтувати ідеї народовладдя, відкинуті ідеї тоталітаризму та авторитаризму.

Юридичний позитивізм

Засновником даного напряму юридичної науки вважа­ють англійського правознавця Дж. Остіна(ХІХ ст.).Основні представники юридичного позитивізму — німецькі юристи К. Бергбом і П. Лабанд, французький юрист А. Есмен, ро­сійський учений Г. Шершеневич (друга половина XIX — по­чаток XX ст.).

Позитивісти вважали сущим тільки позитивне право, а все інше, перш за все природне право —тільки моральною, а отже, необов'язковою оцінкою чинного права. З погляду позитивістів юридична наука має вивчати реальне (чинне), а не передбачуване або бажане право. Інакше кажучи, ви­вченню підлягає догма права, а не правові ідеали. Діюче, позитивне право забезпечує порядок, гармонію і безпеку в державі, створює міцний правопорядок. Ідеї ж природного права створюють хаос, породжують ілюзії про існування права поза законом, до і поза державою.

Джерело права позитивісти бачили виключно в суверен­ній владі, у державній волі. Норма права в уявленні Дж. Остіна є наказом суверена, забезпеченим санкцією. Пози­тивісти ототожнювали право і закон. З погляду юридично­го позитивізму за межами закону немає ніякого права. Право (закон) розглядається ними як щось логічно закін­чене і безпрогальне — йому властива та ж непроникність, що й фізичному тілу.

Юридичний позитивізм довів до досконалості розробку прийомів тлумачення правових норм, особливо прийомів логічних, граматичних, систематичних. У своїй сукупності ці методичні прийоми склали формально-догматичний метод пізнання права, який лежить в основі законності правозастосовчої практики.

У XX ст. позитивізм набув форми нормативізму, родо­начальником і найбільшим представником якого був ав­стрійський та американський юрист Х.Кельзен. Він ставив перед собою завдання створення строго об'єктивної науки про право і державу. Із його точки зору право та юридична наука мають бути очищені від ідеологічних та оцінних думок. Право має вивчати тільки формально-логічні кон­струкції, запропоновані законодавцем. Кельзен стверджу­вав: «Чиста теорія прагне подолати ідеологічні тенденції та описати право таким, як є, не займаючись його виправ­данням або критикою». Згідно з його переконаннями, правознавство зовсім не повинне займатися легітимацією права — ні за допомогою абсолютної, ні за допомогою від­носної моралі (під абсолютною мораллю Кельзен розумів релігійну віру, все інші системи моралі — відносні).

Відмінність між правом і мораллю полягає не в їхньому змісті (мораль і право приписують, по суті, одну й ту ж по­ведінку), не в способі встановлення (і мораль, і право мо­жуть встановлюватися як звичай або свідоме розпоряджен­ня пророка, духовного авторитета). Відмінність між ними полягає в тому, що право передбачає санкції, і в цьому ро­зумінні має примусовий характер, а мораль аналогічного інструмента в своєму розпорядженні не має.

З цією властивістю права пов'язане визначення Кельзеном права як сукупності норм, здійснюваних у примусово­му порядку.

Новацією, зробленою Кельзеном у теорії позитивізму, була ідея про основну норму. Із його точки зору, в правових системах норми узгоджені між собою і розташовуються на сходах, утворюючи строгу ієрархію у вигляді піраміди. На вершині цієї піраміди перебувають норми конституції. Далі слідують «загальні норми», встановлені в законодавчому порядку або шляхом звичаю. І, нарешті, останню сходинку складають так звані індивідуальні норми, що створюються судовими та адміністративними органами при вирішенні конкретних справ. Кожна норма набуває обов'язковості завдяки тому, що вона відповідає нормі вищого ступеня.

Джерелом єдності правової системи Кельзен називає основну норму — логічне поняття, яке дається нашою сві­домістю для обґрунтування всього державного правопоряд­ку в цілому. Разом з основною нормою постулюється і ви­значення права, що міститься в ній, як примусового по­рядку.

Юридичні позитивісти багато що зробили для обґрунту­вання верховенства закону, затвердження законності і правопорядку, систематизації законодавства і тлумачення закону. Разом із тим безперечними є й крупні вади цієї теорії. Відмова від «оцінних думок» виводила за межі пра­вознавства не тільки всю критику права, а й проблему його вдосконалення.

⇐ Предыдущая12345678910Следующая ⇒

Поделиться: