Економічний розвиток українських земель у другій половині XIX ст.

Реформи другої половини XIX ст. спричинили розвиток ринкових відносин, сприяли промисловому перевороту в Україні. Перетворення кріпаків на особисто вільних селян, надання їм земельних наділів, хоч і на невигідних умовах, розширили сферу дії товарно-грошових відносин, ринок робочої сили, нерухомості. Мануфактурне виробництво практично повністю було замінено на фабрично-заводське з використанням найманої робочої сили та різних парових машин, а потім і двигунів внутрішнього згоряння та електричних. В Україні особливість промислового перевороту полягала в тому, що з 60-х років у першу чергу почало розвиватися будівництво та використання залізниць. З 1865 р. було споруджено першу в Наддніпрянській Україні залізницю між Одесою і Балтою, а вже наприкінці XIX — на початку XX ст. довжина залізничних колій в Україні становила понад 8400 км. Залізниці значно прискорили перевезення великих партій виробів, динамізували внутрішню і зовнішню торгівлю.

Інтенсивна розбудова залізниць стала поштовхом до розвитку вугільної, залізорудної, металургійної, машинобудівної галузей промисловості. За 1861-1900 pp. видобуток вугілля в Україні зріс більш як у 115 разів і становив 691,5 млн пудів (70% всього видобутку в Російській імперії), залізної руди відповідно в 158 разів і 210 млн пудів (більше половини загальноросійського видобутку). Наприкінці 90:х років Україна давала понад половину загальноімперської виплавки чавуну (92 млн пудів), трохи менше половини заліза та сталі, 70% прокату металів, стала вугільно-металургійною базою російської імперії.

Значну роль у промисловому поступі України відігравав іноземний, капітал. Англійські, французькі, бельгійські підприємці були власниками та інвестували розвиток підприємств кам'яновугільної, металургійної, машинобудівної галузі промисловості, німецькі — металообробної, машинобудівної галузей. З кінця XIX ст. виникають монополістичні об'єднання в Україні — Союз рейкових фабрикантів, Союз мостобудівних заводів, Союз фабрикантів рейкових скріплень тощо. Іноземцям на початку XX ст. в Україні належало близько 90% акціонерного капіталу монополістичних об'єднань, переважна більшість прибутків яких спливала за кордон. Нового піднесення набули традиційні для України галузі харчової промисловості — цукрова (84% загальноросійського виробництва цукру), горілчана, борошномельна галузі. Впливовими підприємцями харчової промисловості були Терещенки, Харитоненки, Симиренки, Войтенки,

Зростала кількість міст і чисельність їх населення. Це обумовило розвиток комунального господарства. У 80-90-ті pp. XIX ст. з'явились електростанції в Харкові, Києві, Одесі, Катеринославі, 1892 р. в Києві пущено перший в Російській імперії трамвай, за ним — в Катеринославі, Житомирі, Єлизаветграді, Севастополі. На початку 80-х років встановлено телефонний зв'язок в Одесі, пізніше — в Києві, Маріуполі.

Оеобливістю промислового розвитку України був її однобічний, по суті колоніальний характер. Лише 15% українських промислових підприємств випускали готову продукцію, решта — давали напівфабрикати і сировину, які вивозились в інші регіони Російської імперії для виготовлення готових виробів. Останні завозились в Україну за цінами значно вищими, ніж українські сировина й напівфабрика ти. До того ж тарифи на перевезення вантажів залізницями були такими, що було вигідніше вивозити продукцію за межі України, ніж достав ляти її на власній території. Все це сприяло накопиченню капіталу в Росії також за рахунок нееквівалентного обміну з Україною.

Земельні реформи 60-х років прискорили розпад натуральних селянських і поміщицьких госпо дарств, а також процес розшарування селянства, значна частина прибутків якого йшла на викуп землі. За майновим достатком селянство України умовно можна поділити на три групи: заможні (близько 20%), середняки (30%), бідняки (50%). Понад 53% дворянських землеволодінь не змогли пристосуватися до нових умов господарювання і розорилися.

РОСІЙСЬКЕ САМОДЕРЖАВСТВО ТА ПИТАННЯ УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛЬНОГО ВІДРОДЖЕННЯ КІНЦЯ XIX- ПОЧАТКУ XX СТ.

У другій половині XIX ст. найважливішою подією в історії Російської імперії, а отже і в Україні, було скасування кріпосного права. Ліквідація кріпацтва стала переломним моментом, що знаменував перехід від соціально-економічної феодальної формації до капіталістичної. Процес утвердження капіталізму в Україні розвивався згідно із загальними для всієї Росії закономірностями і водночас в ньому виявлялися особливості, зумовлені як історичним минулим, так і колоніальною політикою, здійснюваною царатом щодо України.

Ліквідацію феодально-кріпосницьких відносин, що відкрила шлях для встановлення нового, буржуазного ладу, царський уряд здійснив через селянську реформу 1861 р. В умовах, коли очевидною стала неможливість збереження кріпосного права, коли кріпацька праця дедалі більше викорінювалася не тільки в сільському господарстві, а й у промисловості у вигляді вотчинної і посесійної мануфактури, коли різко загострилися класові суперечливості, що, в кінцевому підсумку, також зумовлювалися економічними чинниками, царат мусив піти на визволення селян «зверху». Неможливість подальшого збереження феодально-кріпосницьких відносин стала очевидною. Таким чином, законодавчі акти 19 лютого 1861 р. проголошували скасування кріпосного права, надаючи селянам і дворовим людям права "вільних сільських обивателів, як особисті, так і майнові". Селяни-кріпаки переставали бути власністю поміщиків. Вони могли вільно торгувати, відкривати промислові та ремісничі підприємства, торговельні заклади, записуватися в цехи, купувати і збувати рухоме й нерухоме майно, без дозволу поміщиків одружуватися, віддавати дітей у навчальні заклади. Поміщики за встановлені повинності — роботою або грішми — мусили надати в постійне користування селян "садибну осільність" і перший наділ польової землі та інших угідь. Селяни залишалися "тимчасово зобов'язаними" на невизначений час. Тільки з 1 січня 1883 р. вони в обов'язковому порядку мали викуповувати польові наділи.

Хоча реформу було здійснено в інтересах поміщиків, вона сприяла розвитку капіталізму в Україні. Так, в Україні в 1869 р. налічувалося 3712 фабрик і заводів, а в 1990 р. - 5301.

На розвиток продуктивних сил в України безпосередньо впливав транспорт, зокрема залізничний. У частині України, що входила до складу Росії, перші залізничні колії було прокладено в 1866-1871 рр. між Одесою і Балтою для прискорення транспортування збіжжя. За 70-ті роки XIX ст., що стали піком у прокладанні залізниць в Україні, вони сполучали всі головні українські міста і, що найважливіше, поєднали Україну з Москвою — центром імперського ринку. На кінець XIX ст. довжина залізниць в Україні становила 1/5 залізничної мережі Росії. Наприкінці XIX ст. на Україну припадало 57 % видобутку залізної руди в Росії.

У певний спосіб на розвиток промисловості в Україні впливав іноземний капітал, приплив якого помітно посилився з 80-х років XIX ст. Особливо великий потік бельгійських, французьких, англійських і американських капіталів ринув в гірничу промисловість. У порефор-мений період швидко збільшувалося індустріальне населення, створювалися нові промислові центри. На 1897 р. міське населення України становило близько 13 % загальної чисельності населення.

Землеробство України дедалі більшою мірою втягувалося в товарний оборот, поступово перетворюючись на капіталістичне. Протягом 1863-1902 рр. у ринковий оборот в Україні надійшло понад 25,6 млн десятин приватновласницької землі. Південь України став основним районом виробництва товарного зерна; правобережні губернії спеціалізувалися на виробництві пшениці й цукру, лівобережні — на виробництві зерна, тютюну і частково цукру. Капіталізм поступово втягував у свою сферу тваринництво та інші галузі сільського господарства України.

Незважаючи на колоніальну політику царизму щодо економічного розвитку в Російській імперії, Україна посідала в ній одне з перших місць. Вона випередила інші райони за видобутком вугілля, виплавленням чавуну, обсягами виробництва цукру. Україна належала до окраїн царської Росії, які у промисловому розумінні мало чим відрізнялися від центру імперії, хоч її економіка мала досить однобокий характер.

Стрімкий розвиток капіталізму у промисловості та сільському господарстві, наявність численних пережитків кріпосництва поглиблювали соціальні суперечності, були причиною незгасаючої боротьби в місті та на селі.

2. Посилення соціального і національного гніту. Валуєвський циркуляр і Ємський указ.

Після початку польського повстання у січні 1863 року петербурзький уряд вдався до репресій проти всіх неросійських народів Російської імперії. 18 липня міністр внутрішніх справ Петро Валуєв у відповідь на запит Київського цензурного комітету видав таємний відомчий циркуляр під заголовком «Про книги, що видаються для народу малоросійською говіркою». Міністр звертав увагу чиновників цензурного відомства на масове видання українською мовою підручників та книг для народу і пояснював це суто політичними мотивами, оскільки, на його переконання, «ніякої окремої малоросійської мови не було, немає і бути не може». Валуєв наголошував, що тим, хто вважає українську мову зрозумілішою для народу, ніж російська, (цитата) «більшість самих малоросів закидають сепаратистські задуми, ворожі Росії та погибельні для Малоросії».

Особливо небезпечним міністру видавалося те, що прагнення українських інтелігентів дати своєму народові освіту рідною мовою збігалося з польськими політичними домаганнями.

Таким чином, П. Валуєв видав таємний циркуляр про заборону українських національних, релігійних і особливо педагогічних публікацій. Друкувати «малороссийским наречием» дозволялося лише художні твори. П. Валуєв заявив, що української мови «ніколи не було, нема і бути не може». Натомість видання українською мовою релігійної, шкільної та іншої призначеної для народу літератури мало бути призупинено до ухвалення окремого урядового рішення. Тим же роком датується розпорядження царя, яке категорично забороняло видавати українською мовою книги «учбові і взагалі призначені для початкового читання народу». Дозволялося друкувати, та й то після суворої цензури, лише окремі твори так званого красного письменства.

Валуєвський циркуляр був схвалений імператором Олександром Другим та розісланий для виконання Київському, Віленському, Ризькому, Одеському і Петербурзькому цензурним комітетам, а також окремим цензорам у Казані та Дерпті (нині Тарту). Відтоді цензори часто забороняли видання будь-яких українських книг, так що вже через 8 років, за висловом історика Миколи Костомарова, українська література в кордонах Російської імперії фактично припинила своє існування.

Отже, Валуєвський указ 18 липня 1863 року - це таємний циркуляр міністра внутрішніх справ Російської імперії Петра Валуєва, в якому наказувалося призупинити видання всіх книг "малоросійською" мовою, окрім творів красного письменства. Всупереч поширеній думці, відомі слова Валуєва про те, що "никакого малороссійскаго языка не было, нЂтъ и быть не можетъ" містилися не в цьому документі, а у представленні від 27 червня того ж року, в якому викладалися загальні приводи для пізнішої заборони.

⇐ Предыдущая234567891011Следующая ⇒

Поделиться: