Російсько-фінська «зимова війна»

Найбільш напружене було становище в Скандинавських країнах і насамперед у Фінляндії. Росія вважала, що ця країна входить до її зони впливу. Радянсько-фінський договір про ненапад 1932 р. 7 квітня 1934 р. продовжений до кінця 1945 р. Однак, одержавши бази в трьох Прибалтійських країнах, Ради почали 12 жовтня переговори з Фінляндією з метою домогтись аналогічних поступок від неї. Хоча Німеччина й відхилила пропозицію фіннів виступити посередниками, уряд Фінляндії 13 листопада відмовився задовольнити радянські вимоги, а саме: передати їм базу на Ханко й острови Фінської затоки та відсунути кордон на 70 кілометрів від Ленінграда. 28 листопада СРСР денонсував пакт про ненапад 1932 р., 29-го розірвав дипломатичні відносини, і, незважаючи на пропозицію послуг від президента Рузвельта, 30 листопада Червона армія вдерлася на фінську територію. 1 грудня в Теріокі за радянської підтримки був утворений комуністичний фінський уряд на чолі з Отто Куусіненом, кий проголосив «Фінську народну республіку». З грудня новий фінський уряд, очолений Рюті, з Танкером на посту міністра закордонних справ, звернувся до Ліги Націй, і вона 14 грудня виключила СРСР зі свого складу. Це дуже важлива обставина, бо вона пояснює, чому СРСР так наполягав у 1944—1945 рр. на створенні замість першої міжнародної організації зовсім нового інституту. Після того як 25 лютого 1940 р. Скандинавські держави заявили про свій нейтралітет, практично зникла можливість доставляти Фінляндії допомогу союзників. Залишилися тільки транзитні поставки зброї з Італії. А водночас Гітлер погодився постачати пальне російським підводним човнам у Ботнічній затоці. А втім, після радянського протесту транзит військової техніки припинили з 9 грудня 1939 р. Під впливом Герінга Німеччина постачала свого часу зброю Фінляндії, але припинила ці поставки з початку фінської війни. Німеччина суворо дотримувалась пакту Ріббентропа— Молотова. Тим часом ходили настійні чутки про зближення держав—учасниць війни, спрямоване проти СРСР. Зі свого боку, Муссоліні в листі до Гітлера 3 січня 1940 р. заохочував його до такого зближення. «Я глибоко впевнений, що Великобританія та Франція ніколи не зможуть примусити капітулювати вашу Німеччину, якій допомагає Італія. Але зовсім не певен, що пощастить розбити англійців і французів або хоча б розділити їх. Вірити в це — все одно, що піддаватися ілюзіям». Він порадив Гітлерові відновити незалежність Польщі на обмеженій території, на що Гітлер одразу ж відповів відмовою.

На своїх засіданнях Найвищої воєнної ради союзники ніяк не могли домовитися щодо потрібної стратегії. Франція розробляла плани експедицій через Норвегію, в Салоніки або навіть у радянський нафтовидобувний центр Баку, що викликало б пряму війну з СРСР. Англійці нібито висловлювалися за бомбардування Руру. Французи були проти, боячись аналогічних акцій супротивника у відповідь.

Та тяжко здобута перемога Червоної армії над Фінляндією усунула будь-яку нову можливість укладення миру. За Московським договором від 12 березня 1940 р. Фінляндія остаточно віддала СРСР Карельський перешийок з Виборгом (Вііпурі) і надала в оренду на тридцять років півострів Ханко за 8 млн.ів фінських марок. Ці умови були набагато тяжчі, ніж поступки, що їх Ради вимагали в листопаді 1939 р.

Норвезька війна

З російсько-фінської війни, так би мовити, виринула війна в Норвегії. Німеччина закуповувала велику кількість шведської залізної руди, яку вивозили через норвезький порт Нарвік. Захопивши цей порт, можна було перерізати «залізний шлях». Ще 16 лютого 1940 р. британський крейсер «Коссек» («Козак» — прим, перекл.) узяв на абордаж у норвезьких територіальних водах німецьке судно «Альтмарк», щоб визволити полонених англійських моряків. Цей випадок спричинився до протестів, які надіслали норвезькому урядові і Німеччина, і Англія. У Франції ослаблений уряд Даладьє пішов у відставку 22 березня. Новий кабінет, очолений Полем Рейно, заручився в парламенті більшістю всього в один голос (268 голосів проти 156 і 111 утрималися). 28 березня Рейно підписав у Лондоні декларацію, кою обидві держави зобов'язувалися не укладати ні перемир'я, ні сепаратного миру. Можна було сподіватися, що новий уряд діятиме енергійніше. 26 березня він зажадав відкликання з Парижа радянського посла Суриця за телеграму, яка видалась урядові некоректною.

8 квітня обидва союзницькі уряди вручили Норвегії ноту, в якій повідомляли її, що мінуватимуть її територіальні води, аби перешкодити плаванню німецьких вантажних суден. Скориставшись з цього приводу, 9 квітня, після ретельного готування Німеччина вступила в Данію, захопила її, не зіткнувшись з опором, і взяла під свій «збройний захист», і в Норвегію, де одразу ж утворено пронімецький уряд на чолі з відставним офіцером і фашистським лідером Квіслінгом. Це був лише привід. Відомо, що ця кампанія готувалася за наказом Гітлера ще з 1 березня 1940 р. Вона завершилася швидкою перемогою німців. Король Норвегії Гаакон VII виїхав 10 квітня в Лондон. Крім того, 10 квітня Ісландія, яка доти належала Данії, взяла у власні руки керівництво своїми закордонними справами. За згодою Вашингтона англійські війська окупували острів 10 травня. Проте Сполучені Штати заперечили проти окупації канадськими військами Гренландії. Того ж дня німці напали на Бельгію й Голландію, щоб «захистити їхній нейтралітет», а насправді — щоб завдати союзникам вирішального удару. Того ж таки дня Чемберлена, якому ставили за провину поразку в Норвегії, замінив Вінстон Черчілль, утворивши кабінет національної єдності.

Конференція в Потсдамі

Конференція, про яку Гопкінс та Сталін домовились під час своїх переговорів, відкрилася в палаці Цецілієнгоф у Потсдамі 17 липня 1945 р. Це була остання зустріч керівників урядів трьох держав: вона була також останньою зустріччю, на кій укладено суттєво важливі угоди. На ній зовсім не розглядалися проблеми Далекого Сходу; вона була присвячена Європі і, зокрема, майбутнім мирним договорам: які повинні бути процедури укладання мирних договорів? На яких політичних засадах вони мають грунтуватися?

Щодо першого питання американська делегація внесла пропозицію про створення Ради міністрів закордонних справ, перше засідання якої мало відбутися в Лондоні у вересні 1945 р. До складу комісії мали ввійти амер., британський, радянський, фр. та китайський міністри, її головне завдання полягало в опрацюванні договорів про мир із сателітами Німеччини (Італією, Румунією, Болгарією, Угорщиною та Фінляндією) та висуненні способів урегулювання невирішених територіальнихпроблем. Договір про мир з Німеччиною мав бути підготований пізніше. У засіданні ради взяли участь не всі її члени. Для розгляду питання про сателітів Німеччини «до ради повинні увійти представники тих держав, котрі поставили свої підписи під умовами капітуляції тієї чи іншої конкретної ворожої держави. При підготовці мирного договору з Італією Франція мала вважатися країною, яка підписала умови капітуляції Італії». Цією тезою Франція усувалася від роботи над мирними договорами з іншими державами-сателітами. Було ухвалено постанову про розпуск Європейської консультативної комісії.

Англосакси нарікали на ситуацію в Болгарії та Румунії, уряди яких не були демократичними і в яких практично не діяли контрольні комісії союзників, лише СРСР здійснював свій вплив. Сталін відповів контратакою, вказавши на ситуацію в Греції, окупованій британцями. Головною проблемою було проведення вільних виборів. Черчілль висловив жаль, що члени британської місії в Бухаресті не мали ніякої змоги вільно пересуватися територією країни: «Здасться, що вони оточені залізною завісою». Крім того, англо-американці хотіли повернути свої промислові об'єкти, кі колись належали їм у Румунії, або одержати за них компенсацію. Адже СРСР конфіскував ці підприємства, посилаючись на те, що вони стали німецькою власністю. З цього питання не досягнено згоди. Обмежилися лише тим, що сформували дві експертні комісії: англо-російську та американо-російську. Щодо Німеччини Потсдамська конференція визначила «політичні та економічні принципи, якими належить керуватися у відносинах з Німеччиною протягом початкового періоду здійснення контролю». Про це ми поговоримо в наступному розділі. Угода передбачала цілковите роззброєння та демілітаризацію Німеччини, ліквідацію націонал-соціалістичної партії, скасування нацистських законів, суд над воєнними злочинцями, денацифікацію — перевірку членів партії нацистів, контроль над німецькою системою освіти; потрібно було докласти зусиль для децентралізації та демократизації Німеччини і в найближчому майбутньому не створювати центрального уряду в країні. Рівень промислового виробництва мусив бути під суворим контролем. Щодо репарацій, СРСР мав їх стягувати у своїй зоні і до того ж одержати від західних зон 15% придатного промислового устаткування в обмін на еквівалентну вартість харчових продуктів та сировини і ще 10% того промислового устаткування, котре не було необхідним для відбудови Німеччини, без будь-якого еквівалентного обміну. Радянська сторона погодилася задовольнити вимоги Польщі про її власну частку в репараціях. Але так само, як у Німеччині, в Польщі фактично проводився Демонтаж заводів. Був схвалений план розділу між союзниками військового й торговельного флоту Німеччини. На цій конференції англосакси пообіцяли передати Радянському Союзові Кенігсберг і частину Східної Пруссії. Проте вони не взяли на себе жодних зобов'язань щодо територій, розташованих на схід від лінії Одер— Нейсе, і погодились лише на те, що ці території тимчасово підлягатимуть польському урядові.

На конференції були розглянуті й деякі інші питання. СРСР поставив вимогу про свою опіку над Італійською Лівією. Західні держави на це не погодилися. СРСР бажав також здійснювати контроль у турецьких протоках. Було вирішено, що ухвали Монтрейської конференції будуть переглянуті.

Зазначимо, що 25 липня виникла необхідність перенести конференцію на іншу дату у зв'язку з тим, що британська делегація мала повернутися до Лондона на час підведення підсумку виборів у Великобританії. Переважна більшість голосів, яку одержали лейбористи, дала можливість їхньому лідерові Еттлі сформувати новий уряд, у якому на посаду міністра закордонних справ був призначений Бевін. Отже, Черчілль та Іден більше не брали участі в конференції, яка тривала до 2 серпня. Але здається, що британська політика в той час не зазнала ніяких змін.

Бірнс, зокрема, зазначив: «Ми вважаємо цю конференцію успішною. Ми були переконані, що угоди, яких досягнуто, служитимуть підґрунтям для майбутнього відновлення Європи... проте порушення цих угод перетворило б успіх конференції на її поразку».

Перші кроки Ліги Націй

Одним з найоригінальніших і найновіших аспектів цих мирних договорів стало створення Ліги Націй. Цей акт відповідав глибокій потребі народів, що потерпіли від війни, забезпечити мир на нових і міцних засадах. Питання це турбувало багато приватних організацій і політичних діячів у різних країнах. Президент Вільсон зацікавився ним лише в 1916 р. і одразу став одним з його найактивніших прихильників. Він украй вороже ставився до давнього принципу «європейської рівноваги», в якому йому вбачалося саме джерело воєн, і він і на крихту не поважав систему «правління великих держав», за якою великі нав'язують свою волю малим. У 14-му пункті його пропозиції (січень 1918 р.) вказувалося, що «слід створити загальне об'єднання Націй... з метою надати взаємні гарантії політичної незалежності й територіальної цілісності як великим, так і малим державам». На засіданнях Найвищої міжсоюзницької ради Клемансо виявив дуже мало зацікавленості цим проектом. Ллойд-Джордж вагався. Тож ініціатива належить саме Вільсонові.

Підготовні заходи 25 січня 1919 р. на пленарному засіданні мирної конференції була одностайно ухвалена резолюція, згідно з якою невід'ємною складовою частиною мирних договорів ставав «пакт Ліги Націй», який мав бути підготований спеціальною комісією з представників чотирнадцяти країн на чолі з Вільсоном. Комісія вперше зібралася З лютого. Франція й Італія відразу стали наполягати на тому, щоб передбачити примусові заходи проти держав-агресорів, але їх не підтримали. Фр. представник Леон Буржуа запропонував створити при Лізі Націй «міжн. армію» або принаймні міжн. штаб, та англосакські держави виступили проти. Можливо, вони боялися, що цей штаб потрапить під цілковитий вплив маршала Фоша, позицію кого щодо Німеччини вони не схвалювали. Президент Вільсон подав свій проект — почасти за англійським задумом (його авторами разом з ним були амер. експерт Девід Гантер Міллер і англійський експерт Сесіл Герст). Врешті саме цей проект після невеликих змін мав стати пактом Ліги Націй. 28 квітня вироблений текст був одностайно ухвалений на пленарному засіданні. За настійною вимогою Вільсона першим генеральним секретарем обрано сера Джеймса Еріка Драмонда. Пакт було включено 28 червня в текст Версальського договору, а також у Сен-Жерменський, договір Нейї, Тріанонський і Севрський договори. Датою народження Ліги Націй став день 10 січня 1920 р., коли набрав чинності Версальський договір після його ратифікації Німеччиною та трьома її головними союзниками.

16 січня 1920 р. в Парижі Вільсон скликав перше засідання Ради Ліги Націй (хоча США й не входили до її складу). У засіданні взяли участь Франція, Великобританія, Японія, Бельгія, Бразилія й Греція.

Пакт Ліги Націй

У члени Ліги Націй приймалися:

1. Держави, які підписали договори 1919—1920 рр. з боку союзників.

2. Тринадцять інших держав, нейтральних під час війни, які приєдналися до пакту в двомісячний строк.

3. Будь-яка інша незалежна держава, яка визнає міжнародні обов'язки, що випливають з пакту, і за ку проголосували дві третини членів Асамблеї. Переможені країни тимчасово не допускалися в Лігу. Виключення з Ліги здійснювалося за постановою Ради й усіх інших членів Ліги. Можна було вийти з неї й добровільно, попередивши про це за два роки.

⇐ Предыдущая36373839404142434445Следующая ⇒

Поделиться: