Поняття виконавчого провадження

Після  набрання законної сили рішенням суду або судовим наказом  чи  рішення інших органів (осіб) судочинство переходить на стадію виконачого провадження, на якій рішення звертаються до виконання.

Ефективне та оперативне примусове виконання рішень судів та інших органів (осіб) має важливе значення як для держави загалом, так і для окремих осіб. Саме для того, щоб рішення судів та інших органів не залишалися лише винесеними, а були реально виконаними особами яких вони стосуються, в державах, в тому числі й Україні, створено інститут виконавчого провадження. Виконавчим провадженням поновлюються майнові та особисті немайнові права фізичних і юридичних осіб шляхом застосування процесуальних засобів і способів примусу до осіб, які відмовилися добровільно виконувати свої обов’язки у сфері матеріальних відносин. Значення виконавчого провадження полягає у тому, що воно гарантує фактичну реалізацію рішень судів та інших органів прав громадян, завершує юрисдикційну діяльність щодо захисту суб’єктивних прав громадян та організацій, забезпечує зміцнення законності у сфері матеріально-правових відносин та сприяє вихованню громадян і службових осіб у дусі виконання законів України.

Виконавче провадження - вид державно-правового примусу, що спрямований на організацію процесу, з примусової реалізації рішень судів та інших органів (посадових осіб), у випадку невиконання їх фізичними та юридичними особами у добровільному порядку. Варто зазначити, що кожний процесуальний закон України (ЦПК, ГПК, КАСУ та ін.) має розділ щодо процесуальних питань, пов’язаних з виконанням судових рішень та рішень інших органів (осіб).

Питання пов’язані зі зверненням судового рішення до виконання вирішує місцевий суд, який розглядав справу. На підставі кожного рішення, що набрало законної сили, видається виконавчий лист (наказ) за заявою осіб, на користь  яких це рішення ухвалено.

Залежно від того яким чином рішення набирає законної сили, розрізняють:

- виконання рішення, яке набрало законної сили;

- негайне виконання.

Виконання рішення, яке набрало законної сили (або його ще можна назвати виконання за загальними правилами) застосовують у разі, якщо немає підстав для негайного виконання.

Негайне виконання – це виконання рішення, ще до набрання ним законної сили. Негайне виконання застосовують, як правило, за результатами попередньої юрисдикційної діяльності суду у формі відправлення правосуддя (вирішення цивільної чи господарської справи) або забезпечення ходу процесу (забезпечення позову, вжиття запобіжних заходів). Підстави для застосування негайного виконання чітко передбачено у чинному законодавстві. Так, наприклад, відповідно до ст. 367 ЦПК 2004р.  рішення суду підлягає обов’язковому негайному виконанню у справах щодо:

1) стягнення аліментів – у межах суми платежу за один місяць;

2) присудження працівникові виплати заробітної плати, але не більше ніж за один місяць;

3) відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи – у межах суми стягнення за один місяць;

4) поновлення на роботі незаконно звільненого чи переведеного працівника;

5) відібрання дитини та повернення її тому, з ким вона проживала;

6) розкриття банком інформації, яка містить банківську таємницю, стосовно юридичних та фізичних осіб.

Підставами для застосування факультативного негайного виконання є можливість стягнення з відповідача усієї суми заборгованості у справах, у яких обов'язковим є стягнення лише певної її частини.

Залежно від суб’єкта здійснення виконання (дій, спрямованих на  реалізацію рішення юрисдикційного органу) розрізняють:

        - рішення, які не вимагають виконання (рішення про визнання, конститутивні рішення), якщо предметом судової діяль­ності є встановлення наявності чи відсутності правовідносин між сторонами або судової їх трансформації (зміни чи припинення). Ці рішення, зазвичай, мають преюдиційний характер;

        - рішення, які суди направляють для виконання, які потребують реєстрації певного факту, стану, інших правових пози­цій, що встановлено у відповідному рішенні. До цього виду виконання також належить виконання окремої ухвали, оскільки суд направляє її безпосередньо органам, службовим особам для виконання, котрі своєю чергою, зобов'язані її виконати та повідомити суд про результати виконання;

        - рішення, які виконують органи ДВС або інші, передбачені законом, органи та особи (наприклад, щодо виконання рі­шень про стягнення коштів із рахунків, на яких облікову­ються кошти Державного бюджету України та місцевих бюджетів або з бюджетних установ). Як правило, такими є рішення про присудження.

Саме останні рішення виконуються у порядку виконавчого провадження.

Виконавче провадження розуміють у таких значеннях:

         - як певну сукупність (систему) правових норм, які регулюють певне коло суспільних відносин;

         - як процесуальну діяльність.

Виконавче провадження у першому значенні - це сукупність правових норм, які регулюють умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх добровільно.

Предмет правового регулювання становлять виконавчі відносини, під якими слід розуміти процесуальні (процедурні) відносини, які складаються між державним виконавцем та ін­шими учасниками виконавчого провадження (перш за все з стягувачем та боржником) з приводу реалізації припису юрисдикційного акта.

Особливі ознаки (риси) цих правовідносин:

- це відносини владного характеру, оскільки виникають між державним виконавцем як органом державної влади та іншими учасниками виконавчого провадження;

- обов'язковим суб'єктом цих правовідносин є державний виконавець як особа (орган), уповноважена державою виконувати приписи юрисдикційних органів та осіб;

- мають тісний взаємозв'язок з іншими правовідносинами, які виникають при виконанні рішення (цивільно-правовими, цивільними процесуальними, господарськими процесуальними, кримінально-процесуальними, адміністративно-правовими та іншими);

- виникають із приводу виконання рішення;

- становлять цілісну систему правовідносин, що дає можливість окреслити їх спільну (загальну) мету — виконання рі­шень, передбачених законом;

- дістають свій об'єктивний вияв у відповідній формі процесуальних (процедурних) дій суб'єктів виконавчих правовідносин.

Метод правового регулювання виконавчих відносин — імперативно-диспозитивний.

Імперативний метод полягає у наявності зобов'язальних та заборонних норм, які відповідно вказують на обов'язок вчинити певну дію або утриматися від її вчинення. За порушення таких вимог закону може бути застосовано заходи примусу. Ці норми переважають у виконавчому провадженні, характеризують діяльність державного виконавця, а також, як правило, борж­ника як зобов'язаної сторони у процесі виконання.

Диспозитивний — це метод дозволу, уповноваження. Його елементи також є у виконавчому провадженні і, зазвичай, характеризують уповноважену сторону у виконанні – стягувача. Хоча іноді й боржник має право вибору поведінки (добровільне виконання, право вказувати на речі, на які слід звернути стягнення у першу чергу та ін.).

3 Джерела виконавчого провадження.

Джерела виконавчого провадження — це зовнішні (об'єк­тивовані) вияви правових норм, які регулюють виконання, в тому числі у примусовому порядку. Основним джерелом виконавчого провадження є нормативно-правові акти, а саме:

1. Конституція України (від 28 червня 1996 р.) як основний закон держави визначає загальні засади діяльності ДВС як органу державної виконавчої влади, загальний правовий статус учасників виконавчого провадження та інших суб'єктів виконавчих правовідносин;

2. Закон України "Про державну виконавчу службу" від 24 березня 1998 р. (зі змінами та доповненнями), який регламентує організаційну побудову орга­нів ДВС, порядок призначення та звільнення її працівників, їх правовий та соціальний захист, загальний правовий статус (повноваження) державного виконавця;

         3. Закон України "Про виконавче провадження" (від 21 квітня 1999 р.), в редакції 2011 року визначає умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку; Новою редакцію Закону України "Про виконавче провадження" внесено зміни до Цивільного процесуального, Господарського процесуального, Кримінального, Кримінально-процесуального кодексів, Кодексу адміністративного судочинства України та законів "Про державну виконавчу службу", "Про банки і банківську діяльність", "Про платіжні системи та переказ коштів в Україні", що спрямовані на вдосконалення процедури примусового виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб).

4. Цивільний процесуальний кодекс України (2004р.);

5. Господарський процесуальний кодекс України (від 6 листопада 1991 р.) регламентує порядок звернення до виконан­ня рішень господарських судів, вирішення питань, пов'яза­них із виконанням постанов господарського суду;

6. Кримінально-процесуальний кодекс України (від 12 квітня 2012р.) визначає особливості виконання вироків су­дів у частині майнових стягнень, які підлягають виконан­ню у порядку виконавчого провадження;

7. Кримінально-виконавчий кодекс України (від 11 липня 2003 р.), що окреслює особливості участі ДВС щодо виконан­ня вироків суду;

8. Кодекс України про адміністративні правопорушення (від 7 грудня 1984 р.), який регламентує порядок та особливості ви­конання постанов у справах про притягнення особи до адміністративної відповідальності у частині майнових стягнень;

9. Кодекс адміністративного судочинства України (від 06 липня 2005р.);

10. Закон України "Про нотаріат" від 2 вересня 1993 р. (зі змінами та доповненнями), ви­значає порядок та умови звернення до виконання виконавчих написів нотаріусів та їх участь у виконавчому провадженні;

11. Закон України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини".

12.  Закон України "Про визнання та виконання в Україні рішень іноземних судів".

13. Цивільний кодекс України, Господарський кодекс України, Сімейний кодекс України, Трудовий кодекс, Житловий кодекс, Земельний кодекс та інші акти матеріального зако­нодавства;

14. акти Кабінету Міністрів України;

15. акти Мін’юсту України, серед яких особливе місце посідає Інструкція з організації примусового виконання рішенеь  (2011р.)

Окремо у системі джерел виконавчого провадження слід вказати рішення Конституційного Суду України, які давали відповідь на предмет відповідності Конституції України (конституційності) окремих актів законодавства, а також роз'яснювали чинне законодавство.

Для правильного застосування правових норм та вирішення справ у судах, що стосуються виконавчого провадження, мають значення також роз'яснення Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальнгих справ, Вищого господарського суду України та Верховного Суду України^.

У виконавчому провадженні здійснюється остаточний захист прав громадян та юридичних осіб, що є фактичним виконанням правозахисної функції суду, оскільки відбувається на підставі "вказівки" суду, наділеного правом робити загальнообов’язкові; висновки, а також на підставі інших виконавчих документів.

 

ТЕМА 2. ПРИНЦИПИ ВИКОНАВЧОГО ПРОВАДЖЕННЯ

⇐ Предыдущая12345678910Следующая ⇒

Поделиться: