Я - образ»: поняття, структура, функції

Становлення соціального «Я» молодшого школяра – одного із найважливіших структурних елементів загального «Я-образу» – відбувається не лише під впливом оцінок дорослих – учителів, батьків, але й однолітків. У сформованих дорослими колективах завжди існують мікрогрупи, що створюються на основі власних симпатій та спільності інтересів. У першокласників мікрогрупи складаються переважно з двох осіб і базуються на спільних інтересах, які переважають на даному відрізку часу. До десяти років «Я-образ», «Я-концепція» формуються під впливом сімейних чинників, однолітківі. Від десяти до дванадцяти років відбувається статева ізоляція, за умов якої групи складаються вже з трьох та більше членів. До четвертого класу зменшується вплив вчителів і батьків на формування «Я-образу» та збільшується вплив однолітків, які входять до складу однієї мікрогрупи [7].

«Я-образ» – результат усвідомлення глибинної суті людини, що дає змогу відрізнити себе від інших людей (такої, яка успішно або не успішно навчається, яку хвалять чи карають, з якою хочуть або не хочуть товаришувати) [4].

Школа сприяє закріпленню самостійності учня, його емансипації від впливу батьків, надає йому широкі можливості для вивчення навколишнього (фізичного і соціального) світу. Дії школяра, порівняно з діями дошкільника, набувають набагато важливішого для нього значення, оскільки він уже змушений сам відповідати за себе. У молодшому шкільному віці вже оцінюють інтелектуальні, соціальні й фізичні можливості дитини. Унаслідок цього школа стає джерелом вражень, на основі яких починається розвиток самооцінки дитини. Тут її досягнення та невдачі набувають офіційного характеру, постійно фіксуються і стають публічними. Це ставить перед необхідністю прийняти практику оцінкового підходу, який з того моменту стає значущим [32].

Учні молодших класів передусім усвідомлюють і оцінюють у собі якості, які характеризують їх як школярів. Самооцінка, «Я-образ» дітей особливо залежить від оцінки їхньої діяльності й поведінки дорослими (батьками, вчителями). Школяр ніби дивиться на себе очима дорослого, визнає його авторитет, беззаперечно приймає його оцінки. Тому часто, характеризуючи себе як особистість, учень початкової школи повторює лише те, що чув про себе від дорослих.

Для формування ставлення до себе образу «Я» дитині необхідні зовнішня інформація про себе, увага тих, хто оточує. Тому вона прагне привернути до себе увагу іноді незрозумілими (з погляду дорослого) способами, конфліктуючи з однолітками, порушуючи дисципліну на уроках [19].

Протягом усієї соціалізації особистості рівні і складові «Я-образу» з різною швидкістю та особливостями ускладнюються, пов’язуються, трансформуються на різних етапах розвитку дитини.

Коли ведуть мову про складові «Я-образу», то часто звертаються до «Я-концепції».

Образ «Я» включає три компоненти:

1. Когнітивний – образ своїх якостей, здібностей, зовнішності, соціальній значущості і так далі тобто, усвідомлюючи усі ці складові себе, відбувається самопізнання людини. Механізми самопізнання: рефлексія, самоаналіз, самосприйняття – все те, за допомогою чого людина добуває знання про себе.

2. Емоційний – емоційно-ціннісне ставлення як насичення відповідними емоціями, які заохочуються та підтримуються оточенням; самоповага, самолюбство, самокритичність, гордість і т. д.

Людина визначає себе через належність до конкретної соціальної групи, що мотивовано бажанням мати позитивну оцінку як себе, так і групи.

Актуальним на ріні особистості виявляється поведінковий компонент – прагнення підвищити самооцінку, завоювати пошану, добитися успіху або ж бажання залишитися непоміченим, захиститися від оцінки і критики, приховати свої недоліки, практичне розв’язання важливих завдань, способи і структура поведінки тощо [50].

Образ «Я»– система уявлень індивіда про самого себе, знання про себе, які можуть мати різний рівень істинності. Образ “Я”, як зазначає Т. Дмитрова, у структурі особистості становить своєрідний каркас, який надає безлічі різноманітних особистісних якостей людини певної внутрішньої узгодженості, відносної одноманітності.

Психологи фіксують у людини не один образ «Я», а безліч тих, що змінюють один одного. Поряд із цим «Я-образ» − не статичне, а динамічне утворення людини.

Складові «Я-концепції» розглядають з точки зору:

1. Реального – Я-уявлення про себе в теперішньому часі.

2. Динамічного – Я-уявлення про те, яким збираюся стати найближчим часом.

3. Ідеального Я – те, яким він повинен був би стати, щоб відповідати соціальним нормам і очікуванням оточення. Це орієнтир у самовихованні.

4. Фантастичного Я – ким би хотів стати, якби це було можливо [19].

Для самооцінки молодшого школяра характерна стійкість і недостатня адекватність. Це зумовлене особливістю його самосвідомості, яка полягає в тому, що «Я-образ» для нього невіддільний від соціально схвалюваних позитивних рис. Учень творить свій образ відповідно до соціальних уявлень про моральні, естетичні та фізичні якості людини. Його емоційно-ціннісне ставлення до себе пов'язане із впевненістю в тому, що він хороший. Переживання та усвідомлення школярем себе як такого, що заслуговує визнання навколишніх, спонукає його до подальшої активності [4].

У роботі з молодшими школярами важливо враховувати їхній оптимізм, здатність бачити в собі гарне, соціально позитивне, високу самооцінку. Щоб їхнє прагнення зберегти позитивний «Я-образ», право на високу самооцінку не перетворилося на перепону розвитку особистості, не стало джерелом необґрунтованих домагань, слід дбати про гармонію між тим, до чого вони прагнуть, на що претендують (оцінка, ставлення тощо), та їхніми реальними діями, тобто змістом і способом вияву активності в житті. За значного розходження між прагненнями молодшого школяра бути схожим на образ-взірець і його поведінкою, яка має егоїстичне спрямування, але недостатньо засуджується оточенням, у нього поступово формується ілюзорна, далеке від об'єктивного уявлення про себе, значно завищена самооцінка. Вона провокує хибні способи його самоствердження серед однолітків, чинить опір педагогічним впливам, дезорієнтує його. Саме тому велике значення слід надавати формуванню правильної самооцінки дитини при підготовці її до школи, у процесі адаптації до систематичного навчання [4].

Морально-духовне «Я» людини, що вміщує в суб’єктивній формі систему відповідних суспільно значущих пріоритетів, створюється в процесі розвитку її морально-духовної свідомості й самосвідомості. При цьому свідомість забезпечує розвиток позитивних ставлень до певних моральних норм, тобто особистісних властивостей, а самосвідомість – їхнє емоційно-ціннісне оцінювання. В результаті цієї своєрідної «діяльності переживання» особистісна властивість може перетворитися на відповідну особистісну цінність, конкретний образ морально-духовного «Я» як безумовно позитивно значуще утворення і складова ядра особистості [14].

Моральна норма, що набуває суб’єктивної значущості, перетворюється на змістовну складову образу «Я», особистісну цінність, якщо вона (норма), по-перше, емоційно переживається самим вихованцем, і по-друге, своєчасно підкріплюється вихователем за допомогою таких виховних засобів, як похвала, підтримка, акцентування успіху. Крім того, потрібно цілеспрямовано створювати навколо дитини атмосферу очікування таких самих моральних дій, які сприяють їхній появі, оскільки суб’єкту буде важко протистояти соціальним очікуванням через їхній сильний мотиваційний вплив. Таким чином, психологи дійшли висновку, що особистісна цінність створюється вчинками [7].

Загальна тенденція функціонування особистісної цінності полягає в тому, що утверджуючись в образі «Я» особистості, вона не проявляється без особливої потреби, але людина готова застосувати її в екстренних випадках. Коли особистісна цінність сягає завершальної стадії розвитку, індивід уже не чекає на якісь обставини, і вона починає немовби «шукати» для себе потрібну ситуацію чи умови своєї реалізації. Із зазначеного виходить, що плануючи виховну дію, спрямовану на формування спонуки (як майбутньої особистісної властивості), педагог до її структури має включати й операції, які б сприяли пристрасному, емоційно-ціннісному ставленні до неї. Проте процедура емоційно-ціннісного відгуку повинна здійснюватися тоді, коли спонука втілилася у конкретному вчинкові (вияв справедливості, чуйності, доброти чи уважності). За подібних дій вихователя (вчителя) істинні моральні спонуки набувають домінантної позиції у внутрішньому світі вихованця і таким чином входять до образу «Я» [11].

Потрібно постійно й цілеспрямовано розвивати у дитини активність свого «Я». У цьому велику роль відіграє уявлення вихованця про своє «Я» як таке, що діє й породжує навколо себе (чи в самому собі) ті чи інші зміни. Для розвитку активності «Я» дитина мусить проявляти емоційно-ціннісне ставлення не лише до конкретних результатів своїх вчинків чи дій, а й до їхніх намірів, прагнень. Іншими словами мова йде про суб’єктну позицію дитини, її активність [19].

За допомогою подібних прийомів вихованець, по-перше, переводить своє «Я» з потенційного стану до актуального. По-друге, конкретні появи активності, які за своєю природою є емоційними переживаннями, узагальнюються в осмислене емоційне утворення, своєрідну систему, психологічним механізмом виникнення якої є емоційне переживання (переживання з приводу усвідомленого бажання відповідним чином поводитися чи діяти). Оскільки усвідомлене бажання – це психологічний відповідник особистісної цінності, то можна говорити про його емоційний супровід, тобто про активність «Я» [32].

Цінність, як значущість для суб’єкта певної сторони діяльності і змісту образу «Я» визначає:

1) спрямованість суб’єкта на певну діяльність або її сторони;

2) відповідний спрямованості зміст уявлень про своє «Я»;

3) виокремлення у свідомості певного предметно-діяльністного змісту.

Цінність – це відображені суб’єктом ланки його існування, через які відбувається виокремлення (а на певних етапах – усвідомлення) ним самого себе, власного «Я». Так, в одних дітей їхнє «Я» виділяється через цінність ставлень інших людей, для других – через цінність спілкування, для третіх – через цінність пізнавальної діяльності, для четвертих – через цінність правильного виконаного завдання, для п’ятих – через цінність правильного виконання вимог дорослих. Таким чином, в цінності відбувається «синтез» двох сторін: об’єктивно-змістової (сторони діяльності, які набувають особистісного смислу) і суб’єктивно-змістовної (уявлення суб’єкта про себе через ставлення до певної сторони дійсності, певних об’єктів) [7].

З цих позицій для визначення особливостей ціннісних орієнтацій учнів, як показника певного рівня розвитку їхньої особистості, необхідно враховувати два основних показники:

а) ступінь сформованості ієрархічної структури ціннісних орієнтацій;

б) зміст ціннісних орієнтацій, що характеризуються конкретними цінностями, які входять до вказаної структури.

Ціннісні орієнтації, як якісна характеристика особистості, є системотвірним фактором соціальної позиції дитини. Оскільки через поняття «ціннісні орієнтації», що містять в собі нормативні зв’язки, з’являється можливість виразити інтегративні особливості особистості, вони набувають все більшого значення в характеристиці особистості, стають значущим засобом розкриття провідних тенденцій її розвитку [13].

Розвиток самосвідомості та «образу-Я» дітей молодшого шкільного віку відбувається за трьома основними напрямками. По-перше, це змістовна диференціація образу «Я». Вже в другому класі діти виявляються спроможними виокремлювати значну кількість особистісних рис та якостей і ідентифікувати їхню наявність/відсутність у себе та інших дітей. Але це такі якості, які переважно пов’язані з навчальним процесом, а інші якості все ще зостаються не достатньо диференційованими. Окрім того, діти стають спроможними змістовно та реалістично розділяти «Я-реальне» та «Я-ідеальне». По-друге, суттєво змінюється характер самооцінки. Від загальної синкретичної оцінки себе, притаманної дошкільнятам, значна частина молодших школярів стає здатною до диференційованої самооцінки за окремими параметрами. Але критерії самооцінки усвідомлюються ще погано, і, відповідно, страждає адекватність самооцінки. По-третє, змінюється функціональна роль ціннісних орієнтацій у системі регуляції поведінки та діяльності та їхнє змістовне наповнення. Ціннісні орієнтації втрачають безпосередньо стимулюючу функцію і набувають значення смислоутворюючого підгрунтя мотивації у різних сферах спілкування та діяльності [19].

 

⇐ Предыдущая123456789Следующая ⇒

Поделиться: