Архитектура Аудит Военная наука Иностранные языки Медицина Металлургия Метрология
Образование Политология Производство Психология Стандартизация Технологии


Ж.-П. Сартр – екзистенціалізм це гуманізм



Ж.-П. Сартр (1925 – 1980). Його есе «Екзистенціалізм – це гуманізм» (1946 р.) стало якщо не прапором, то принаймні центром згуртування людей, що були безнадійно хворі на свободу, яка примушувала їх самих шукати власну дорогу в житті та творчості і прирікала їх за все нести повну відповідальність. Ще в своїй довоєнній праці «Трансцендентність «я» (вперше опублікованій у журналі «Філософські дослідження» («Recherches philosophiques»), № 6, 1936 — 1937 pp.), Сартр розхитує одну з тих істин, щодо яких ми досі були цілком певні: «ego» — ідеться про «я», розглядуване як суб’єкт, – не є одним із безпосередніх даних свідомості, а є об’єктом рефлексії цієї самої свідомості. Таким чином Сартр проголошує безособовість свідомості, яка являє собою чисту дію і запаморочливу свободу. Сартр відкидає «я-річ» і віддає перевагу пориву свідомості, прозорої і легкої до невагомості. «Я» радше означає притулок несумлінності, аніж очевидність. Пояснюючи цей висновок, Сартр звертає увагу читачів на те, що вже його вчитель – Гуссерль – не стомлюється стверджувати, що не можна розчиняти речі в свідомості. Припустимо, ви бачите певне конкретне дерево, пише він у статті, присвяченій поясненню фундаментальної ідеї гуссерлівської феноменології (ідеї інтенціональності), але воно не зможе увійти у свідомість, бо має зовсім іншу природу, аніж свідомість. Свідомість і світ задані одночасно: світ, будучи за своєю сутністю зовнішнім щодо свідомості, знову-таки за самою своєю суттю є відносним щодо неї. Тобто Гуссерль розглядає свідомість як факт, який не можна усунути, появі якого не може сприяти жоден фізичний образ, хіба що швидкий і невиразний образ вибуху. Знати, пише Сартр, – це «вибухнути в напрямку», відірватися від вологого шлункового затишку, щоб кинутися туди, поза себе, до того, що не є тобою, туди, до дерева, але водночас я залишуся зовні від нього, бо воно уникає мене і відштовхує, і я не більш спроможний проникнути в нього, аніж воно спроможне розчинитися в мені. А тепер уявіть собі цілу низку взаємопов’язаних вибухів, які виривають нас із самих себе, які навіть не залишають котромусь із «нас» дозвілля сформуватися слідом за ними, а навпаки, відкидають нас від себе, жбурляють нас на тверду землю, у світ речей; уявіть собі, що ми ось так відкинуті, залишені нашою ж таки власною природою посеред байдужого, ворожого і непіддатливого світу; і ви збагнете глибокий смисл відкриття, висловлений Гуссерлем у знаменитій фразі: «Вся свідомість – це свідомість чогось». За Сартром не треба переконливішого аргументу, щоб покласти край розніженій філософії іманентності, де все робиться через компроміси, взаємообмін протоплазми, тобто через процеси відображення речей у свідомості. Перш ніж пізнавати (бути суб'єктом, розумом, свідомістю), людина повинна бути, існувати в світі. Розум людини не збігається з її буттям. Більше того, сам розум має бути виведений зі специфіки буття (екзистенції) людини. Спираючись на Гуссерля, Сартр наголошує, що свідомість як екзистенція завжди є «виходом» до предметів, що вона існує не в собі, а «при предметах». Отже, йдеться про буття людської суб'єктивності, свідомості, що передує пізнанню, про трактування людської суб'єктивності як чогось, що має буття і що, зрештою, робить можливим людське пізнання. Свідомість є буттям, але таким буттям, самою сутністю якого є небуття, заперечення власного буття. Етимологія українського слова «самозречення» найкраще виражає сутність свідомості, як її розуміють екзистенціалісти. Свідомість «самозрікається» (перестає бути річчю) в ім'я трансцендентних речей. Буття свідомості – це «самозречення», яке відбувається через подолання свого буття у вигляді речі у ряду інших речей. Філософія трансценденції виводить нас на велику дорогу, ставить віч-на-віч із загрозами, під сліпуче світло Буття. Бути – це вибухати у світі, це залишати один з куточків небуття у світі та в свідомості, щоб раптово вибухнути-свідомістю-у-світі. Як тільки свідомість спробує оговтатися, ототожнити себе сама із собою, в теплі, із зачиненими віконницями, вона самознищується. Цю необхідність для свідомості існувати як свідомість іншої речі, аніж вона сама, Гуссерль називає «інтенціональністю». Таким чином, усе в свідомості (в трансценденції) – дія: образ, почуття тощо формують відповідну кількість інтенціональних рухів у напрямку світу. Отож, ми безповоротно приречені на свободу, приречені на цю трансцендентність, через яку ми уникаємо всіх видів природного детермінізму. А це означає, що свідомість не належить до світу речей і в жодному разі не підкоряється його законам: хоч би якими були мотиви чи ситуація; навіть у середовищі, яке, на перший погляд, суперечливе стосовно наших намірів, ми повинні зробити вибір і діяти. Цю нескінченну, необмежену свободу я відчуваю, коли мене змагає тривога, це найзапаморочливіше з усіх можливих почуття, де свідомість непокоїться і мучиться перед неосяжною відповідальністю, віч-на-віч із цінностями, віч-на-віч із добром або злом. І ось у самому осередді тривоги, з якою так важко змиритися, виникають, щоб нейтралізувати цю останню, елементи несумлінної поведінки, де свідомість обманює сама себе. Нам необхідно приховати нашу необмежену свободу, віддалити від себе ту первісну драму, якою є тривога. Це приховування реалізується, коли свідомість діє всупереч сумлінню, коли вона обирає без вибору, коли вона дурить сама себе: в таких випадках свідомість, далека від того, щоб зробити чіткий вибір, провадить подвійну гру. Приречений бути вільним, той, хто існує, діє двоєдушно, відкидаючи всі ці варіанти необмежених можливостей: якщо свобода є основою основ усіх цінностей, то хіба зможе той, хто існує, не відчути спокуси втекти від запаморочливого виру можливостей? Хіба не віддасть він перевагу оманливим схованкам перед необхідністю недвозначно робити вибір, який зробить мене відповідальним за світ? Перед цими труднощами Сартр відсилає нас до чистого руху свідомості, що обирає свободу в своєму ставленні до всього і проти всього, до дії, але також і до конкретної моралі, що не припускає жодної трансцендентної норми. Відкидаючи «я», дух серйозності, двоєдушність, Сартр розвиває філософію «праці», творіння й діяльності – «Бути — це діяти». Автор робить тут фундаментальну спробу описати не субстанцію, а саме життя свідомості. Для цього Сартр використовує термін філософії С. К’єркегора – екзистенція. Слід сказати про те, який грандіозний успіх мало тоді це слово — «екзистенція»! Наче з неба впала ідея абсолютної свободи, проект, що перевершував усяку розумну потребу.

Прихильники екзистенціалізму звертають увагу на такі характерні риси екзистенції:

Екзистенція позбавлена субстанційного, предметного характеру. Вона не є чимось затверділим, що може бути охоплене розумом і об'єктивістською наукою (образно кажучи, поняття не здатні передати емоційно-буттєву налаштованість людини на світ, у світлі якої дається все суще).

Екзистенція є трансценденцією. Людина онтологічно укорінена в бутті, існує не в собі, а поза собою. Бути у світі – первинна визначеність людини, а бути суб'єктом пізнання – похідна, вторинна.

Екзистенція – це постійна можливість бути іншим. Людина сама довільно визначає себе в своїх діях, її існування не є чимось визначеним (затужавілим у предметній формі), воно – постійна можливість визначення.

Кожна екзистенція унікальна і неповторна. Хоча людському існуванню і притаманні загальні структури (як-от буття у світі, буття з іншими), але ці загальні апріорні структури занурені в конкретну ситуацію, внаслідок чого людське існування стає унікальним.

Екзистенція не може бути об'єктивованою. За спроби схопити її розумом (виразити в понятті) вона із живої діяльності перетворюється на застиглий предмет. К. Ясперс заявляв з цього приводу: «Я існую, оскільки не дозволяю собі стати предметом, об'єктом. Я знаю себе, не ставлячи питання, що я таке. Я існую в реалізації своїх можливостей». Якщо я в рефлексії (в зворотному погляді на себе) намагатимусь усвідомити себе, «спіймати» свою екзистенцію, то я матиму не «живе», не «діюче» я, а я, яке вже здійснило себе. «Живе» я — це я, яке не здійснює рефлексію, воно уникає обіймів поняття.

Важливою рисою екзистенції є націленість на майбутнє, наявність у сучасному бутті проекту майбутнього. Екзистенція – це можливість бути іншим, постійний вибір між різними проектами майбутнього. У цьому виборі власного майбутнього, на думку екзистенціалістів, виявляється свобода людини. Сартр, який приділяв особливу увагу проблемі свободи, вважав, що вона є невід'ємною складовою людського існування. Свобода – це вибір самого себе, свого проекту і відповідальність за здійснений вибір. Людина, на його думку, абсолютно вільна, визнати залежність (детермінацію) її вчинків від природи, характеру чи навіть Бога – означає замахнутись на її свободу, на специфіку її екзистенції, звести її до стану речі. В будь-якій ситуації існує вибір, у кожному випадку людина може обрати смерть, і в цьому прояв її свободи. Але, вибравши життя, вона повинна нести всю відповідальність, яка випливає з цього вибору. Сартра мало цікавлять соціально-політичні свободи. Головну увагу він приділяє свободі екзистенціальній. На екзистенціальному рівні, на його думку, вільний навіть раб, ніхто не в силі знищити можливості його вибору.

Абсолютизація свободи Сартром поставила під сумнів моральні цінності як соціальні регулятиви відносин між людьми. Якщо свобода конкретної особистості – це щось абсолютне і позитивне як прояв її екзистенції, то все, що її обмежує (в тому числі й моральні норми) набуває негативного значення. Прийняти зовнішню моральну норму означає підвести унікальне існування конкретної особистості під всезагальний закон, що рівноцінно втраті екзистенції. Для Ясперса і Марселя, які виходили з існування Бога, цієї проблеми не існувало. Для атеїста Сартра вона була дуже гострою. Щоб уникнути цього протиставлення, філософ оголошує, що людина сама є джерелом, критерієм і метою цінностей. Вона їх творить і обирає поміж ними. У виборі моральних цінностей людині ні на що спертись – ні на природу, ні на Бога. Вона приречена діяти на свій «страх» і «ризик». Звідси відчуття тривоги і відчаю. Людина самотня, покинута в світі, тривога і відчай – це плата за свободу.

У розумінні моралі Сартр фактично переходить на позицію Ніцше, згідно з якою мораль є особистою справою надлюдини. Щоб подолати протистояння особистого вибору цінностей і їх всезагального характеру, Сартр наводить такі аргументи: ми завжди обираємо благо, а благо для нас є благом для всіх. Так, на думку Сартра, наш вибір конституює всезагальну мораль. У цій побудові філософа є вразливе місце, а саме – декларування збігу блага для нас із благом для всіх. Воно передбачає, що вибір однієї людини здійснювався, озираючись на інших – близьких їй людей і навіть людство загалом. Але якщо вона діятиме так, то чи не означатиме це, по суті, зречення від її екзистенції? Дати переконливе обґрунтування всезагального характеру моральних норм, виходячи з позиції унікальності людського існування, практично неможливо. Звідси і відчуття неприкаяності, абсурдності існування людини в світі, яке притаманне майже всім екзистенціалістам.

Проте людське існування (екзистенція) може розглядатися і як таке, що інтимно, емоційно, на досвідомому рівні пов'язане з буттям світу. Навіщо нам ця технічна цивілізація, де ми обкладені зусібіч силами, непідвладними нашій волі і створеними поза нашим бажанням? Що може означати така доля, як не історію тривалого блукання далеко від буття? Ці питання набрали найбільшої гостроти звучання і разом з цим найбільшої глибини осягнення в філософії Мартіна Гайдеґґера. Відштовхуючись від проблеми буття, він зумів висвітлити найважливіші питання нашої сучасності.

 


Поделиться:



Последнее изменение этой страницы: 2019-03-31; Просмотров: 332; Нарушение авторского права страницы


lektsia.com 2007 - 2024 год. Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав! (0.019 с.)
Главная | Случайная страница | Обратная связь