Значення батьківського впливу на розвиток особистості

Справедливим у народній психолого-педагогічній думці є вислів: “Живемо не батьками, помремо не людьми”. Історія людства поклала на батьків головну відповідальність за вихо­вання своїх дітей, за організацію життя родини, коронувавши їх як найперших і незамінних вихователів у житті кожної людини. “Виховує, звичайно, сім’я в цілому", – зазначав В. Сухомлин­ський, – її загальний дух, культура людських стосунків. Але хто творить цей дух, цю культуру? Звичайно, батьки. Без батьків­ської мудрості немає виховної сили сім’ї. Батьківська мудрість стає духовним надбанням дітей; сімейні стосунки, побудовані на громадянському обов'язку, відповідальності, мудрій любові й вимогливій мудрості батька, самі стають величезною виховною силою. Але ця сила йде від батьків, у них – її коріння і джерело [Сухомлинський В., 1978, 21].

А. Макаренко підкреслював: “Обов’язок нашого батька перед дітьми – це особлива форма його обов'язку перед суспіль­ством... Батьківська влада в суспільстві є влада, що ґрунтується не тільки на суспільному повноваженні, а й на всій силі суспільної моралі [1973, 34].

Народна психологія й педагогіка, наголошує на великому значенні батьківського авторитету в родинному вихованні. Чим вищий авторитет батьків в очах дитини, тим сильніше він впливає на формування її поведінки. Слово батька стає для неї законом. Та й повторюють діти своїх батьків насамперед у меті, прагненнях і ставленні до людей: “Що робить батько, те й його дитятко” [Народна мудрість].

Діти поважають батьків вимогливих і справедливих, чуй­них і уважних до дитячих потреб і запитів, тактовних і витри­маних, ініціативних в організації різних корисних справ, як дитячих, так родинних і громадських. Народно-психологічна мудрість збагачує і гріє любов’ю і ласкою до дітей, поетичною ніжністю, в якій не відразу видно пласти гармонії почуттів і розуму. Як тонко відгадана дитяча душа, як премудро і наївно-захоплююче включена дитина в спілкування з матір’ю, батьком, бабусею, дідусем – потішки, пестушки, колискові, загадки, казки, приспівки, билини, прислів’я, поговірки, іграшки!

Очевидним явищем сьогодні виступає складність і багато­гранність впливу дорослої людини на формування дитячої осо­бистості. Доросле оточення (найчастіше родина), його ставлення до дитини, взаємодія з нею – все це є найголовнішим чинником психічного розвитку дитини в ранньому віці. З розширенням середовища спілкування поглиблюється й обсяг засвоєних ро­лей, насамперед тих, що приймаються і схвалюються оточен­ням. Чим раніше дитина засвоює статеворольовий стереотип, тим міцніше й стійкіше зберігається він у структурі особистості, стабільніше виявлятиметься у поведінці.

Серед різних альтернативних теорій, що водночас взаємо­доповнюються, і психологічних механізмів статевої соціалізації й формування статевої ідентичності відомий дослідник І. Кон виділяє теорію “ідентифікації”, яка підкреслює роль насліду­вання дитиною поведінки дорослих представників своєї статі [1988, 1]. На його думку, статева ідентифікація – процес одно­часно й соціальний (засвоєння соціальної ролі чоловіка й жін­ки), і психологічний (усвідомлення своєї статевої ідентичності).

Безумовно, бажаним результатом виховання є достатньо адекватне співвідношення й поєднання в структурі особистості рис чоловічності (маскулінності) та жіночності (фемінінності). Звичайно, стандарту, однакових для всіх пропорцій тут немає і бути не може. У батьківському домі й материнській оселі бать­ківське і материнське виховання – це дві половини одного ціло­го. Якщо перше полягає в передачі дітям достоїнств чоловіка й блокуванні жіночих недоліків, то, відповідно, завдання материн­ського впливу – вберегти дітей від найбільш типових чоловічих недоліків, передаючи все найкраще, що є в жіночій натурі.

Споконвіку батьки й матері виконують у сім’ї різні функції, відповідно й батьківське виховання помітно вирізнялось від материнського.

Соціологи зауважують, що новосполучення “материн­ський дім” частіше замінює старе – “батьківська хата”. Жінка, дружина й мати бере в свої руки економічне й виховне прав­ління. Таке зміщення ролей у сім’ї досягає інколи крайнощів, коли батько повністю самозвільняється від виховних обов’язків.

Соціологічні дослідження інтенсивності й змістовності контактів батька й матері зі своїми дітьми показують, що мами набагато частіше, ніж батьки, розмовляють з синами про сімейні справи, прочитані книги, переглянуті вистави, фільми, телевізій­ні передачі. Це стосується навіть політичних і суспільних подій, які завжди вважались суто сферою чоловічих інтересів, причому в батьків кожного дня на дві години більше вільного часу, ніж у матерів.

Беручи на себе основні господарські й виховні завдання, жінка нерідко не витримує такого навантаження. У результаті – нервові зриви, зруйновані сім’ї, педагогічно занедбані діти. Вихід із цього, як твердять науковці, полягає в обов’язковому синтезі батьківського й материнського виховання, що постає важливою умовою нормального розвитку дітей у сім’ї.

Стриманість батька у почуттях і поміркованість у вчинках сприяють виваженості думок і дій дитини. Він є захисником її природного стану, вихователем вольових якостей – витривало­сті, дисциплінованості. Мова батька (чоловіка) меншою мірою наближена до дітей і конкретна, що дає змогу розширити їхній лінгвістичний і практичний досвід. Більшість батьків для своїх доньок – це орієнтир у виборі майбутнього шлюбного партнера. На батькові лежить відповідальність за матеріальне й психоло­гічне благополуччя сім’ї. Хлопчики засвоюють стиль поведінки батька з матір’ю, ставлення до неї, й набутий досвід переносять у самостійне життя.

Батько довгий час являв собою корінь сім’ї, її фундамент, її основу. Це не могло не накласти познаку і на взаємини батька й дітей. Авторитет батька в сім’ї був головною силою, найбільш дієвим засобом чоловічого виховання. Батько ніс відповідаль­ність за ту сферу домашньої праці, що вимагала великої фізич­ної сили, виконуючи специфічні форми домашньої господар­ської діяльності: столярні, слюсарні, шевські роботи (пізніше до них приєдналися електротехніка, радіо). Батька в сім’ї характе­ризували небагатослівність, стриманість, скупість у виявленні почуттів.

Зовсім інакше виглядає сучасний батько. Втрата чолові­ком ролі єдиного годувальника сім’ї та її глави привела до послаблення, а то й повної втрати специфічних форм і методів чоловічого впливу в сім’ї. Звична впродовж багатьох попередніх століть модель батька – патріарха великої родини з його безперечним чи навіть деспотичним характером – з кінця ХІХ і, особливо, в ХХ столітті зазнала в більшості цивілізованих індустріальних суспільств радикальних змін.

Позбувшись старої моделі батьківства, родина й суспіль­ство знаходяться на перехідному етапі трансформації суспіль­них цінностей, своєрідної кризи, невизначеності (повної втрати традиційних функцій батька й відсутності чіткої стратегічної лінії набуття ним новітніх функцій, адекватних нинішнім суспільним змінам).

За аналізом соціологів, психологів [Мєжвінські Б., 2003, 45-46], основними причинами кризи нинішнього батьківства є:

· нуклеаризація сім’ї, викликана швидким розвитком промисловості та урбанізації (знищення образу pater families – декількапоколінної сім’ї, виривання членів родини з їхнього традиційного середовища;

· емансипаційний рух жінок, збільшення їх професійної зайнятості і незалежності від чоловіка, що викликало в останніх комплекс провини й почуття загубленості в сучасному світі;

· демократизація суспільних відносин, перехід від автори­тарних взаємин у родині, суспільстві до біархатної моделі сто­сунків, що часто, попри значні позитивні аспекти, парадоксаль­но супроводжується втратою авторитету батька, відкритим бунтом молоді проти будь-яких авторитетів;

· розвиток психоаналізу, який, використовуючи і навіть деформуючи концепцію З. Фройда стосовно Едипового комп­лексу, почав виступати з гаслом “щоб стати зрілим і вільним, треба “вбити” батька” (у переносному значенні), виступ психо­аналізу проти релігії, вважаючи, що поняття Бога Отця алієнує людину;

· поширення “вільних (пробних) шлюбів”, в яких батьків­ство (і материнство) часто або повністю відкидається, або ставиться під сумнів його традиційне значення, пов’язане з інститутом моногамної сім’ї, подружжям і дітьми;

· зміна законодавства деяких країн із метою запобігання дискримінації жінки, яка має низку можливостей для доведення батьківства дитини, й своєрідна дискримінація чоловіків, які такої можливості не мають у випадку категоричної відмови жінки щодо такого доведення (наприклад, у Франції).

Аналізуючи сутність та способи реалізації функцій батька, необхідно підкреслити традиційний його стереотип, обмежений виокремленням різними авторами певної кількості функцій: двох – утримання сім’ї й покарання дітей [А. Макаренко, М. Соколовська]; трьох – біологічне батьківство, утримання й захист родини, виховання дітей [E. Burgess]; чотирьох – “роди­нотворча”, підтримувальна, біологічна й опікунська, виховна [В. Сухомлинський, М. Воліцкі], шістьох [H. Canitz] – біоло­гічне батьківство, годувальник, захисник, вихователь, об’єкт ідентифікації, товариш у проведенні дозвілля. Як правило, зменшення чи зникнення одних функцій батька компенсується зростанням значення інших чи створенням нових функцій.

Біологічна функція батька найменше зазнала трансфор­мації. Поглиблене розуміння цієї функції передбачає не тільки покликання на світ нового життя (запліднення дружини), але й відповідальне батьківство (за відповідне формування з наймен­ших літ мужчини, чоловіка; великодушна відповідальність за життя, зачате під серцем матері, за вибір моменту зачаття дитини; вміння відчувати не тільки фізіологічні, але й психологічні потреби дружини; дбайлива турбота про жінку в період її вагітності, пологів; опіка над жінкою і немовлям після повернення з лікарні додому; забезпечення рівних можливостей розвитку для всіх членів родини).

Виховна функція батька передбачає своєрідне доповнення материнського й соціального виховання, педагогічну взаємодію з вихованцями і психолого-педагогічний супровід дитини; прояв батьківської любові, поєднання її з батьківськими вимогами; правильна постановка батьківського авторитету з урахуванням постійної верифікації власного життя, особистий батьківський приклад власної поведінки; проведення спільного часу з дітьми на основі діалогічного спілкування з ними, розуміння і сприяння дітям.

Утримання родини зберігається однією з основних функ­цій батька, заробіток якого є суттєвою умовою існування сім’ї (правда, трапляються рідкі випадки, коли батько не працює, займається вдома вихованням дітей і веденням домашнього господарства). Проте, нерідкі випадки привнесення меншої зарплати батька в сім’ю (в Україні приблизно третина батьків і матерів має вищу зарплату від іншого, а в третині випадків зарплата приблизно однакова) ведуть до формування комплексу меншовартості чоловіка, падіння авторитету батька в очах дітей, що дуже часто залежить від педагогічно доцільної позиції жінки (дружини, матері).

Захисна функція батька проявляється не тільки в захистку дружини й дітей, майна в разі зовнішньої агресії чи стихійного лиха. Це, насамперед, захист від різноманітних руйнівних впли­вів сучасного світу в моральній, соціальній, політичній площи­нах (від негативних для родини рішень органів державної влади, шкідливого впливу засобів масової інформації на дітей і на психіку самих чоловіка й жінки).

Сьогодні окрема частина чоловіків характеризується низ­кою індивідуальних і соціально-психологічних особливостей, не притаманних їм всього декілька десятиліть назад. До їх числа відносяться деякі зниження вольової активності, почуття відпо­відальності за виховання трудових навичок у синів і їхнє професійне самовизначення; зниження рівня самодіяльності домашньої праці; відносне зниження витрат вільного часу на дітей; підвищення рівня нейротизму (чоловіки стали більш роз­дратовані, рефлексивні, імпульсивні й самолюбиві); посилення інтересу до своєї зовнішності, одягу, зачіски тощо; підвищення ваги розважальних видів відпочинку; ущемлення самоосвіти й творчої праці.

Характеризуючи роль матері у вихованні дитини, зазна­чимо, що для дитини дошкільного віку стосунки з матір’ю є найбільш природними і найбільш тісними. Характерна емоційна близькість. Мама – оберег родини, джерело любові й гуманізму. Експресивність материнської мови сприяє ширшій соціалізації дитини, формуванню почуття прив’язаності між батьками і дітьми. Однак “сюсюкання” з малими дітьми можуть стримува­ти розвиток мови й інтелекту. Материнське виховання впливає на повноцінний розвиток почуттів дитини, сприяє набуттю жит­тєвого досвіду; за відсутності в сім’ї батька може сформувати інфантильний тип поведінки (особливо у хлопчиків).

Розглядаючи сутність батьківства як одну з головних умов сімейного щастя, слід підкреслити особливу відповідальність чоловіка, його найперший обов’язок у вихованні сина чи дочки. Це викликано як родинними почуттями, так і громадянським обов’язком, зафіксованим Конституцією України [2001]. Грома­дянська відповідальність батьків починається ще до народження дитини: у здоровому зачатку з любові і взаємному бажанні про­довження роду, в особливому піклуванні про дружину в період вагітності, в атмосфері радісного очікування дитини, підготовки до її появи в сім’ї. Трепетне очікування першої дитини веде за собою хвилювання підготовки до народження другої, а, потім і третьої.

З появою дитини формується і стан батьківства. Психо­логи одностайно підкреслюють, що батьківський інстинкт “на­роджується” значно пізніше, ніж материнський. Якщо для більшості малих дівчаток улюбленою забавою є грати роль матері, то в групі протилежної статі багато чоловіків повністю усвідомлюють своє батьківство лише тоді, коли вони беруть новонароджене немовля на руки. Батьківські почуття створює догляд (допомога в пеленанні, купанні), спілкування з дитиною, безсонні ночі біля дитячого ліжка, хвилювання під час хвороби дитини. У цей період батьківство якнайбільше проявляється і в бажанні допомогти сім’ї, підтримати фізично й морально свою дружину. Така дружелюбна атмосфера в сім’ї, заснована на вза­ємній любові, повазі і згоді, допомагає й дитині рости здоровою, спокійною, активною. Особливо важливою є мобілізація батька на подолання матеріально-побутових труднощів у молодій сім’ї.

Нові грані батька розкриваються з ростом дитини. Батько важливіший для старшої дитини не тільки як годувальник сім’ї, але як товариш. У хорошій сім’ї батько бачить у своїй дитині особистість, допомагає їй. У свою чергу дитина знає, що її нав­чання, справи, успіхи й труднощі, її друзі серйозно цікавлять батька. Його участь, порада – куди кращі вихователі, ніж окрик, наказ, безапеляційна заборона. Хоча остання інколи буває й потрібна, вона таки відштовхує батька від дитини. Тому розум­ний батько користується нею, як правило, у виключних випад­ках. Родинне щастя кожного члена сім’ї народжується в нелег­кій праці піклування про дитину, подоланні перешкод, із якими пов’язане виховання навіть найблагополучнішої дитини.

Узагальнюючи стадійність у формуванні почуттів батьків­ства, Т. Куколовіч виділяє чотири етапи їхнього дозрівання: 1) період виховання хлопця (юнака) аж до моменту одруження; 2) період від одруження до моменту, коли чоловік і жінка дізна­ються, що в них буде дитина; 3) час вагітності і народження дитини; 4) довгий і важкий період виховання дітей [2003, 53].

Особистий приклад батька та його відповідальне став­лення до своїх родинних обов'язків – надійна гарантія успішної підготовки хлопчика до майбутнього батьківства.

На думку різних авторів, спілкування з батьком передусім впливає на розвиток у дитини таких якостей, як пізнавальні по­треби, розумова діяльність, практичні навички, рухова сприт­ність, соціальна зрілість, схильність до емпатії, моральні гальма, сумління, емоційна врівноваженість, почуття безпеки, впевне­ність у собі, віра в себе, пристосування до позасімейних ситуа­цій, незалежність від дорослих, доброзичливе ставлення до ін­ших дітей, засвоєння батьківської ролі в сім’ї; статеві орієнтації, ідентифікація з віком і статтю [Васютинський В., 1990, 73-80]: Відповідно, відсутність батька в сім’ї [Pospiszyl K., 1980] негативно впливає на моральний розвиток дитини, її соціальну захищеність, підготовку до майбутнього сімейного життя.

Так, у результаті вивчення поведінки учнів сьомих класів М. Гофман доказує: ототожнення з батьком у хлопчиків впливає на властиву інтеріоризацію моральних норм і почуття вини при порушенні цих норм. Автор підкреслює негативний вплив відсут­ності батька на розвиток моральних почуттів дитини, причому особливо негативно це відбивається на моральному розвитку синів. Висновок зроблено на основі того, що хлопчики, виховані без батька, проявляли меншою мірою почуття провини в порушенні різного роду норм. Крім того, вони менш схильні (у порівнянні з хлопчиками із повних сімей) до згоди, сприйняття зауважень, нагадувань із боку (Hoffman M., 1971).

При вивченні учнів третіх-шостих класів В. Speece встано­вив, що ступінь альтруїзму дітей (оцінених іншими людьми) залежить від піклуючої ролі батьків, а також від кількості часу, проведеного батьками з дітьми. При визначенні міри правдиво­сті в різних соціальних ситуаціях H. Katz i J. Rottez підтвердили схожість студентів зі своїми батьками, показали, що більшість хлопчиків, оцінених слабо пристосованими до соціального життя, не мали можливості регулярного спілкування з батьком.

Цікаве дослідження про роль депривації батьківства про­вела E. Hetherinqton. Вивчення хлопчиків 9-12 років вона роз­ділила на три групи: І) втратили контакт із батьком перед четвертим роком життя; 2) втратили контакт після шостого року життя; 3) діти, в яких є батьки. Хлопчики перших двох груп після втрати контакту з батьком не спілкувались систематично з жодним дорослим чоловіком. Поведінка дітей оцінювалась людьми, які добре знали дітей. Вивчення показало: хлопчики перших двох груп були менш самостійні й дуже поступливі у стосунках із ровесниками. Крім того, хлопчики першої групи в загальному були менш активні, проявляли менше бажання до участі в різних спортивних іграх, а також інших занять, які мали характер змагань. B. Miller стверджує, що хлопчики, які не мають батьків, як правило, займають найнижчу соціальну пози­цію в групах ровесників. Вивчення неповнолітніх порушників віком 12-19 років D. Mitchel і W. Wilson показують, що хлопчики, які не підтримують регулярних контактів із батьком, частіше були відкинуті групою.

Багато досліджень присвячено вивченню самооцінки хло­пчиків і дівчаток із неповних сімей. Наприклад, S. Coopersmith стверджує, що самооцінка хлопчиків (учнів неповної середньої школи) була строго залежна від ступеня залучення батька до виховання дітей, а також інтенсивності емоційних зв’язків із ним. Зв’язок між високим ступенем самооцінки в дівчат і позитивним чутливим контактом із батьком спостерігали G. Stanford і D. Pedersen. Зв’язок між відсутністю батька в сім’ї і неадекватністю самооцінки підтверджено M. Rosenberq.

Із досліджень видно, що на коливання в оцінці найбільше впливає відсутність батька в ранньому дитинстві.

Однак, дослідження N. Billera показали, що постійна при­сутність вдома батька, який не проявляє турботливих почуттів щодо дітей, гірше впливає на соціальну пристосованість дитини, ніж фактична його відсутність. Діти нетурботливих батьків виявилися гірше соціально пристосованими, ніж діти батьків, які не бувають вдома. Це ще більше засвідчує про виняткову роль батьківського впливу на формування особистості.

Таким чином, присутність батька в сім’ї, його участь у вихованні дитини – це потужний чинник, що сприяє формуван­ню й закріпленню якостей, украй важливих і менш істотних, без яких гармонійну особистість уявити важко.

 

⇐ Предыдущая12345678910Следующая ⇒

Поделиться: