Політична боротьба в містах Ломбардії й Середньої Італії.

В італійських комунах не припинялася внутрішня політична боротьба. Ремісники й дрібні купці виступали проти засилля міської верхівки. З переселенням у міста феодалів сюди були перенесені й феодальні усобицы, що нерідко закінчувалися взаємним винищуванням ворогуючих пологів.

У містах виникли політичні партії — гвельфы й гибеллины, поява яких була пов'язане з боротьбою італійських комун проти імператорів династії Штауфенов. Гвельфами називали супротивників Штауфенов ( від «Вельфы» — князівська династія, що заперечувала корону в Штауфенов), гибеллинами- прихильників імператорів ( від «Вейблинген» — назва родового замка Штауфенов). Гвельфы орієнтувалися на союз із татом і опиралися головним чином на торгово-ремісничі шари міст. Гибеллины виражали інтереси дворянських кіл. Згодом гвельфами й гибеллинами стали іменуватися всякі політичні угруповання, що ворогували в містах. Подібним же чином міста, що й суперничали, стали ділитися на гвельфские й гибеллинские. Наприклад, Флоренція вважалася гвельфским містом, а її конкуренти — Пиза й Лукка — гибеллинскими.

Розвиток міського ремесла й торгівлі підсилював позиції торгово-ремісничих кіл — пополанов. Пополаны домагалися участі в керуванні комунами. Перед особою небезпеки своєму пануванню гранди, прагнучи підсилити диктатуру, передавали виконавчу владу одній особі, звичайно першому консулові. З кінця XII в. у багатьох містах консульське керування було зовсім скасоване й влада перейшла до подеста, якого звичайно запрошували з боку. Це був платний чиновник комуни, що обирається, як правило, на рік. Проте пополанам, об'єднаним у цехи й політичні союзи, в XIII в. удалося добитися участі в керуванні. Стара, аристократична комуна поступилася місцем нової, пополанской комуні. У Парме вже в 1244 г. більшість місць у раді комуни належало представникам цехів і кварталів.

У Флоренції перша пополанская конституція була введена в 1250 г. Поряд з подеста, запрошуваним із чужого міста, обирався «капітан народу», пользовавшийся адміністративною й військовою владою. Законодавча влада належала малої пополанской комуні. В 1293 г. була прийнята нова конституція за назвою: «Установлення справедливості». Гранди зовсім виганяли з міських магістратів і втрачали політичних прав. Ворожі дії проти пополанской комуни каралися смертю. Ніякими політичними правами як і раніше не мала не організована в цехи міська біднота. Таким чином, до влади прийшли багаті пополаны («жирний народ»), об'єднані в корпорації. Верховний орган — синьйорія — комплектувався в основному із представників семи старших цехів. Згодом для грандів була зроблена поступка: вони могли одержати політичні права, вступивши в один із цехів (два із семи старших цехів поєднували осіб інтелектуальних професій).

У республіках Венеції й Генуї у влади стояла купецька олігархія. Законодавчим органом у Венеції була Велика рада, що полягала наприкінці XIII в. з 242 людей, які належали до патриціанських сімейств, занесених в «Золоту книгу нобілітету». Уся повнота адміністративної й військової влади належала дожу, що обирається довічно ( від лат. dux — герцог). Після невдалого політичного перевороту в 1310 г. був заснований ще «Рада десяти» — вищий орган державної безпеки, який здійснював свій нагляд навіть за членами уряду, не виключаючи й самого дожа. Засуджені «Радою десяти» полягали в «свинцеві в'язниці» або безвісти зникали. У Генуї в XIII в. у влади стояла олігархія. Але пізніше пополаны, що включали середнє купецтво й ремісничу верхівку, добилися участі в керуванні. З 1339 г. на чолі виконавчої влади стояв дож, що довічно обирається, опирався головним чином на міський патриціат.

По-іншому протікала політична боротьба в Милане. Тут пополаны об'єдналися із дрібними й середніми дворянами. Але в створеній ними комуні перевага одержали дворянські елементи. Наприкінці XII в. цехи організували свою особливу раду на противагу старій консульської комуні. Виконавча влада перейшла до подеста, на посаду якого обиралися представники дворянско-пополанского сімейства делла Торре. Із середини XIII в. вони правили в чині спадкоємного капітана.

Положення селянства в XII-XIV вв. У результаті бурхливого розвитку ремесла й торгівлі й широкого поширення товарно-грошових відносин у Північній і Середній Італії рано почалася ліквідація кріпосної залежності. В XI в. майже зникла панська запашка. Феодали здавали землю в оренду або продава чи грошовим людям. В XII-XIII вв. у Північній і Середній Італії повсюдно відбувалося звільнення селян від особистої залежності, чому сприяла політика міських комун, нерідко в законодавчому порядку, що повідомляли про ліквідацію кріпосництва. В 1256 г. був виданий «Райський акт» у Болоньї, згідно з яким міські влада викуповували із кріпосної залежності всіх селян у міській окрузі. В 1289 г. подібним чином було скасовано кріпосне право у Флоренції. Ця політика комун послабляла позиції феодалів у контадо, збільшувала кількість населення, здатного платити податки й нести військову службу, поліпшувала постачання міста продуктами й, нарешті, забезпечувала міських підприємців вільної робочої силою. селяни, що звільнилися, були здебільшого позбавлені земельних наділів, тому що не мали можливості їх викупити. Земля залишалася власністю феодалів. Таким чином, звільнення селян хоча й було саме по собі прогресивним явищем, не привело до підвищення рівня їх життя. Навпаки, експлуатація підсилювалася.

Гнітюча частина селян перетворилася в спадкоємних орендарів на умовах сплати 1/4-1/3 урожаю. У Тоскані переважала оренда типу половинщини. Навспільники звичайно одержували від земельного власника реманент, робоча худоба й насіння. До закінчення терміну оренди селянин не міг залишити ділянку під погрозою важкого покарання — сплати великого штрафу й насильницького повернення на колишнє місце. У кращім положенні були заможні селяни, що добилися більш вигідних умов оренди зі сплатою фіксованого чиншу й вільним розпорядженням орендованою ділянкою. Багато збіднілих селян ставали сільськими батраками або йшли на заробітки в місто.

Сільські комуни. У Північній і Середній Італії в лангобард-ское час існувала общинна організація. В IX-XI вв. громада з вільної перетворилася в залежну. У ході боротьби із сеньйорами селяни відновлювали общинне самоврядування. Міста нерідко допомагали їм у цьому, позбавляючи феодалів юрисдикції над селянами й деяких сеньориальных поборів. В XII-XIV вв. багато сільських громад перетворилися в комуни. Але більшість сільських комун утворювалася в цей час заново. Вони, як і міські комуни, обирали консулів і створювали свій адміністративно-фінансовий апарат, видавали законодавчі постанови — статути, що регулювали взаємини в комуні. Громада володіла вгіддями загального користування, а в деяких випадках і орною землею. Виникали федерації сільських комун, що включали іноді по нескольку десятків сел. Але звичайно сільські комуни залишалися під верховною владою сеньйора або міста. В XIV в. міста почали наступати на права сільських комун, обмежуючи їх самоврядування й підкоряючи своїм посадовим особам. Місто панувало над селом не тільки економічно, але й політично. Міські магістрати обкладали селян податками, установлювали низькі ціни на сільськогосподарські продукти. Селян примушували продавати всі надлишки зерна й купувати міські товари. Уводився примусовий асортименти землеробських культур, які повинні були обробляти селяни в контадо.

Повстання Дольчино. У Північно-Західній Італії — П'ємонті, Монферрато й Савойї — зберігалися старі форми феодальної залежності. Розвиток товарно-грошових відносин супроводжувався посиленням експлуатації селян земельними власниками, церквою й міськими влада, що привело до масових селянських повстань.

В 1305- 1307 рр. спалахнуло повстання в області Верчелли, підготовлене сектою «Апостольських братів», яку заснував колишній селянин, чернець Сегарелли. За свої антицерковні проповіді Сегарелли був засуджений єпископом і спалений на багатті (1300 г.). Його спадкоємцем став колишній францисканский чернець Дольчино, під керівництвом якого апостолики перейшли до відкритої боротьби проти церкви й феодалів. Їхньою метою було встановлення «царства рівності й справедливості». Зміцнившись у горах у районі Верчелли, апостолики готувалися до вирішальної битви з феодалами. До них звідусіль стікалися підкріплення. Послане проти апостоликов військо місцевих феодалів зазнало поразки. Тоді тато на прохання верчелльского єпископа оголосив хрестовий похід проти «Апостольських братів». Дольчино довелося повести свій загін далі в гори до границь Савойї. У ряди повсталих вступали не тільки місцеві селяни, але й пришедшие на допомогу апостоликам бідняки з інших областей Італії, а також зі Швейцарії й Австрії. Хрестоносці оточили табір повсталих, але Дольчино з більшим мистецтвом вивів свій загін по гірських стежках і влаштувався на малодоступній горі Цебелло. Спроби хрестоносців побрати штурмом цитадель повсталих зазнавали невдачі. Тоді вони піддали її голодній блокаді, виселивши всіх жителів околишніх сіл. У березні 1307 г. після триденного штурму більша частина апостоликов була перебита й хрестоносці опанували горою Цебелло, захопивши в полон, що залишилися в живих, серед яких був і Дольчино. Полонені були піддані болісної страти, Дольчино четвертований.

⇐ Предыдущая24252627282930313233Следующая ⇒

Поделиться: