Поняття та еволюція аналітичної філософії

Отже критика Гайдеґгером європейської метафізики, його думка про мову як дім буття робить зрозумілим той кардинальний поворот, що здійснила європейська філософія другої половини XX ст.: вона остаточно перейшла від проблематики картезіанського типу, побудованої навколо певності в існуванні тієї чи іншої форми об’єктивної істини, до з’ясування смислу мовних висловів. Цей перехід цілком слушно може бути визначено як мовний поворот у філософії і це справді є фундаментальною переміною, тому що на місце запитання «Що я знаю з певністю?» ставиться інше: «Що це означає?». Тому у другій половині XX ст. розпадається весь колишній метафізичний, філософський та феноменологічний виднокіл і відбувається епопея, що дістала назву «мовного (або лінгвістичного) повороту». Одним з тих філософських напрямків, які позитивно сприйняли цей поворот був напрямок «аналітичної філософії». Як філософський напрямок «аналітична філософія» виникла в Англії ще на початку XX століття і справила величезний вплив на сучасну англомовну філософію. Досить сказати, що майже 80 відсотків її представників, що жили і працювали наприкінці XX століття, пов’язували свою діяльність саме з «аналітичною філософією».

Зараховуючи себе до гуманітарних наук (лінгвістики та ін.) її представники демонстрували цілковиту байдужість до онтологічних або метафізичних підвалин думки. Через це вони відійшли від метафізики і стали цікавиться передусім науковими «кодами» та «структурами», а не потойбічними феноменами, що притаманні метафізичній традиції. «Зміна парадигми, яку представляє перехід від філософії свідомості до філософії мови, утворює не менш глибокий розрив, аніж розрив з метафізикою, пише французька дослідниця сучасної філософії Жаклін Рюс. Досі лінгвістичні знаки – продовжує вона далі – вважалися інструментами та аксесуарами зображень, віднині проміжне царство символічних значень набуває власної вартості. Відносини між мовою і світом або між реченням і станом речей переходять у відносини між суб’єктом і об’єктом. Операції з конструювання світу, які випадали на долю трансцендентальної суб’єктивності, тепер відходять до граматичних структур. Відбудовча праця лінгвістів прийшла на зміну важко контрольованій інтроспекції – аналізу глибин свідомості людини у пошуках її доіндивідуальних або надіндивідуальних вимірів. Трансцендентальне стає незапитаним, його місце посідають загальновизнані правила людської комунікації – правила, за якими сполучаються знаки, утворюються фрази, будуються висловлювання. А їх можна тепер виводити з лінгвістичних конфігурацій, які, так би мовити, являють собою трансцендентальні реальності, що їх ми бачимо на власні очі». Необхідність строго формулювати висловлювання, які відбивають процес пізнання світу, зобов’язує – і не тільки фахівців з вивчення мови – а й, однаковою мірою, логіків, математиків, філософів тощо добре розуміти лінгвістичні механізми та конструювати точні, позбавлені двозначностей мови.

Наука про мову запозичує свої моделі з математичних та дедуктивних дисциплін. Математика й логіка розвивалися, як ми вже бачили, двома напрямками, які сходяться в одну точку: з одного боку, вдосконалюються методи формалізації та аксіоматизації, що є наслідками строгих дедуктивних мов, а з другого – розробляються теорії аналізу реальних структур; обидва ці шляхи спонукають дослідників проявляти інтерес до відносин між абстрактними символами, абстрагуючись від математичних або логічних об’єктів. Відштовхуючись від природного лінгвістичного висловлювання, шляхом аналізу кожен такий вислів розкладають на його елементи, далі, за допомогою наступних аналізів, кожен елемент розкладається на все простіші й простіші сутності. Створюються також логічні синтаксиси, задумані як теорії суто формальних відносин; цим синтаксисам приписуються семантики, розробляються теорії сигніфікації (означування) та умов істинності, відомі під назвою металогіки та метаматематики. Всі ці наукові напрямки приводять у саме осереддя мовних проблем. Наука про мову стає все більше і більш «формалізованою».

Логічний аналіз мови і приводить до виникнення аналітичної філософії, що ставить собі за мету побудувати логічний синтаксис, застосовний до строгої мови, яка дозволила б описати й зрозуміти емпіричний світ. Що ж до новітньої лінгвістики, то вона в першу чергу прагне бути наукою про структури мови; мова, розглядувана в собі й задля себе, становить об’єкт її досліджень і аналізу. Таким чином, аналітична філософія твориться зусиллями логіків, тоді як лінгвісти розвивають дослідження структур язика, а через це і структур взагалі. Ці два напрями, хоч і користуються дуже близькими методами та процедурами, хоч і ставлять перед собою дуже близькі цілі, а проте вони перетинаються, ніколи по-справжньому не зустрічаючись. Формалізація і структурні дослідження дозволяють абстрагуватися від конкретних значень, але ці останні ніколи повністю не відпускають логіка та лінгвіста. Вивчення звичайної мови робить повернення до них неминучим. 

Отже, яка фундаментальна ідея лежить в основі аналітичної філософії? Реальну дійсність не можна пізнати інакше, як через мову, аналіз якої – це, до речі, єдиний шлях, що веде до аналізу самого мислення: саме так пояснюють вирішальну значущість досліджень мови всі філософи, які входять до цієї течії або проголошують себе її прихильниками. Цей факт дає деякім з її прихильників підстави загалом вважати аналітичну філософію «філософією буття».

Хоча поняття аналітичної філософії видається досить туманним, і розмаїття її методів вражає уважного спостерігача, проте в усіх випадках аналізу мови приділяється першорядна увага; чи то йдеться про запис висловлювань звичайною мовою, чи мовою формалізованою і логічною (логістичні тенденції, які беруть свій початок від Б. Рассела), чи про вивчення прагматичного аспекту мови (Остін) – в центрі аналітичних досліджень завжди перебуває мова, бо саме вона є одним з найефективніших засобів контактування з реальною дійсністю і хоч вона й перевантажена всілякими «приблизно» та псевдовисловлюваннями, але й багата на ресурси, які вимагають експліцитного пояснення; тому аналітична філософія – це, передусім, дослідження мови з метою або зробити з цієї останньої настільки досконалий, наскільки можливо, інструмент для розуміння реальності, або досконало вивчити скарби повсякденної мови. Саме тому й виникає потреба мати до своїх послуг строго впорядковану мову, яка дозволяла б недвозначно висловлюватися на тему реальної дійсності.

В історії розвитку аналітичної філософії можна виділити три великі фази, що відповідають трьом великим способам здійснювати аналіз і трьом генераціям філософів-аналітиків.

На арену наукового пошуку послідовно виходили: генерація сучасних філософів, які проголосили тріумф логіцизму і віддавали перевагу логічному аналізу мови, пропонуючи з терапевтичною метою переформулювати висловлювання звичайної мови, переклавши їх на мову формалізовану; потім – генерація філософів, які послабили увагу до проблем логіцизму і віддалися опису ситуацій, контекстів та обставин, за яких використовується мова; і нарешті – генерація філософів, які заходилися конструювати логічні системи, вийшовши за межі стандартної логіки і силкуючись узгодити теоретичні, часто вельми мудровані моделі з нюансами, тонкощами, а то й неточностями звичайної мови.

У дуже схематичному плані можна сказати, що філософи першої генерації насамперед цікавилися синтаксичним аспектом мови, другої — прагматичним аспектом, і третьої – аспектом семантичним; інакше можна сказати, що філософи першої генерації віддавали перевагу логіці, приділяючи менше уваги природним мовам, другої – передусім вивчали мову повсякденну й оберталися спиною до логіки, а філософи третьої генерації нині намагаються логічно формалізувати природні мови (з ризиком пожертвувати задля цього єдністю логіки). До першої генерації можна віднести членів Віденського гуртка, що перебували під потужним впливом ідей Ф. Л. Г. Фреге і Б. Рассела (1872 – 1970). Діяльність філософів Віденського гуртка склала такий напрям як логічний позитивізм і обмежується рамками першої половини XX ст. В другій генерації ми бачимо, по суті, лише філософів Оксфордської школи. До обох цих генерацій належить Л. Вітгенштайн (1889 – 1951) і, мабуть, саме він започаткував діяльність другої. І, нарешті, В. В. О. Куайн виступає найвидатнішим представником третьої генерації.

Отже, аналітична філософія дебютує логічним аналізом мови, аналізом, який у першу чергу цікавиться синтаксичним аспектом: йдеться про логічні зчленування між елементами та реченнями, складеними з елементів, які становлять об’єкт вивчення. Головний інструмент цих досліджень сформувався з логіки суджень, елементи якої самі складаються з «елементарних» суджень, що з’єднуються між собою за допомогою логічних зв’язок, та з логіки предикатів, де фігурують квантифікатори (тобто символи, які з’єднують змінні величини в одну кількість і в такий спосіб утворюють складні судження). На цій основі виникло кілька напрямів. Наприклад, Б. Рассел робив наголос на вивченні елементарних суджень, що внаслідок логічного аналізу виявляються складними. Головною метою його пошуків були атомарні судження, тобто такі логічні «атоми», що логічно не розкладалися, судження, які відповідали б атомарним фактам реальної дійсності. В такий спосіб Рассел розробив справжній аналіз механізмів мислення в тому вигляді, в якому вони відкриваються в мові. У своїх пошуках «атомарних» суджень (теорія логічного атомізму) він здійснив велику роботу з онтологічної редукції, тобто відкрив науковий напрям, у якому за ним пішов набагато пізніше тільки В. В. О. Куайн.

Віденський гурток, зі свого боку, використав аналіз мови Б. Расселом як бойову машину проти метафізики, висловлювання якої були оголошені позбавленими сенсу. Але з початку 30-х років Вітгенштайн відходить від логічного аналізу й акцентує повсякденній мові та на її прагматичному характері. Вже «Логіко-математичний трактат» Л.Вітгенштайна, на думку Рассела, «не ставить собі за головну мету розвинути критичний аналіз повсякденної мови. Вона є такою, якою вона є; але вона надзвичайно складна, і ті, хто не досить добре нею володіє, можуть у ній заплутатись. Ідеться не про те, щоб замінити нашу природну мову ідеальною логічною мовою, ідеться більше про те, щоб прояснити логічну структуру мови, а це зовсім інше завдання. Прояснення цієї логічної структури має допомогти нам зрозуміти дещо в структурі реальної дійсності. Ось у чому теза логіко-фізичного паралелізму. «Пізній» чи «другий» Вітгенштайн уже не віддає перевагу хай там якому проекту ідеальної та уніфікованої логічної мови, а звертає свою увагу на аналіз різних мов та систем правил, які ними керують. У цій перспективі часто протиставляють «другого Вітгенштайна» Вітгенштайну – авторові «Логіко-математичного трактату». Пізній Вітгенштайн став наголошувати на «мовних іграх», що складають частину життєвої практики або людської діяльності, на конкретних лінгвістичних актах (впорядковувати, управляти тощо). Так, балачка дитини, яка тільки-но починає вживати слова, дає нам приклад таких «мовних ігор». «Мовні ігри» виходять за межі загальних моделей і підкоряються точним нормам, як і вся людська активність, пов’язана з грою. Якщо хтось говорить, то його мова здійснює чітко означену функцію і корениться не тільки у формалізованих мовних структурах, а й у потребах повсякденного життя. Таким чином, Вітгенштайн проклав дорогу працям Остіна та Оксфордської школи, аналізу природної мови.

Модель гри може видатися дивною, але вона відповідає бажанню прив’язати проблеми мови до гнучкої активності людини в конкретних життєвих ситуаціях. Таким чином Вітгенштайн наголошує на сукупності дій, на динамічному говорінні, що не зводиться до речей або субстанцій: слова — це інструменти, які інтегруються в мобільні форми життя. Саме від цього «другого Вітгенштайна» і походить почасти англійська аналітична філософія. Ця філософія, представлена так званою Оксфордською школою відкинула традиційну метафізику й, спираючись на «другого Вітгенштайна», зайнялася вивченням повсякденного мовлення та природних мов.

 

⇐ Предыдущая12345678910Следующая ⇒

Поделиться: