СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ РОЗВИТОК НАПРИКІНЦІ XVII —У XVIII СТ.

Стрижнем тогочасної економіки було сільське господарство, тенденції розвитку якого накладали помітний відбиток на перебіг всіх суспільних процесів. У цей період земельна власність служить для правлячих верств економічною основою їхнього панування, виступає гарантом незалежності, умовою надання привілеїв. Тож не дивно, що^ втрачаючи політичну автономію, лівобережна старшина та шляхта намагалися зберегти бодай економічну незалежність шляхом концентрації у своїх руках значних земельних володінь. Тогочасне старшинське володіння землею існувало у двох формах: приватно-спадковій та тимчасово-умовній. Характерною рисою спадкового («вічного», «спокійного») володіння була його незалежність від службового становища. Як правило, воно виникало в процесі купівлі-продажу, обміну, дарування, застави, при торгових операціях, що фіксувалися у відповідних юридичних документах.

Іншою була природа та спосіб формування тимчасово-умовного («рангового») володіння. Землі видавалися за службу на певний строк або ж «до смерті». Формально рангові землі вважалися власністю Війська Запорозького і перебували у володінні Генеральної військової канцелярії. Розширення меж приватного старшинського землеволодіння здійснювалося різними способами: займанщина вільних земель; захоплення громадських земель та угідь; загарбання козацьких та селянських земель на основі боргового закабалення їхніх власників; гетьманські надання та пожалування царського уряду «за службу великому государю» з фонду вільних військових маєтностей; перетворення рангових земельних володінь на спадкові. Процес зростання та зміцнення старшинської земельної власності підтримував гетьманський уряд, вбачаючи в ньому опору та гарантію автономії України.

За цих обставин у 30-х роках XVIII ст. понад 35% оброблюваних земель Гетьманщини вже перебували в приватній власності старшини. У період правління гетьмана Д. Апостола основний земельний фонд було роздано. У цей час межа між спадковими і ранговими володіннями практично стерлася.

Наприкінці XVII—XVIII ст. розвиток аграрного сектора визначали рутинний стан техніки та екстенсивний метод господарювання. Водночас розвивалося сільське господарство. Виникли прогресивні тенденції та процеси:

— підвищення родючості ґрунтів шляхом підживлення та різних форм сівозміни;

— зростання ролі зернового господарства;

— збільшення асортименту сільськогосподарських культур, (почали садити картоплю, культивувати кукурудзу, розширювати площу під тютюн тощо);

— розширення площ садів, поява нових сортів, застосування щеплення дерев;

— розвиток племінної та селекційної діяльності у тваринництві;

— поглиблення спеціалізації різних регіонів (Волинь спеціалізувалися на вирощуванні пшениці, Полісся — льону й коноплі, землі між Дністром і Прутом — тютюну тощо);

— зростання товаризації сільського господарства.

Ліквідація січі

Проводячи політику централізму, російська імператриця Катерина II вирішила повністю покінчити з автономією України. У 1764 р. було відновлено Малоросійську колегію (1764— 1782) на чолі з генерал-губернатором графом П. Рум'янцевим, який спрямував свою діяльність на неухильну ліквідацію української автономії. Він започаткував статистичний опис України, що," хоч і не завершений, став основою для нової системи оподаткування. Замість натурального податку завів грошовий, спочатку від двору, згодом — подушний.

Особливо непокоїло Російську імперію існування Запорізької Січі, в якій тоді було майже 20 тис. козаків. За гетьманування Д.Апостола, як вже зазначалося, запорожці, які з часів петровського погрому (1709) проживали на турецькій території, домоглися повернення під гетьманську владу. У 1734 р. вони знову поселилися на своїх колишніх землях і заснували над р. Підпільною Нову Січ. Із самого початку російський уряд дивився на це повернення підозріло. Він використовував запорожців у війнах із турками і татарами. Однак, як тільки закінчилася російсько-турецька війна 1768 — 1774 pp. і татари вже не становили загрози, Катерина II віддала наказ про зруйнування Запорізької Січі. В основі цієї акції, на думку дослідників, лежали соціальні, економічні та політичні причини. По-перше, царизм не міг не розуміти, що Січ, яка здавна була символом свободи і незалежності, й надалі залишатиметься гальванізатором антифеодальних виступів українського селянства. По-друге, його не могло не турбувати зростання економічного потенціалу Запоріжжя: збільшення кількості населення, а основне — великі потенційні можливості козацьких господарств фермерського типу, що, по суті, були викликом кріпосницькій політиці імперії. По-третє, царат не влаштовувала форма внутрішнього устрою Запорізької Січі, заснованого на демократичних республіканських традиціях, який явно суперечив загальноімперським нормам і порядкам.

4 червня 1775 p., коли більшість запорожців перебувала ще на турецькому фронті, російські війська під командуванням генерала П.Текелі несподівано оточили Запорізьку Січ. Перевага російських сил була безперечна и запорожцям довелося здатися без бою Лише 5 тис. козаків зуміли втекти за Дунай, де створили Задунайську Січ.

За наказом Катерини II і генерала Текелі почалися руйнування Січі та арешти запорізької старшини. Останнього кошового 85-річного Петра Калнишевського заслали до Соловецького монастиря, де на 27 років живцем поховали в холодних мурах монастирської в'язниці. Кошового суддю А.Головатого і писаря 1.1 лобу вислали до Тобольська. Майно старшини та заможних козаків конфіскували. Близько половини всіх запорізьких земель розподілили між російськими вельможами, а решту передали німецьким і сербським колоністам. Після того вся територія «Вольностей» увійшла до Азовської та Новоросійської губерній, Запорізька Січ припинила існування. Не стало сили, яка понад три століття захищала українські землі від ворогів. Водночас Запоріжжя було вагомим чинником, який стримував процес закріпачення селян по всій Україні. Тут збиралися втікачі від поневолення, та переслідування, і кожний знаходив на Січі захист і волю. Зі зруйнуванням Запорізької Січі впала остання твердиня українських традицій, української державності.

Ліквідувавши Січ, російський царат почав скасовувати рештки автономних прав України. У 1781 р. було знищено полково-сотенний адміністративний устрій України і Гетьманщину поділено на три намісництва (губернії): Київське, Чернігівське та Новгород-Сіверське що разом утворили Малоросійське генерал-губернаторство. Частина українських земель відійшла до Новоросійської губернії. У 1782 р. ліквідовано Малоросійську колегію, яка за даних умов була елементом української автономії. В усіх губерніях замість українських заведено російські адміністративні та податкові установи. У 1783 р. скасовано давній військовий устрій: козацьке військо було реорганізовано у 10 кавалерійських полків. Тоді ж в Україні запровадили загальне кріпацтво, селян остаточно прикріпили до землі. Дошкульного удару зазнала українська церква, майно якої було секуляризоване, разом з нею постраждали ті культурні установи, що перебували під церковною опікою, було закрито ряд монастирів.

Отже, до кін. XVIII ст. внаслідок цілеспрямованої антиукраїнської політики самодержавної Росії Гетьманщину було перетворено на російську колонію.

⇐ Предыдущая12345678910Следующая ⇒

Поделиться: