Становлення законодавства про виконавче провадження в Україні

При вивченні цієї теми студенти мають враховувати, що виконання як елемент діяльності супроводжує попередню діяльність юрисдикційного органу щодо розгляду та вирішення спору. Виконувати необхідно щось, тобто рішення суду, акт уповноваженого ор­гану чи особи. Тому виконання рішення і є кінцевим етапом юрисдикційної (правозахисної) діяльності. Без реалізації цієї стадії (етапу) втрачається сенс попередньої діяльності суду та інших органів (осіб), які уповноважені на здійснення захисту прав, свобод та законних інтересів фізичних чи юридичних осіб, територіальних громад чи держави.

Виконанням рішення суду та інших юрисдикційних органів завершується процес захисту суб'єктивних майнових та особи­стих немайнових прав громадян та юридичних осіб шляхом їх фактичної реалізації у спосіб та порядок, визначений Консти­туцією та законами України.

Відповідно до ст. 124 Конституції України та ст. 13 Закону України "Про судоустрій та статус суддів" рішення суду, що набрали законної сили, є обов'язковим до виконання усіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими особами, об'єднаннями громадян та іншими організа­ціями, громадянами та юридичними особами на всій території України.  Враховуючи, що захист прав здійснює низка органів та осіб, лише при виконанні такого юрисдикційного рішення захист прав набуває реального змісту, доконаного вигляду.

Адже, щоб поновити порушене право, не завжди достатньо отримати захист з боку суду чи інших юрисдикційних органів у формі владного рішення. Його слід реалізувати, виконати.

Проблема виконання рішень юрисдикційних органів (яка частіше за все зводилась до стягнення боргів) характерна для історії нашої країни. Ми поділяємо розвиток законодавства про виконавче провадження на період до судової реформи 1864 року і після (з 1864 до 1917р.). Слід мати на увазі, що значна територія України була підпорядкована Великому князівству Литвському, а пізніше приєднана до Польщі. Тому розвиток законодавства, у тому числі і виконачого провадження України, має певні особливості, оскільки на формування її правової системи, кірм російського, певним чином вплинуло і законодавство Литви і Німечиини, зокрема Магдебурське право й Литовські статути. Варто зазначити, що   в Магдебурському праві уже чітко визначався статус судового виконавця. Він обирався суддею із числа громадян, макв право заарештувати,накладати заборони щодо будь-якої особи та майна, коли був уповноважений до цього судовим рішенням. За це отримував плату за рахунок боржників. На Лівобережній Україні на початку 18 ст. функції виконання рішень здійснював посильний суду, який прибував на місце виконання рішення для стягнення майна в присутності не менше 3-х шляхтичів, яких запрошувала особа, на чию користь виконувалось рішення. Якщо боржник чинив опір, то направляли 2-х посильних і запрошували 5 шляхтичів.

Проте головний вплив на розвиток та становлення виконавчого провадження нашої країни, безумовно, виявило законодавство Російської Імперії. Крайня жорстокість та суворість виконавчого провадження, що мала місце до судової реформи 1864р. в Російській Імперії, була спрямована не на майно, а на особу боржника, а відтак не сприяла єфективному виконанню. Пізніше в ході судової реформи був прийнято Укладення Цивільного Судочинства (далі- УЦС), яке набрало чинності 20 листопада 1864 року. УЦС складалось з п’яти книг. Першим в книзі був розділ, присвячений виконанню судових рішень, а в книзі другій – розділ «Про виконання рішень». Слід підкреслити, що основу судової реформи Російської Імперії того часу була покладена організація судів Франції. Перш за все, основу дореформеного порядку складав такий принцим: рішення суду виконувалися силами поліції навіть у відсутності подання стягувача про примусове стягнення. Тепер же діяв принцип диспозитивності: примусове стягнення зверталось до виконання лише за заявою (поданням) стягувача, тобто він на всласний розсуд мав право відкривати чи не відкривати виконавче провадження по справі. Від стугвача залежав той чи інший спосіб виконання рішення, а також перелік майна боржника на яке можна було звернути стягнення. При цьому суд не міг знінити вибраний стягувачем спосіб, або замінити майно, яке визначив стягував.

Проте при визначені способів виконання судовий пристав і стягував були обмежені рамками закону – способами виконання, що забезпечували особисту свободу боржника. Діяльність судових приставів перебувала під повним контролем суду, при якому вони перебували. Відповідно до положень ст. 950 УЦС судовий пристав зобов’язаний був вести спеціальний журнал, в якому він фіксував всі проведені виконавчі дії. Цей журнал при необхідності був доказом дотримання приставом законів, прав та законних інтересів сторін. Такий порядок виконавчого провадження діяв в царській Росії до 1917 року.

Отже судова реформа від 20 листопада 1864 року встановила правові засади для функціонування особливого стану судових приставів, що належали до судової системи як спеціальні службові особи для виконання судових рішень при касаційних депатраментах правлячого сенату, судових палат і окружних судах, а також при мирових суддях та їх з’їздах. Водночас суд відсторонився від керівництва органами виконання і виконавче провадження фактично стало позасудовим інститутом.

Отже, виконання судових рішень стало дійсно самостійним і відокремленним провадженням, в якому діяв незалежний судовий пристав, що було досить предовим юридичним проектом як для того часу. Ні суд, ні органи прокуратури за своєю ініціативою не зобов’язані були здійснювати контроль за діяльністю судового пристава. За всіма діями судового пристава могли наглядати тільки стягував і боржник.

В радянській Україні законодавство про виконання рішень суду та інших органів становило інститут цивільного процесуального права. Основними актами був Цивільно-процесуальний кодекс України від 18 липня 1963 р. (далі — ЦПК) та Інструк­ція про виконавче провадження, затверджена наказом Міністра юстиції СРСР від 15 листопада 1985 р. № 22. Виконання рі­шення було покладено на судових виконавців, які працювали при народних судах. Діяльність судового виконавця зазнавала потрійного контролю з боку: закріпленним за ним судді; старшого судового виконавця; голови суду чи його заступника.Радянське виконавче провадження не містило будь-яких прямих чи непрямих заходів примусового характеру, спрямованих на боржника. Тогочасне законодавство не передбачало на арешу боржника, ні заборони йому виїзду з певної місцевості на час виконання ршення суду.

В 1998 році було прийнято Закон України "Про державну виконавчу службу України", який скасував інститут судових виконавців, поклавши завдання виконання рішень судів та інших юрисдикційних органів на спеціально сформовану службу в структурі Міністерства юстиції України (Мін’юсту) — Державну виконавчу службу (ДВС). Зараз цей закон діє в новій редакції від 2011 року.

  Для успішного виконання завдань нової структури у 1999 році Верховна Рада України прийняла Закон «Про виконавче провадження», який діє в редакції від 09.03.2011 року, а Мін’юст — Інструкцію з організації виконання рішень затверджену Мінюстом України від 02.04.2012 року. Ці акти стали базовими у діяльності ДВС.

Варто зазначити, що законодавство про виконавче провадження визнають складовою цивільного процесуального, господарського процесульного, адміністративно процесуального, кодексу Украніи про адміністративне судочинство. Питання про місце виконавчого провадження у системі права завжди перебува­ли у центрі уваги юридичної науки. З часу виокремлення державних виконавців у самостійну структуру ці питання набули нового звучання. Деякі автори розглядають виконання судових рішень саме як стадію процесу (П. П. Заворотько, В. В. Комаров, В. В. Баранкова). Окремі науковці вважають, що виконання рішень — це окремий вид провадження (В. М. Шерстюк, В. І. Тертишніков); хоча висловлювали і висловлюють думки про існування окремої галузі права - виконавчого права (М. К. Юков). Останнім часом в Україні є тенденція щодо визнання адміністративно-процесуальної природи виконавчих правовідносин (М. Й. Штефан, С. Я. Фурса, С. В. Щербак), хоча збільшується й кількість прихильників визнання за виконавчим провадженням статусу самостійної галузі права, під назвою «цивільне виконавче право» (Панченко М.І. та ін.). Див. підручник Цивільне виконавче прово України (Панченко М.І.)

⇐ Предыдущая12345678910Следующая ⇒

Поделиться: