Скасування кріпосного права в Наддніпрянській Україні. Реформи адміністративно-політичного управління в 60-70-х роках XIX ст.

У середині XIX ст. розпад кріпосницько-феодальної системи господарства прискорився. Малопродуктивна кріпосна праця зумовлювала невисоку її ефективність, стримувала впровадження у виробництво досягнень науки і техніки, породила нестачу продовольства. Повсюдно множилися соціальні конфлікти.

Кримська війна 1853-1856 pp. продемонструвала економічну відсталість, воєнну нездатність Російської імперії: рушниці солдатів царської армії стріляли на відстань вдвічі меншу, ніж у англійців і французів, система постачання та комунікацій була громіздкою і неефективною, бездарне, за рідкими винятками, командування виявилось нездатним керувати воєнними діями.

Війна, основні події якої відбувалися в Криму, виснажувала українські землі, що були основним джерелом постачання царської армії всім необхідним і поповнення її солдатами. Росія зазнала ганебної поразки, яка прискорила назрівання революційної ситуації.

Новий російський цар Олександр II 30 березня 1856 р. проголосив курс на проведення реформ. У кожній губернії було створено комітети з розробки проектів реформ, які мала потім узагальнити Головна комісія в Петербурзі. До складу останньої увійшло чимало українських дворян, у тому числі Г. Галаган, В. Тарновський та інші.

19 лютого 1861 р. Олександр II підписав «Маніфест» про скасування кріпосництва і "Положення про селян, звільнених від кріпосної залежності". Селяни-кріпаки, що доти були власністю поміщиків, отримували особисту свободу. За садиби й польові наділи вони мали вносити викуп. Селянам дозволялося без сплати мита торгувати, відкривати фабрики та різні промисли, підприємства, займатися ремеслом за місцем проживання, вступати до гільдій і торговельних організацій.

Норми наділу встановлювалися різні, залежно від місцевості та якості землі. Вона надавалася общині або селянському двору (подвірне господарство) — за числом "ревізьких душ", які мали право на наділи. Однак поміщики відрізали в селян землі й приточували до своїх володінь. З метою збереження за собою кращих земель вони міняли попередні селянські наділи на гірші. Щоправда, царський уряд пом'якшив умови селянської реформи на Правобережжі, де було збільшено селянські земельні наділи на 20% і зменшено розмір викупу.

Внаслідок половинчастості й обмеженості реформи та її непослідовного запровадження майже 94% селянських сімей мали наділи до 5 десятин, що було значно менше норми середнього прожиткового мінімуму. До 1907 р. селяни в результаті викупної операції виплатили понад 1, 5 млрд крб., що в декілька разів перевищувало ринкову вартість землі. У листопаді 1866 р. всі землі й угіддя державних селян, які становили в Україні 50% селянства, закріплювалися за ними в безстрокове общинне чи подвірне користування. За ці наділи вони щороку вносили до державної скарбниці оброчний податок.

Хоча земельні реформи 60-х років були запроваджені кріпосниками, вони мали буржуазний характер і сприяли налагодженню ринкових відносин, матеріально-технічному забезпеченню сільськогосподарського виробництва та піднесенню рівня агротехніки, а отже, й зростанню врожайності. Щоб пристосувати самодержавний лад Росії до нових умов соціально-економічного розвитку, царський уряд провів 1864 р. земську реформу. На території Лівобережної та Південної України було створено 6 губернських і понад 60 повітових земських управ. На Правобережжі ці установи з'явилися 1911 р. Земства відали справами промислового будівництва та ремонтом шляхів, розвитком торгівлі, освіти, охорони здоров'я. Провідне становище в них належало представникам заможних верств населення.

1870 р. було вдосконалено систему міського самоврядування. Створені в результаті виборів міські думи відповідали за розвиток інфраструктури і підпорядковувалися безпосередньо губернаторові.

Досить демократичною була реформа судової системи, кримінального та цивільного судочинства, здійснена 1864 р. Замість закритого станового суду запроваджувався новий публічний суд, непідлеглий царській адміністрації. Тепер судочинство відбувалося за участю обвинувачення й захисту, вершилося присяжними засідателями та суддею, які обиралися населенням. Для вирішення дрібних справ існував інститут мирових суддів, що обиралися на трирічний термін зборами земських гласних або призначалися урядом.

Розвиток промислового виробництва та його технізація вимагали поліпшення освіти й підготовки кваліфікованих кадрів. 1864 р. було запроваджено єдину систему початкових шкіл. У мережі середньої освіти створювалися класичні й реальні чоловічі та жіночі гімназії, де могла навчатися молодь усіх станів, яка могла заплатити за навчання. Відновлювалася академічна автономія університетів. Створені в них ради професорів керували навчальним процесом.

Значних організаційних змін зазнала структура царської армії. 1864 р. територію Росії поділили на 10 військових округів, три з них були в Україні - Київський, Одеський і Харківський. Підготовкою офіцерських кадрів займалися військові гімназії, училища юнкерів. В губерніях і повітах створювались управління військового начальника. З 1874 р. запроваджена загальна військова повинність для осіб чоловічої статі, що досягли 20-річного віку. Духовенство і дворянство не підлягали призову до армії. Тривалість військової служби в сухопутних військах обмежувалась 6 роками, на флоті — 7.

В 1865 р. було проведено цензурну реформу, згідно з якою було дещо пом'якшено каральні санкції проти неугодних царизму видань. Від попередньої цензури звільнялись оригінальні твори, переклади, столичні періодичні видання за дозволом міністра внутрішніх справ імперії, а також видання академій та університетів. За порушення цензурних правил було встановлено судову відповідальність замість адміністративних рішень царя і органів його адміністрації, які могли знищити тираж видання, посадити у в'язницю або відправити на заслання авторів та видавців. Цензурна реформа 1865 р. була однією з найнепослідовніших, її значення невдовзі було зведено нанівець різними поправками. Щодо українських видань цензура здійснювалась особливо жорстко.

Фінансові реформи другої половини XIX ст. полягали у запровадженні гласності бюджету (1862), у встановленні фінансового контролю за видатками через контрольні палати (1865), у змінах податкової системи. У 1864-1868 pp. було введено бюджетну і касову єдність: всі державні прибутки зосереджувались у касах державного казначейства, з яких і здійснювались виплати відповідно до бюджетних кошторисів. З 1363 р. почав, запроваджуватися акцизний збір (податок, який включається до продажної ціни виробу) на алкогольні, а з 1866 р. — на тютюнові вироби. 1894 р. було введено винну монополію, згідно з якою вся торгівля спиртними напоями і прибутки від них було передано в руки держави. 1895-1897 pp. здійснено грошову реформу, введено тверду конвертовану валюту на золотій основі.

⇐ Предыдущая12345678910Следующая ⇒

Поделиться: