Деколонізація Африки та кінець алжирської війни

До 1957 р. в Африці було ще зовсім мало незалежних країн. Крім Ефіопії та Ліберії, про які ми вже згадували, так само як і про Південну Африку — британський домініон, який, до речі, незабаром вийшов зі Співдружності через розгул у ньому «апартгейду» (расової сегрегації), незалежність здобули у Північній Африці тільки Єгипет, Лівія, Марокко і Туніс. Однак з 1957 по 1962 рр., за цей п'ятирічний період, майже вся Африка позбулася колоніального статусу. Це явище, безперечно, пов'язане з бажанням кожної нової держави пришвидшити проголошення незалежності власних територій, ще підлеглих колоніальному пануванню. Символом визвольного руху стала конференція у Бандунгу 1955 р., яку ми розглянули вище. Крім того, 1955 р. дві найсильніші держави світу з різних причин посилили свою діяльність на користь деколонізації. Щоб краще зрозуміти сутність цього руху, який є одним з найважливіших феноменів у міжн. відносинах після другої світової війни, ми розглянемо деколонізацію Англійської Чорної Африки, Французької Чорної Африки, Бельгійського Конго та Алжиру.

Деколонізація Англійської Чорної Африки

Англійці, які ніколи не провадили асиміляційної політики, здійснили деколонізацію своїх територій по черзі, але щоразу повторюючи в цілому той самий процес. Від статусу колоній корони, якими англійці правили безпосередньо, переходили до статусу колоній з власним відповідальним урядом, законодавством і власними фінансами; потім перетворювали їх на ще автономніші колонії «з самоврядуванням». Отож, Великобританія дотримувалась поетапного порядку, максимально використовуючи переговори під контролем лондонського Міністерства колоній і через посередництво королівських комісій, уповноважених вивчати волю місцевого населення.

Першим з британських колоній у Африці здобув незалежність Золотий Берег, де в 1947 р. почався активний націоналістичний рух: була створена «Об'єднана спілка Золотого Берега», генеральним секретарем якої став католицький учитель Кваме Нкрума. Його згодом заарештували, що неабияк посилило престиж цього лідера, а судовий процес над ним набрав світового розголосу. Після звільнення Нкрума заснував у 1949 р. Об'єднану народну партію, яка провадила ефективну пропаганду незалежності. У 1950 р. проголошено нову конституцію і практично надано Золотому Берегові самоврядування. На загальних виборах 1951 р. партія Нкруми перемогла, він став першим головою уряду. Незважаючи на опір різних місцевих угруповань мусульманської традиціоналістської партії, багатьох племен і деяких представників великої буржуазії, незадоволених марксистськими тенденціями Об'єднаної народної партії, Міністерство колоній 6 березня 1957 р. надало незалежність Золотому Берегові, який обрав собі назву Гана. До цієї країни негайно приєднали і британську частину Того.

Нігерія, найбільша африканська колонія після Конго, була ще більше розділена за расовою й мовною (248 діалектів) ознаками та за релігією. У 1944 р. виникла націоналістична партія під керівництвом Нанді Азіківе. Стан самоврядування, наданий у 1951 р., став пізніше основою конституції федерального типу 1954 року. 1 жовтня 1960 р. Нігерія здобула незалежність у системі Британської співдружності. Азіківе став першим генеральним губернатором від Англії. Сьєрра-Леоне, ще одна британська колонія, дістала незалежність 27 квітня 1961 р.

У Східній Африці британські колонії поділялися на чотири території, менш розвинуті, ніж західноафриканські: Танганьїка, Кенія, Уганда, Занзібар. Поруч із чорною більшістю, тут були також поселення європейців, громади арабських та індійських торгівців, особливо вздовж узбережжя Індійського океану. Танганьїка, колишня німецька колонія, потім підмандатна, а згодом під британською опікою, також пережила у 1944 р. народження народної націоналістичної партії «Національна африканська спілка Танганьїки» (НАСТ) під керівництвом Джуліуса Ньєрере. Відповідальний уряд створено там у 1960 р. Того ж року відбулися загальні вибори, що завдяки НАСТ перетворилися у справжній плебісцит за повний розвиток державності. Незалежність у рамках Співдружності проголошено 28 грудня 1961 р., Ньєрере став прем'єр-міністром.

Складніше проходила деколонізація Кенії. П'ять шостих її території — пустеля. А за придатну до життя частину змагалися 6 млн.ів африканців, 150 000 індійців, 50 000 арабів та десятки тис. британських колоністів, власників найкращих земель. Лідер націоналістів Кенії Джомо Кеніата, досвідчений службовець, який навчався в лондонській економічній школі та в Московському університеті, заснував у 1947 р. народну партію «Спілка африканської Кенії», що одразу здобула чимало прихильників. Одночасно з цією партією, а часом у взаємодії з нею, поширився рух «мау-мау». Це була релігійно-політична таємна організація, яка прагнула незалежності, а також повернення захоплених білими земель та усунення християнства. За метод боротьби вони обрали тероризм. У жовтні 1952 р. британський уряд ухвалив постанову про арешт головних керівників «мау-мау», а так само й Кеніати та членів його «Спілки африканців Кенії». Вибухнуло повстання, що тривало до 1955 року. В 1958 р. узгоджено з англійцями нову конституцію. У 1960 р. утворилася нова партія, «Національна спілка африканців Кенії» (НСАК), головою якої заочно обрали Кеніату. На виборах у лютому 1961 р. НСАК перемогла інші партії, підтримувані англійцями. У січні 1962 р. вийшов на волю Кеніата. У Лондоні зібралась установча конференція. На виборах у травні 1963 р., де НСАК дістала 75% місць, Кенії було надано незалежність з 12 грудня.

На острові Занзібар склалась особлива ситуація. Трохи більше 75% населення становили африканці, решта — араби, індійці, вихідці з Коморських островів, португальці з Гоа, європейці та сомалійці. У 1960 р., в умовах хаосу, англійці організували на Занзібарі відповідальний уряд. Після виборів, у січні 1961 р., місця розділилися нарівно між націоналістичною партією Занзібару, в якій переважали араби, а підтримував її Єгипет, лівими британськими силами, комуністами, за якими стояла Гана, та набагато поміркованішою «Афро-Ш'єразі парті», в якій переважали африканці і яка мала підтримку Танганьїки та її прем'єр-міністра Ньєрери. Незважаючи на це розмежування, установча конференція визначила, що Занзібар одержить внутрішню автономію У середині 1963 р. і незалежність наприкінці того ж року. Вже через місяць після отримання незалежності, 12 січня 1964 р., революція, здійснена крайніми лівими силами, згуртованими в основному на Кубі, скинула підтриманий індійцями арабський уряд на користь африканців. Тис.і арабів загинули. Вождь революції, угандієць Джон Окелло, організував Революційну раду, яку підтримували прокитайські ліві. Новий режим негайно визнали країни Сходу, надіслали своїх викладачів, лікарів, побудували на Занзібарі радіостанцію, порт, лікарню. 22 квітня 1964 р. засновано Республіку Танганьїки й Занзібару, яка 29 вересня прибрала назву Об'єднаної Республіки Танзанії. Президентом став Джуліус Ньєрере з двома віце-президентами — один у Танганьїці, інший на Занзібарі; своєрідна подвійна держава, стосунки між обома частинами якої до того ж не завжди були блискучими. Занзібар став одним з теренів у Африці, де комуністичний вплив набрав значної ваги, і де, однак, не могли дійти згоди китайський, радянський та кубинський напрямки його. Залишалася також нерозв'язаною проблема арабів та індійців, які тримали в своїх руках головні важелі торгівлі і яких крайньо ліві африканці вважали головною перешкодою на шляху прогресу.

У Південно-Східній Африці, серед територій Південно-Африкан-ського Союзу, незалежного в рамках Британської співдружності з 1910 року, а з 1961 р. більше не члена Співдружності, і в 1961 р. Британії належали три території: Південна Родезія, Північна Родезія і Ньясаленд. Населення Південної Родезії у 1952 р. складалося з 1 720 000 африканців і 157 000 європейців (близько 10% — становище, схоже на алжирське). Північна Родезія та Ньясаленд вважалися протекторатами; там частка білого населення була менша. Британці намагалися зберегти єдність цих трьох територій і заснували в 1953 р. Федерацію Центральної Африки. Міністерство колоній ставило за мету зменшити вплив прихильників влади білих та «апартгейду», що орієнтувалися в цьому на Південно-Африканський Союз. Але в зазначеній федерації чорні мали всього 6 представників з-поміж депутатів Федеральної асамблеї. Націоналісти подумували про посилення африканського впливу в політиці. У 1957 р. вони розпочали боротьбу не тільки проти білих, але й проти федерації, і в цій боротьбі пролилося чимало крові. Британський уряд почав сумніватися в життєздатності федерації, але прем'єр-міністр сер Рой Веленскі намагався зберегти зв язки між територіями. Першою покинув федерацію Ньясаленд, керований націоналістичною партією на чолі з Гастінгсом Бандою. Той створив уряд із самих африканців, і в лютому 1963 р. Ньясаленд став незалежним. Тяжчим було відокремлення Північ­ної Родезії, багатої на поклади міді. Націоналістична партія Кеннета Каунди розгорнула жваву агітацію проти федерації. У вересні 1962 р. Міністерство колоній було змушене піти на компроміс, а вибори забезпечили підтримку більшості африканським партіям. Каунда негайно домігся від Законодавчої ради голосування на користь виходу Північної Родезії з федерації. Південна

Родезія перебувала під більшим впливом білих. Конституція 1901 року дозволила чорним увійти до Асамблеї, але в меншості. Організовано референдум, на якому до голосування допускалися практично тільки білі, і ухвалено конституцію, яка зберігала за ними основну владу. На виборах у грудні 1962 р. крайню правий «Родезійський фронт» переміг поміркованіших супротивників. Новий уряд видав репресивні закони і взяв гідписку про невиїзд у головних африканських лідерів. З квітня 1)64 р. владу в Південній Родезії прибрав до своїх рук Ян Сміт, що в односторонньому порядку, не питаючи згоди Великобританії, декретував незалежність країни. Виник гострий конфлікт міх Південною Родезією, з одного боку, а з іншого — Об'єднаним ІСоролівством і всіма членами Співдружності, котрих підтримала більшість африканських країн. Так розвалилася Федерація Центральної Африки, а Південна Родезія приєдналася до системи влади білих і сегрегації Південно-Африканського Союзу. Ньясалеад став повністю незалежним 1 липня 1964 р., прибравши назву Малаві. Північна Родезія перетворилася на Республіку Замйя. Блокада, встановлена Великобританією та багатьма африканськими країнами навколо Південної Родезії, не перешкодила цій країні зберегти панування білих, і вона проголосила республіку на почат­ку 1970 р.

⇐ Предыдущая52535455565758596061Следующая ⇒

Поделиться: