Поняття та стадії законодавчого процесу

Законодавчий процес - це врегульована К і зУ, діяльність парламенту щодо підготовки, обговорення, прийняття законів та їх оприлюднення. Законодавчий процес становлять логічно-послідовні стадії, встановлені ЗУ " Про Регламент ВРУ".

Стадії законодавчого процесу - це відносно самостійні комплекси процесуальних дій уповноважених суб'єктів у межах законодавчо визначених процедур, спрямованих на створення і оприлюднення закону.

Стадії законодавчого процесу. 1) внесення (подання) законопроекту до парламенту;

2) попередній розгляд і обговорення законопроекту у комітетах парламенту;

Розгляд законопроектів Верховною Радою України здійснюється за процедурою трьох читань:

1) Перше читання - обговорення основних принципів, положень, критеріїв, структури законопроекту та прийняття його за основу;

2) Друге читання - постатейне обговорення і прийняття законопроекту в другому читанні. Законопроект подається на обговорення народним депутатам України у вигляді порівняльної таблиці, що містить:

а) текст законопроекту, прийнятого за основу;

б) внесені пропозиції, поправки, що розміщуються на рівні з певними статтями законопроекту;

в) висновок головного комітету щодо внесених пропозицій, поправок;

г) остаточну редакцію статей законопроекту, що пропонується головним комітетом для прийняття у другому читанні;

3) Трете читання - прийняття законопроекту, що потребує узгодження і доопрацювання. Підчас третього читання здійснюється:

а) обговорення і прийняття рішень щодо поправок, поданих у другому читанні;

б) голосування щодо статей, текст яких зазнав змін після другого читання;

в) голосування щодо проекту постанови, внесеного головним комітетом, про схвалення плану уряду щодо кадрових, організаційних, матеріально-технічних, фінансових та інших заходів для введення в дію закону після прийняття законопроекту.

3) обговорення, прийняття рішень щодо законопроекту на пленарних засіданнях ВРУ, тобто прийняття закону або відхилення законопроекту;

4) підписання, офіційне оприлюднення закону та набрання ним чинності. Остання стадія законодавчого процесу обов'язково включає процесуальні дії ПУ, оскільки саме за його підписом закон оприлюднюється, за умови що цей закон не ветований ним.

Законодавча процедура  - це офіційно встановлена послідовність дій відповідних суб'єктів, що забезпечують цілеспрямований розвиток законодавчого процесу з метою перетворення законопроекту на закон. Законодавча ініціатива - це офіційно встановлений порядок внесення законопроекту до парламенту уповноваженими суб'єктами.

Суб'єктами законодавчої ініціативи у Верховній Раді України згідно зі ст. 93 Конституції України є:

1) Президент України;

2) народні депутати України;

3) Кабінет Міністрів України;

4) Національний банк України.

68. П олітико правова природа та історико теоретичні основи місцевого самоврядування.  Проблематика місцевого самоврядування вже тривалий час викликає особливу увагу юридичної науки, зокрема вітчизняної. Водночас ознайомлення з теоретичними основами місцевого самоврядування має надзвичайно важливе значення для кращого розуміння особливостей конституційної моделі місцевого самоврядування в Україні та динаміки його становлення і розвитку на новітньому етапі української державності. Насамперед слід зазначити, що як інститут публічної влади місцеве самоврядування- це продукт тривалого розвитку людської цивілізації, його витоки сягають родоплемінного самоврядування додержавницького періоду. Так, основою самоврядування виступали громади, а вищим органом міського самоврядування - народні збори всіх громадян громади, організовані за куріальною системою. До компетенції народних зборів було віднесено вирішення загальних питань міського життя та обрання муніципальних магістратів, які утворювали муніципальну магістратуру, що здійснювала адміністративну й судову владу. До чинників комунальних революцій можна віднести: --економічні фактори - зростання виробництва та добробуту населення і, як наслідок, виникнення середнього класу, який і виступив суб'єктом місцевого самоврядування; --політичні фактори - протистояння феодалів і центральної влади, яка намагалася привернути на свою сторону міста наданням їм окремих привілеїв; --демографічні фактори - різке зростання міського населення за рахунок міграції селян тощо. Так, своєрідним засобом правового закріплення комунального самоврядування стали перші хартії середньовічних міст Італії, Франції, Англії. Комунальна організація середньовічних міст характеризувалася тим, що на чолі більшості комун стояла міська рада, яка обирала одного - двох мерів чи синдаків, у підпорядкуванні яких перебувала міська адміністрація. Комунальне самоврядування поширювалося на всі основні сфери життя комуни. Насамперед це - управління об'єктами власності комуни, включаючи укріплення, ринки, ліси, угіддя, джерела води, дороги, вулиці, площі, мости тощо Важлива сфера управління - комунальні служби. До виняткової компетенції комун належало правовстановлювати порядок роботи і тарифи за користування млинами, іншими необхідними городянам спорудами. Комуна призначала вчителів, наглядачів до сирітських будинків, лепрозоріїв. Процес становлення сучасних правових форм місцевого самоврядування почався від кінця XVIII ст., коли внаслідок перемоги буржуазно-демократичних революцій у правових системах США та ряду західноєвропейських держав дістала визнання та закріплення теорія природних прав, що базується на ідеї свободи як вищої соціальної цінності, автономії людини та інститутів громадянського суспільства, зокрема й територіальної громади, стосовно держави. У той час відбувається зародження двох основних сучасних систем місцевого самоврядування: англосаксонської та континентальної. Ця система характеризується такими рисами: --більш високим ступенем централізації, наявністю вертикальної підпорядкованості; --поєднанням місцевого самоврядування і прямого державного управління на місцях. Це знаходить свій прояв у функціонуванні на одному територіальному рівні обраних територіальною громадою органів місцевого самоврядування та призначених центральною владою уповноважених представників, які здійснюють адміністративний нагляд за діяльністю органів місцевого самоврядування; --повноваження місцевого самоврядування визначаються відповідно до негативного принципу правового регулювання. Колективи або організації, в яких втілюється самоврядування іменуються одиницями самоврядування. Залежно від виду одиниць самоврядування виділяють дві його форми - 1) самоврядування в колективах, які формуються на основі виробничої або професійної діяльності, спільної політичної програми або віросповідання, спільними творчими прагненнями тощо; 2) самоврядування територіальних спільнот людей - стійких колективів людей, об'єднаних системою зв'язків і відносин, що склалися історично внаслідок їх постійного проживання в межах однієї території, та які перебувають у перманентному розвитку.

69. Сучасна законодавча концепція місцевого самоврядування. Що стосується новітніх підходів до розкриття змісту терміна «місцеве самоврядування», то вони здебільшого мають опертя на нормативне визначення, що міститься в Європейській хартії місцевого самоврядування:

1. Місцеве самоврядування означає право і спроможність місцевих властей, у межах закону, здійснювати регулювання і управління суттєвою часткою публічних справ, які належать до їхньої компетенції, в інтересах місцевого населення.

2. Це право здійснюється радами або зборами, члени яких вільно обираються таємним голосуванням на основі прямого, рівного, загального виборчого права і які можуть мати підзвітні їм виконавчі органи. Це положення ніяким чином не заважає використанню зборів громадян, референдумів чи будь-якої іншої форми прямої участі громадян, якщо це дозволяється законом».

З цього визначення випливає, що об'єктом місцевого самоврядування виступає частка публічних (державних) справ, яку становлять питання місцевого значення, тобто такі питання, що мають локально-територіальний характер і виникають у процесі функціонування територіальної громади, задоволення потреб її членів. Ці питання мають комплексний характер, оскільки пов'язані з реалізацією інтересів членів територіальної громади в усіх сферах місцевого життя: економіка, освіта, культура, громадський порядок тощо. Але чітко визначити коло питань місцевого значення, відмежувати їх від питань загальнодержавного чи регіонального значення надзвичайно важко; Європейська хартія не містить яких-небудь критеріїв такого розмежування, надаючи повну свободу з цього питання національному законодавству.

Питання організації та функціонування місцевого самоврядування отримали досить детальну регламентацію в КУ. При цьому КУ розглядає місцеве самоврядування як багатогранне і політико-правове явище, що характеризується з різних сторін.         

 Аналіз конституційних положень дозволяє зробити висновок, що місцеве самоврядування як об'єкт конституційно-правового регулювання виступає: *по-перше, однією із засад конституційного ладу У; *по-друге, специфічною формою народовладдя; *по-третє, правом жителів відповідної територіальної одиниці на самостійне вирішення питань місцевого значення.

Місцеве самоврядування як засада конституційного ладу У - це один із найважливіших принципів організації та функціонування публічної влади в суспільстві та державі. КУ 1996 р. в повній відповідності з вимогами Європейської хартії, поруч із такими фундаментальними принципами, як народовладдя, суверенітет і незалежність У, поділ державної влади тощо, в окремій статті декларує принцип визнання та гарантованості м. с.

 

70. Принципи, завдання та функції місцевого самоврядування. Принципи місцевого самоврядування - це вихідні начала, відповідно до яких здійснюються організація та функціонування місцевого самоврядування в нашій державі. Закон У «Про місцеве самоврядування в У» до загальних принципів місцевого самоврядування відносить: *народовладдя; *законність; *гласність; *колегіальність; *поєднання місцевих і загальнодержавних інтересів; *виборність; *правову, організаційну та матеріально-фінансову самостійність територіальних громад та їхніх органів у межах повноважень, визначених законом;   *підзвітність і відповідальність перед територіальними громадами їхніх органів і посадових осіб; *державну підтримку та гарантії місцевого самоврядування; *судовий захист прав місцевого самоврядування. До цього переліку можна також додати загальні конституційні принципи дотримання прав і свобод людини і громадянина та самостійного вирішення територіальною громадою питань місцевого значення. З принципами місцевого самоврядування тісно пов'язані його завдання та функції.

До основних завдань місцевого самоврядування можна віднести: *зміцнення засад конституційного ладу У; *забезпечення реалізації конституційних прав людини і громадянина; *створення умов для забезпечення життєво важливих потреб і законних інтересів населення; *розвиток місцевої демократії. Відповідно до цих завдань визначаються і функції місцевого самоврядування, під якими розуміють основні напрямки діяльності територіальних громад, органів місцевого самоврядування з вирішення завдань місцевого самоврядування. Основними з них є: *залучення населення до участі у вирішенні питань місцевого та загальнодержавного значення; *володіння, використання та управління комунальною власністю; *забезпечення комплексного соціально-економічного та культурного розвитку відповідної території; *надання соціальних послуг населенню; *забезпечення законності, громадської безпеки, правопорядку, охорона прав, свобод і законних інтересів громад; *соціальний захист населення, сприяння працевлаштуванню громадян; *захист прав місцевого самоврядування.

 

 

71. Історія становлення місцевого самоврядування в Україні. Місцеве самоврядування в У має давні традиції. Територіальне громадівське самоврядування базувалося на звичаєвому праві та знаходило свій прояв у народних вічах. Для вічової організації управління характерним був більш-менш чіткий розподіл повноважень між вічем та обраними на ньому органами і посадовими особами. Економічну основу територіального самоврядування становила спільна власність членів громади, зокрема й на землю. Громада самостійно встановлювала правила господарювання, місцеві податки, платежі та інші повинності. Суб'єктом міського самоврядування виступала міська громада, а сільського - сільська громада {верв), яка об'єднувала жителів кількох сусідніх сіл, мала землю в корпоративній власності, представляла своїх членів у відносинах з іншими громадами, феодалами, державною владою. Після входження українських земель до складу ВкЛ елементи місцевого самоврядування, особливо в містах і містечках, дістали подальший розвиток у формі війтівства - міська влада належала війтові, який обирався на міському вічі. Новою сторінкою в історії місцевого самоврядування в У стало магдебурзьке право, яке почало поширюватися на українські міста від середини XIV ст. Магдебурзьке право передбачало: скасування звичаєвих норм, виведення міста з-під юрисдикції місцевої державної адміністрації та запровадження власного органу міського самоврядування - магістрату, який складався з двох колегій - ради і лави. Магдебурзьке право надавалося місту галицьким князем, великим князем литовським або королем польським та оформлювалося магдебурзькими грамотами, які відігравали таку ж роль, як хартії (статути) західноєвропейських міст. За формою і текстами оригінальних заголовків можна вирізнити дві групи таких грамот1  - з вказівкою про надання місту магдебурзького права; - без такої вказівки. У 1838 р. запровадили станове самоврядування для державних і вільних селян у формі сільського товариства, яке 1861 р. було поширено на всіх селян. Сільське товариство збігалося з сільською громадою і мало свою корпоративну власність, зокрема й на землю. Основними суб'єктами сільського самоврядування стали: • сільський схід (громада), в якому мали право брати участь усі селяни-домохазяїни, що проживали на відповідній території. Схід вирішував земельні справи, розподіляв податки, обирав сільського старосту та інших посадових осіб;          • волосний схід - збори сільських і волосних посадових осіб та представників господарств, на якому затверджувалися рішення сільських сходів, вирішувалися господарські питання волості; • волосне правління - виконавчий орган волосного сходу; • волосний суд - становий селянський суд, що розглядав дрібні кримінальні справи та цивільно-правові спори, з розміром позову до 100 крб.  Регіональне самоврядування на загальноімперських засадах в Україні запровадили після проведення Олександром II земської реформи 1864 р. Так, згідно з Положенням про земські губернські та повітові установи від 1 січня 1864 р. правовий статус земств було визначено як системи, що не входить до структури державних органів, а служба в земствах розглядалась як виконання громадських обов'язків. До системи земських установ, що функціонували на двох рівнях - повітовому та губернському, входили: • повітові земські виборчі з'їзди, які кожні три роки обирали повітових земських гласних; • повітові земські збори, які збиралися один раз на рік  з тим, щоб обговорити основні напрямки господарської діяльності, затвердити кошторис витрат, розподіл повинностей тощо; • губернські земські збори; • повітові та губернські земські управи - виконавчо-розпорядчі органи земств.

 

⇐ Предыдущая567891011121314Следующая ⇒

Поделиться: