|
Архитектура Аудит Военная наука Иностранные языки Медицина Металлургия Метрология Образование Политология Производство Психология Стандартизация Технологии |
|
|
Архитектура Аудит Военная наука Иностранные языки Медицина Металлургия Метрология Образование Политология Производство Психология Стандартизация Технологии |
Системно-синергетична модель громадянської культури особистості
На основі попереднього аналізу сутності досліджува-ного поняття громадянська культура особистості розгля-дається нами як суспільне явище, якому властиві риси цілісної ідеальної системи, і яке складає окреме соціально-психологічне утворення, що має певну структуру, законо-мірності функціонування й розвитку. Це інтегральна влас-тивість особистості, в структуру якої входить своєрідне поєднання окремих простих та інтегративних якостей, що виділяються на рівні трьох підсистем цілісної системи
громадянської культури людини. Саме таку термінологію (громадянська культура як загальна інтегральна властивість особистості та інтегративні якості як сукупні окремі якості громадянської культури особистості) використовуватимемо у нашому дослідженні.
Складність полягає в тому, що дуже важко відшукати ці окремі структурні компоненти загальної громадянської куль-тури особи, які в єдності складають інтегральну цілісність. Об’єктивне їх знаходження надасть змогу стверджувати про відкриття наукової істини більш глибокого порядку.
Ми виходимо, насамперед, з такої позиції, що виділен-ня дослідниками окремих елементів громадянської культури, навіть тих, які певною мірою нібито об’єктивно від обра-жають її сутність (наприклад громадянських якостей, грома-дянської спрямованості чи громадянських відносин), не показує об’єктивної реальності. Адже громадянські відно-сини особи в окремих випадках можуть визначатися різними мотивами, неусвідомленими установками, що навіть прихо-вують певною мірою рівень сформованості негативної якості громадянськості. Про це засвідчують реальні факти життє-діяльності осіб, які в екстремальних умовах проявляють реальні, часто неочікувані з боку людей, які добре їх знають, громадянські дії-ставлення.
Приступаючи до наукового пошуку цих елементів (за методикою, яку ми умовно назвали “Аналіз словника україн-ської мови”), ми проаналізували в Українському орфографіч-ному словнику [1997], який містить близько 100 тисяч слів, біля 10 тисяч слів, які відображають різні якості особистості. Визначення елементів громадянської культури особи було проведено за двома паралелями – знаходження окремих громадянських відносин та громадянських якостей особис-тості. Відбір громадянських якостей проходив у три етапи. Н. ДЕРЕВ’ЯНКО, В. КОСТІВ 54 Формування громадянської культури особистості школяра
На першому, виходячи з найбільш загальних уявлень про культуру людини, ми старались виписувати ці якості за окремими напрямами.
На другому етапі ми відібрали декілька тисяч слів-синонімів та антонімів, які стосувалися близьких за змістом видів культури – духовної, релігійної, громадянської, політичної, правової, моральної – поступово відмежовуючи слова, що явно належали до відповідного виду культури.
На третьому етапі, скориставшись енциклопедичним виданням “Мала енциклопедія етнодержавознавства” [1998], іншими довідковими виданнями, виділили понад 100 окре-мих якостей-синонімів, що стосувались, на нашу думку, власне інтегративних якостей громадянської культури особистості.
Відбір видів громадянських відносин був значно полегшений, оскільки ми аналізували ставлення особи до тих об’єктно-суб’єктних чинників, які представляли людину як громадянина своєї місцевості, країни, інших країн та поєднаних з ними атрибутів громадянськості.
Усвідомлюючи необхідність відбору таких компонентів громадянської культури, якими могли б користуватися не тільки науковці, але й практичні працівники загальноосвітніх шкіл, відібрані громадянські якості ми згрупували (уникаючи синонімічних й антонімічних рядів) у три-чотири десятки інтегративних громадянських якостей, а, зіставляючи їх у замкнутому колі в рамках одного сегменту з громадянськими відносинами, остаточно зупинились на десятку здвоєних видів відносин.
Таким чином складено відповідно 24 види громадян-ських відносин-ставлень та 24 громадянських якостей, які відображають позитивну сторону континууму відібраних понять.
Визначаючи кількість підсистем цілісної системи громадянської культури особистості, ми запозичили тристу-пеневий, трирівневий підхід, тришарову схему психіки і триподіл психічних процесів і явищ, які часто використо-вують різні дослідники [див.: Карпенко З., 1998, 56-65; Кульчицький О., 1985, 92-95; Васильєв Я., 1999, 5-10 та ін.].
Базуючись на вище зазначених загальнометодологічних принципах системного підходу, ми виділили такі складові елементи у трьох підсистемах цілісної системи громадян-ської культури, що складають структурну частину моделі
громадянської культури особистості:
– перша підсистема – підсистема внутрішньої цін-нісно-нормативної регуляції поведінки особи, що відображає мікросвіт особи, її природні якості, кінцевим результатом функціонування якої виступають природні якості “другого порядку”, що виступають водночас як соціальні якості
“першого порядку” – громадянські дії-відношення; складо-
вими її елементами є: збалансованість у задоволенні й формуванні основних життєво необхідних потреб особи; усвідомлення норм громадянської поведінки; сформованість громадянських цінностей та ідеалів, усвідомлених установок особистості; адекватність самооцінки та рівня домагань особистості відповідно до створеного суспільного блага та реалізації в таких умовах потенційних можливостей особи; сформованість і повнота функцій мотиваційної сфери тощо;
– друга підсистема, що характеризує мезосистему даного явища, – ставлення особи до представників рідної нації і національних меншин, вселюдських і національних цінностей, прав і обов’язків громадянина, до ідеї національ-ного (державного) буття і національної ідеології, до рідної Вітчизни та інших держав, загальносуспільного надбання і природи отчого краю, до справ державотворення і державної вірності, суспільних груп (рідної домівки; гурту, громади), до Н. ДЕРЕВ’ЯНКО, В. КОСТІВ 56 Формування громадянської культури особистості школяра
громадянських традицій і обрядів, до мови і символіки держави, до людей тощо як можливість функціонування у вигляді регулятивної системи, що виявляється через акту-альну діяльність громадянської поведінки і можливість розвитку громадянських якостей – включає соціальні якості “першого порядку” – громадянські відносини в процесі спілкування й різноманітних видів діяльності особи та
соціальні якості “другого порядку” – сукупність інтегра-тивних громадянських якостей особистості;
– третя підсистема, що відображає специфіку макро-системи – громадянські якості і громадянська спрямованість особи як дві лінії якісної характеристики громадянської культури, – включає системні якості “першого порядку” – громадянські якості особистості (повагу до національних традицій, приязнь до громадянських обрядів, національний менталітет і духовність, національну самосвідомість, збере-ження родоводу й честі сім’ї, громадянський обов’язок, національну гідність і громадянську мужність, прихильність до вселюдських цінностей і місцевий патріотизм, державну патріотичність, громадянську дисциплінованість і грома-дянську активність, вірність та відданість справі національ-ного державотворення, національну одномовність тощо) та
системні якості “другого порядку” – її громадянську спря-
мованість (космополітичну, патріотичну, націоналістичну чи шовіністичну спрямованість громадянської поведінки – див. підрозділ 1.4).
Як видно з результатів досліджень інших інтегральних властивостей особи (моральної культури – В. Костів [1996а; 2001; 2002], правової культури – З. Болюк [1998], статевої культури – Л. Головач [2000], креативної культури – Л. Барабащук, В. Костів та ін. [2007], структурні компоненти першої підсистеми виступають у сталій постійності означених компонентів, які тільки специфічно проявляються
у сфері громадянських відносин особистості. На нашу думку, це можна пояснити тим, що підсистема ціннісно-нормативної регуляції поведінки особи в громадянській, правовій, мораль-ній та інших видах культури, як представлених ідеальних суспільних явищах, має однакову природу, яка складає ядро особистості. Ці природні якості “першого порядку” (усвідом-лення норм, сформованість ідеалів, цінностей, установок, рівень домагань тощо) особливо виразно проявляють собою елементи загального, в яких відображається зв’язок особи із зовнішнім оточенням, та індивідуального, в якому проявля-ється своєрідність конкретної особистості. В. Костів визначає таке структурне поєднання окремих елементів у рамках всіх трьох підсистем як універсальний фундаментальний закон матеріалістичної діалектики: “Він стосується процесу форму-вання будь-якої інтегральної соціальної чи системної якості: за науковцями постає проблема пошуку відповідних струк-турних елементів підсистем подібної цілісної ідеальної системи, що розглядається у статиці і динаміці. Закон може застосовуватись до об’єктів і процесів незалежно від часу і місця” [1999, 7].
Взаємозв’язки елементів усіх трьох підсистем цілісної системи громадянської культури особистості виступають у причинній взаємозалежності всередині своєрідного замкну-того кола, де кожна підсистема є умовою розвитку іншої та зумовлена нею (див. рис. 1.4); тут наявні одно-багатозначні та багато-однозначні детермінації виділених інтегративних вузлів, домінантні прояви яких відрізняються певною своє-рідністю – западанням чи підсиленням окремих із них. Як засвідчує практика, об’єднання багатьох елементів, які проявляються насамперед на рівні підсистеми ціннісно-нормативної регуляції поведінки особи, може призвести до появи несподіваних, важкопрогнозованих системних харак-теристик – т. зв. емерджентних властивостей. Н. ДЕРЕВ’ЯНКО, В. КОСТІВ 58 Формування громадянської культури особистості школяра
Н. ДЕРЕВ’ЯНКО, В. КОСТІВ 60 Формування громадянської культури особистості школяра
Окреслимо у зв’язку з цим деякі загальні положення (детальніше див. підрозділ 2.1), що стосуються функціо-нування механізму ціннісно-нормативної регуляції громадян-ської поведінки особи, які допоможуть краще усвідомити застосування означених вище методологічних підходів. Дія цього механізму складає функціональну складову моделі громадянської культури особистості.
Окремий акт функціонування механізму внутрішньої ціннісно-нормативної регуляції громадянської поведінки особи відбувається таким чином. Зв’язок особи й середовища спричиняє виникнення певної проблемної ситуації, яка вима-гає свого розв’язання. Ситуація зумовлюється суспільним благом, в яке потрапляє людина, і спричиняє певний рівень, міру напруженості відповідно до рівня володіння цими благами й актуальними потребами особи. Через зіткнення різних можливостей вирішення проблемної ситуації, поділ цінності громадянськості в межах континууму справедли-вості – дихотомії справедливості й несправедливості – актуа-лізується активністю особи. Відповідно до властивих їй усвідомлених норм громадянської поведінки, громадянських цінностей, зіставлення рівня домагань з самооцінкою особи, а також у зв’язку з наявними певними установками особи в результаті складної системи мотивації (з можливим підклю-ченням внутрішніх і зовнішніх стимулів) реалізується конкретна громадянська дія-ставлення.
Завершення цього процесу веде до відповідного розвит-ку конкретної громадянської якості особи за рахунок впливу на цю якість тієї дії-ставлення, яка відбулась, тобто до встановлення рівня громадянської культури нового порядку (нового якісного рівня, спрямованого у позитивну чи нега-тивну сторону). Ставлення ж, як відповідний зв’язок між громадянськими якостями особи та охарактеризованим циклом дії механізму внутрішньої ціннісно-нормативної
регуляції громадянської поведінки, багаті й здатні на нові проблемні ситуації і т. д.
У результаті неодноразового повторення всього циклу (в багатстві громадянських відносин, у які потрапляє особа) проходить збагачення однієї чи декількох, разом взятих інтегративних якостей, актуальних саме для даного виду громадянського відношення. Згідно з цією моделлю (рис. 1.4), виділяємо сукупність таких інтегративних якостей, що формуються відповідно до певних видів відносин за принципом діад – ставлення-якість:
В-1 – до представників рідної нації і національних меншин – Я-1 – національна ідентичність і міжнаціональна толерантність;
В-2 – до вселюдських і національних цінностей – Я-2 – прихильність до вселюдських цінностей і місцевий патріотизм;
В-3 – до прав і обов’язків громадянина – Я-3 – громадянська гідність і громадянський обов’язок;
В-4 – до ідеї національного (державного) буття і національної ідеології – Я-4 – національний менталітет і національна самосвідомість;
В-5 – до Вітчизни та інших держав – Я-5 – державна патріотичність і державницький оптимізм;
В-6 – до загальносуспільного надбання і природи рідного краю – Я-6 – громадянська дисциплінованість і громадянська активність;
В-7 – до справ державотворення і державної вірності – Я-7 – відданість та вірність справі національного державо-творення;
В-8 – до суспільних груп (родини, гурту, громади) та асоціацій (організацій) громадян – Я-8 – збереження родоводу й честі родини, громади та демократичність; Н. ДЕРЕВ’ЯНКО, В. КОСТІВ 62 Формування громадянської культури особистості школяра
В-9 – до громадянських традицій та обрядів – Я-9 – повага національних традицій та приязнь до громадянських обрядів;
В-10 – до мови та символіки держави – Я-10 – національна одномовність та національна гордість;
В-11 – до громадян своєї та інших держав – Я-11 – етнічний плюралізм та етнічна екзофілія;
В-12 – до престижу і захисту Вітчизни – Я-12 – громадянська відповідальність і громадянська мужність.
Максимальні можливості, на нашу думку, для форму-вання означених якостей закладені саме у виділених на схемі видах відносин, що, однак, не виключає значення та впливу інших ставлень особи, в процесі яких також можуть формуватися такі інтегративні якості (див. рис. 1.4).
Необхідно дати декілька пояснень щодо виокремлення саме означених нами видів ставлень та рис громадянськості. Можливо, на думку окремих опонентів, ставлення до пред-ставників рідної нації і національних меншин (В-1) збігається зі ставленням до громадян своєї та інших держав (В-11). У цьому зв’язку зазначимо, що перший вид відносин розглядається як ставлення громадян до своєї та представ-ників інших національностей у рамках єдиної Української держави. Інший вид відносин стосується громадян нашої країни в цілому та ставлень до громадян інших держав, тобто відносин, які проявляються в рамках світової спільноти.
Так само ми не включали до громадянських відносин і громадянських якостей ті ставлення та риси, які надзвичайно близько переплітаються з якостями та відносинами грома-дянськими (у зв’язку з чим окремі дослідники інтегрують їх до якостей громадянської культури), але стосуються, на нашу думку, інших інтегральних властивостей особистості, напри-клад політичної, правової культури чи інших. У зв’язку з цим уточнимо, що ставлення й повага громадян до Конституції й
законів своєї Батьківщини стосується, насамперед, правової культури особистості (див. дослідження З. Болюк). Також багато інтегративних якостей стосуються власне політичної культури особи, яка виділяється більшістю дослідників як окрема інтегральна властивість.
Сукупність окремих сформованих громадянських якос-тей суттєво впливає на спрямованість громадянської пове-дінки, що, в свою чергу, пронизує всі означені інтегральні властивості особи. Сполучення, поєднання виділених еле-ментів всіх підсистем забезпечує рівень сформованості та наступний розвиток цілісної системної властивості – загальної громадянської культури особи.
На основі результатів такого аналізу громадянська культура особистості визначається як інтегральна систем-на властивість, що характеризується мірою сформованості суспільно-значущих інтегративних громадянських якостей, генетично заданих і соціально набутих у результаті дії механізму внутрішньої ціннісно-нормативної регуляції пове-дінки та зовнішніх громадянських відносин особи в процесі її життєдіяльності та самореалізації.
1.4. Громадянська спрямованість особистості як системна властивість “другого порядку”
У психологічній і педагогічній науці переважно сформовані уявлення, що спрямованістю особистості є світогляд, ціннісні орієнтації, переконання, віра, диспозиції. Цілісний аналіз поняття “спрямованість” подає М. Бори-шевський, аналізуючи зарубіжні та вітчизняні його визначення [2007]. На основі проведеного ним аналізу різних дефініцій вчений синтезує внесок різних дослідників у розуміння сутності спрямованості: С. Рубінштейн розглядає Н. ДЕРЕВ’ЯНКО, В. КОСТІВ 64 Формування громадянської культури особистості школяра
її як “ієрархію потреб та інтересів”; О. Леонтьєв пов’язує цей феномен з “особистісним смислом”; Д. Узнадзе вбачає у спрямованості спосіб прояву настановлення як “цілісного стану суб’єкта”, його цілісної спрямованості у певному напрямі, на певну активність, схильність, готовність до діяльності, що має метою задоволення актуальної потреби; В. Мясищев виокремлює в ній такі характеристики, як “синтетична та динамічна єдність суб’єкта і об’єкта, свідоме ставлення людини до середовища і самої себе”; К. Платонов пропонує розглядати спрямованість як соціально зумовлений “вищий рівень особистості”, що включає бажання, інтереси, схильності, прагнення, ідеали, переконання, світогляд; Б. Ломов вбачає у спрямованості “системоутворюючу” властивість особистості, що визначає її склад, в якому виражаються цілі, задля яких діє особистість, її мотиви, її суб’єктивні ставлення до різних явищ дійсності, вся система її характеристик; Л. Божович вважає, що спрямованість особистості утворює “наявність стійких домінуючих мотивів поведінки та діяльності дитини”; подібним чином В. Ядов стверджує, що спрямованість виступає “єдиним механізмом мотивації”, що забезпечує доцільне управління поведінкою особистості, її саморегуляцію; К. Абульханова-Славська вважає, що в структурі спрямованості найбільш виразно виявляється соціальна зорієнтованість людського існування, яка детермінується: 1) співвідношенням між власними (інди-відуальними) потребами і потребами тієї спільноти людей, до якої індивід належить, та потребами суспільства загалом; 2) співвідношенням потреб у засобах існування та засобах розвитку; 3) співвідношенням мотивів, спрямованих на виробництво та споживання [2007, 14-15].
І, нарешті, М. Боришевський підсумовує своє бачення спрямованості та громадянської спрямованості: громадян-ську спрямованість особистості як її домінуюче ставлення до
соціальних явищ, слід відносити до вищого соціально-психологічного рівня внутрішньо зумовленої суспільної активності, яка регулює вибір змісту й спрямованості поведінки та діяльності; завдяки спрямованості, заснованій на смисловій єдності системи найважливіших життєвих програм, особистість стає здатною протистояти випадковим впливам соціального оточення, оволодіває такою важливою характеристикою, як стійкість, відносна автономність, через які постає справжнім суб’єктом, творцем власного життя, своєї завжди неповторної долі [2007, 25]. Таке бачення вченим сутності громадянської спрямованості дуже близько сприймається в контексті системно-синергетичної моделі формування базової культури особистості.
Як зазначено в підрозділі 1.3, у цій моделі в структурі трьох підсистем [2002] спрямованість виділяється як системна якість “другого порядку”, яка в концентрі трьох кіл (трьох підсистем) знаходиться у крайньому, найбільш відда-леному від центра колі. У зв’язку з таким розташуванням ця системна властивість є найбільш піддатливою для аналізу стороннього ока дослідника, психолога, вчителя, іншої осо-би, котрі ведуть спостереження за поведінкою конкретної людини у різних видах її життєдіяльності й самореалізації. Тому й не дивно, наприклад, що в сфері темпераментальних відношень і темпераментальних реакцій (темпераменталь-ної культури) особистості (дослідження Л. Тимків) найпер-шою досить детально досліджена екстравертна / інтроверт-на спрямованість (Г. Айзенк, А. Аугустінавічюте, В. Білоус, К. Брігс, І. Майєрс, В. Мерлін, Е. Фромм, К.-Г. Юнг та ін.) темпераментальної діяльності особистості – її холеричний та сангвінічний (екстравертна спрямованість) чи флегматичний і меланхолійний (інтровертна спрямованість) типи реагування (К. Гален, Гіппократ, М. Красногорський, П. Лесгафт, І. Пав-лов, ін.) у дихотомії процесів збудження / гальмування. Н. ДЕРЕВ’ЯНКО, В. КОСТІВ 66 Формування громадянської культури особистості школяра
Аналогічним чином досить ретельно досліджені егоїс-тично-індивідуалістична та суспільно-колективістична спря-мованість моральної культури особистості (І. Бех, Л. Божо-вич, З. Васильєва, Т. Коннікова, А. Зосімовський та ін.), у спектрі яких виділяється егоїст (крайня спрямованість всередину), індивідуаліст і колективіст (поміркований варіанти) та альтруїст (крайня спрямованість назовні, на інших), налаштованiсть у дихотомії прояву добра – зла в моральній поведінці особистості (дослідження В. Костіва).
Такими ж видами спрямованості в креативній культурі особистості виділяються конвергентна чи дивергентна спря-мованість прояву творчої діяльності особи з позиції анти-номій новизни / рутини (дослідження Л. Барабащук, В. Кос-тіва); у релігійній культурі людини – теїстична чи атеїстична спрямованість релігійних учинків та релігійних якостей особистості у зіставленні вчинкової діяльності з позицій віри та невіри (дослідження І. Паласевич, В. Костіва); в адаптивній культурі особистості – акомодативна чи асимілятивна спрямованість: адаптаційні (акомодація) або перетворювальні (асиміляція) тенденції (дослідження Л. Тимків).
Зокрема, в адаптивній культурі, акомодація / асиміляція становить атрибути-явища будь-якого пристосування індиві-да до оточення, котрі функціонують у неподільній супереч-ливій єдності (за Ж. Піаже), суперечливо гармонійну психо-форму життєактивності індивіда (А. Фурман), котра забез-печує не лише процес пристосування його до різноманітних вимог оточення, а й процес творчості, творення довкілля, соціуму і самого себе за певними законами: акомодація як спрямованість в адаптивній культурі особистості всередину, у внутрішній світ особистості, “забезпечує модифікацію й оперативну зміну схем поведінки до ситуативних вимог середовища”, асиміляція, навпаки, спрямована у зовнішній
світ, у бік оточення особистості, “на зміну тих чи інших компонентів (властивостей) цього середовища”; ці процеси “діалектично опосередковують один одного, хоч за конкрет-них обставин можуть переважати адаптаційні (акомодація) або перетворювальні (асиміляція) тенденції” [Фурман А.,
2000, 104].
Таким чином, спрямованість особистості характеризує самоорганізаційний рух у системі відповідних антиномій. У нашій коловій моделі це проявляється через процеси інтеріоризації та екстеріоризації зовнішнього середовища і внутрішньої сутності особистості, через постійне проникнення, засвоєння зовнішнього у внутрішнє і, навпаки, постійне втручання, експансію у зовнішній світ, перетво-рення внутрішнього у зовнішнє.
В умовах незалежної України надзвичайно важливим є врахування зумовленості результатів особистісного станов-лення, розвитку окремих складових загальної культури людини культурно-історичними, національними традиціями, єдністю національних і загальнолюдських цінностей, втілення загальнолюдського в національному. Увесь досвід розвитку національної системи освіти й виховання в зарубіжних державах переконливо свідчить про те, що дотримання закономірних зв’язків, які об’єктивно існують між внутрішнім світом особистості, її свідомістю, рідною культурою, національною духовністю, забезпечує успіх у розвитку і вихованні зростаючих поколінь, їхньої націо-нальної свідомості й самосвідомості.
У цьому контексті розглянемо одне з головних поло-жень структурно-функціональної моделі розвитку загальної культури особистості – ідею балансу громадянської спрямо-ваності поведінки (за аналогією з моральними, політичними вчинками тощо) людини. Від народження й першопочатків розвитку дитини з’являються “природні” почуття любові й Н. ДЕРЕВ’ЯНКО, В. КОСТІВ 68 Формування громадянської культури особистості школяра
прив’язаності до рідної оселі, рідних місць, що виникають внаслідок взаємодії особи й середовища, взаємовпливу оточення, соціального середовища та свідомості людини.
Не пов’язуючи ці почуття з біологічними задатками людини (хоча з кінця ХХ століття генетики з першими успіхами в розкритті коду гена показують 30-60 % передачі по спадковості більшості з якостей людини), зазначимо, що окремі архетипи несвідомого формування патріотичної на-лаштованості функціонують завжди. Це проявляється в автентичній прив’язаності до місця проживання (села, міста, області, країни загалом); в успадкованих звичаях, традиціях, обрядах і шанобливому, поважному ставленні до цих істо-ричних засад минулого; у святих родинних (кревних, кровно-споріднених) відчуттях і гордості за приналежність до свого роду, етносу, народу; в турботі про найкраще облаштування свого житла, побуту, в активному, творчому примноженні соціальних та культурних багатств родини, рідної вулиці, села/міста, краю, країни; зміцненні власної й родинної гідності, честі й вірності, збереженні пам’яті поколінь, громадянської відповідальності за історичну долю вітчизни.
Так само як відбувається задоволення і правильне формування біологічних, соціально-економічних і духовних потреб особистості людини, становлення її світогляду тощо, з першопочатковим утвердженням і домінуванням свого природного, індивідуалістично-егоїстичного поступово інди-відуальне зміщується в бік соціального, суспільно-колекти-вістичного. Це проявляється тільки тоді, коли й наскільки якісно, швидко й ефективно забезпечуються умови (су-спільні, домашні тощо) для задоволення й формування тих самих індивідуальних потреб, світоглядних настанов, ціннісних переконань, функціонування смислово-мотивацій-ної сфери, що соціалізує особистість, “олюднює” її інди-відуалістичну природу. Прикладом цього є первинне
задоволення дитячої потреби в емоційному контакті з матір’ю, яке робить її захищеною, впевненою, проникли-вішою, комунікабельною, експансивнішою, відкритою, емпатійною, добрішою, соціально-дієвою. Така особистість поступово відзначатиметься суспільно-колективістичною спрямованістю своїх інтересів і вчинків аж до альтруїс-тичного самозречення заради інтересів інших, досягнення Божого ідеалу – діяльності заради вселюдського добра.
Яскравим прикладом у зіставленні патріотичного (індивідуалістично-егоїстичного) і загальнолюдського (су-спільно-колективістичного) виступає могутність націй, які спочатку ставлять у центр усього свої інтереси. Це добре зауважив М. Євшан: “Думаючи про світ, про його лад, ми тим самим виключаємо себе в щось окреме, мимоволі кладемо в центр всіх його справ”. І далі: “Кожда нація кладе себе в центрі, від себе робить залежним весь хід і розвиток світової історії. Поляки зробили себе “Христом народів”. Росіяни* “народом-богоносцем” і сказали собі, що їх ціла історія нічого не обходить, оскільки не обертається довкола їх справ” [1997, 105]). На його думку, українці, які хотіли показати свою власну “історичну свідомість” і сміялися з таких “екстраваганцій націоналізму”, поглумилися над влас-ною “народною душею”. І тому “не хотячи бути першими, ми стали послідніми, зійшли до ролі прихвостнів, не здібних до власної ініціятиви. Наші світла давно погасли, тому так темно на тій дорозі, якою ми пустилися тепер йти; запалити свічку, то значить “зрадити себе”, тому вершок нашої політичної мудрости – “прокрадатися”. Але се можливо тільки так довго, як довго нас ніхто в темноті не “застукав”, не приголомшив не знати коли і як. Тоді й покінчена наша історична місія “прокрадання” [1997, 105].
* У тлумаченні М. Євшана – “москалі”. Н. ДЕРЕВ’ЯНКО, В. КОСТІВ 70 Формування громадянської культури особистості школяра
Цікаво, що подібні ідеї висували і його сучасники. Зокрема, російський філософ і педагог В. Гессен наводить думку Ж.-Ж. Руссо: “Як завдання морального утворення окремої особистості полягає в збереженні особистістю через сприйняття нею зовнішньої культури своєї самобутності і волі, своєї безпосередності й цілісності, точно так само і завдання утворення народу полягає в тому, щоб тиск зовнішньої культури не переважив вільної самобутності його творчих устремлінь і не зруйнував його внутрішньої цілісно-сті” [1995, 338]. Цю думку Руссо щодо особистості окремої людини Й.-Г. Фіхте застосовує до колективної особистості народу. Для нього воля, цілісність, самобутність стосовно зовнішньої культури є основними властивостями нації як такої. Народ, що втратив їх, перестає бути нацією в справ-жньому смислі цього слова. За Фіхте, не в протиставленні “свого” людському сила німецького народу. Навпаки, його справді національний характер полягає саме в тому, що все загальнолюдське він уміє робити “своїм”. Вільна і творча робота його над вселюдськими цінностями творить з нього націю, так само як особистість, як ми знаємо, твориться через творче тяжіння її до надособистісних цінностей.
Національне утворення, таким чином, збігається для С. Гессена з утворенням особистості й волі в людині. Це є не що інше, як моральне утворення народу. Тільки утворення особистості і волі окремої людини здатне зберегти й усталити самобутність народу в цілому, його волю стосовно культури і його шляхетну здатність запалюватися ентузіаз-мом для служіння загальнолюдським цілям, що і складає характерні властивості нації як такої. Тільки творча робота з наднаціональними завданнями культури може включити дійсне покоління народу як індивідуальну ланку в ту вічну і стійку низку поколінь, що складає націю, охоплюючи як минулі, так і майбутні покоління народу [1995, 339].
Вирішуючи проблему того, що національне утворення є не особливим, а природним стилем усякого справжнього утворення, С. Гессен аналізує протилежні погляди детермі-нізму та індетермінізму, космополітизму та націоналізму [1995, 339-341]. Космополіти прагнуть до загальнолюд-ського, національні обмеження для них – суть тільки тимча-сові перегородки, що будуть і повинні бути згодом зняті братерством усіх людей. Протилежна теза націоналізму, навпаки, цілком аналогічна індетермінізму. На думку С. Гессена, націоналізм вважає, що абстрактне поняття людства занадто беззмістовне, щоб ми могли керуватися ним у своїх діях: допомагати всім і служити всім означає нікому не допомагати; усяка боротьба і дія повинні виходити з конкретних завдань, додаватися до певних людей.
Подібні погляди (С. Гессена, М. Федюшки-Євшана та інших) засвідчують, і це аболютно точно підтверджується положеннями нашої концептуальної моделі розвитку базової культури особистості про баланс індивідуалістично-егоїстич-ної та суспільно-колективістичної спрямованості, про те, що спочатку має домінувати вузькоегоїстичний інтерес. Разом із перериванням природного зв’язку матері з дитиною, зав’язу-ванням пуповини і першим криком немовляти в дитини домі-нує все егоїстичне: “Рятуйте! Я з’явилась на світ. Задоволь-няйте мене!”. Тому кожна дитина від початкового цілкови-того егоїзму, поступово переходячи через етапи прояву егоїс-
тичної та індивідуалістичної спрямованості своїх учинків, підходить до колективістичних або навіть і до альтруїс-
тичних проявів своєї моральної поведінки. Так само і станов-лення національного почуття кожного народу чи окремих його представників передбачає домінування спочатку свого природного, шовіністичного (за аналогом егоїстичного у моральній культурі) у вияві громадянської поведінки кожної особистості, усієї громади, а загалом й усього народу, і вже Н. ДЕРЕВ’ЯНКО, В. КОСТІВ 72 Формування громадянської культури особистості школяра
пізніше з’являється збалансування націоналістичних (націо-налістичної спрямованості – наприклад місцевого патріотиз-му) чи патріотичних інтересів (патріотичної спрямованості – наприклад державницького патріотизму) із вселюдськими цілями та інтересами – космополітичною спрямованістю (див. детальніше нижче).
Спрямованість у громадянській культурі особистості в контексті системно-синергетичної моделі формування базо-вої культури особистості виступає достатньо зрозумілою як у теоретичному, так і в практичному аспектах.
У цій коловій моделі (рис 1.5) є чотири диференційо-ваних види громадянської спрямованості людини: космополі-
тична, патріотична, національна, шовіністична спрямова-
ності її конкретної поведінки в процесі здійснення окремої дії в системі різнобічних громадянських ставлень і загалом у цілісній громадянській культурі особистості. Не забуваємо, що всі ці види спрямованості пронизують насамперед основу здійснення громадянського вчинку, тобто дії людини у процесі громадянських ставлень у середовищі інших людей через дихотомію справедливості – несправедливості. Тому такою складною виявляється оцінка цього ставлення, що ґрунтується на дихотомічному зіставленні її з позиції спра-ведливого – несправедливого вчинку. Для людини-патріота справедливим у зв’язку з цим принципом виявиться одне, для людини-націоналіста – інше, а для людини-шовініста чи космополіта – цілком протилежне щодо вузькопатріотичного ставлення (місцевого патріотизму).
Розглянемо коротко ці чотири види спрямованості насамперед через зіставлення ціннісної основи формування громадянської культури особистості – здійснення громадян-ського вчинку з позицій справедливості / несправедливості.
Справедливість – це 1) правильне, об’єктивне, неупере-джене ставлення до кого-, чого-небудь; 2) людські відносини,
дії, вчинки, які відповідають морально-етичним і правовим нормам [Новий тлумачний словник української мови, т. 3, 394].
Етимологічно слово “справедливість” з очевидністю сходить до слова “правда”, спорідненого (чи принаймні співзвучного) зі словом “праведність”. У європейських мовах відповідні слова вказують на походження від латинського слова “justitia” – “юстиція”, що свідчить (як і в грецькому – dikaios) про його зв’язок з юридичним законом. Було б не-вірно робити з цього які-небудь висновки, оскільки в старо-винному значенні слово “правда” означало і встановлений закон (пор. “Російська Правда”). У словнику В. Даля “спра-ведливість” також прирівнюється до слова “правда”, проте в значенні “правосуддя”, а основне слово – “справедливий” поміщено в групі слів, похідних від слова “справливать” (тобто “правити, випрямляти, виправляти”), і як перші значення має: “правильный”, “зроблений законно”, а потім вже “за правдою”, “за совістю”, “за правотою”.
Справедливість є одним із принципів, що регулює взаємини людей у розподілі (перерозподілі) соціальних цінностей у найширшому їх розумінні (свобода, сприятливі можливості, доходи й багатства, знаки престижу й пошани та ін.), зокрема в обміні, даруванні – віддаруванні.
Справедливими вважають тих, хто виконує закон і від-повідає добром на добро, а несправедливими – тих, хто чи-нить свавілля, порушує права людей (позбавляє їх свободи та майна), хто не пам’ятає зробленого їм добра. Справедливою визнається подяка кожному за заслугами й, відповідно, не-справедливими – незаслужені почесті й покарання. Зокрема, несправедливим є отримання одними благ за рахунок блага інших і перекладання на інших власних обов’язків. Справед-ливим визнається виконання зобов’язань (укладених догово-рів, або обітницею) і обов’язків, не тільки ясно виражених,
Рис. 1.5. Спрямованості окремих культур особистості:
1) громадянської – космополітична, патріотична, націоналістична, шові-ністична (космополіт, патріот, націоналіст, шовініст) спрямованості гро-мадянських якостей і громадянських дій-ставлень з позиції дихотомії спра-ведливості/несправедливості; 2) темпераментальної – інтровертна, амбі-вертна, екстравертна (інтроверт, амбіверт, екстраверт) спрямованості темпе-раментальних якостей і реакцій-ставлень з позиції дихотомії збуджен-ня/гальмування; 3) креативної – конвергентна і дивергентна спрямовано-сті творчих дій-ставлень і креативних якостей особистості (конвергент, дивергент) з позиції здійснення вчинкової дії через дихотомію новиз-ни/рутини; 4) моральної – егоїстична, індивідуалістична, колективістич-на, альтруїстична (егоїст, індивідуаліст, колективіст, альтруїст) спрямова-ність моральних якостей і дій-ставлень з позиції дихотомії добра/зла; 5) релігійної – теїстична, деїстична, атеїстична (теїст, деїст, атеїст)
спрямованості релігійних якостей і релігійних дій-ставлень з позиції дихотомії віри/невіри; 6) сексуальної культури – еротично-інтимна, ерекційно-любрикаційна, еякулятивно-оргазмна, оргазмно-екстазна спрямованості сексуальних якостей і реакцій-ставлень з позиції дихотомії насолоди/огиди.
але й тих, що маються на увазі (через порядок речей, який склався, або попередні відносини). Справедливими є об’єктивні розв’язання і несправедливими – упереджені.
Вже з цього переліку соціальних цінностей видно, що принцип справедливості регулює стосунки між людьми – членами громади (людського співтовариства), котрі мають певний статус, наділені обов’язками і правами. Тому багато мислителів, починаючи з Платона й Арістотеля, розглядали справедливість як соціальну доброчесність. Справедливість, за Арістотелем, – це доброчесність особливого роду: вона – “досконала чеснота”, “найбільша з чеснот”, вона ніби управ-ляє іншими чеснотами. Соціальний філософ Дж. Ролз, автор видатної сучасної праці “Теорія справедливості”, порівнює справедливість з істиною: як головною чеснотою думки є істина, так і справедливість – перша чеснота громадських інститутів. Тому через всю історію філософії проходить дум-ка, що справедливість – це те, що сприяє спільному благу.
Від Арістотеля йде традиція розрізнення двох видів справедливості – розподільної (дистрибутивної) та урівню-ючої (комутативної). Перша пов’язана з розподілом почес-тей, майна та інших матеріальних благ між громадянами чи, ширше, членами якого-небудь співтовариства. Тут справед-ливість полягає в тому, щоб обмежена кількість благ була розподілена гідно – пропорційно до заслуг. Друга пов’язана з обміном, справедливість покликана зрівняти сторони, що бе-руть участь в обміні. Тут гідність осіб не береться до уваги. При цьому не важливо, здійснюється обмін (у широкому сенсі слова – як взаємодія) довільно, як при різного роду опе-раціях (господарських чи фінансових), де дія проводиться з волі тих, хто бере в ній участь, чи мимоволі, як при різного роду таємних діях (розпусті, звідництві, брехливому свідчен-ні, чаклунстві, крадіжці, вбивстві), або підневільно, як у Н. ДЕРЕВ’ЯНКО, В. КОСТІВ 76 Формування громадянської культури особистості школяра
випадках нав’язування дій (лайка, приниження, осоромлення, пограбування, полонення, вбивство).
Хоча справедливість нерідко стосується розподілу благ, сама від благ вона не залежить. Зокрема, справедливість не залежить від добробуту, якщо порушується рівність у розпо-ділі благ. Підвищення добробуту не сприймається етичною свідомістю як достатня підстава для необґрунтованого пору-шення рівності.
Справедливість як соціальна чеснота відрізняється від багатьох інших чеснот тим, що міра відносності її змісту, точніше конкретно-соціальної мінливості передбачуваних нею критеріїв, набагато вища. Справедливість передбачає деякий рівень згоди між членами співтовариства щодо принципів, за якими вони живуть. Ці принципи можуть змінюватися (стихійно чи довільно, за рішенням людей), але конкретне розуміння справедливості залежить від того, які правила й звички встановлені у цій громаді. І в деяких випадках, якщо вони встановлені неправильно, справед-ливість вимірюється за ними. Порушення цих правил, нехай навіть в ім’я відновлення високих стандартів справедливості, може сприйматися як несправедливість.
Найпростіший зміст принципу справедливості полягає у вимозі дотримання рівності. Цей зв’язок справедливості та рівності знайшов віддзеркалення в одному з перших відомих нам формулювань правила справедливості, що фіксує відношення взаємної подяки, закріплені в інституті кровної помсти: “Чини стосовно інших так, як вони діють стосовно тебе”. Це – правило таліона, відоме у нас головним чином за старозавітною заповіддю “Життя за життя, око за око, зуб за зуб”, що, однак, історично зустрічається в усіх народів на стадії їх родового розвитку. Це правило вимагає відплати (помсти), але за своєї неодмінності воно не має переви-
щувати нанесеного збитку. Поява таліону була одним із знаків переходу від дикості до варварства.
Правда, ще довго, вже в епоху цивілізації, такі обме-ження і будь-які обмеження на норовливість могли сприйма-тися як порушення справедливості, як “природна справед-ливість”. Одне зі свідчень такого роду знаходимо в діалозі Платона “Горгій”, в якому софіст Каллікл прямо протистав-ляє природу людини закону і на цій підставі стверджує, що справжній людині все дозволено. Сократ так резюмує розуміння Калліклом природної справедливості: “Це коли сильний грабує майно слабшого, кращий володарює над гіршим і всемогутній стоїть вище немічного”. Сократ у полеміці з софістом захищає закон (закон держави), але при цьому, не промовляючи цього, виходить з іншого, ніж таліон, принципу рівності – золотого правила.
Але чи відновлюється справедливість у помсті, нехай навіть проведеній за строгими правилами? Адже зло, помі-щене у вбивстві, не вичерпується загибеллю батька, воно – і в глибокому стражданні сина, і в найбільшій злій волі вбивці. Відшкодувальним вбивством тільки здійснюється помста. Очевидно, що справедливість повною мірою не відновлю-ється, оскільки нею не може бути послаблене страждання сина через смерть батька, не може бути пригнічена сама зла воля. Воля може змінитися лише у вільному розв’язанні, тобто самозміні. Відшкодувальне вбивство вбивці робить неможливим виправлення злої волі. Така логіка щодо рів-ності і справедливості ґрунтується на іншому типі мораль-ного мислення, в якому вимога “Не відповідай злом на зло”, якщо і не є пріоритетною, то принаймні має позитивний ціннісний сенс і значуща як вимога, в якій не рід або клан, а особа виступає етичним суб’єктом.
На місце таліону приходить нова етика, точніше право і моральність. Проте і в рамках розвиненого морального Н. ДЕРЕВ’ЯНКО, В. КОСТІВ 78 Формування громадянської культури особистості школяра
мислення “Не судіть” вказує на те, що не тільки в цивілі-зованому суді, але й в оцінних судженнях можна прослідку-вати елементи помсти. Стародавнє правило таліону не дола-ється повністю золотим правилом моральності і заповіддю любові. Воно зберігається як одне з правил взаємин між людьми – на рівні стереотипу, відхилення, здорового глузду.
Головне ж полягає в тому, що з розвитком етично-правової свідомості справедливість перестає зводитися виключно до рівності, тим більше до рівності механічної – відтворення у відповідь усяких результатів, навіть необережних дій.
Зв’язок справедливості й рівності істотно уточнюється Дж. Ролзом, який розглядає справедливість як принцип соці-альної організації. Він включає поняття “рівності/нерівності” у визначення справедливості. Справедливість виступає мі-рою рівності і мірою нерівності між людьми. Люди, безумов-но, мають бути рівні в правах, і ця рівність має бути закріплена законом. Вони мають бути рівні при розподілі соціальних цінностей. Проте справедливою буде й така нерівність, коли прослідковується нерівний розподіл, який дає перевагу кожному.
Визначення справедливості Дж. Ролзом розпадається на два принципи: 1) кожна людина має володіти рівним правом відносно найбільш обширної системи рівних основних сво-бод, сумісних із подібними свободами для решти всіх людей; 2) соціальні й економічні нерівності мають бути організовані так, щоб від них можна було б розумно чекати переваг для всіх і доступ до становища і посад був відкритий усім.
Очевидно, що рівність не завжди і не для всіх виступає пріоритетом і є переважною. Так, рівність у соціально-економічній сфері, якщо вона досягається ціною обмеження економічної активності та примусово низьким рівнем життя більшості громадян, не може вважатися благом.
Навпаки, нерівність у багатстві може бути основою ком-пенсуючих переваг для кожної людини (наприклад, завдяки високому прогресивному податку, яким обкладається багат-ство), і тоді вона, звичайно, справедлива. Довший час цей принцип більшою чи меншою мірою є основою системи соці-альної справедливості багатьох країн зі змішаною економікою (Канади, Нідерландів, Норвегії, Швеції та ін.). У певному відношенні такий стан речей близький до принципу справед-ливості, що був визнаний марксистами стосовно ідеального комуністичного суспільства: “Від кожного – за здібностями, кожному – за потребами”. Адже цим принципом справедливо-сті також передбачалося, що люди отримують нерівну кіль-кість благ, але принцип отримання цих благ рівно застосо-вується до кожного: “за потребою”. Відмінність полягає в тому, що перша частина формули ніби свідчить: “Від кожного (податків!) згідно з доходами”; а друга – “Кожному неімущо-му стільки, скільки суспільство може собі дозволити розпо-ділити для забезпечення соціального мінімуму добробуту”.
Але за тих же умов така нерівність буде несправед-ливою стосовно багатих платників податків, якщо високий рівень компенсуючих переваг не буде мотивувати соціально-економічну чи господарську активність тих, хто отримує ці переваги. Отже, співвідношення рівності й справедливості має бути уточнене: має рацію справедлива рівність у розподілі обов’язків і, відповідно, доступність справедли-вості всім людям; справедлива конструктивна нерівність – у розподілі благ.
Хоча ідея справедливості асоціюється насамперед із законом і, відповідно, з образом суворості (пор. вираз “Стро-гий, але справедливий”), як етична ідея, вона насамперед встановлює межу індивідуального свавілля. Справедливість, як вимога та обов’язок, – негативна. Вона протидіє егоїстич- Н. ДЕРЕВ’ЯНКО, В. КОСТІВ 80 Формування громадянської культури особистості школяра
ним мотивам і утримує людину від спричинення шкоди, страждання іншій людині.
Справедливість вимагає поваги до прав іншої людини і, значить, не можна чинити замах на чужу особу та її влас-ність. Варто зазначити, що посягання на власність полягають не тільки в її крадіжці або руйнуванні, але і в привласненні чи утримуванні знайденої речі, а також у тимчасовому ко-ристуванні власністю іншого без спеціального дозволу чи понад отриманий дозвіл. Посягання на особу полягають у нанесенні їй як фізичної шкоди, так і етичного засмучення й образи – прикрістю, неспокоєм, підозрою чи наклепом. До цього необхідно віднести також перекладання на інших влас-них турбот і обов’язків за допомогою насильства чи хитро-щів.
Особливим видом порушення обов’язків є зрада, яка у філософсько-правовій думці отримала назву подвійної не-справедливості, що має місце у випадках, коли хтось, всту-паючи в угоду і переймаючи на себе відповідні зобов’язання, не просто порушує їх, але ще й використовує зумовлене уго-дою і правами особливе своє становище і завдає партнерові збитку саме в тому, в чому він повинен був його оберігати.
Принцип справедливості конкретизується в таких вимо-гах: “Не кривдь”, “Не шкодь”, “Не порушуй чужих прав”, що в позитивній формі можна виразити як вимога пошани, яка в одному з розгорнених варіантів звучить так: “Поважай ближ-нього, як самого себе, навіть якщо ти не можеш його любити, і не допускай, щоб його так само, як тебе самого, не поважа-ли”. Ці вимоги конкретизуються в різних правилах, зокрема в етикеті, що регулює міжособистісні стосунки людей.
Конкретні правила етикетів загалом культурно та істо-рично змінні. З кінця XX ст. багато традиційних правил етикету почали істотно змінюватися, можна говорити про складання нової етики, етикету, в основу якої покладені нові
уявлення про гідність особи та рівноправ’я жінки й чоловіка. Найбільш яскравим прикладом такого роду є обмеження й регулятиви стосовно “сексуального домагання”, під яким ро-зуміються не тільки відкрито висловлені недоречні пропо-зиції сексуального характеру, але й знаки уваги, що прямо чи нишком робляться. У США, де ця проблема була осмислена й піднята всередині вісімдесятих років, пройшло з десяток судових розглядів за позовом жінок до своїх колег-чоловіків (як правило начальників), котрі використали службове ста-новище в непристойних цілях. Більшість із цих позовів були задоволені (відомий один випадок позову чоловіка до жінки-начальника).
Отже, головне, що необхідне в реалізації принципу справедливості, це – раціональна повага достоїнства у взає-минах людей, у громаді. Це можна виразити й по-іншому: справедливість полягає у виконанні людиною своїх обов’яз-ків, які можуть бути трьох видів: а) засновані на зобов’язан-нях, що приймаються приватними чи юридичними особами при укладенні договору; б) зумовлені конституцією, яка де-кларує цивільні (громадянські) права, і відповідними закона-ми, що їх закріплюють; в) зумовлені загальними моральними уявленнями про людську гідність і правом особи на пошану.
Обов’язки і права існують в єдності. Це означає, по-перше: хто володіє правами, той володіє й обов’язками. Всякий обов’язок дає відповідне право; обов’язок таким чином ніби мотивується правом. При порушенні своїх закріплених законом і угодами прав К. може звернутися до М. з вимогою дотримувати обов’язки, а в разі ігнорування його прохань – у правоохоронні органи, головне призначення яких, як і державних органів, полягає в охороні прав грома-дян. Таким є дійсно правовий, демократично-ліберальний сенс тези про єдність прав і обов’язків людини. Н. ДЕРЕВ’ЯНКО, В. КОСТІВ 82 Формування громадянської культури особистості школяра
Із безсумнівно вірного положення, що суб’єкт прав є водночас і суб’єктом обов’язків (і навпаки), може робитися неправильний висновок про те, що права людини визна-чаються його обов’язками – висновок, який був ключовим у радянській ідеології і соціально-правовій практиці. Як, імовірно, і в будь-якій іншій тоталітарній державі, обов’язки і права радянських громадян були визначені стосовно держави. Чиє положення в державній ієрархії було таким, що ним передбачалось широке коло обов’язків, той володів і ширшими правами (на отримання від держави соціальних цінностей). Ті, хто перебували внизу державної ієрархії (що не мали можливості як-небудь функціонувати на користь держави), володіли мінімальними правами, а по суті справи, були безправними. Відповідно, найбільш безправними були інваліди й божевільні, що постійно знаходилися в лікуваль-них установах, і поміщені в слідчі й пенітенціарні установи. У 20–50-ті рр., коли радянська держава була до того ж репресивною, їх доповнювала значна категорія громадян, “понижених у правах”, тобто “напівгромадян”.
Вимога недопущення несправедливості має ще інший, дуже важливий в етичному плані аспект: не допускати здійснення несправедливості відносно інших так само, як і відносно себе.
“Жодна участь стосовно іншого, ніяке співчуття до нього не може накладати на мене зобов’язання терпіти від нього образи, тобто піддаватися несправедливості”, – зазна-чав Шопенгауер, додаючи до цього, що активний опір індивіда, необхідний для захисту його прав і гідності і відповідний чужим зазіханням, не повинен розглядатися як несправедливість відносно зазіхача.
Таким чином, дотримання справедливості відносно ін-ших припускає виконання своїх обов’язків. Справедливість же відносно себе припускає відстоювання власних прав.
Тому таке вище поняття справедливості, засноване на вимозі дотримання обов’язків, змістовно варто розширити так, щоб воно містило в собі, кажучи словами Мілля, “ідею особис-того права, на підставі якого особа чи особи можуть пред’являти відомі вимоги стосовно інших осіб”.
Звідси можна зробити висновок про те, що терпляче перенесення несправедливості відносно себе, яке навіть не вміщується у відчутті власної ущемленості (приниженості), є потуранням злу, пасивним і непрямим сприянням злу. Проте, цей висновок має неоднозначні практичні наслідки. Що ж необхідно чинити у відповідь на несправедливість, коли відомо, що: а) “проти лому немає прийому”, б) злу безглуздо протиставляти зло, в) лиходій не відчуває звернених до нього закликів справедливості і добра. На таке запитання неможли-во дати конкретну відповідь. Зрозумілою може бути думка, що відповідь справедливістю на несправедливість, пошаною на приниження, як і відповідь добром на зло, відновлює порушувану рівність, що сприяє підтримці етичного порядку. Відстоювання справедливості, як і інших чеснот, завжди виступає перед людиною у вигляді ситуативних, життєвих завдань, вирішення яких не має алгоритму, навіть у такій мінімальній їх частині, як збереження особою власної гідності. Виключно гідна поведінка людини в конкретній ситуації торжества злодійства деколи може бути достатньою для зупинки лиходія.
Якщо справедливість полягає у тому, щоб не порушу-вати чужих прав, і в тому, щоб не дозволяти іншим порушувати власні права, то постає запитання: що є пере-важним у ситуації конфлікту – заподіювати несправедливість чи терпіти її? Цю проблему поставив Платон вустами Сократа в діалозі “Горгій”: “Я не хотів би ні того, ні іншого. Але якби виявилося неминучим творити несправедливість або переносити її, я вважав би за краще переносити”. Н. ДЕРЕВ’ЯНКО, В. КОСТІВ 84 Формування громадянської культури особистості школяра
Запропоноване Сократом вирішення цього запитання знаменувало істотний прогрес в етичній думці. Цим самим він показав можливість перенесення центру тяжіння в етич-ному міркуванні з поліса на особу. Проте в грецькій свідо-мості справедливість залишається співвіднесеною виключно із законом. Коли Сократ говорить: необхідно, щоб кожен найбільше остерігався, як би не зробити будь-яку неспра-ведливість самому, розуміючи, що це заподіє йому багато зла, то суть зла вбачається саме в порушенні закону. Зробив-ши ж несправедливість, необхідно якомога швидше очисти-тись від зла і, проявивши мужність, прийняти покарання.
Сократ вимовляє важливі слова про те, що, приймаючи відповідне покарання, людина повинна “сама бути першим своїм обвинувачем” і своїм близьким. У цих словах можна було б побачити свідчення розуміння ролі совісті, муки якої засвідчують досконалість несправедливості. Але слово “об-винувач” згадане в буквальному розумінні: бути обвину-вачем не в серці своєму, але на суді. І тому Сократ вимагає від того, хто вчинив зло, використати все своє красномов-ство: щоб злочин був до кінця викритий і тим самим винний, несучи покарання, позбавився від найбільшого зла – від несправедливості.
Вчинити несправедливість, за Сократом, це – зло, але не найбільше. Велике ж і перше зло полягає в тому, щоб учинити несправедливість і залишитися безкарним. Утримуючись від несправедливості, людина, за Сократом, набагато більше шко-дить своєму недругові, ніж чинячи опір спричиненню ним несправедливості собі. Дати ворогові можливість заподіяти собі несправедливість, а потім ще й приховати – це означає сприяти тому, щоб він був засуджений на муки в загробному світі. Ганьбу ж і побої потрібно переносити спокійно, адже гідній і відданій чесноті людині від них нічого поганого не трапиться. Набагато важливіше не заподіювати самому
несправедливості іншим і тим самим затверджувати свою добрість.
Християнська етика дає ту ж відповідь на сократівську дилему: замість вчинити несправедливість, краще самому випробувати її. Проте в християнській етиці справедливість відрізняється від милосердя і позитивно пов’язана з нею: справедливість виводиться з милосердя, або співчуття. В індивідуальному виборі особи справедливість опосередкову-ється милосердям.
Таким чином, справедливість є в основі здійснення громадянських вчинків суб’єкта, прояву його громадянських якостей та громадянської спрямованості особистісних якостей і вчинків людини.
Як основа ціннісного самовизначення особистості в процесі формування якостей її громадянської культури, справедливість виступає критерієм прояву всіх інтегратив-них якостей, що розвиваються в той чи інший бік (процеси інтеріоризації/екстеріоризації зовнішнього і внутрішнього) на рівні трьох підсистем цілісної системи громадянської культури людини, в тому числі й громадянської спрямова-ності особистості.
Серединною основою громадянської спрямованості лю- дини виступає патріотично-націоналістична спрямованість.
О. Картунов зазначає: “Надзвичайно важливо, щоб націона-лізм не перетворився на ідола, не був предметом обожнюван-ня, поклоніння й жертвоприношення. Але так само важливо, щоб націоналізм не видавався за кровожерливого монстра, джерело й уособлення зла і нещастя. Термін “націоналізм” не повинен сприйматись як найвища оцінка чи найбільша похвала, але він має перестати вживатись як негативний стереотип, ярлик, лайливе слово або страховище” [1996, 744].
Не випадково, на думку представників критичного під-ходу (критичного етнополітичного мислення) до трактування Н. ДЕРЕВ’ЯНКО, В. КОСТІВ 86 Формування громадянської культури особистості школяра
поняття “націоналізм” (Н. Гехард, Г. Дейвіс, О. Картунов, Т. Нерні, Дж. Сорос, У. Сульцбах та ін.), цей термін має стати нейтральним. Зокрема, Г. Дейвіс так розмірковує: “Зрештою, націоналізм можна вважати або добрим, або злим, або ні добрим, ні злим, або і добрим, і злим водночас”, а тому, на його думку, було б більш доцільним вважати націоналізм нейтральним явищем. Н. Гехард використовує цей термін у нейтральному сенсі: “націоналізм не означає ні негативний феномен, ні “революційний”, в розумінні позитивний” [Картунов О., 1996, 744].
Як і в інших складових загальної культури людини (будь-яких: у темпераментальній, адаптивній, креативній, моральній, естетичній, фізичній, політичній тощо), категорія “спрямованість” у громадянській культурі також не має нести оціночного судження. Одним із принципових відмін-ностей у концептуальній моделі громадянської культури особистості є “заперечення ціннісних критеріїв і орієнтацій, притаманних позитивному, негативному та дуалістичному підходам”. О. Картунов зазначає стосовно використання по-няття “націоналізм”: “Цей термін має стати нейтральним, таким, як, скажімо, “ядерна енергія”, яку можна використати і на благо (атомні електростанції, криголами тощо), і на зло (Хіросіма і Нагасакі), а невміле чи недбале поводження з нею може призвести до катастрофи (Чорнобиль)” [Картунов О.,
1996, 744].
Погоджуючись із цими положеннями, охарактеризуємо чотири види громадянської спрямованості: шовіністичну*,
* Шовінізм – своєрідна проекція "своїх" цінностей на "чужі", цінностей "своєї громади" на "чужу громаду" (пор. присл.: "Своя сорочка ближче до тіла"), сформованість стереотипів, суспільної думки в дусі ворожнечі до "чужих" етносів, народів; проповідь національної виключності одних націй і цькування інших, що перетворюється в розпалювання ворожнечі між народами й країнами, у відповідне насильство; найчастіше шовіністичні настрої в теорії і практиці властиві панівним
Повний варіант спрямованості громадянських дій-став-лень і громадянських якостей особистості виглядає таким чином:
· шовіністична спрямованість (шовінізм великодержав-ницький представників панівної нації; панівній нації є що втрачати, тому її представники агресивно ставляться до ін-ших членів громади, етносів, націй); у запропонованій вище коловій моделі – це спрямованість найближче до центру (ядра);
верхам – представникам країн-імперій чи країн, штучно об’єднаних у результаті імперіалістичних воєн, хитрої дипломатичної політики тощо на противагу природним об'єднанням країн, зацікавлених у своєму національно-державницьому, суспільно-політичному та соціально-економічному процвітанні в умовах добровільно поєднаних співтовариств, союзів.
* Націоналізм – це визнання цінностей нації, національної культури, національних інтересів, прагнення нації, національної еліти до досягнення основної ідеї – створення національної держави та відстоювання і захист інтересів її громадян; у багатьох ситуаціях патріотичні прояви націоналіста переходять у проповідь зверх-ності національних інтересів над соціальними, проголошення національної нетер-пимості, розпалювання національної ворожнечі, у цьому випадку проявляються дві форми – великодержавний шовінізм панівної нації і місцевий націоналізм пригнобленої нації.
* Патріотизм – любов до батьківщини, до свого народу, відповідальність за долю вітчизни, готовність служити її інтересам. Патріот – людина, яка любить свою батьківщину, йде на подвиг за неї, віддана своєму народові, його найкращим демократичним традиціям. Розрізняють три різновиди патріотизму: 1) етнічний патріотизм ґрунтується на почутті власної причетності до свого етносу, його мови, культури й історії; 2) територіальний патріотизм ідентифікується з певною місцевістю, ландшафтом, кліматом; 3) державний патріотизм як головна мета ви-ховання в дітей державницького, громадянського світогляду [Енциклопедія освіти,
2008, 633].
* Космополітизм – теорія, що пропонує байдуже ставлення до вітчизни і свого народу, обстоює необхідність заміни національного громадянства світовим. Космополіт – громадянин світу, прихильник космополітизму. Людина позбавлена почуття патріотизму, відірвана від інтересів своєї батьківщини, чужа своєму народові. Н. ДЕРЕВ’ЯНКО, В. КОСТІВ 88 Формування громадянської культури особистості школяра
у моральній культурі такий рівень відповідає егоїстичній спрямованості особи;
· націоналістична спрямованість особистості (націона-лізм місцевий, територіальний; тут проявляється іноді й шо-віністичне, нетерпиме ставлення до інших націй, народнос-тей, членів громади з боку містечкової (“князівської”) панівної верхівки, якій також є що втрачати, тому вона діє за принципом “розподіляй і володарюй”, маніпулюючи іноді патріотичними почуттями з метою втілення своїх шовініс-тичних інтересів, позицій, і патріотичне протестне ставлення до нації панівної з боку пригнобленої нації – в імперських країнах); спрямованість у коловій моделі ближче до середини (після шовіністичної);
у моральній культурі це відповідає індивідуалістичній спрямованості суб’єкта;
· націонал-патріотична спрямованість (націоналізм і патріотизм місцевий і патріотизм державницький); середин-ний варіант спрямованості у коловій моделі (це територіаль-ний патріотизм, ідентифікується з рідним краєм – місцевіс-тю, ландшафтом, кліматом тощо в поєднанні з державниць-ким, етнічним патріотизмом); особа, яка не любить свою рідну домівку, свій рідний край – свою батьківську вітчизну, ніколи не буде любити й обстоювати інтереси Вітчизни-країни;
у моральній культурі це відповідає індивідуалістично-колективістичній спрямованості суб’єкта;
· патріотична спрямованість (державницький патріо-тизм, ідентифікується, в основному, з країною, державою); спрямованість у колі назовні;
у моральній культурі це відповідає колективістичній спрямованості особи;
· космополітична спрямованість громадянських дій-ставлень і громадянських якостей особистості (ігнорування
патріотичного ставлення до вітчизни і свого народу, обстою-вання заміни національного громадянства світовим); найбільша спрямованість у коловій моделі назовні;
у моральній культурі такий варіант відповідає альтруїстичній спрямованості особи.
Звичайно, істина завжди знаходиться посередині. Тому патріотично-націоналістична спрямованість найкраще відоб-ражає сутність громадянської спрямованості особистості. Як зазначає К. Чорна в енциклопедичній статті про патріотизм, це такий “суспільний моральний принцип діяльного став-лення до свого народу, що віддзеркалює національну гордість і любов до вітчизни, громадянську відповідальність за її долю, а також емоційне підпорядкування особистістю свого життя спільним національним інтересам і виявляється в готовності служити Батьківщині й захищати її від ворогів”.
Вона виділяє декілька його характерних проявів: 1) один із перших обов’язків і найпочесніших почуттів, те, чим патріот віддячує державі за те, що вона робить для нього, а держава для сучасної людини є сукупністю громадянських інституцій, від яких людина отримує безпеку та умови для досягнення благополуччя; 2) прагнення культивувати в собі почуття, волю й життєві настанови в руслі патріотичної самосвідомості, творчо стверджувати в собі духовне життя свого народу – сприйняти українську мову й історію, україн-ську державність і правосвідомість, українське світосприй-мання, пісню, літературу й соціонормативну культуру як свої власні; 3) встановлення на ділі взаємодії й духовної спіль-ності народу – об’єктивної духовної єдності всупереч відходу з життя поодиноких суб’єктів та зміні поколінь; 4) любов до Батьківщини об’єднується з вірою в неї, з переконанням щодо її покликання, з упевненістю у її грядущому розквіті; вірити в Батьківщину може той, хто живе нею, разом з нею і заради неї, хто поєднав з Україною джерела своєї творчої волі й Н. ДЕРЕВ’ЯНКО, В. КОСТІВ 90 Формування громадянської культури особистості школяра
свого духовного самопочуття; 5) любити свій народ і вірити в нього не означає закривати очі на його слабкості, недоско-налість, а можливо й вади; 6) національна гордість не повин-на вироджуватися в тупу зарозумілість, примітивні лестощі і нерозсудливе навіювання народу манії величі; 7) критика патріота – любовна, стурбована, животворяща, виховна, твор-ча навіть тоді, коли вона гнівна; 8) за таких умов ми всі – одне ціле, всі набутки нашої батьківщини є єдиними для всіх нас і духовна самотність людини відходить на задній план, поступаючись місцем національному єднанню та єдності”
[Чорна К., 2008, 633].
Отже, блок громадянської спрямованості особистості – ще один крок до знаходження людиною своєї природної сфери громадянського самовизначення. Громадянська спря-мованість особистості передбачає в своєму векторі: 1) вузько-егоїстичну, шовіністичну спрямованість (у запропонованій на с. 58-59 коловій моделі вона направлена повністю всередину, на явища свого власного суб’єктивного світу, своєї громади), відповідно, таку людину називаємо “шовініст”; 2) націоналіс-тичну спрямованість (націоналіст); і 3) патріотичну спрямо-ваність (патріот) як нейтральні види громадянської спрямо-ваності, серединним її варіантом є націонал-патріотична спрямованість (націонал-патріот); 4) космополітичну спрямо-ваність громадянських дій-ставлень і громадянських якостей (спрямованість у колі на світ зовнішніх об’єктів – космо-політ).
|
|||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
Последнее изменение этой страницы: 2019-03-31; Просмотров: 390; Нарушение авторского права страницы
