Про роль батьківського впливу на дитину

Багато повчального в народній мудрості – про роль батька в сім’ї. Киргизьке прислів’я рекомендує “Хоч шість днів голодуй, але батька шануй”, башкири вважають: “Молодому без батька залишитись – однаково, що розуму позбутись”. “Батько живий – дивись на його вчинки, батько помер – пам’ятай про його волю” – каже народ.

Народні афоризми про батька перегукуються з поглядами великих мислителів. В. Гете писав: “Всі батьки хочуть, щоб їх сини здійснювали те, що не вдалось їм самим”. В. Шекспір, даючи поради батькам щодо врахування вікових і психологічних особливостей своїх дітей, писав: “Мудрий той батько, який знає власну дитину”. “Хто не може виконати обов’язки батька, той не мав права бути ним”, – підкреслював Ж. Руссо, маючи на увазі насамперед обов'язок батька як вихователя.

Щоб зберегти авторитет батька в очах дітей, народ радить: “Коли батька ганьблять, синові не слід слухати”. До речі, у Павлишській школі В. Сухомлинського не прийнято було жалітись батькові на непослух сина, щоб не сварити сина з батьком: “у школі не допускали осуду батьків навіть, якщо вони здійснили неправильні вчинки і в селі стало відомо про це”. Таке педагогічно мудре рішення заслуговує особливої уваги.

Народ багато уваги приділяє власному прикладу батьків. Поганий приклад батька обов’язково відіб’ється на дітях. Тому абхазці кажуть: “У батька-задираки – син–забіяка”. Вірменський афоризм продовжує настанови: “Для поганого батька покарання – поганий син”, каракалпаки доповнюють: “Пещений син наведе докір на батька”.

Маючи на увазі розпущеність деяких підлітків, із якою прихо­диться стикатися дедалі більше, бенгальці говорять: “У залізний вік діти батькові кажуть: “Анумо, принеси тютюн”. Народ прийшов до вірного висновку: гідність людини не передається в спадок, все залежить від виховання. Саме цю думку наводить народне прислів’я: “Діти одного батька, а норов різний”. Інше прислів’я підтверджує: “Син гідної людини може бути нікчемою, син нікчеми – гідним”. У киргизьких прислів’ях стверджується: “І від поганого народжується хороший і від хорошого народжується поганий” і робиться справед­ливий висновок – “Якщо джигіт сам хороший, то яке нам діло до його предків”.

Синове шанування, повага до батьків і старших – характерна риса і лейтмотив багатьох народних афоризмів.

Батьки справляють величезний вплив на виховання і форму­вання особистості. І. Кон запримітив: “Певною мірою дитинство через дорослих виховує самого себе. Логіка проста: в кожному дорослому – його дитинство, воно так чи інакше впливає на стиль виховання наступного покоління. Це давно помічено і виражено народною мудрістю: “Хлопчик – батько чоловіка”.

Важливою є проблема залежності виховання дітей від ціннісних орієнтацій батьків. Каракалпацький афоризм радить “Поступай за порадою старшого, навіть якщо він старший за тебе на рік”. Шанування старших, насамперед батьків, – це успадкований від предків і засвоєний з молоком матері благородний звичай у всіх народів. Але в народі повагу і пошану батьків визнають тільки тоді, коли діти “доведені до пуття”, “в люди виведені”, “до діла прилаштовані”, “добру навчені”, “до роботи навчені”: “Діти хороші – батьку, матері вінець, погані – батьку, матері кінець” (рос.).

Непослух і неуважність до прохань батьків строго засуджу­вались, про що свідчить киргизька народна казка “Неслухняні сестри”. “Жив старий із трьома дочками. Дочки росли неслухняними і спричиняли батькові немало смутку. Попросить батько не шуміти, а дочки, як навмисно, затіють ігри. Попросить батько сходити куди-небудь, а дочки прикинуться хворими. Попросить батько допомогти в господарстві, а вони знаходять тисячу причин, щоб відмовитись”. Але, потрапивши в біду під час прогулянки в лісі, дівчатка врятувались завдяки чарівній силі голки, дзеркальця і гребеня, отриманих перед прогулянкою з рук батька. “З того часу вони зробились слухняними – розповідає казка – і ніколи більше не розлучались із батьком”.

Повага до батьків, піклування про них, почуття відданості, пронесене через усе життя – святая святих. Негідна людина, яка не піднялась душею до цієї першої моральної висоти. Зневір’ям і насмішкою наділений той, хто на любов не відповідає синівською і дочірньою.

Загалом прийнято: “Почуття батька – вищі гір, почуття матері – глибші океану”. Неуважне ставлення до батьків породили в народі прислів’я “Батько годує десять синів, але десять синів не можуть про­годувати одного батька” та ін. Невдячних дітей попереджує осетинська приказка: “Що зробиш для батька, – те зроблять для тебе твої діти”. Народна педагогіка вчить: хто забуває свій обов’язок перед батьками, повинен “згоріти з сорому”, – від докорів совісті, від осуду громади.

Народні афоризми визнають батька разом із матір’ю першими вихователями дитини, закликають до розумної любові до дітей, під­креслюють незамінну роль батька в сім’ї, вказують на важливість його особистого прикладу у вихованні, нагадують дітям про їх обов'язок перед батьками, особливо перестарілими, закликають до взаєморо­зуміння в сім’ї між батьками й дітьми.

У всіх народів сім’я – це джерело й основа життя. Тому великою виступає й ціна виховання: “Початок води – джерело, початок народу – родина” (калм.); “Розум не має ціни, а виховання границі” (кирг.).

Народ постійно несе найсвітлішу службу збирання й збережен­ня в своєму серці алмазних розсипів мудрої науки виховання за народ­ними еталонами людськості – “Повна хата дітей, – так і щастя в ній”. Туркменське прислів’я підкреслює: “Від синів і дочок багато турбот, але без турбот для чого й світ”. Грузинський народ стверджує святість відношення до дитини, вчить благородству й великодушності, попере­джує про неминучість відплати за жорстокість і підлість проти дитини. Зло, призначене для когось, уб’є душу власної дитини. Такий закон життя. Дорожчого, кращого, милішого від рідної дитини немає нічого в світі. Велика, багатодітна сім’я була пошанівкою в народі: ростила працівників, захисників Батьківщини, близьких, чуйних людей – опору в житті й важкій старості.

Виховати дітей здоровими, розумними, добрими, працьовитими не тільки важко, але й радісно. Народна мудрість попереджує, що для цього потрібні розум, піклування, терпіння: “Не той батько, мати, хто родив, а той, хто напував, годував, та добру навчав” (укр.). Народний досвід співпадав повністю, іноді дослівно, в розкритті таємниць виховання. Від нерозуміння, пестування, брехні – один крок до біди. Слухняність дітей завжди була особливою турботою батьків. Найко­ротший і простий шлях – спонукати й надалі, щоб неповадно було: батьківська вимогливість – м’якість, покора дитяча.

Але розум і серце народу шукали інший шлях до дитини – через добре слово, пораду, умовляння, залякування, навіювання. В народно-психологічній і педагогічній думці йдуть поряд два починання: сила і слабість, протиріччя і єдина логіка, м’якість і влада, жорстокість і жалість.

Правду каже народ, що старші бачать і чують серцем. Зм’якшені життєвими бурями, умудрені філософією безцінності й краси самого життя, серце й розум старших покоряють нетерпіння, злість, грубість, спрямовані на дітей; захищають, леліють, бережливо ведуть крізь буйні вітри й бурі життя трепетні ніжні дитячі душі, приймаючи на себе пориви і удари.

Прислів’я нагадують батькам, що для успішного виховання дітей, необхідно “загартувати своє серце”, бути готовим долати неминучі труднощі. Якщо виникнуть тимчасові життєві невдачі у вихованні, не слід засмучуватись і втрачати надію, бо невихованість – це “виліковувана хвороба”. Народ безмежно вірить у силу виховання й логічно вірно роздумує: якщо при бажанні можна “відшліфувати камінь”, то людину можна “виховати й подавно” (лезг.).

Отже, народні афоризми розглядають виховання як “безцінне багатство” людини. Народ має певні уявлення про особливості поведінки дітей, визнає особливе значення виховання в ранньому дитинстві, з розумінням ставиться до труднощів виховання, емпірично виробив найрізноманітніші форми, методи і прийоми виховання, на основі яких будуються принципи сучасної педагогіки.

Таким чином, мудрі заповіді психолого-педагогічної думки сто­совно виховного батьківського впливу на дитину становлять поглиб­лений інтерес для сучасної теорії і практики, завжди співзвучні з гуманістичними ідеями великих мислителів, заслуговують серйозного цілеспрямованого використання в сучасному виховному процесі.

ТЕМА 5

МОЖЛИВОСТІ БАТЬКА, МАТЕРІ У ПСИХОЛОГО-ПЕДАГОГІЧНОМУ СУПРОВОДІ ДИТИНИ, ФОРМУВАННІ ЯКОСТЕЙ МАЙБУТНЬОГО СІМ’ЯНИНА

 

Сім’я служить для людини першим і найбільш довгочасно діючим прикладом міжособистісних відносин, закладає основи виконання в майбутньому всіх її сімейних ролей. У цьому плані безпосередній досвід життя в батьківській сім’ї (за глибиною, безперервністю, силою впливу) набуває першорядного значення.

Про вплив отчого дому на подружні відносини дітей свід­чать численні дослідження як у нашій країні, так і за кордоном. Наприклад, співробітники лабораторії досліджень проблем сім’ї Тартуського держуніверситету показали, що існує сильна коре­ляція (+ 0, 72) між задоволенням атмосферою власної сім’ї та сім’ї батьків у дитинстві [Кустар Д., 1980, 22]. В. Куц встановив, що найбільша різниця між соціальними установками чоловіків і жінок у сімейно-побутовій сфері спостерігається в невдалих шлюбах і в розлучених, що свідчить про вплив батьківської сім’ї на характер цих установок [1981, 150-151].

Наявність батька й матері становить надзвичайно важливу передумову нормального емоційно-морального розвитку дитини в сім’ї. На думку зарубіжних дослідників, психологічна необхід­ність обох батьків для нормального сімейного виховання пояс­нюється з різних позицій. Так, французький психолог М. Поро вважає, що функція матері стосовно дитини визначається в основному материнською любов’ю, а батька – його авторитетом [Харчев А., 1979, 289]. На думку М. Орезона, І. Барро і Ж. Рош­фора, наявність в сім’ї батька визначається психологічною необхідністю, що проявляється в інстинктивній потребі дитини “в суворій батьківській владі” [Титаренко В., 1987, 218].

Якщо перший погляд категоричний і односторонній, бо як зауважує А. Харчев, “при розмежуванні функції батьків у справі виховання домінує не стать, а особистість вихователя, і головні з цих функцій властиві як батьку, так і матері” [1979, 289], то другий висновок – взагалі не обґрунтований. Звичайно, рольові функції батька й матері у вихованні не ідентичні. На розмежу­вання цих функцій у вихованні дітей вказувалось ще в знаменитому “Домострої” (ХП ст.).

Ігнорувати особливостями психіки статі й особливостями її впливу на дитину було б невірним. Так само не можна ігнору­вати й особливостями взаємин батька і сина, матері і дочки. Естонські дослідники А. Тавіт і Д. Кутсар встановили, що зв’я­зок між дитиною й батьками однієї статі сильніший, ніж між батьками й дитиною протилежних статей” [1978, 87]. Між бать­ком і сином встановлюються особливі взаємини та інший рівень взаєморозуміння (так само як і між матір’ю та дочкою). Через ці обставини по-різному сприймається особистий батьківський при­клад як головний фактор сімейного виховання: приклад матері частіше стає моделлю поведінки дочки, зразком поведінки для сина – приклад батька.

Своєрідність функцій батька у вихованні часто виявляєть­ся при обстеженні сімей із різними типами подружніх відносин. Виявлено, що в тих випадках, де мати є главою сім’ї, маскулін­ність синів трьохрічного віку була дуже слабо виражена. Це означає, що пасивні батьки мало впливають на формування вла­сне чоловічих рис у своїх синів. Дослідники спеціально виділя­ють, що важливими є саме нерішучість і пасивність татів, а не їх участь у традиційно жіночій домашній роботі (прання, приби­рання тощо). Останнє ніяк не впливало на процес статевої ідентифікації хлопчиків [Іскольдський Н., 1990, 82].

Відсутність у сім’ї одного з батьків ускладнює процес іден­тифікації дітей з батьківськім (чоловічим) і материнським (жіно­чим) прикладом, позбавляє їх можливості спостерігати різнома­нітні моделі сімейних відносин. Дійсно, якщо в повній нуклеар­ній сім’ї утворюється сім внутрісімейних співтовариств – (Я (чоловік) і сім’я, Я (дружина) і сім’я, Ми (чоловік і дружина), Я (мати) і дитина, Я (батько) і дитина, Я (дитина і сім’я), Ми (батьки і дитина), то в неповній сім’ї таких спільностей тільки три – (Я один із батьків) і сім’я, Я (дитина) і сім’я, Ми (батько чи мати і дитина). Отже, в умовах неповної сім’ї (як правило, у близько 90-94% таких сімей відсутній батько) проходить обме­ження тих різноманітних відносин, які складаються в сім’ях повних. '

Цей вакуум (відсутність батька), як правило, негативно впливає на підготовку юнаків та дівчат до майбутнього сімей­ного життя, адже “духовне багатство індивіда цілком залежить від багатства його дійсних відносин” [Маркс К., Энгельс Ф., 36]. Ситуація, що характеризується відсутністю наочного зразка взаємин чоловіка й жінки, батька і сина (дочки), матері й дочки (сина), відносин кожного з них до сім’ї як групи, що перебуває на певній стадії розвитку колективу, породжує ризик того, що в дітей сформуються викривлені погляди на шлюб та сім’ю, що перешкодить в майбутньому становленню їх власної сім’ї. Не випадково підмічена тенденція: частіше розпадаються сім’ї тих, хто виховувався без батьківського впливу. Загалом таке станови­ще надто небезпечне серйозними наслідками для суспільства, бо вже сьогодні більше половини всіх дітей (біля 60%) певний період свого життя до повноліття проводить в умовах неповної сім’ї.

У даний час сформована установка, що в умовах фемініза­ції (переважання жіночого впливу) особливо негативно відбива­ється відсутність батька насамперед на хлопчиках. Ця позиція небезпідставно викликана деякими об’єктивними і суб’єктивни­ми чинниками. В сучасних материнських неповних сім’ях, що складають абсолютну більшість усіх неповних сімей, відносно дітей має місце подвійна фемінізація, викликана переважанням у сфері дошкільної і шкільної педагогіки жінок. Тому, як прави­ло, відсутність у сім’ї чоловічого впливу повинно відобразитись в першу чергу негативно для хлопчиків.

Це положення знаходить підтвердження в деяких дослі­дженнях зарубіжних авторів. Так, цікавими є результати вивчен­ня впливу відсутності батька на підготовку дітей до майбутньо­го сімейного життя (H. Biller, 1971). Він стверджує, що чоловіки, позбавлені в дитинстві відповідної батьківської опіки, схильні залишитися неодруженими [Дані зарубіжних досліджень наво­дяться за кн.: Pospiszyl K. Ojciec a rozwoj dziecko. – Warszawa, 1980. – 200 s.]. Y. Jacobson і B. Ryder зазначають, що серед чоло­віків, позбавлених у дитинстві можливості спілкуватися з бать­ком (у результаті смерті чи позашлюбного народження), із десяти випадків тільки один відповідним чином пристосовував­ся до подружнього життя. I. Hilqard, M. Neuman, F. Fisk роблять висновок: чоловіки, позбавлені в дитинстві (до 12 років) контак­тів із батьком, у подружньому житті проявили багато симптомів непристосування (неврівноваженість, дріб’язковість; втручання в справи, пов’язані з веденням домашнього господарства, і, насам­перед, прояв недостатньої статевої активності).

Представники іншого напряму вважають, що обмежені можливості знайомства з різними соціальними ролями в умовах відсутності батька стосуються насамперед дівчат. Наприклад, З. Матейчек вказує, що хлопчики, особливо шкільного віку, зав­дяки актуалізації спортивних, природничонаукових чи техніч­них інтересів, як правило, знаходять достатню кількість чолові­чих прикладів, тому відсутність батька у них певною мірою згладжується [1980, 91].

За даними H. Pettiqrew, жінки, які зрідка зазнавали оргазм або зовсім не відчули цього переживання, в дитинстві були пов­ністю позбавлені контактів із батьком або цей контакт був від випадку до випадку – з боку батька ці жінки не відчували ніяких почуттів. І навпаки, жінки, які легко зазнавали оргазму (тобто повного задоволення в статевому житті), своїх батьків визна­чали як “реальних”, які цікавились їх поведінкою, проявляли відповідну міру чуттєвості.

Становлення дитини як майбутнього сім’янина значною мірою визначається її батьком та матір’ю: виховуючи свого сина (дочку), вони одночасно виховують і внуків, і правнуків. Сприй­нята в дитинстві модель виховної діяльності служить дальше основою для формування педагогічної культури батьків. Так зберігається і передається віками нагромаджена народом педа­гогічна мудрість, так продовжується життя і багатьох типових помилок у сімейному вихованні.

Аналіз теорії і практики здійснення виховного впливу батька на дитину дозволяє нам розглянути такі основні умови його ефективності: необхідність спілкування з сином (дочкою) в ранній період життя дитини; створення педагогічно доцільних взаємин батька і дитини; врахування спеціального виховного впливу батька у формуванні сина і дочки; спілкування з дити­ною батька, котрий проживає окремо, в умовах неповної сім’ї. Розглянемо коротко кожен з указаних чинників.

Залучення батька до спілкування з сином (дочкою) в ранній період життя дитини.

Кожну хвилину приблизно 150 тисяч чоловіків на нашій планеті стають батьками. Вони належать до народів, які стоять на різних ступенях історичного розвитку, відносяться до різних націй, класів. Це люди: різних літ і професій, із різними мораль­ними, естетичними, релігійними чи атеїстичними поглядами.

У кожного батька свій погляд на батьківство. Але одне ясно: батьківство – це екзамен на соціальну й моральну зрілість чоловіка. Напевне, уже з перших днів сімейного життя молодий чоловік повинен активно включитися в розв’язання всіх проб­лем сім’ї. Головне, щоб він відчув відповідальність перед близькими. Особливо це важливо в період, коли в сім’ї чекають народження першої дитини. Завдання чоловіка – оберігати спо­кій жінки, надати життю сїм’ї певний стратегічний чи тактичний напрям. Організація сімейної групи як колективу, піклування над її членами – найвідповідальніша функція чоловіка в цей період. Жінка, приймаючи рішення народити і виховувати, відповідає за долю дитини. Точно так само чоловік відповідає за дружину і дитину, коли вирішив стати батьком.

Кожна дитина з періоду немовляти відчуває тепле, емоцій­не ставлення до себе. Психічна спокійність батька, його хоро­ший настрій, привітне слово викликають у дитини позитивні емоції. Відсутність батьківської уваги викликає в дитини ще більшу потребу у духовному спілкуванні. І коли ця потреба лишається нездійсненою в ранньому віці, то можливе порушення всього процесу психічного розвитку.

Побічним свідченням важливості тісних емоційних зв’яз­ків між батьком і новонародженим з моменту народження є отримані в останні роки дані про вплив раннього контакту на прив’язаність батька до малюка. Ще раніше вчені встановили: матері, яким зразу ж після народження дитини надають можли­вості контакту з нею, швидше проявляють прив’язаність до неї, ніж матері, яким вперше дають дитину через деякий час після пологів (як прийнято це в більшості пологових будинків). А чи впливає такай ранній контакт на прив’язаність батька?

У зв’язку з цим шведський психолог М. Редхольм провела спеціальне дослідження в групі з 45 дітей, які появились на світ з допомогою кесаревого розтину [Іскольдський Н., І990, 80-81]. За правилами цієї клініки, новонароджених зразу ж розміщують на добу в спеціальний прозорий інкубатор. Батькам 16 дітей дозволили деякий час після родів дивитись на новонароджених в інкубаторі. Батькам решти дітей дозволили, крім цього, 10-хвилинний безпосередній контакт із малюками, в будь-якій ба­жаній для них формі. Для цього новонароджених на 10 хвилин розміщали на спеціальний столик, де батьки, могли “познайо­митись із малюками так, як їм цього захочеться”.

Після цього життя малюків проходило за звичайними пра­вилами в клініці, і у визначений термін діти були виписані додо-му. Через місяць у домашніх умовах психолог проводив конт­рольне дослідження. Він приходив додому і просив батька погратися з дитиною таким чином, як він це звично здійснює. Гра батька з дитиною протягом 6 хвилин знімалася на кіно­плівку, після чого кінозапис озвучували й оцінювали психологи, які не знали мети експерименту. Психолог відзначав, скільки часу, як тримає батько дитину під час гри (лицем до себе, чи спиною до себе тощо), скільки і як гладить дитину, її лице, голівку, тільце і т.п.

Виявилось, що батьки, яким дали, можливість дотику з дитиною зразу ж після народження, були більш розкуті, граю­чись із ними через 3 місяці. Вони більше гладили обличчя, голівку й кінцівки малюка, менше тримали його спинкою до себе, ніж батьки другої групи, які тільки спостерігали за своїми малюками в інкубаторі. Внаслідок цього автор зробила висно­вок, що спілкування з дитиною перші години після родів збільшують прив’язаність батька до дитини.

Вже на першому році життя в дитини формується прив’я­заність не тільки до матері, але й до інших оточуючих її дорос­лих. Малюк ніби будує для себе деяку ієрархію переваг, що нагадує піраміду, на вершині якої знаходиться мати, а трохи нижче – решта членів сім’ї.

Хоча, Мері Ейнсворт, ініціатор експедиції в Уганду з ме­тою вивчення дітей раннього віку, встановила, що вже в немов­лячому періоді деякі діти у цій країні демонстрували більшу прив’язаність до батька, ніж до матері. Очевидно, це пов’язано з тим, що в окремих випадках батько більше часу проводить з дитиною, і частіше, ніж мама, доглядає за нею. Отже, у батька також є вроджений емоційний потенціал, який зможе повністю розкритись, якщо він прив’яжеться до своєї дитини в перші дні, тижні й місяці життя малюка. Не випадково в багатьох країнах молодим батькам дозволено бути, навіть свідками пологів.

Але, на жаль, традиційно зараз у нас склалась така думка. Коли спілкування матері з дитиною починається з першого дня її народження, то спілкування з нею батька, а послідовно, й батьківське виховання – набагато пізніше. Аґукати й прицмоку­вати чоловіки, як правило, не люблять, а іншої мови для спілку­вання з дитиною цього віку ще не придумано. Тому й дивляться тати на своїх дітей насторожено, очікують, допускаючи велику помилку: одні – коли дитина стане на ноги й почне щось розуміти, інші – коли дитина скаже перше слово.

Можливості дітей, їх наступні успіхи великою мірою залежать від інтенсивності їх спілкування з батьками в період немовляти і раннього дитинства. Тому батькові, як і матері, потрібно починати спілкуватися з дитиною якомога раніше. І не важливо, що син не розуміє значення всіх слів, які говорить йому батько, але він бачить привітний вираз обличчя, усмішку, очі, губи; відчуває сильні руки, які вибирають його з ліжечка, які підіймають над своєю головою, а потім підкидають високо, до стелі. “Молодець! Не боїшся! ” – чується перша батьківська похвала, яких стане потім багато. Але саме таке перше батьків­ське емоційне “погладжування” зробить свою велику справу: радість маленької людини вперше з’єднається з радістю її батька! Таким чином починається батьківське виховання.

Розглянемо коротко ефективні принципи відносин батька до дитини в ранній період її життя.

Деякі психологи вказують на поділ у сім’ї обов'язків дорослих щодо виховання своїх дітей. Наприклад, до матері малюк “схильний звертатись” у ситуаціях, коли він почуває дискомфорт або незадоволення, зокрема, якщо він голодний, втомився, відчуває легке нездужання. Сильний крик дитини в подібних випадках висловлює заклик до матері, прохання про допомогу. Коли ж у дитини хороший настрій та її безпосередні, життєво необхідні потреби задоволені, вона з приємністю вступає в контакт із іншими дорослими, а також із батьком. Найбільш поширеною формою цього контакту є гра. Граючись із дитиною, батько заохочує її допитливість, формує певні рухо­ві навички. Найчастіше саме в грі дитина, якій немає й року, починає розуміти найпростіші команди – “візьми”, “дай” тощо.

Із опитувань батьків видно, що багато з татів вважає своїм безпосереднім обов'язком гру з малюками, а більшість матерів думає, що перш за все вони повинні здійснювати догляд за дітьми. Але ця житейська позиція найчастіше виникає в сім’ях, де росте хлопчик. У свою чергу, батьки дівчаток не вважають, що у вихованні повинен існувати подібний розподіл ролей.

Психологічна близькість із батьком, особливо для хлопчи­ка, сприятлива, оскільки допомагає розвитку самоконтролю. У хлопчиків уже протягом перших двох років життя розвивається наполегливий потяг до батька, якщо батько проявляє піклування про сина, увагу до нього. Емоційна прив’язаність прискорює прийняття сином чоловічого образу, сприяє бажанню наслідувати його.

Основним способом пізнання навколишнього світу в ранній період життя дитини є гра. Значить, саме через гру необхідно виховувати й формувати риси характеру та якості особистості майбутнього чоловіка. В умовах сім’ї дитина не тільки грається з допомогою тих чи інших ігор та іграшок, які купляють чи демонструють їй батьки. Саме спілкування з дитиною батька є також не чимсь іншим, як грою. Уже в процесі цієї гри похвала, підтримка батька (як основні засоби виховання) мають бути диференційовані в залежності від того, кому вони адресовані: хлопчикові чи дівчинці.

Наприклад, п’ятирічний син грається в кубики, будує з них будинок. Збудував і страшно задоволений, що жоден кубик не впав. Кличе батька: “Тату, подивись, який я дім збудував! ” Підходить батько. Ніяких бурхливих хвилювань, ніякого заспокоєння перед будівельними можливостями сина. Критичний огляд будови:

– Непогано зроблено. Але як ти думаєш, що головне для будинку, – щоб він був красивим чи міцним і не розвалився від бурі або смерчу. Давай влаштуємо смерч! Будемо дути вдвох на твою башню. Подивимось, як вона буде стояти?

– Давай, – охоче погоджується син. І двоє чоловіків, смішно надуваючи щоки, відтворюють страшенний смерч. Недовго погойдавшись, будинок надломлюється на верхніх поверхах і кубики з шумом летять на підлогу.

– Ось бачиш, твій красивий будинок був не міцним. Будівельники допустили якусь помилку, щось не розрахували. Давай почнемо спочатку і зробимо так, щоб “дім не розвалився від бурі чи смерчу”.

І батько з сином починають нову будову...

Значення подібного спілкування батька відбувається і в випадках стосунків із дочкою. Б. Спок пише з цього приводу “Дівчинка в ранньому дитинстві, дивлячись на батька, узнає, як необхідно спілкуватись з представниками іншої половини люд­ства... Для багатьох подібні речі не здаються особливо важли­вими тільки тому, що ми сприймаємо їх як само собою зрозу­міле” [1990, 85-86]. Чим більше часу виділяє батько спілку­ванню з дочкою в ранньому віці дитини, тим адекватніші форми статевої поведінки формуються у неї в подальшому житті.

Таким чином, врахування можливостей раннього етапу розвитку дитини під цілеспрямованим впливом батька дає хороші наслідки всебічного розвитку хлопчиків і дівчаток.

У цей період природним шляхом до зрозуміння і реалізації свого батьківства виступає щира любов батька до дитини, без якої не може повноцінно розвиватися як дитина, так і збагачуватись, формуватися почуття батьківства.

Створення педагогічно доцільних взаємин батька й дитини.

Під педагогічно доцільними взаєминами в сім’ї розуміємо не тільки вплив сім’ї на молоде покоління через спосіб її життя, сімейний уклад (моральну і трудову атмосферу, спрямованість духовного життя, традицій сім’ї тощо). Створення педагогічно доцільних взаємин включає систему цілеспрямованих, здійсню­ваних батьками спеціальних виховних впливів психолого-педа­гогічної взаємодії з дитиною, що включає адекватну відповідну реакцію саморозвитку, самовдосконалення вихованцями особис­тісних якостей, в тому числі й рис сім’янина.

Аналіз досвіду, що склався в сім’ях із високими результа­тами виховної діяльності, анкетування та інші методи дало змо­гу виділити найбільш важливі чинники створення батьком педа­гогічно доцільних взаємин: громадянське, соціальне обличчя батька, особистий батьківський приклад; перетворення можли­востей (знань, умінь) батька в розширенні кола соціального спілкування сім’ї, інтересів дитини, у вихованні в неї правиль­них доцільних орієнтацій; розуміння співвідношення батьків­ської любові й строгості; згуртування сімейної групи на шляху до колективу, створення довірливих відносин, формування почуття взаємодопомоги, відповідальність, залучення дитини до справ і турбот сім’ї тощо.

Батьки не мають забувати про те, що виховати в дитині громадянські риси зможуть лише тоді, коли самі будуть справжніми громадянами. Діти повинні спостерігати соціальне обличчя батьків та ідентифікуватись із відповідними батьків­ськими соціальними ролями.

Кажуть: “На плечах батька тримається світ”. І це дійсно так: захист Вітчизни, забезпечення миру на землі, управління державою і громадсько-політична діяльність, важливі наукові дослідження, виконання важких фізичних робіт – у цьому знач­на частка чоловіка. Це визначає його життєву позицію, а також позицію батька-чоловіка в сім’ї. Звідси закономірними постають і природні вимоги до нього: матеріальне забезпечення сім’ї, відповідальність за дружину і дітей, допомога старим батькам.

Один із батьків згадує дім як щось непогрішно-радісне. Так і називає: святиня! Це при тому, що сам визнає: його батько був урівно­важений, справедливий, але суворий. Йому не доводилося ні руки під­німати, ні голосу підвищувати – всі в батьківському домі сприймали його прохання як незаперечність, як добровільно сприйняту відпові­дальність, обов’язок його виконання. Не від страху, а з любові й поваги, віри в його мудрість і силу підпорядковувались сини.

Такі ж стосунки збереглися до кінця батькових днів, коли діти самі стали дорослими. У батьківському домі панував не патріархат, а любов і справедливість. Батько був справді сильніший і розумніший за всіх у домі й ніколи не використовував силу, щоб принизити інших, а лише допомагав піднятися до його висоти.

В іншому випадку в сина столяра все було інакше, хоча і в нього в домі батько був “господарем”. Та батьківський дім був першою майстернею, де йому довелося освоїти безліч усіляких справ – як старшому в багатодітній родині. Батько – учитель цієї “майстерні” – був вимогливий і не дуже стриманий і чуйний. Він викликав повагу не своїм характером, а умінням все приладнати, змайструвати, своєю працелюбністю. Згладжувала синівські знаки від батьківських кривд мати – витримана і вдумлива. У цій родині сини засвоїли: лад у сім’ї – не основне для чоловіка, головне – праця.

Можна винаходити найхитромудріші способи виховання синів, але поки самі батьки не стануть демонструвати й засуджувати ці ознаки “чоловічності”, – мало чого можемо досягти, навіть якщо й успішним виявиться суспільний вихов­ний вплив різних соціальних інституцій. Однак ще раніше, і юнакам, і дівчатам, необхідно засвоїти обов'язкові батьківські “уроки етики”, за якими ідентифікується природа справжньої чоловічності. Щоб вони напевне знали: “Пороки, що заводяться в домі живуть по одному: досить дозволити вкоренитися одному, за ним прийде безліч інших. Невдовзі вони розорять господарів, які їх допускали, і розбестять чи скривдять душу дітей, котрі надивилися на них” [Руссо Ж.-Ж., 1961, 395].

Виховати в сина найвищі чоловічі й громадянські чесноти – це означає дати йому змогу якомога раніше брати на себе відповідальність за все, що відбувається при ньому та з його участю.

Атмосфера сім’ї, її соціальні настанови, прийнята система цінностей, взаємовідносини членів родини, з сусідами, взагалі з (дітьми) людьми, – все це залишає глибокий слід у дитячій душі, безумовно відбивається на формуванні характеру, особистісних якостей сім’янина.

А. Макаренко мав рацію, стверджуючи, що батьки вихо­вують дітей не тільки в процесі бесіди з ними, але й тоді, коли їх немає, бо виховують своїм прикладом. Батьківська вимога до себе, писав педагог, батьківська повага до сім’ї, батьківський контроль над своїм кроком – ось головний метод виховання. Якщо коротко охарактеризувати зміст батьківського (чолові­чого) виховання в сім’ї стосовно сина, то він полягає в такому: “Батьківське – в чоловікові, чоловіче – в батькові”. За прос­тотою й природністю цієї формули стоїть низка проблем.

Найперша – це проблема спілкування. І чим дорослішими постають сини, тим ускладнються воно для обох. Різні смаки, інтереси, а пізніше й різні погляди постають характерними “пробними каменями” в їх стосунках. Чи зуміють батько з сином знайти спільну мову, чи прийдуть до згоди, – в багатьох випадках залежить від батька, адже він старший, досвідченіший, мудріший.

Велике значення має стиль спілкування батька з сином. За рівнем емоційності він значно відрізняється від материнського. Доброта й строгість, гумор і м’якість, докір, чистосердечність і стриманість – ось складові батьківського стилю спілкування, які виключають грубість, зневажливість тону, а також інші форми приниження дитини.

Формування авторитету батька розпочинається, насампе­ред, зі спілкування з дитиною – хлопчиком чи дівчинкою. І від якості такого спілкування залежить дуже багато. Дані нашого дослідження показують, що спілкування батька з сином у сім’ї складають у сільських родинах 2-3 години на добу, у міських – трохи менше 1, 5 години. У процесі досліджень ми поставили за мету створити серед батьків потрібну громадську думку, пере­конання в тому, що батько – головна фігура у вихованні дітей, особливо хлопчиків.

На запитання: „За що я люблю свого батька? ” – ми одержали різноманітні відповіді, з яких можна створити своєрідну модель улюбленого батька. „Батько вчить мене любити працю й розуміти життя”; „Тато – столяр. Він усі роботи виконує акуратно”; „Тато допоможе в будь-яку хвилину постояти за себе, за тих, хто не винен”; „За доброту, увагу до мене і мами”; „За те, що він допомагає робити уроки”; „Він завжди побачить, що я засмучений, і спитає, що трапилось”; „Люблю за те, що він мене любить”; „За те, що тато не курить і випиває тільки на великі свята”; „Мені подобається, що батько суворий і справедливий. Він часто перевіряє зошити і щоденник. А ще допомагає мамі і бабусі”; „Я люблю тата за те, що він акуратний і чесний. Він не п’є і не курить, а коли мами нема, він варить обід”; „Якщо тато дав обіцянку, обов’язково виконає”.

Діти, які люблять своїх батьків, з великою теплотою пишуть про них. Часто хлопчики виділяють у батькові якусь одну характерну якість, яка їм найбільше імпонує, про що батьки навіть і не здогаду­ються. Коли вчителі оголошують на батьківських зборах тільки окреме позитивне з таких рядків – називаючи прізвище та ім’я батька, його місце роботи, на обличчях батьків сяє усмішка, щастя і гордість за своїх дітей. Проте насторожують відповіді (а їх чимало) типу: “За цукерки”; “Тато мені купує по дві-три порції морозива”; “За те, що тато купує мені все, що я забажаю”. Ці учні про жодні інші якості батька не написали.

Особливо засмучують відповіді, коли діти прямо пишуть, що не люблять батьків. Причинами є різне – випивка, лайка, грубість батьків. Діти 9-10 років не пробачають цього навіть найближчим людям. “Я свого батька не поважаю, тому що він нас залишив. Я йому пишу, а він не відповідає. Де він працює, я не знаю. Я нічого про нього не знаю”; “У мого батька дуже погані якості: п’є горілку, виганяє нас із дому, не приносить зарплату. Він дуже грубий, завжди кричить. Мені він дає 10-15 гривень, а я їх віддаю мамі”; “Мій батько приходить п’яний, кричить на маму. Навіть кіт Пушок розуміє, що тато п’яний, і швидше лізе під ліжко”; “Мій тато не допомагає мені вчитися і не дивиться мій щоденник. Він пропадає в іншої тьоті, а мама в цей час плаче”.

На завдання “Моє побажання татові на майбутнє” – більшість дітей відповідають трафаретно: міцного здоров’я, щастя, успіхів у праці. Але були й інші думки, які відображають наболіле: ”Щоб тато був завжди веселий”, “Кинути курити”, “Щоб батько був частіше зі мною і сестричкою”, “Кинути пити горілку”, “Не лаятись”, “Щоб у тата не боліло серце”, “Хочу, щоб тато жив з нами”, “Щоб тато допомагав мамі”, “Щоб татові дали нову машину” (тато шофер), “Я дуже хочу, щоб тато жив 100 років і більше”.

Ці анкети допомагають, зберігаючи дитячу таємницю, цілеспрямовано будувати взаємини в сім’ї.

Результати анкетування були викладені на конференції батьків. Само собою зрозуміло, що прізвища практичний психо­лог називає тільки у позитивних варіантах відповідей. Досвід проведення подібних конференцій показує: як правило, на цю раду приходить 40-45 відсотків чоловіків. Контент-аналіз змісту описаних в науковій літературі подібних конференцій показав, що тут виступають люди різних професій, порушуються різні питання. Йде розмова про роль батька в сім’ї, його особистий приклад, про допомогу чоловіків удома, про повагу до жінки, про боротьбу з лайкою, пияцтвом, про допомогу в навчанні, організацію дозвілля в сім’ях, трудове виховання дітей тощо. Як підкреслюють педагогічні працівники, після кожної такої конференції помітно посилюється увага батьків до школи, вони більше приділяють уваги дітям. Важко переоцінити й можливості спільного проведення батьками й дітьми свого вільного часу. У цьому процесі здійснюються різні аспекти виховання, формується характер майбутнього сім’янина, переймаються дітьми морально-етичні переконання дорослих.

Детермінованість батьківської любові складається в за­лежності від статі. Материнська безумовна любов більшою мірою складається біологічними (природнім фізіологічним кон­тактом виношування, пологів й годування дитини; материн­ським інстинктом, що виявляється в збереженні й народженні потомства), психологічними (більшою емоційною чуттєвістю і чуйністю, легкістю налагодження емоційних взаємин з дити­ною; більш розвинутою емпатійністю та здатністю співпережи­вати дитині, адекватно реагувати на її потреби; явними емоцій­ними вираженнями любові в діях – обіймах, поцілунках, прогла­джуваннях тощо; турботливістю, ніжністю, м’якістю), соціаль­ними чинниками (статеворольовим стереотипом матері, експре­сивністю проявів почуттів, поведінки; виконанням репродуктив­ної функції, більш раннім виникненням комплексів материнства, в порівнянні з батьківством, меншою „інструментальністю поведінки”) – [Адлер А., 1999; Бернс Р., 1986; Боулбі Дж., 1991; Варга А., 1986; Віннікот Д., 1998; Еріксон Е., 1996; Ізард К., 2000; Овчарова Р., 2006; Фрейд З., 1989; Хорват Ф., 1982; ін. ].

Материнська любов набуває особливо важливого значен­ня на початковому етапі життя дитини, на першій фазі задово­лення потреби в емоційному контакті дитини [Обуховський К., 1972], найбільш сензитивному етапі формування базових основ особистості, ставлення дитини до світу і самої себе. Самовід­дане, альтруїстичне ставлення матері до дитини, весь комплекс її емоційних проявів викликають у дитини позитивні відповідні реакції, що переростають у їхні міцні духовні зв’язки та надалі у взаємини з іншими людьми, сприють зміцненню емоційного багатства, врівноваженості, здатності дитини до прив’язаності [Варга А., 1986; Співаковська А., 1989].

У процесі ідентифікації стосунків матері й немовляти в дитини починає формуватися паралінгвістична знакова система (міміка, особливо посмішка, жести, вигуки тощо). На думку Р. Овчарової, такі утворення формуються на вродженій основі через присвоєння дитиною ідентифікуючої поведінки дорослого (вже з перших тижнів дитину повчають емоційно-виразному ототожненню з іншою людиною), що призводить до взаємної ідентифікації, яка забезпечує формування в дитини базального почуття довіри спочатку до матері, а пізніше й до світу дорослих взагалі [Овчарова Р., 2006, 207-208; Хорні К., 2001]. Саме мати виступає першим посередником емоційного зв’язку дитини зі зовнішнім світом, сприяє її нормальному психічному розвитку.

У багатьох країнах Європи, у США спеціалісти в галузі дитячого розвитку вважають, що первинні стосунки з однією людиною – звично з мамою – є ідеальними для повноцінного розвитку немовляти. Такі відносини відрізняються чутливістю, іграми та інтерактивним діалогом. Поступово ранні відносини немовляти з однією людиною переходять у турботливі стосунки з дитиною рідних (бабусі, тата, тьоті, брата і сестри) і близьких (сусідів тощо). Наскільки несуперечливі такі відносини, настільки здоровими і впевненими в собі виростають діти [Андреєва Т., 2005, 173; Крайг Г., 2002, 313].

Мати сприяє розвитку в дитини „соціального інтересу”, „соціальної позиції” [Адлер А., 1996; Овчарова Р., 2006, 208]. Завдання матері полягає у вихованні в дитини почуття спів­робітництва, прагнення до встановлення взаємозв’язків і това­риських стосунків. Величезний вплив на розвиток у дитини соціального почуття (по-суті на соціалізацію дитини) мають стосунки матері й батька. Якщо дружина не надає емоційної підтримки чоловікові і свої почуття зосереджує виключно на дітях, вони страждають, оскільки надмірна опіка гасить соціальний інтерес. Якщо чоловік відкрито критикує свою дружину, діти втрачають повагу до обох батьків. Ніжність матері до батька, до інших дітей та загалом до інших людей служить рольовою моделлю для дитини, яка завдяки цьому зразку широкого соціального інтересу засвоює, що в світі існу­ють ще й інші значущі люди, крім членів сім’ї. Соціальний інте­рес А. Адлер розглядав як барометр психічного здоров’я особис­тості, а його нерозвинутість вважав причиною неврозів [Андреєва Т., 2005, 176, 177; Хьєлл Л., Зіглер Д., 1997].

Згідно з поглядами Ф. Хорвата, материнська любов вихо­вує чутливість, увагу до людей, вміння співстраждати й допо­магати їм, бути надійною і вірною людиною; завдяки матері в дитини розвивається здатність любити, зароджуються джерела альтруїзму, позитивних духовних нахилів [1982, 178].

Депривація материнської любові негативно впливає на розумовий, фізичний, емоційний і соціокультурний розвиток дитини. Дітей, позбавлених материнської людбові, відрізняє емоційна холодність і власна нездатність до любові й прив’язаності [Бернс Р., 1986; Боулбі Дж., 1991; Еріксон Е., 1996; Овчарова Р., 2005; Співаковська А., 1989; Фрейд З., 1989].

 

 

ХРЕСТОМАТІЙНИЙ МАТЕРІАЛ ДО ТЕМИ

 

На основі праці М. Чепіль [2002, 118-134] проаналізуйте роль матері як носія національних цінностей української родини:

Народження дитини як особистості починається в батьківській сім’ї. О. Барвінський зазначав, що материнська школа припадає на перші шість років життя, коли дитина перебуває в глибокій опіці матері, ступаючи перші кроки, вимовляючи перші слова, навчаючись брати до рук хліб, книжку, ручку. Саме в цей час формуються її свідомість, основи інтелекту і моралі [1910, 129]. У батьківській хаті, в родинному колі, де все наповнене й зігріте теплом національної культури, природно і легко осягаються духовні цінності народу.

Тільки національно свідомі батьки можуть дати своїм дітям відповідне виховання й закріпити щиру дитячу любов до всього рідного, яка згодом переросте у зрілий патріотизм. Першоосновою національного виховання є розвиток чуйності дитячого серця і душі через спостереження краси рідної землі, милозвуччя материнської піс­ні, хвилюючу урочистість рідних звичаїв та обрядів, напуваючи юну душу скарбами народної мудрості, досвіду, колективної творчості, утверджуючи рідність по крові і духу та зв'язок поколінь, усвідом­люючи молоду людину, формуючи її волю, її характер. Таке початкове виховання дитині може забезпечити тільки батьківська родина [Ломацький М., 1952, 3-4].

Найменше зернятко, зронене люблячою матір’ю на ґрунт дитя­чої пізнання світу, опісля розвивається “в дозрілий овоч”. Діти беруть собі за взірець поведінку матері і наслідують її повсякденно. Ці перші враження дитинства, як дзеркала, знаходять відображення і в зрілому віці [Стецишин С., 1926, 17]. Вони, як і перші впливи зовнішнього сере­довища, є найсильнішими чинниками, деколи вирішальними у її май­бутньому житті, тому так важливо щоб рідні цікавилися і знали, які книжки і часописи читають їхні діти, чим займаються у вільний час, з ким товаришують, які театри відвідують, але передусім батьки самі ма­ють іти дорогою правди і чесноти та давати дітям добрий приклад, уникаючи дій і слів, що ставили б під сумнів мудрість батьківської педагогіки.

Майбутня доля дитини залежить, у першу чергу, від духовних і фізичних прикмет або вад її родини, від морального стану батьків, рівня їх свідомості, їх нахилів, що може полегшити або ускладнити діяльність школи щодо виховання національне свідомого покоління. На думку багатьох педагогів (О. Барвінський, І. Бартошевський, Г. Вре­цьона, Ю. Дзерович, О. Партицький, І. Ющишин та ін.) визначальною є роль матері у формуванні духовного світу дитини. До прикладу, мати, рідний дім і церква зберегли національну свідомість, культуру й окремішність польського народу [Роля матері, 1934].

І. Бартошевський відзначає, що материнський вплив є першим, найсильнішим і найтривалішим [1891]. Цей вплив, вважає О. Барвін­ський, є дуже важливий і не раз вирішує її подальший розвиток і май­бутнє нації [1890, 65]. Однак, “Було б хибно стверджувати, що батько не брав ніякої участі у вихованні дітей, але ця участь нерідко зводи­лась до покарання дитини за непослух. Таким чином, позитивні моменти в житті підростаючої особистості пов’язані з матір’ю. Тому жінка-мати відіграє провідну роль як у реальному житті українця, так і в українській культурі” [Гнатенко І., 1997, 75].

Мати, писав Ю. Дзерович [1937], вже з природи щодо душі й тіла налаштована так, що мусить стати першою опікункою і духовною вчителькою. Природна залежність від родичів є вихідною точкою для чеснот: любові, пошани, вдячності. Установлений порядок у родині призвичаює дитину до порядку, самоопанування, самовідречення. У цей спосіб дім і родина є знаменитою школою для соціальних чеснот, оскільки дотримуючись родинних чеснот, дитина привчається до чес­ного громадського життя. С. Сірополко на сторінках часопису " Рідна школа" писав: “Піклування та любов, що збуджують діти у батьків, утворюють ґрунт родини, основи громадянства й держави. Родина це є природній ґрунт для розвитку дитини, бо тільки в родині, збудованій на взаїмній лобові, дитина може розвинути почуття солідарности й людяности, що лежить в основі кожного суспільства” [1927, 3].

Мати, можливо часто несвідомо, але має можливість розв'язати найскладніше завдання виховання – пізнати індивідуальність, має вро­джений дар відчути, зрозуміти і відгадати душу дитини. Вона зчитує з душі дітей думки і бажання, лихі вчинки, причини радості і смутку, а око матері, стверджує О. Барвінський, найглибше заглядає в душу дитини. Оскільки між мамою і дитиною існує духовна схожість, це дає змогу матері пізнати її з допомогою інтуїції, зрозуміти і вгадати стан її душі [1890, 67]. Мати збуджує в душі дитини найрізноманітніші духовні інтереси: перші паростки інтелектуального, естетичного й релігійно-морального виховання, тому її завдання формувати мислен­ня, почування, волю (бажання) дитини. Саме ці три сили людського життя роблять згодом дитину цілісною особистістю. І саме тому Ю. Дзерович вихованню душі приділяє значну увагу [1937, 48].

“Найціннішою частиною народу” називала матерів К. Малиць­ка, вважаючи, що суспільство само себе забезпечить, коли буде охоро­няти материнські права” [1930, 2]. Цю ідею підтримував О. Барвін­ський. Розмірковуючи над впливом матері у вихованні, педагог наводить яскравий приклад: вплив простої і неписьменної селянки, вихованої на живій народній словесності – на формування особистості сина – Пантелеймона Куліша. Чи інший приклад: вплив матері Тетяни, яка була “мужичого роду”, на світогляд і характер М. Костомарова [1890, 65-66]. Але, зазначає автор, у нас, на жаль, мало таких матерів навіть у так званих інтелігентних родинах, котрі б прагнули “виховувати дітей в національній свідомості” [1890, 69]. Причиною цього є, в першу чергу, занедбане або невідповідне виховання в дитячому віці. Аналізуючи причини і наслідки цього явища, педагог приходить до висновку, що дати відповідне виховання та освіту дітям, особливо майбутнім матерям, – справа “вельми коштовна”, і не кожен священик чи урядник може з цим справитися.

Педагоги неодноразово підкреслювали значення впливу матері на дітей при навчанні їх мови. “Мати це для дитини джерело мови, властиво перша вчителька мови. Тому й кажемо: матірна мова” [Дзе­рович Ю., 1937, 49]. Через мову дитина засвоює національний спосіб мислення, ставлення до моральних цінностей тощо. Перебуваючи постійно з матір’ю, дитина розвиває в собі багато інтелектуальних здібностей. З раннього віку у неї формується культ рідного дому, сім'ї, рідного села. Вона любить свій родинний дім з усім його природним багатством і красою, любить матірну мову, колискові пісні, бабусині казки, народні пісні, народні звичаї й обряди.

Щорічне проведення свята Матері, до програми якого входили доповіді, декламації, спів, мало на меті скріпити у дітях і піднести культ рідної неньки-виховниці, “щоб додати їй поваги та пошанівку”, а також збудити у жінок матерів самопошану до себе, розуміння ваги своєї ролі як виховниці нових поколінь нації. З піднесенням матері на висоту індивідуальної і всенародної пошани, зазначалося на сторінках часопису, покращиться тілесне й духовне здоров'я дітей, зміцниться їх громадянське і національне виховання, пошириться їх суспільна свідомість. Осяяна ореолом любові й пошани, мати зуміє закласти непорушні підвалини формування національно свідомої молоді. У міжвоєнний період проведення свята Матері набуло всенародного значення і стало національним святом. Про це свідчить інформація, вміщена у педагогічних часописах. Так, у 1932 р. свято Матері було проведено у Львові на Святоюрській горі. Свято почалося із Соборної Служби Божої. За свідченнями учасника, захоплюючу проповідь про значення Матері для людства і нації виголосив о. Куницький, архіє­рейське благословенство українським матерям і всьому українському народові дав митрополит Шептицький. А згодом відбувався урочис­тий концерт, в якому взяли участь діти шкіл “Рідної Школи” та дитя­чих установ товариства “Ураїнська Захоронка” [Свято Матері і “Рідна Школа”, 1932, 185].

Завдяки домашньому впливу любов до всього рідного виростає і шириться у дитини вже у дошкільному віці. Коли дитина чує з уст матері любі серцю пісні, казки й оповідання з рідної історії, бачить на стінах кімнати історичні картини й краєвиди та слухає розповіді – ко­ментарі про них від родичів, ознайомлюється з народними звичаями, традиціями, святами, бере участь у релігійних і церковних торжествах, у неї закладається коріння патріотизму, і дальше його плекання стає досить легким [Дзерович Ю., 1937, 217; Барвінський О., 1890, 66]. Тобто те, що Г. Ващенко називав стихійним патріотизмом “це неусві­домлена любов до рідної природи, своїх земляків, рідних звичаїв, традицій, рідної мови” [1956, 298].

Українські педагоги краю стверджували, що від щирої та благо­родної матері можна навчитися не однієї таємниці виховання. Хоча нерідко в багатьох галицьких сім’ях жінка є неписьменною, однак вона глибше і краще розуміє дитину, ніж будь-який освічений педагог, може просто розв'язувати найскладніші завдання виховання. У того­часних публікаціях переконували, що кожні мати, батько, кожна роди­на і вся суспільність повинні бути для молоді взірцем моральності, національного духу, патріотизму [Дуб Й., 1905, 230].

“Українська жінка, – писав Л. Ясінчук, – мусить пам'ятати, що вона відповідальна в першій мірі за національне обличчя родини. Для облегшення цієї відповідальности вистане глибока власна націо­нальна свідомість. Ця свідомість не може основуватися тільки на ви­вчених фразах, хоч-би як розумних і доцільних. Вона мусить бути основана на широкому знанні прикмет і похибок народу, його вдачі, його соціаль­них уподобань і тих сил, які піддержують і які ослабляють розгін народу до правди, волі, добробуту. Ця свідомість має основуватися на знанні ріжних життєвих явищ серед нашого народу, на знанні відношення інших народів до нашого і навпаки” [1932, 200-201].

На роль і значення матерів у національно-політичному житті неодноразово звертав увагу і К. Трильовський: “вони дають Україні нове п о к о л і н н є, і від них передовсім залежить, яким те поколіннє буде. А яким буде молоде українське покоління – такою буде будуч­ність цілої нашої України! ”. До того ж, свідома жінка-патріотка є при­кладом для оточуючих, має виховний вплив на членів родини [1926].

Мати-українка упродовж віків стоїть на сторожі чистоти рідного слова, рідної віри, пісні, рідних звичаїв, мистецтва тощо. У неї є свого роду стихійна свідомість, яка робить її здатною боронити свого рідного і заховувати своє рідне, хоча вона не грамотна і не має свідомості в нинішньому розумінні. “Деякі жінки, як це видно з творів В. Стефаника, часто неписьменні, є високо національно свідомі. В них є здорове розуміння того, що добре і корисне народові, і хоча самі неграмотні, вони тішаться свідомими дітьми, дбають про їх освіту і радіють їх працею для загалу. Отже, наше українське жіноцтво це чудовий скарб і велика надія народу. З того жіноцтва може легко вирости велика непоборна сила, яка на правду спасе свою націю" [Чого жде нарід від свідомої українки?, 1938, 143]. Здобути кращу долю своєму народу зможуть тільки виховані в національному дусі діти. Так виховати може тільки свідома мати в рідній хаті.

Добрий вплив жінки веде до добробуту народу, а злий – до занепаду, а звідси: яка жінка, така суспільність [Стечишин С., 1926]. У жіночих інститутах процес виховання, у першу чергу, має бути спря­мований на те, щоб з них виходили чесні й побожні матері, котрі би зуміли виховувати своїх дітей у вірі, чесноті й патріотизмові, у релі­гійному і народному дусі. Школа мусить “витворити” новий тип жін­ки, який поєднував би в собі і матір, і громадянку. Звісно, важливе значення має і самоосвіта.

Слід зазначити, що “в наших поетів Україна виступає найчас­тіше під символом жінки-матері (Т. Шевченко) “Україна-мати”, “Нень­ка-Україна” – це епітет, які самі собою визначають характер україн­ського патріотизму як любові синів до матері” [Цимбалістий Б., 1992, 85].

Мама, зазначалося на сторінках тогочасної преси, мусить дотримуватись певних норм і правил у вихованні дитини, які, на нашу думку, не втратили своєї актуальності й сьогодні, а саме: завжди і всюди розмовляти рідною мовою; співати дитині тільки свої рідні українські пісні; шанувати й гордитися своїм народним одягом; привчати дитину купувати все у своїх магазинах; читати гарні, рідні книжечки; передплачувати український журнал-часопис “Дзвіночок”; користуватися дитячою бібліотекою; підготувати дитину до школи; виховувати дитину; слово і наука матері має бути перша і найголов­ніша; у ранньому дитинстві нікому чужому не поручати виховання дитини. У цій справі може допомогти тільки рідна Церква, рідна школа; ніколи не казати, що не маєш часу. Якщо вважаєш виховання своєї дитини за найбільший материнський та національний обов'язок, час завжди мусиш знайти; великі, відповідальні, святі обов'язки має супроти дитини і Батьківщини мама, тому мусить так спланувати свої справи, щоб виховання дитини стояло на першому місці [Найважніша справа для української матері, 1938, 46].

Важливо, щоб українська мати свідомо дотримувалась непохит­ної вірності рідному народові, берегла народні скарби, творила нові, щораз їх більше і ширше розвивала. Здобути кращу долю для свого народу можна тільки при допомозі сили, а та сила – “то тільки діти виховані в національнім дусі. Так виховати може тільки мати в рідній хаті, і то свідома мати. Її поріг повинен стати тою твердинею, за якою росте сила і щастя народу, ростуть свідомі українці” [Чого жде нарід від свідомої українки?, 1971, 143].

Український педагог М. Чарторийський зазначав, що родинне виховання це “виховання дітей у рідній мові, ріднім слові, рідній історії, рідній культурі та рідних традиціях – понадто також і в рідній вірі! І всі ті, вичислені знання дитина наша мусить осягнути не пізніше як між 4-м, і 10-м роком свого життя. Не пізніше. Якщо ми перено­симо ті знання на “пізніше”, то можемо бути певними, що ми вже всього з нашими дітьми не осягнемо” [1938, 51].

“Одним із напрямів освітньої роботи серед жінок була пропа­ганда книжкових видань, формування читацьких інтересів, потреб і уподобань, що сприяло підвищенню освітнього рівня жінок... Проб­лема виховання національне свідомої молоді гостро стояла і на Проведення щорічно свята Матері, до програми якого входили доповіді, декламації, спів, мало на меті скріпити у дітях і піднести культ рідної неньки-виховниці, “щоб додати їй поваги та пошанівку”, а також збудити у жінок-матерів самопошану до себе, розуміння ваги своєї ролі як виховниці нових поколінь нації.

Внаслідок соціальних катаклізмів, що відбулися у XX ст., доко­рінним чином змінився світ, у тому числі, змінилося родинне життя, змінилася сім’я. У суспільній свідомості формуються цінності, властиві жіночій свідомості, жінці. Мова йде про перевагу жіночого елементу в українській національній психології, про жіноче начало в українському національному характері. В умовах розбудови неза­лежної держави українська сім’я, відроджуючи споконвічні родинні традиції, має готувати активних і національне свідомих громадян України, і знову ця ноша лягає на плечі берегині людського роду.

 

Рис. 2. Стилі батьківсько-материнського ставлення у вихованні дитини

 

 

х        х        х

Обговорити зі старшокласниками звернення-сповідь жур­наліста, вченого Петра Ігнатенка до матері:

“Стою перед Вами, як перед Матір’ю Божою, у тихій зажурі й невимовній печалі – на колінах.

Вдивляюсь у ясний погляд Ваших голубих очей, пещу сиве й м’яке, як коноплі, волосся, торкаюся натруджених рук і шершавих, мов язик, долонь, розгладжую холодні зморшки обличчя, цілую припухлі губи своїми такими ж – відчуваю гранітне тепло Вашого зболеного серця і розкраяної душі. І сповідуюся внутрішньою молитвою перед Вами – у ній і вдячність блудного сина, і щира спокута за гріхи перед Вами.

Вдячний,

що передали мені у спадок і ту ж голубінь своїх очей з-під густих брів; і обриси обличчя, і неспокійну вдачу, і нестямну жагу працьовитості;

що народили мене в день Святого Апостола Петра не в пологовій палаті, а під копицею сіна на нашій колись чарівній Ірпінській заплаві. Казали: “Коли почалися схватки, то відчула, що до хати вже не дійду. Поклала граблі на покіс, прилягла під копицею... Отак і з’явився ти на світ”;

що, співаючи колискову, міцно вклали в серце й вуста мої рідну мову, якою прозрівав і ставав людиною в тому ненадійному світі манкуртів і перевертнів;

що в дні великих свят брали за руку й водили аж у сусіднє село до церкви, від якої, одначе, войовничий атеїзм згодом відлучив мене, але не витравив до кінця непорочності і святості народної моралі;

що в часи ідеологічного одурманення гени Ваші не тільки не дозволили мені вродитися, а й пронести любов до Ваших колискових співанок рідної мови нашого родоводу і народу, і що інстинкт родоводу щораз завертає мене з далеких і близьких доріг в отчий край сюди, на цвинтар, до Вас на сповідь і до нашої приземкуватої хати, де над припічком, пам’ятаю, висіла колиска, а під піччю, казали Ви, закопаний мій пуп, –

за все це, згадане й незгадане, синівська вдячність, довічна пам’ять про Вас і любов. От тільки дібрати слів, щоб висловити ту вдячність не лише письмово (хоч десятки літ тримаю в руці перо), а й подумки, не можу. Та й навіть найгеніальніші генії людства не змогли і не зможуть передати вдячність і любов до Матері. Нема в мові таких слів, щоб висловити це. Бо Ви –

МАТИ!

І цим все сказано” [Ігнатенко П., 1992].

Не треба гучних слів, заяв у вірності Батьківщині, людям. Необхідно бачити зволожені сльозами очі старшокласників, які подумки порівнюють своє синівське й дочірнє ставлення до рідної матері з словами видатного журналіста. Саме від любові до близьких людей, трепетного ставлення до куточка, в якому народився й виріс, формуються риси майбутнього сім’янина. Такі ж асоціації в осіб різного віку викликає емоційне прочи­тання Казки про гуску видатного педагога В. Сухомлинського

х                          х        х

Обговорити з учнями молодших класів Казку про гуску В. Сухомлинського [1978, 212-213]:

... Жаркого весняного дня вивела Гуска своїх маленьких жовтеньких гусенят на прогулянку. Вона вперше показувала їм світ. Цей світ був яскравим, зеленим, радісним: перед гусенятами розкинувся великий луг. Гуска стала вчити гусенят щипати ніжні стеблинки молодої трави. Стеблинки були солодкі, сонечко тепле й ласкаве, трава м’яка, світ затишний і добрий, він співав численними голосами бджіл, жучків, джмелів. Гусенята були щасливі. Вони забули про матір і стали розходитися в зеленому лузі. Коли життя щасливе, коли на душі спокій, про матір часто забувають. Тривожним голосом Гуска стала скликати дітей, та не всі вони слухались.

Раптом насунули чорні хмари, на землю впали перші краплини дощу. Гусенята подумали: світ не такий затишний і добрий, як здавалося. І як тільки вони про це подумали, кожне з них згадало про матір. Для кожного з них мати стала потрібна, ой, як потрібна! Вони підняли маленькі голівки й побігли до неї. А тим часом з неба посипалися, мов горобині яєчка, градини. Гусенята ледве встигли прибігти до матері, вона підняла крила й прикрила ними діток. Бо крила існують передусім для того, щоб прикривати дітей – це відомо кожній матері; а потім уже для того, щоб літати. Під крилами було тепло й безпечно; гусенята чули, як ніби десь здалеку доноситься гуркіт грому, завивання вітру й стукіт граду. Їм навіть стало весело: за материнськими крилами коїться щось страшне, а вони в затишку й теплі. Їм і на думку не спадало, що крило має два боки: один теплий і затишний, а другий – холодний і небезпечний.

Потім усе затихло. Гусенятам хотілося швидше на зелений луг, а мати не піднімала крил. Маленькі діти Гуски вимогливо запищали: випускай нас, мамусю. Так, вони не просили, а вимагали, бо коли дитя відчуває міцну, сильну материнську руку, воно не просить, а вимагає. Гусенята вибігли на траву. Вони побачили: в матері поранені крила, вирвано багато пір’їн. Гуска важко дихала. Вона намагалася розпра­вити крила й не могла цього зробити. Гусенята все це бачили, але світ знову став таким радісним і добрим, сонечко сяяло ласкаво й ясно, бджоли, джмелі й жуки співали так гарно, що гусенятам і на думку не спало запитати: матусю, що з тобою? І коли одне, найменше й найслабкіше гусенятко підійшло до матері й запитало: тобі боляче мамо? – вона тихо відповіла, мов би соромлячись свого болю: все добре, сину. Жовті гусенята розсипалися по траві, і мати була щаслива.

 

ТЕМА 6

⇐ Предыдущая12345678910Следующая ⇒

Поделиться: