К.-О.Апель про онтологічний вимір етики дискурсу

За самою формою обґрунтування своїх нормативів комунікативна філософія К.-О. Апеля (нар. у 1924 р.) передбачає не дедукцію з якогось «єдиного правильного» положення, істинність якого засвідчує монологічний розум, а процедуру спілкування – дискурсу, обговорення, учасники якого рівноправні і вільні від примусу. Ідея трансцендентальної комунікації Апеля спрямована на те, щоб виразити той регулятивний принцип, який увібрав би у себе весь можливий людський досвід.

Отже, Апель, як і Габермас, піддає критиці монологічний розум, в якому один і той же метод розуміння – шляхом підведення одиничного випадку під загальний закон – виступає  винятковим інструментом наукового пізнання. Проект «науковчення» Апеля включає до себе не тільки «сцієнтистику», але й герменевтику і «критику ідеології». Базисом для подібного розуміння науки «має служити розширення традиційної теорії пізнання через включення до неї антропології пізнання, яка ставить питання не тільки про умови можливості математики та природознавства, але й всякого «раціонального запитування».

Апель переконаний в тому, що умови можливості пізнання не можуть бути приписані об’єкту пізнання, але вони не зводяться і до логічних функцій категоріального мислення. Ця переконаність випливає з того факту, що традиційна теорія пізнання, яка бере свій початок від Декарта і Канта, не бере до уваги мову, матеріально-технічне втручання в природу, «тілесну залученість» людини у пізнавальні акти. Пізнання перебуває в залежності від «конституюючого смислу пізнавального інтересу». У випадку герменевтики такий інтерес виявляється іншим, ніж у випадку об’єктивуючого природничо-наукового пізнання: природознавець прагне проникнути в закони природи, маючи за мету технічне освоєння світу; герменевтика пов’язана з необхідністю взаєморозуміння та сумісної  практики людей. Цей інтерес до усвідомленого взаєморозуміння, – пише Апель, – належить не тільки до комунікації між сучасниками, але, завдяки традиції, також до комунікації поколінь, що живуть зараз, з тими, хто жив раніше. Самі технічні знання та навички зберігаються лише завдяки їх тяглості з покоління в покоління. Дві групи наук – «сціентистика» та герменевтика – взаємодоповнюють одна одну вже тому, що «існування суспільства комунікації є передумовою усякого суб’єкт – об’єктного відношення.

Однак Апель не згоден з трактуванням герменевтики, яка була дана їй Гадамером, оскільки  у нього «істина принципово протиставлялась «методу», а «відкритість буття» – методичному пошукові істини в конкретних науках. Для Апеля історичні дисципліни вимагають розробки власної методології: окрім екзистенціальної залученості до традиції завжди повинна існувати рефлексивна дисципліна. Традиції Просвітництва і німецького ідеалізму повинні у «знятому» вигляді зберігатися в герменевтиці. Історичне пізнання стикається не тільки з «темрявою Ти» (вислів Шлейєрмахера) або екзистенціальною несправжністю (як висловлювався Хайдеґґер); «воно також зіштовхується з суперечностями в розумінні життєвих явищ, чи йдеться  про суперечності текстів, які передаються за традицією, чи про суперечності між текстами та діями їх авторів. Ці суперечності не розв’язуються за допомогою герменевтичних методів, які виявляють їх усвідомлений «імпліцитний смисл». Мотиви поведінки людей не є прозорими для них самих – існують розриви в комунікації. Прикладом такої «непрозорості» людської свідомості і прихованості від неї смислів її дій служить ситуація невротика. Тому Апель предметом свого дослідження ставить питання про трансцендентальний и нормативний характер пізнання, проте ставиться це питання не на рівні трансцендентального суб’єкту Канта, а стосовно  комунікативногої спільноти. Звідси випливає, що хоча моделлю, де через «діалектичне опосередкування» пояснення та розуміння долається «непрозорість» смислів, для Апеля виступає психоаналіз, але для нього психоаналіз перетворюється у «критику ідеології», яка спрямована вже на визволення не індивіда, що страждає від влади над ним ірраціональних сил, а на визволення суспільства від «темряви» багатьох традицій, від сліпого слідування історичним взірцям.

Особливість філософії комунікації К.-О. Апеля полягає в тому, що вона поєднує інтерсуб’єктивність з рефлексією і цим дає змогу побудувати етику на засадах інтерсуб’єктивного спілкування. Для нього відповідь на питання про трансцендентальний вимір обґрунтування людської раціональності має бути дана завдяки дійсному досягненню філософії XX століття, а саме завдяки розумінню трансцендентальної значущості мови, і тим самим мовної спільноти. І той, хто серйозно ставить питання про такий вимір, щонайпізніше в момент його постановки ступає на ґрунт аргументативного дискурсу. А це означає: він може – завдяки рефлексії про смисл своєї дії – бути впевненим в тому, що він вже з необхідністю визнав правила кооперативної аргументації і разом з цим  норми комунікативної спільноти.

Саме завдяки трансцендентальній (ідеальній) комунікації можна, на думку філософа, здійснити рефлексію щодо процедури аргументації, а отже пізнати смисл того, що обґрунтовується.

Отже ми можемо сказати, що оскільки для Габермаса та Апеля метою досліджень є перш за все виявлення умов здійснення комунікативної практики і ці умови вони шукають у тому «життєвому світі» у який занурена людина, то це свідчить про їхню прихильність до тієї методології, яка  замість суспільства як реальної сутності вважає пріоритетним об’єктом дослідження утворені людьми в процесі комунікації смисли та значення. Це ж завдання – досліджувати «життєвий світ людини, що відтворюється завдяки комунікації як ресурс суспільної солідарності», та попереджати про всі небезпеки, які загрожують цій солідарності з боку ринкової стихії та бюрократії, прагнуть вирішити і дослідження Нікласа Лумана.  

 

⇐ Предыдущая567891011121314Следующая ⇒

Поделиться: