Акустичні властивості звуків. Класифікація звуків на основі їх акустичних властивостей.

Акустичний аспект вивчає мови і звуки

звуки мовлення – коливання повітря

За ознаками поділяються:

Тони – виникають в наслідок періодичного коливання повітряного середовища

Шуми – не періодичне коливання повітряного середовища.

Мовні звуки:

голосні – в основі тон

приголосні – в основі шум

приголосні за участю голосу і шуму поділяються на:

сонорні приголосні – голос над шумом

шумні дзвінкі – шум над голосом

шумні глухі – шум

Тони і шуми розрізняються за: (види)

Сила (інтенсивність) – залежить від амплітуди коливань голосових зв’язок, яка зумовлена силою з якою тисне не голосові зв’язки чи інші перепони видиху вальний струмінь повітря

більша амплітуда = більша сила

сила для голосного звуку не має сталої величини (гучність, інтонація)

найінтенсивніші – [а], [е] – відкриті

найнеінтенсивніші –[і], [у] – закриті

гучність – сприйняття сили звука слуховим апаратом людини (дц бел)

інтенсивність шепоту – 20-30 Дб

звичайне мовлення – 40-60 Дб

крик – 80-90 Дб

130 Дб – больовий поріг

180Дб – небезпечний рівень

Висота звука – частота коливань за одиницю часу

одиниця висота – Герц (коливання/секунду)

вища кількість коливань = вищий звук

16 - 20000 герц – людське вухо

70 - 6000 герц – чоловічий голос

150- 9000 герц – жіночий голос

акустичний параметр

низькі чистоти – 50-400 герц - мелодика

середні чистоти – 200-4000 герц - голосні

високі чистоти – 1000-10000 герц – приголосні

Тривалість – протяжність звука у часі (мілі секунди) (1/1000 с)

перцепція – тривалість, темп

Тембр – індивідуальне забарвлення звуків, що виникає в наслідок накладання на основний тон додаткових тонів створених у перед гортанних порожнинах

додаткові тони – обертони (надгортанні порожнини)

основний тон – майже незмінний

короткі напружені зв’язки = високі звуки

тон + обертон = індивідуальні звуки (лінгвокриміналістика)

методи дослідження – об’єктивний, суб’єкривний

1881 році створена МІЖНАРОДНА ФОНЕТИЧНА АСОЦІАЦІЯ, склала алфавіт, який буде придатний для будь якої мови. Завдання – найточніше передати відтінки вимови

 13.Протиставлення приголосних за участю голосу.

приголосні – в основі шум

приголосні за участю голосу і шуму поділяються на:

сонорні приголосні – голос над шумом (в], [й], [р], [рь], [м], [н], [нь], [л], [ль].)

шумні дзвінкі – шум над голосом (Б Г Ґ Д ДЖ З ДЗ ДЬ ЗЬ ДЗЬ)

шумні глухі – шум

 14.Класифікація шумних приголосних за способом творення шуму.

Шумними називають приголосні, що складаються з голосу і шуму з перевагою шуму (дзвінкі приголосні) або з одного тільки шуму ( глухі приголосні ).

Дзвінкі й глухі приголосні, крім звука [ф], утворюють співвідносні пари:

Дзвінкі	Глухі
[б]	[п]
[д]	[т]
[д']	[т']
[з]	[с]
[з']	[с']
[дз]	[ц]
[дз']	[ц']
[ж]	[ш]
[дж]	[ч]
[Ґ ]	[к]
[г]	[х]

 

 

Кореляція приголосних за твердістю і м’якістю.

Тверді –ж ш дж ч к х б п в м ф д т з с дз ц л н р

М’які - д т з с дз ц л н р

Мякість в різних її виявах (мякість пом’якшення напівпом’якшення..) є наслідком наближення спинки язика, опуклої в передній і сер її частинах, до твердого піднебіння. Взірцем м’якості є й.

Твердість пов’язана з предорсальністю, для якої типовою є плоска або ввігнута спинка язика (увесь язик при цьому просунутий вперед), або з задньою дорсальністю

 16.Науково-лінгвістична транскрипція.

Завдання фонетичної транскрипції — по змозі якнайточніше передати всі відтінки вимови звуків у записуваному тексті. Але з появою та розвитком фонології як науки про функціональні одиниці звукової системи мови виникла потреба також у новому типі наукової транскрипції, який виражав би лише фонемний склад слів чи морфем, не позначаючи варіантів вимови фонем у різних позиціях.

При побудові цієї системи потрібно прагнути до того, щоб вона була практична, легка для запам'ятання і зручна при писанні та друкуванні транскрибованих текстів. Беручи за основу українську графіку, додержуємося таких принципів:

1) використовувати знаки українського алфавіту в їх звичному значенні;

2) застосовувати позначення, вживані до цього часу українськими й російськими мовознавцями, якщо ці позначення задовольняють потрібні вимоги;

3) наблизити українську транскрипцію до системи МФА, застосовуючи його позначення в тих випадках, де це можливо, без порушення специфіки української мови;

4) по змозі зменшувати кількість надрядкових знаків і всього того, що викликає технічні труднощі при друкуванні транскрибованих текстів.

При складанні системи транскрипції, потрібно розв'язати такі питання: 1) як відрізняти звичайний орфографічний спосіб запису тексту від транскрипції, а фонетичну транскрипцію від фонематичної;

2) як позначати наголос, довготу звуків, різні ступені пом'якшення приголосних, різні відтінки вимови голосних у так званих слабких позиціях тощо.

 

⇐ Предыдущая12345678910Следующая ⇒

Поделиться: